Зоря/1894/01
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
манєри Максимовича*, то̂лько думы й пѣснѣ исторични̂ назвавъ во̂нъ пѣснями „былевыми“ або „былинами“ (бувальщинами), и во̂дтакъ не розро̂знявъ во̂нъ думъ во̂дъ пѣсень историчныхъ.
Всѣхъ пѣсень народныхъ у збо̂рнику Метлиньского* є 760 кро̂мъ варіянто̂въ. Метлинській бувъ задумавъ выдати другій томъ свого збо̂рника, але траґична эго смерть перервала эго хосенну дѣяльно̂сть етноґрафичну. Хоча-жь Метлиньскій не встигъ выдати другои частины свого збо̂рника, то все-жь подавъ во̂нъ намъ богатый матеріялъ етноґрафічный, ба, можна сказати, що, коли-бъ во̂нъ бувъ надрукувавъ то̂лько одну-однѣсѣньку думу про Хвеська Ґанжу Андибера (стор. 377—382), руско-украиньски̂ етноґрафы споминали-бъ эго добрымъ словомъ.[1]
 |
 |
 |
|
 |
|
Люд український уживає в национальній своїй музицї специяльні струменти музичні. Одні з них послугують йому у проводї до сьпіву, як ось ко́бза або банду́ра, лїра [ре́ля те-ж], то́рбан, гу́сла; другі, як от цимба́ли, бу́бон [ритмовий струмент] до танцїв; сопілка, ду́дка до вигривання сьпівів і до танцїв те-ж. Між цими струментами від'окремлюють ся струменти стру́нні, духові і ритмові.
Стру́нні струменти (Saiteninstrumente) подїляють ся на такі, де способом до гри є зачіпаннє струн пальцями, щипаннє самих по собі струн, а то ще й перебираннє на так званих ладах, прити́скуючи струни пальцями на певних місцях до ручки (ґрифа) струмента, через що довжина струни вкорочуєть ся і мінить ся від того тон (кобза або бандура, то́рбан). До цього подїлу струнних струментів належать і гу́сла або гу́слї; на їх видобувають тона те-ж щипаючи струни. Ріжнять ся-ж гусли з окола від кобзи „облудою“ та ще тим, що на їх лежачих грають. Я не беру до розваги скрипки, те-ж струнного, досить розповсюдненого між народом струмента, бо він є загально людський, сьвітовий струмент. Другий струмент струнний є разом струмент клявішний лїра (реля), бо в йому попри трох струнах дві струни гудуть безупинно через колесо натерте живицею, що́ їх зачіпає, а третя струна — сьпівави́ця (chanterelle) виводить сьпів за помічю цїлої низки клявішів [їх бува 12 або часом і більше] які приладжені один поруч другого, вподовж сїєї струни; притиснені пальцями до струни цї клявіші змінюють довжину її, а враз змінюють і тона. Третїй струмент буде те-ж струнний: цимбали. Звука на їх видобувають бючи по струнах двома молоточками, колотушками.
Духові струменти [Blasinstrumente] сопілка, ду́дка. Це єсть єдиний у нас на Вкраїнї репрезентант цього роду струментів. Видобувають тона, як звісно, вдуваннєм воздуху в дірочку з верху сопілки пророблену. Має шість дїрочок кругленьких вподовж самої дудки. Закриті пальцями або відкриті, в ріжних комбінациях, цї дїрочки змінюють довжину стовпа воздуху у дудцї а тим міняють і висоту звука чи тону.
Нарештї бу́бон, струмент ритмовий [Schlaginstrument] не маючи певної високости тона, уживаєть ся попри інших струментах для піднесення в виконанню жвавих, тане́шних мотивів ясної ритмики. Гук на бубнї добувають бючи колотушкою по шкурі, натягненій на обводї деревляному. До сїєї сїмї ритмових струментів належать історичні „котли́“ [timpani], „тулумба́си“ [турецький тарабан], „склик“ [певне Gran cassa], у який „довбиші“ грали у військовій музицї, або „били в склик“ на раду в Сїчи. Бубон даєть ся до виводу ріжних ефектів;
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
окрім гудїння (бубни гудуть) від бою колотушкою по шкурі, можна видобути глухе гримотїннє водячи пальцем по серединї шкури, або знов ведучи пальцем по краю обідка, торохтїннє від мідяних торохтьолок, насаджених в про різа обода.[1]
До речі тут буде завважити, що різні струменти у народа специяльно уживають ся музиками як до якого роду поезії народньої. Слїпцї лїрники сьпівають на лїрі переважно піснї релїґійно-морального змісту, а до того ще й сатиричні твори. Репертуар кобзаря складають найголовніще історичні думи, епічна взагалї поезия; весь лїрницький репертуар належить те-ж до кобзаря, та ще в додачу й тане́чні сьпіви і пєси. Лїрникови танцї не з руки; він їх з рідка грає, бо по самій природї лїра спосібнїша до мельодий ши́рокоповажного характеру. Танцї-ж, веселі, прудкі пєси вигравають виключно на скрипках та цимбалах, додаючи ще й бубона. Оці „tres faciunt“ так звану в народї „троїсту музику“. Сопілку, що́ затинає звичайні битові пісьнї і танцї, до троїстої музики не беруть певно зза її негучного тона. Сопілка є струмент специяльно пастирний.
