Кобзарь (1876)/Том 2/Царі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Царі.

Старенька сестро Аполлона! [1]
Як-би ви часом, хоч на час,
Придибали таки до нас,
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій Божий глас
До оди пшино-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів або-що воспівать.
Бо, як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тиї мужики,
Та паничі, та покритки:
Хотілося б зігнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазанниках Божих.
Так що ж: не втну! а як поможеш,
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то може б
І ми б подержали в руках
Світо-помазану чуприну.
Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на годину,
Та хоч старенький Божий глас
Возвисьте, дядино! Та ладом,
Та добрий складом, хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем з-переду і з-заду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.


I.

 Не видно нікого в Ієрусалимі,
Врата на запорі, неначе чума
В Давидовім граді, Господом хранимім,
Засіла на стогнах. Ні, чуми нема!
А гірша, лихая та люта година
Покрила Ізраїль: Царева война!
Цареви Князі, і всі сили,
І отроки, і весь народ,
Замкнувши в городі кивот,
У поле вийшли худосилі,
У полі бились, сиротили
Маленьких діточок своїх;
А в городі младиі вдови
В своїх світлицях, чорноброві
Запершись плачуть, на малих
Дітей взираючи. Пророка,
Свого неситого царя
Кленуть Давида-сподаря.
А він собі, узявшись в бока,
По кровлі кедрових палат
В червленій ризі похожає,
Та, мов котюга позирає
На сало, — на зелений сад
Гусіди Гурія. А в саді,
В своїм веселім вертограді,
Вирсавія купалася,
Мов у раї Єва,
Подружіє Гурієво,
Рабиня царева;
Купалася собі з Богом,
Лоно біле мила,
І царя свого святого
У дурні пошила.

На дворі вже смеркло, і тьмою повитий
Дрімав, сумує Ієрусалим.
В кедрових палатах, мов несамовитий
Давид похожає, і, о царь неситий!
Сам собі говорить; „Я... Ми повелим!...
Я царь над Божиїм народом,
І сам я — Бог в моїй землі,
Я все!...“ А трохи згодом
Раби вечерю принесли
І кінву доброго сикеру...
І царь сказав, щоб на вечерю
Раби рабиню привели,
Твою Вирсавію. Нівроку
До Божого царя-пророка
Сама Вирсавія прийшла,
І повечеряла, й сикеру
З Пророком випила, й пішла
Спочити трохи по вечері
З своїм царем. І Гурій спав,
Ёму сердешному й не снилось,
Що дома нищечком робилось,
Що з дому царь ёго украв
Не золото, не серебро,
А луччеє ёго добро,
Ёго Вирсавію украв.
А щоб не знав він тиї шкоди,
То царь убив ёго, та й годі!...
А потім царь перед народом
Заплакав трохи, одурив
Псалмом старого Анафина
І знов веселий, знову пьяний
Коло рабині заходивсь.

От-так святі царі живуть,
А як же прості? Я не знаю...
І раю вам сёго не знать.
Та ні у кого не питать,
Щоб не завадило, буває.


II.

 Давид, святий пророк і царь,
Не дуже був благочестивий.
Була дочка в ёго Ѳамарь
І син Аммон. І се не диво:
Бувають діти і в святих,
Та не такі, як у простих,
А ось які. Аммон щасливий,
Вродливий первенець ёго,
Лежить, нездужає чогось.
Давид стенає та ридає,
Багряну ризу роздирає,
І сипле попіл на главу:
„Без тебе я не поживу
І дня єдиного, мій сину,
Моя найкращая дитино!
Без тебе сонця не узрю,
Без тебе я умру, умру!“
І йде ридаючи до сина,
Аж тюпає, немов біжить.
А той, бугай собі здоровий,
У храмині своїй кедровій
Лежить, — аж стогне, та лежить:
Кепкує з дурня. Аж голосить,
Аж плаче бідний, батька просить,
Щоб та Ѳамарь сестра прийшла:
„Драгій мій отче і мій царю!
Вели сестрі моїй Ѳамарі,
Щоб коржика мені спекла
Та щоб сама і принесла,
То я, вкусив ёго, возстану
З одра недуга.“ В-ранці рано
Ѳамарь спекла і принесла
Опріснок братові. За руку
Аммон бере її, веде
У темну храмину, кладе
Сестру на ліжко. Ломле руки,
Ридає, плаче і рвучись
Кричить до брата: „Схаменись,
Аммоне, брате мій лукавий!
Єдиний брате мій! Я! я!...
Сестра єдиная твоя!
Де дінусь я, де діну славу
І гріх і стид? Тебе самого
І Бог і люде прокленуть...“
Не помогло таки нічого!...

От-так царевичі живуть,
Пустуючи на світі.
Дивітесь людські діти!...


III.

