Кобзарь (1876)/Том 2/Москалева криниця
| ◀ Мені здається — я не знаю | Кобзарь. Том 2 Москалева криниця |
В неволі, в самоті немає ▶ |
|
|
„Не варт, їй Богу, жить на світі!...“
— „То йди топись“... „А жінка, діти?!...“
— „От-то-ж-то бачиш, не бреши!
А сядь лишень-но, напиши
Оцю бувальщину... то може
Инако скажете, небоже.
Пиши от-так: було
Село.
Та, щоб не лізти на чужину,
Пиши, у нас на Україні,
А в тіж селі вдова жила,
А у вдови дочка була
І син семиліток...
Добро мавши діток
У роскоші, — хвалиш Бога;
А вдові убогій
Мабуть не до Ёго,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала:
Думала в черниці,
Або йти топиться!
Так жаль маленьких діток стало:
Звичайне мати, що й казать!
Та може снився таки й зять,
Бо вже Катруся підростала:
Чи вже їй вік продівувать,
Зносити брівоньки ні за що?...
Ні, дівонька вона не та!
Таки-ж у тім селі, трудящий
(Бо всюди сироти — ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина!
То сяк, то так,
Придбав сірома грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та ні відсіль, а ні відтіль
На ту сирітську кошйчину
Купив садочок і хатину,
Подякував за хліб, за сіль
І за науку добрим людям,
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувавсь з старостами
(Як те буває між панами).
Не торгувавсь і пан-отець:
Усім на диво, та на чудо
За три копи звінчав у буддень...
Просохли очі у вдови.
От-так то, друже мій, живи, —
То й весело на світі буде.
І буде варт на світі жить,
Як матимеш, кого любить.
Хоть кажуть от-ще що, небоже:
Себе люби, то й Бог поможе.
А доведеться умірать?
Здихать над грішми? ні, небоже!
Любов — Господня благодать!
Люби ж, мій друже, жінку, діток,
Діли з убогим заробіток,
То легше буде й зароблять!“
1. — „Спочинем трохи» поговорим...
Що? ярина ще не зійшла?“
2. „Та де та ярина взялась?
У мене ще на жито орють.
От-тим-то б ба, що живете
Відколи, дядьку, а не чули,
А може й чули, та забули:
Журнал дрюкують...“
1. ... — „Те! те! те!“ —
2. „Та що ви думаєте, польський
Або „Хазяїн“ той московський?
Не та ловись! журнал ревю!
Чи те ля-мод, купив для Паші
Торік в Ромні...“
1. (Нишком) — „Так от як наші!
Не чув, як на світі живу!...“
2. „У самому тому журналі
Моя Пашета начитала,
Як німці сіяли траву;
А потім вижали серпами!
І все написано стихами
Та не такими, як у нас...“
1. — „Як-би ти, брате, свині пас,
За слово вибачай...“
2. (Мов не чує) „Гей, хлопче!
(Ходить, посвистує, а потім співає:)
„Хлопче, молодче,
З карими очима!
На що тобі жинка,
Камінь за плечима!...“
1. — „Та годі вже тобі співать.“
2. „Що, може хочете кінчать,
А я признаться думав теє...“
1. — „А я так думаю инеє,
Що випьємо, та поснемо,
А там і ладу не дамо;
Сідай лиш, та пиши, небоже,
Та кончимо, як Бог поможе!“
„Одружились небожата,
Дивувались люде:
Як-то вони, ті сироти,
Жить на світі будуть?
Минає рік, минув другий;
Знову дивувались,
Де в тих сиріт безталанних
Добро теє бралось?
І в коморі, і на дворі,
На току, й на ниві,
І діточки, як квіточки,
Й самі чорнобриві:
У жупанах похожають,
Старців закликають
На обіди, а багаті —
То й так не минають.
Не минали себелюбі,
Та все жалкували,
Що сироти таким добром
Старців годували:
„Коли гниє, то спродали б;
Ад-же-ж у їх діти!...“
Ось слухай же, що то роблять
Заздрощі на світі
І ненатля (?) голодная:
Ходили, ходили,
Поки в-ночі, жалкуючи,
Хату запалили!
Нехай би вже були непевні
Які вельможі просвіщенні:
То і не жаль було б, чи так?
А то сірісінький сіряк
От-так лютує. — Тяжко, брате,
Людей на старість розпізнати,
А ще гірше — з-замолоду
Гадину кохати.
Очарує зміїними
Карими очима...
А пек тобі! забув, дурню,
Що смерть за плечима?
До стебла все погоріло
І діти згоріли,
А сусіде, і багаті,
І вбогі, раділи,
Багатиї бач раділи,
Шо багатші стали,
А вбогиі тому раді,
Шо з ними зрівнялись!
Посходились жалкувати,
Жалю завдавати:
„Шкода, шкода! як би знаття
Копійчину б дбати,
То все б таки воно не так...
А що пак, Максиме!
(Бо ёго Максимом звали)
Попродай скотину,
Та ходи до мене в найми!