Вернїмо ся-ж до струментів першого ро́зділу, струнних а між їми найперше до кобзи.
За наших часів кобзу вважають за один і той самий струмент, що й бандуру. Кобзар та бандурист, цї два назвиска не розрізняють більше, однаково називаючи сьпівцїв дум і інших історичнїх пісень на Вкраїнї. Але-ж подвійне назвище одного й того самого струмента мимохіть надоумляє, шо був час, коли цї два струменти відрізняли ся; з якої-б інак речі надано було два назвища одному струментови? Обидва ті назвища не наші, вони чужоземні. Одно зі сходу азийського, друге з заходу европейського. З'явили ся вони на Вкраїнї не рівночасно, для того одно назвище старіще, а друге новіще. Подвійність назвища струмента п. Фамінцин*, в своїх високоцїнних історичних вислїдах струментів народнїх ясує тими словами. Він каже: стародавнїй в народї струмент міг з часом замінити ся новим, схожим на старого струмента, але більш обладженим, перфекцийнїшим. Нове назвище не затерло в памяти народній старого і ось народ, каже, перенїс старе назвище на новий, схожий струмент. Таким чином новий струмент обняв два назвища, своє власне, та ще й чуже старіще. В народї слова кобза уживаєть ся частїще і любіще нїж бандура. І слово „кобзар“, що́ грає на кобзї, лунає якось народнїще. Не для чого-ж і наш народній поет Тарас Шевченко* надав своїй збірцї творів назвище „Кобзар“, а не „бандурист“, бо назва „Кобзар“ і стариннїйша і любійша ухови українському. В вісїмдесятих роках минулого столїття український історик Ріґельман* писав про народ український, що між їми, каже, вельми багато буває добрих, ручих музиків. Кажучи, що вони грають на скрипках, цимбалах, сурмах, гуслях, згадує й про бандуру; а сїльські люди, каже, грають те-ж на скрипках, на кобзї і на сопілках. Отож постерігати треба, що вишче він розумів міських музиків, що́ грають на бандурі, а сїльські по селах, грали на кобзї. Значить ся, була якась відміна межи бандурою міською, перфекцийнїйшим струментом, а сїльською кобзою, простїшим струментом.
Слово ко́бза [кобоз, кобуз] є дуже старе яко назва струмента струнного. Слово це походить з далекої, азийської країни; воно відоме у азийських різних народів і за наших навіть часів. Слово це уживало ся у Куман (Половцїв) в XII віку. А Половцї, відома річ, були блізькі сусїди наші, сидїли поруч нас на землях від Чорного моря аж до Молдави. У інших народів тюркського колїна, у Татарів та Турків те-ж істнує струмент з такою назвою. У Славян: Хорватів, Чехів, Поляків цей струмент був те-ж уживаний. У наших українських козаків і у селян наших взагалї кобза була найлюбіщим струментом. У Запорожцїв кобза була звичайним струментом [вони грали й сьпівали свої думи під кобзу]; запорожський козак не лишав її нї в дорозї, нї в потребі військовій. Вона стає йому за дружину; вона зветь ся „подорожною“.
сторінка
Тільки й зосталось йому бандура[2] подорожния
або те-ж:
Кобзо моя, дружино моя вірная!
Бандуро моя мальована!
Де-ж менї тебе дїти?
Кобза буля козакови за річ першої потреби. Він кидавсь з нею у Сїчу.
Правдоподібний може бути здогад п. Фамінцина*[3], що, каже, козаки українські уміли переняти кобзу від сусїд Татар кримських, що́ з XV віку склали ся у Кримську орду й обсадили узбережжя Чорного моря. [Гл. Но 1.]
