Кобзарь (1876)/Том 2/Мені здається — я не знаю

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Мені здається — я не знаю,
А люде справді не вмірають:
А перелізе ще живе
В свиню, або-що, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І справді так! Мені байдуже
За простих сірих сіромах —
Вони і Господом забуті —
Так що ж мені тут...
А де отті? Не вже в сажах
Годує хам собі на сало?
А може й так! Добра чи-мало
Вони творили на землі:
Ріками слёзи розлили,
А кров морями... Люде знають,
Кого годують, доглядають.
І що ж ви скажете: за славу
Лили вони моря кроваві,
Або за себе? Ні! за нас,
За нас сердешних мир палили,
Поки їх в саж не засадили.
Як-би не те, то повне б пас
Свинарь в толоці. Кляті! кляті!
Де ж слава ваша? На словах!
Де ваше золото, палати,
Де власть великая? В склепах,
В склепах, поваплених катами,
Такими ж самими, як ви!
Жиди ви лютими звірми,
А в свині перейшли...
 Де ж ти,
Великомучениче святий,
Пророче Божий! Ти ніж нами;
Ти, присносущий, всюди з нами
Витаєш ангелом святим.
Ти, любий друже, заговориш
Тихенько-тихо про любов,
Про безталанную, про горе,
Або про Бога, та про море,
Або про марне литу кров
З людей великими катами;
Заплачеш тяжко перед нами —
І ми заплачемо... Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх річах;
І ми, читая, оживаєм
І чуєм Бога в небесах.

 Спасибі, друже мій убогий!
Ти, знаю, лепту розділив
Свою єдину. Перед Богом
Багато, брате, заробив.
Ти переслав мені в неволю
Поета нашого; на волю
Мені ти двері одчинив.
Спасибі, друже! Прочитаю
Собі, хоть мало оживу,
Надію в серці привітаю,
Тихенько-тихо заспіваю
І Бога Богом назову!