 І поживе Давид на світі
Не малі літа.
Одрях старий і покривали
Многими ризами ёго,
А все таки не нагрівали
Котюгу блудного свого.
От отроки й доміркувались,
Як нагрівать царя свого
(Натуру вовчу добре знали).
Та, щоб нагріть ёго, взяли
Царевен паче красотою,
Дівчат старому навели,
Да гріють кровъю молодою
Свого царя! І розійшлись,
Замкнувши двері за собою.
Облизавсь старий котюга
І розпустив слини,
І пазурі простягає
До Самонтянини;
Бо була собі на лихо
Найкраща між ними,
Між дівчатами, мов крин той
Сельний при долині
Між цвітами. От-то ж вона
І гріла собою
Царя свого, а дівчата
Грались між собою
Голісінькі. Як там вона
Гріла, я не знаю;
Знаю тілько що царь грівся
І... і „не позна ю“ [2]


IV.

 По двору тихо похожає
Старий веселий Рогволод.
Дружина, отроки, народ
Кругом ёго во златі сяють.
У князя свято: виглядають
Із Литви князя жениха
За рушниками до Рогніди.

 Перед богами Лель і Ладо
 Огонь Рогніда розвела,
 Драгим єлеєм полила
 І сипала в огнище ладон.
 Мов ті Валькирії круг неї
 Танцюють, граються дівтата
 І приспівують:
 „Гой, гоя, гоя!
 Повні покої!
 Нумо лиш квітчати,
 Гостей сподіватись!“

За Полоцком — неначе хмара,
Чорніє курява. Біжать
І отроки й старі бояра
Із Литви князя зустрічать.
Сама Рогніда з Рогволодом
Пішла з дівчатами, з народом.
Не із Литви йде князь сподіваний,
Ще незнаемий, давно жданий,
А із Київа, туром-буйволом,
Іде веприщем за Рогнідою
Володимір-князь со киянами.
Прийшли і город обступили
Кругом, і город запалили.
Владимір-князь перед народом
Убив старого Рогволода,
Потя [3] народ, княжну поя,
Отиде в волості своя,
Отиде з шумом, і растли ю,
Тую Рогніду молодую
І прожене ю, і княжна
Блукає по світу одна
Нічого з ворогом не вдіє...

 Так от-такиї то святиї
 Отті царі!


V.

 Бодай кати їх постинали
Оттих царів, катів людських!
Морока з їми — щоб ви знали,
Мов дурень ходиш кругом їх:
Не знаєш на яку й ступити!
Так що ж мені тепер робити
З ціми поганцями?! Скажи,
Найкраща сестро Аполлона,
Навчи голубко, поможи
Полазить трохи коло трона.
Намистечка, як зароблю,
Тобі к великодню куплю.
Пострижемося ж у лакеї
Та ревностно, в новій ливреї,
Заходимось царів любить.
Шкода і олово тупить:
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
На що ж себе таки дурить?
Ходімо в селища: там люде!
А там де люде, добре буде;
Там будем жить, людей любить,
Святого Господа хвалить!




  1. По другому рукопису:

    Девьята сестро Аполлона!
    Як-би буває хоть на час
    Ви кинули оттой Парнас
    Та в степ таки пришкандибали
    (Коли не в найиах де застряли,
    Або не живете в шинку
    З пропий-волами чумаками)
    Та древніми тими річами,
    Хоть нищечком як-би мені
    Ви розсказали б про Царя,
    Або якого Короля,
    З їх фон-баронами, князями
    І їх »високини страстями;«
    Бо вже остили мужики
    Та безталанні покритки;
    Та й тих уже не стало,

    А про журбу, та про печаль
    Остило, — і паперу жаль!
    Чи є поганьше що на світі
    Як та дрюкована нудьга
    Про »марне зтрачениї літа«
    Та про чорнявого »врага,«
    З очима ясними, як небо...
    Голубчики, пишіть для себе
    Та не дрюкуйте!

    Вже смеркало,
    Дивлюся: шкандибає
    На милицях, з торбиною
    Бабуся сідая.
    І пьяненка, нівроку їй:
    — »Добрі вечір, сину!«


    »Добри-вечір,« кажу, »тітко!«
    — »Ох, мабуть я згину...
    Чи далеко до Парнаса?
    Я так утомилась:
    Ледве-ледве несу ноги! —
    Літа мої, крила,
    Де ви ділись молодиї?
    Згинули, пропали,
    Як ті славниї піїти,
    Що оди писали.
    От-тоді було завчестя!...«
    »Пострівай, бабусю!
    Хиба й справді ти з Парнасу?«
    — »І справді, дідусю!...
    Я до тебе поспішала,
    Та в шинку зустріла
    Веселого бакаляра...
    Трохи одпочила,
    Та випили по чарочці...

    Чого ж ти бажаєш,
    Мій голубе?« »Я до тебе,
    Сама, кажу, знаєш!«
    — »От-же далебі забула...
    Пристріт чи бишиха...
    Пошепчемо!... чи на старість
    Непевного лиха,
    Чорнобривки забажалось?!...«
    »Цур тобі, злий гаде!
    Стара паплюго, паскудо!
    От тобі й порада!
    От тобі й сестра з Парнаса:
    Морока та й годі...
    Іди ж собі, де взялася,
    А я трохи згодом
    Захожуся коло царів,
    Та »штилем високим«
    Розмалюю помазанних
    І з-переду й з боку.

  2. По другому рукопису:

    Дивуються, що кіт мурий
    Не ворушив сала,

    А у ёго сіромахи
    Зубів не осталось. (Перш. рук.

  3. Поби. (Рук. вар.)