З того всього можна завважити, що про облуду [образ з околу] стародавної української кобзи ми не маємо жадних звісток. Ми судимо про неї по згадках, які бігцем натрапимо
|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|
Вона, яко струмент перфекцийнїйший, виперла геть з ужитку стародавню кобзу обнявши її назву. Польські пани держали по дворах у себе вчених на бандурі козаків, котрі грали, сьпівали під бандуру й танцювали, потїшаючи товариство.
За старих часів бандура або кобза була народнїм струментом в Україні. Козаки вояки вигравали на бандурах на бесїдах, під веселу руку, козацькі пісьнї „що слухати мило“; дївчина закликає козака на бандурцї грати:
Пийди козаче до моїй хати.
Дам тобі бандуру на всю ніч грати.
В мене бандура з чистого злота
Хто в єі грає, — бере охота.
Видно з того, що вона була розповсюднена скрізь між народом і була атрибутом не самих козаків-вояків, але й
|}
у народнїх піснях. Вважаємо її під кождим зглядом за струмент струнний. Постерігаємо це з думи народньої: Нехай буйний вітер по степах пролїтає, Банду́ра походить з країв західньої Европи. Вона винайдена у перше в Анґлїї в початку XVII віку [pandorra]. Звідтїль перейнята була Гішпанцями під назвою bandurrio [strumento di cordeni forma de chitarra]; з’явила ся у Італїян під назвою „pandora“. У Польщу занесли її італїянські музики, що́ формували королївські капелїї при Зиґмундах І*, II*, III*. Через Польщу бандура прийшла на Вкраїну і стала ся народнїм струментом. Стало ся це у серединї XVII віку. |
селянської молодїжи, парубків-молодцїв. Далї в старовину вона уживала ся й значними людьми у козацькому товаристві. У сумній піснї про Палїя* на Сибіру видко, як цей славний лицар-характерник, сумуючи об далекій Українї, шукає розваги в реліґії. Він почуваючи старі годи покутує свої гріхи. Але-ж, яко чоловік, від Бога повертаєсь ся у своєму сумови до земної втіхи-розваги, до бандури і піснї. І той поворот від молитви до піснї і музики не був противний звичаям тогочаснїм українським: — Помолившись Богови, Бандура була потїхою чоловікови. Під образом Запорожця-кобзаря був такий підпис: |
сторінка
Струни мої, струни золотиї, заграйте мнї стиха,
Ачей козак-нетяжище позбудеть ся лиха.
Після знесення Запорожжя, на кінцї XVIII віку, козацтво з його оріґінальною обстановою життя, впало. Творчість величнього епоса українського те-ж пада, чахне. Сучасне, тодїшнє життє не давало тем задля такої богатої творчости; зостали ся тільки старі піснї про славне минуле.
Де-ж вони переховали ся ті пісні, хто їх запамятав, зберіг від забуття, рознїс, переказав, пересьпівав народови? Такими охоронниками народньої творчости стали старцї, нищі, слїпцї-бандуристи. Між тими слїпцями в 50 роках відзначав ся особливо ста́рець, козак Андрій Шут*, глибокою памятю. Величенні вірші на Різдво, на Великдень, довженні історичні пісні про гетьмана Хмельницького*, він сам міг висьпівувати, промовляти. В 70-х роках покійний, звістний етноґраф П. Чубинський* викликав у Київ з маєтків п. Галагана* кобзаря Остапа Вересая*, те-ж уже покійного. Піснї ним сьпівапі і сам струмент на котрому він грав, записані у перше детально і зроблений музичний аналїз художної дїяльности самого О. Вересая*.
Кобза або бандура послугує кобвареви при сьпіві; він підграє на їй мельодию, що сам веде голосом. Підчас же коли кобзар дає собі спочивок і в цїлях те-ж віддїлити один музичний ро́зділ від другого, він програє на кобзі невеличку фразу і далї починає знов сьпівати.
Бандура складаєть ся з недуже довгого, але широкого ґрифа, званого ручка (А). Ручка кінчить ся на низ довгим на впів овальним кузовом. Овал кобзи, або спідняк єсть випуклий і зпід споду подібний до видовбаного гарбуза.[1] Округлість овала кобзи, наче вінця у мисцї, висуваєть ся трохи в бік. В їй попроверчувані дїрочки, а в їх встромляні кілочки. Кілочки цї натягують короткі струни у кобзї. Округлість кобзи зветь ся „брямка“ (Б). Верхня настілка на овалу зветь ся „верхня́к“ (В.) або „дейка“ [з нїмецького Decke]. По серединї дейки прорізана кругла дїрка — голосни́к, що́ голос видає (Г.). Вподовж нижньої части брямки,
- ↑ На малюнкови його не видно.
