Земля (збірка)/Темрява
| ◀ На станції | Земля Темрява |
|
Насунула темна ніч. Вітер зривав із стріх солому, кидав по калюжах. Навколо мряка; дощ стояв, бився об листки; а дерево плакало, сльози котились і тихенько падали на брудну землю.
І раптом шумів грізно грім, гонив по небу чорні хмари і одгукувався по вулицях.
Дядьки йшли біля тинів. Один став. Просвистів лісовий вітер і заховався в повітках.
Знову рушили, вийшли за село.
Десь прокричав півень, задзвенів відгук глибоко в серці, перетрусився маленькою мрякою.
За селом починався степ. Безмежний океан клонився од вітру тугою, пересипався холодними краплями, хитав тендітні пелюстки квіток.
Постаті дядьків спускались у кручу. Вітер проносився, бубонів по листках верб…
Дядьки, як їжаки, повтягували голови; Федось Перевуд нахилився до товаришів.
— Хлопці, знайте, що продав воли.
Дядьки стояли і щільніше насували на плечі сіряки.
Мовчали; тільки один, з кучерявим чубом, затяг тихенько пісню.
Грім не переставав, по кручі шуміли потоки каламутної, перемішаної з глиною, води.Другі тільки хитали головами:
Горобина ніч, горобина!
Зачовгали по калюжах, обливались дощем…
Кручу пройшли, вилізли, сковзаючись по склизьких схилах.
А ніч була однакова. Мов у бубон, десь далеко бурмотів грім. А инколи гримав.
Роздирав небо і показував ніжні груди.
Було темно.
Дядьки злізли на стріху і проривали дірку.
Тільки краплі перламутрились, коли одкидали жмені соломи.
Вже один тихенько спускався із стріхи: потім за ним поховались і останні. Тільки горобина ніч заглядала проміннями блискавок в чорну дірку.
По драбині спустились у сіни, а відтіля пішли в кімнату.
Перевуд повернувся до хлопців.
Спитав:
— Де-ж вони сплять? —
Хазяїн спросоння забурмотів:
— Хто там? Ти, Одарко? —
Постаті злилися в темряву, не ворухнулись… А потім один пішов у кухню.
Хазяї спали; тихі, рівні подихи ховались у кутках. Перевуд в'їдався своїми гострими очима в темряву. Довгі були хвилини. Вітер стукав у вікно, хитав виконниці.
Перевуд крутнув головою і сміливо прошепотів:
— Ну, братва! —Й кинулись. Хазяїн затремтів, виривався з рук, а жінка плакала. Хтось засвітив огонь, враз позолотилась жерсть на іконах.
В кухні закричала Одарка. Тихий полохливий шум переносився по кімнатах. Дитинка прокинулась. Перевуд хутко схопив її на руки і одніс у сіни. Хазяїнові закручували назад руки, а жінка тримтила.
Степан засміявся кучерями, підкинув її на руки і поніс у другу кімнату. Там було темно. Жінка прохала:
— Не займайте його! —
— Добре!
Стукали віконниці та на сінешні двері крапотіли громові бризки. І вирвалось чудне в полохливій пітьмі слово;
— У, у, буржуйка!
Закам'яніла молода жінка, розтяглась.
А в другій кімнаті вже кінчили… Хазяїн віддав гроші, впав навколюшки.
Вибух.
Близько підкрався грім.
Другий вибух.
В кухні заплакала Одарка.
— Мовчи, стерво, а то й тобі те буде, — сказав хтось із них.
Степан жалісливо подивився на молоду жінку, на її ніжне тіло і вийшов до хлопців.
— А дитина?
— Та нехай живе!Надворі барабанив грім, іскрили блискавки. Федось ще раз зирнув на трупа, сховав нагана.
— Ну, хлопці, знаєте скільки грошей? Завтра до мене приходьте ділитися.
Вийшли.
Небо чорне; каламутні хмари пливуть низько, зачіпають сонне село і ніби падають на брудний степ.
Федось уранці встав. Поламане дерево валялось на дворі.
Жінка його вийшла з хати.
Вона завжди була з великим животом — горбата. Кашляла й хворіла.
— Я піду прати білизну, — одгукнулася, згорбилася ще дужче і віддалялася з чувалом.
А в нього червоні жили на очах, ніби понадувались, а брови насунулись. Постать маленька з невеличкою бородою. Подивився.
По садку, між травою, дзюрчали струмки. Земля парувала.
Його хата стояла в глухій вулиці. А там, по долині, стогорі задумливі ліси, лани, гонів гони; шлях; байраки зелені, жовті, а за ними місця економій, маєтків. Уночі по байраках і між цеглою пробігають сліпі тіні… Був камінь, забрали дядьки на комини, а зразу білють порожні руїни…
На зелених посівах гойдається сонце.