Що буде, те й буде!...
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову...“ Подякував
Максим за пораду.
— Побачу ще, як там буде,
Коли не дам ради...
То тоді вже певне треба
Іти в найми знову...
Де то моя Катерина,
Моя чорноброва!...
Вона мене все радила,
І тепер порадить...
Та останняя ся рада
На віки завадить.
Воли твої і корови
Разом поздихали,
А Катруся з Москалями
Десь помандрувала.“
Тепер от-так пиши небоже:
„Максим подумав, пожурився,
А потім Богу помолився,
Промовив двічи: „Боже, Боже!“
Та й більш нічого.
Од цариці
Прийшов указ — лоби голить.
„Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить!“
Сказав Максим, — і кгрунт покинув,
Бо вдовиного, бачиш, сина
В приём громада повезла.
Такі то темниї діла
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити
Щоб не кричали : „ах, ах, ах...
Не варт, не варт, на світі жити!
А чом пак темні не кричять?...
2. — „Хиба ж живуть вони і знають,|1em}}
Як ви сказали, — благодать,
Любов . . . . . . .“
1. „...Що, що? недочуваю!...“
2. — „Вони, кажу вам, прозябають,
Або по вашому ростуть,
Як та капуста на городі.“
1. „От-так по вашому! ну, годі ж:
Нехай собі і не живуть...
А все, скажу, таки: як хочеш,
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменні очі.“
2. — „От-же як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну де той безталанний зять?“ —
„Вернувсь вдовиченько до-дому,
А зять пішов у москалі;
Не жаль було ёго нікому,
Та ще й сміялись у селі!
От-же, далебі, не знаю
Чи вона верталась,
Катерина, до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях: украла що-сь,
Потім утопилась.
Та все-то те, — знаєш, люде
Втоплять і задушать.
А може то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
„Шелесть, шелесть, по дубині
Шапки хлопці погубили;
Тілько наймит не згубив,
Удовівну полюбив...“
Соромитна... нехай їй лихо!
Минали літа тихо-тихо,
(От-так пиши), — і за гріхи
Карались Господом Ляхи
І пугав Пугач над Уралом
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю, — тілько ми
Сиділи нишком, слава Богу.
Шсля великої зіми
Вернувся і Максим безногий:
В поході, каже, загубив,
Та срібний хрестик заробив.
Чого він придибав? нема в го хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він цриплентавсь? — а хто ёго зна!
Чи чув ти, що кажуть: легше умірати
Хоть на пожарині в своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах! Чи чув ти? ба ні!
2. — „Ей, дядечку! швидче будемо писати.
Бо хочеться спати і вам, і мені.“
— Зажуривсь Москаль каліка:
Де ёму подітись?
Вдовиченко в пикинерах,
Вдова на тім світі!
До кого ж він прихилиться?
Де перезімує?!
Уже осінь; незабаром
Зіма залютує.
Нема ёму в світі долі:
Полинула в полі!...
Попросився зімувати
До дяка у школу,
Бо таки й письму, спасибі,
Москалі навчили.
І в косі був, бо й москалі
Тойді, бач, носили
Сиві коси з кучерями
Усі до одного —
І борошном посипали,
Бог їх зна для чого?
Максим, таки він письменний,
Було помагає
І на клирасі дякові
І псалтирь читав
Над покойними, й хавтури
З школярами носить,
А в Пилипівку сирома,
Христа-ради просить.
Нічого, знай своє пиши,
Та перед людьми не бреши!
Хоч-би тобі лихе слово
Почув хто од ёго.
І талан і безталання —
Все, каже „од Бога.“
Ані охне, ні заплаче,
Неначе дитина.
І собаки не кусали
Москаля Максима.
А в неділю, або в свято,
Мов причепуриться,
Шкандибає на вдовину
Пустку подивиться.
Сяде собі у садочку
І вдову згадає,
І за її грішну душу
Псалтир прочитає.
Катерину „о здравії“
Тихенько помьяне!
Утре слёзи — „все од Бога!“
Й веселенький стане.
А в Петрівку і в Спасівку
Не спочине в школі,
Бере заступ і лопату
Шкандибає в поле.
І край шляху, при долині —
От-же не вгадаєш,
Що каліка виробляє?
Криницю копає!
Та й викопав. На те літо
Криницю святили
На самого Маковія,
І дуб посадили
На прикмету проізжачим,
А на друге літо
Москаля вже неживого
Нашли в бальці діти
Коло самої криниці:
Вийшов подивиться
Останній раз сіромаха
На свою криницю. —
Громадою при долині
Ёго поховали
І долину і криницю
На памьять назвали
Москалевою. На Спаса,
Або Маковія
І досі там воду святять,
І дуб зеленіє.
Хто йде, їде, — не минають
Зеленого дуба:
В холодочку посідають
Та тихо, та любо,
Пьючи воду погожую,
Згадають Максима...
От-так живіть, недоуки,
То й жить не остине.