супроти ручки, пророблена деревляна полоска, міцно прикріплена до брямки — се єсть „пристру́нник“ (полуґриф) (Д.) До його навязані усї струни кобзи. Струни навязують ся, як у скрипцї, до полуґрифа, або приструнника, котрий утримуєть ся дротом зацїпленим за деревяний ґудзик [пупок]. Пупок уверчений зпід споду, під дейкою, у спідняку.
Межи приструнником та голосником лежить кобилка (Е) — поріжок з дерева; на їй лежать усї 12 струн. Ручка кінчить ся у горі головкою (Ж). В нїй сидять кілочки (З), а на їх наверчують ся струни.
Звичайна кобза має 12 струн;[1] 6 довгих і товстих струн натягнені від приструнка вподовж усїєї ручки і в головцї наверчені на кілочки. Цї 6 довгих струн звуть „бунтами“ (І.) [з нїмецького Bünd]. Перші 4 довгі струни — баси. Перша з краю лївого зроблена з овечої кишки, й обвинена т. зв. сухозло́тицею; 2-га і 3-тя те-ж баси і те-ж кишкові струни; 4-та мідяна, дротова; 5-та звана терция, а 6-та при́йма, обидві кишкові, римські, себ-то з ки́шок прозорих висчого сорту.
Увага. П. Фамінцин* у своїй розправі про музичні струменти порівнює стрій цих 6 струн „басів“ з строєм стародавньої анґлійської бандури і доводить повну схожість номенклатури з нашою бандурою.
Остатнї 6 коротких струн звуть ся „при́струнки“ (Н). Всї вони кишкові. У Вересая* вони були мідяні, для того що ввесь кузов кобзи за малий був і мідяні струни начепляні задля більшої гучности. Приструнки на бандурі суть появою новіщих часів. В описах старих бандур у нас і в Европі про їх не чути. Ранїйш як при кінцї минулого столїття про їх не знають; по розслїдах п. Фамінцина* поява їх на українських бандурах стала ся в кінцї минулого віку, це можна зауважати з образу бандури зрисованоі з приструнками у „Лѣтописному повѣствованію о Малой Россіи“ Ріґельмана* [1785 —1786]. Це все разом переконує нас, що при́струнки на бандурі були заведені специяльно Українцями [Фамінцин*: „Домра и сродные ей музыкальные инструменты русскаго народа“. Стр. 165.].
Боян.*
|
|
|
|
|
|
Бактериями звуть ся нижчі рослини, що́ своїм життєм утворяють чимало процесів, з яких найбільш видають ся заразливі хороби. Щоб зрозуміти значіннє цих дрібних істот, досить спогадати, що з самого туберкульоза вмирає сема частина усїх людий, а по великих містах, як от Париж, навіть пята частина, що з сіфілїса винародовлюють ся цїлі нациї, що усї заразливі хороби укупі гублять стільки людий, як нїяка війна, або там инша яка лиха пригода, що гниттє і шумованнє теж ними умовляють ся. Наука, що́ займаєть ся вивченням властивостий бактерий, зветь ся бактериольоґією. Вона є здобутком найновіщих часів, навіть скілька років назад була вона ще у зачаточному станї; але не дивлячись на молодий вік, тепер через неї нам стали до зрозуміння питання, що́ мають первітнє значіннє у науцї. Розвязанню сих питань присьвячили себе багато талановитих вчених, через що стало ся, що не минає, можна сказати, й дня, щоб до старих дат не прилучило ся усе нових спостережінь і винайдень. Праця сих людий ввела і веде усе далї нас у таємне окружжє найдрібнїйших живих істот, які проте часто беруть гору над людиною.
Бактериї (Schizomicetes), як вже сказано, належать до нижчих рослин і займають середнє місце між водорослинами [algae] та грибами [fungi]. Завбільшки вони від 0.001 до 0.004 млм. Перш вважали їх за зьвіряток, бо бачили, як більшість їх, і навіть дуже хутко, рушає в якій небудь течі, але, коли дізнали ся, що і високо орґанїзовані рослини мають
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
сторінка
- ↑ Трапляють ся кобзи з більшим числом струн. Вересай розказував, що знає у кобзаря Антона, в селї Вечірках, пирятинського повіту, полтавської ґубернїї кобзу на 25—30 струн. Є те-ж бандура на 15 струн.