Двір Перевудів обнесений трухлявим тином. Збоку сарай.І він, випивши, казав:
— Мій двір — економія. А то — каретник, — і показував на сарай. Потім гола клуня; стріхи позападали, ніби погризені пранцями. А хата стара, двері повгрузли і завжди смерділо кізяками, хоч і не було худобини; шибки позатулювані павутиною та чорними крапками…
Старший син не жив дома. Він учився в школі, недалеко од цього села, колов там дрова, замітав у кімнатах і з цього жив.
Мати одвикла од нього; а батько накидався, коли син приходив додому.
— Живи вдома! Соромиш, сукин син…
А сам ходив до церкви, говів у великий піст… Тоді жінка жила в сусідах, а діти порозбігались. Чулось:
— Батько говіє, батько говіє.
Перевуд на великдень позичав борошна.
Старі тітки казали:
— Що то вже побожний чоловік. Тільки очі, не доведи, господи!
Зразу по селі йшов од майдана голос, бурхливий. Перевуд пішов. Там кричали:
— Ловити треба злодіїв.
А найдужче кричали заможні. На майдані зібралася вся громада. Дядьки ревли, хватались за чуби і махали руками.
— Самосуд, як впіймаємо!Біля комітету стояв Ґрицько, міліціонер. Підняв ґвинтовку.
— Ми, туди їх, у мать… Це буржуї.
Він був п'яний і на його ніхто не дивився.
Зомлівали крики.
Говорили дядьки, кашляли й ще кричали:
— Самосуд учинимо, як виявиться.
Федось здригнув і потроху одходив од громади. Зайшов у вуличку.
Грицько замовк, побачив бородатого дядька.
— А ти чого кричиш?.. Нідзя. Куркулям заборонено кричати, — легенько штовхнув того в спину, — я от старий вояка і то не кричу.
Федось оглядався.
Додому, не пішов, а звернув, по садках, стежками…
Що-вечора пізно верталась додому Федосева жінка. В хаті смерділо блощицями та кричали діти.
А раз прийшов додому син.
— Ти нічого не приніс Петре? — обізвалась вона до нього.
— Ні.
Вона заплакала.
— Злидні, синку!.. Учись, а то знаєш батька?
Діти переставали кричати, а Петро задумався.
Мати знову:
— Може підеш завтра до церкви, богу помолишся.
Син не слухав.
Крізь смердючі чорні плями показувались зелені байраки, де вночі бігають темні, сліпі тіні.І от неділя. По церквах тридзвонили. В повітрі літали ранкові мідні звуки.
Батько глянув кисло на Петра.
— Ти чого не йдеш до церкви?
Мовчанка. Мати зітхнула.
— Не хочу. Батько підскочив.
— Що — може в комуні!?
Діти заскиглили; а мати стала з олив'яними очима, губи сині, шепотіли чи молитву, чи прокляття.
Петро підвівся, похмуро одійшов.
— І не пі-ду.
Раптом вийшов з хати.
… Перед обідом прийшов Грицько (він доводився родичем).
Випивали.
Грицько казав:
— На чорта ти хоч убивав, мовчали-б і так. Забрав що треба й кінець… А то начальник казав… Безразлічно, говорить, а як дізнаюся хто, так чекайся.
— Так то-ж буржуї. Жалько йому, чи-що.
— Приказ є. Безразлічно, бандити, говорить.
Увечері позбирались хлопці. Жінка теж прийшла, похнюпилась. Жовтіла мертвим обличчям.
Федось знизав брови.
— Геть звідціля! Чортова моща…
Степан махнув кучерями по козацьки.
— Чудно, Федось, що ти віруючий…
— А хіба не можна?— Та ні. А що вбиваєш-же; бог заброняє-ж…
— А на фронті?.. Дурниця!
Гілки, прип'яті минулою бурею, заходили в темряву і там згасали.
І буває тут темрява; инколи, з горобиними ночами, трясла землю.
І чути, ніби за кручею щось скиглить; чути як, пролазить нічне плахіття, ніби живе, ніби похмарене.
І от хата одинока, яка була в удалу горобину ніч, така й зразу.
Тоді без ножиків полоснули. Тільки дитина й Одарка не тут, бо трупи позабирали, поховали на кладовищі в одній труні.
А на хресті написали:
— От руки убийць скончались.
Коли ховали, піп то яро брався за бороду, ніби вирвати думав, то гладив. Вітер розтрушував волосся. Піп затягував з дяком, а баби підпирали руками щоки і потім тихенько плакали. Хто зна од чого.
Одна баба казала:
— Та й батюшка жалібно правлять.
І плив дим по могилах.
Це третя була з таким написом, з березами, вишнями.
Зразу Федось думав про це:
— Скажіть: ми правильні, що так робимо? — обізвався він до хлопців.
— Вповні справедливі!
І кипіли жили на лобі, ніби шипучка, та чорніли.Вперта голова в Федося, лобата.
Друга ніч була ясна, зоряна. Парубки розходились з вулиці, а Федось з братвою мандрував. Умовились не вбивати нікого. Дядько, до якого вони йшли, жив на хуторі. Здалеку ще виднілись комори і хата під залізним дахом.
Збоку спав ліс, розплющував очі й знову дрімав.
Вони, як і в першу горобину ніч, йшли вкупі. І коли перед очима вже повирізувались сараї, то вони перелізли через тин. Біля конюшні лежав собака, загарчав.
Степан кинув йому шматок сала. Федось і останні засміялись, бо собака захарчав, пустив червону стьожку і потім витягся.
Ніч була ясна, зоряна.
Вони одламали замка, коні заржали. Федось одвязав обох; взяв собі одного, а другого віддав Степанові. Сіли. Поїхали через тік тихо. Дзвеніли вуздечки. Инші йшли пішки. Потім із лісу виїхала підвода й ті три сіли на воза.
Стелеться нічний шлях, торохтить віз. А на небі високо недосяжний Чумацький Шлях, а тут синій вічний степ.
Федось крикнув:
— Ну, хлопці, я з Степаном на Колонтай.
Поїхав прямо, а ті звернули вправоруч.
А хазяїн, тільки виїхали вони за тік, одчинив двері, причаїв, як тінь, пішов у хату і вернувся з синами. Пішли до конюшні. Собака здох, а конюшня була зачинена.Тоді хазяї кинулися по хуторі; собаки загавкали, люди позбігались.
Потім позапрягали коней, а деякі верхи — й кинулись навздогін.
Хазяї сиділи на возі.
Цокали і осі об колеса, а од воза падали тіні. Місяць срібнорогий, ще молодий, плив за ними по тьмяній синяві…
Доїхали до комітету.
Хуторяни увійшли в хату.
Деякі міліціонери спали на долівці, а Грицько сидів біля телефону.
— Вам чого? Чш!
— Обікрадено!
— Так що-ж. Ви куркулі з Водяного. Знаю. А як куркулів обікрадено, то нічого добра в їх хватить…
— А нащо-ж міліція?
— Та ходім до начальника, що там з ним балакати? — обізвався бородатий.
І вийшли. Біля комітету стояли підводи, коні дрімали. Знову заторохтів по селу віз.
Назад їхали хуторяни з начальником. Стали. Начальник увійшов, побудив міліціонерів. Грицько схилився на стіл, не вірив.
— Що, хіба справді їхати, це-ж куркулі?
— Їхати! Треба ловити бандитів!
— Хіба є такий закон? —
— Приказ і не розговарювать!
Задзвеніли ґвинтовки. Два міліціонери поїхали з хуторянами. Їхав і Грицько.— Ви, сукини сини, підкупили начальника. Де такий закон, щоб обороняти куркулів?..
Другий засунув затвор.
— Нічого не зробиш. Говорить, бандити.
Хазяї сіли на коней, а инші хуторяни повернули назад. Їхали шагом. З села звернули вліворуч.
— От-туди поїхали вони, бо через тік.
— Так ви-ж могорич ставте.
— Та вже-ж!
Почухали потилиці.
Ніч степова замертвіла, засиніла:
Жита кругом.
По дорозі замирав пил, як і степ.
І серед степу людські голоси були тихі й боязькі.
А Грицько кусав губу.
— Хитрі гади! — Потім побачив дробовики у хуторян. — А оружіе чого, хіба можна?
— Дробовики маєм право.
І не балакали.
— Це хлопці: Федось, Степан, — думав Грицько — і чорти їх потаскали… А тепер арештовуй.
— А що, якби вас тут той, — звернувся він до хуторян.
Бородатий розгладив уса, подивився на синів і спокійно промовив:
— Не питай, нас більше, та й подужали-б… Ну, що буде, то буде — наганяти!
Грицько вдарив коня. Понеслися, перепливаючи, сині лани. Впереді виднілися дві точки.Грицько кричав:
— Стій! — і вибухнув у повітря.
Коні важко дихали і ще важче одбивали пил.
Передні були вже зовсім близько, хуторяни направили дробовики і ще раз крикнули:
— Стій!
Клацали підкови, пил улігся. Передні приставали, потім зовсім стали.
Перебалакувались між себе. Степан хитнув головою й зліз.
— Один чорт, влопалися… Аби хоч менш їх! — теж стали.
Грицько забрав «нагана». Федось мовчав, а хуторяни забрали коней та гладили гриви.
Степан та Федось злізли з коней. Пішли.
Повернули й мовчки поїхали.
Грицько придивився.
— Хлопці! Чого мовчите? Не поїхав, якби не начальник, підкупили, мабуть, оці…
Хазяї єхидно засміялися, а Федось підняв голову.
— Я і на суді скажу, що буржуїв бив! І все… А як вернуся, то побачимо. А начальник буржуйський попихач!
Була тиха степова ніч, мріяли сині лани, нічні кажани перелітали по-над дорогою.
А згори дивився на цих людей срібнорогий молодик.
 |
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|