ЛНВ/20/11/Із дневника

Матеріал з Вікіджерел
< ЛНВ‎ | 20/11
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ІЗ ДНЕВНИКА.
І.

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я вмерз. І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху. В душі глубока павза.
Нї думка, нї чуте, нї біль — нїщо
В нїй не ворушить ся. Завмерло все,

Немов гнилий ставок в гущавинї,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих.

Але цить! Се що?

Чи втопленники з болотного дна

Встають і в филь вонючих простягають
Опухлії, зеленуваті руки?
І голос чути, зойк, риданв, стогін —
Не дійсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тінь голосу, зітханє
Чутне лиш серцю, та якеж болюче,
Яке болюче!...

„Тату! Тату! Тату!

Се ми, твої невродженії діти!

Се ми, твої невиспівані співи,
Перед часом утоплені в багнюцї!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до сьвітла нас! Поклич до сонця!
Там весело — нехай мн тут не чахнем!
Там гарно так — хай тут не гниєм!“

Не вийдете на сьвітло, небожата!
Не вивести вже вас менї до сонця!
Я сам отеє лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут до землї прибитий,
А з диким реготом по моїй груди
Тупоче, бє моя лихая доля!

І ще раз чути: „ Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм !
Весняним чаром, співом соловейків
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, коверцем пишнобарвним
Розстелимось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!“

Деж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої зацїпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.
20/ХІ 1901.

II.

Як голова болить!

Пожовклі карти

Рукопису старого помаленьку

Перебігають стомленії очи.

А в голові грижа немов павук
Снує сітки, немов штукарь у тьмі
Пускає синї, білі, пурпурові
Ракети, огняним млинком вертить ся,
То вказує в бенґальськім сьвітлї дикі
Якісь появи, що в тих карт пожовклих
Зривають ся, немов осіннє листе
Під подихом хуртовини...

„Прийшов

Сьвятий Матвій у город людожерів.

А люди ті такі звичаї мали:
Не їли хліба, не пили води,
А тілько жерли тіло чоловіче
І кров нили. А хто чужий трапляв ся
У город їх, то тут його хапали
І вивертївши очи напували
Отруйним зїлєм і в тюрму сажали
І клали їсти їм траву-отаву“.

І вже щеза в перед очий рукопис
І ту страшну історію читаю
У власнім серці: як я заблукав ся
У город — будь імя його прокляте! —

І поєно мене отруйним зїлєм,
Як очи вибрано менї, щоб я
Не бачив, хто мене і по що вяже,
І як замісто хліба довго-довго
Я годувавсь іллюзий диким зїлєм.

І ось я темний у тюрмі ридаю
І не за тим ридаю, що́ пропало:
Не за свободою, яка нїколи
Свобідна не була; не за тим щастєм,
Що лиш у снах являлось та дразнило.
Лиш те болить мене, що зведений
До стану травоїдної худоби
Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,
Стукочуть кроки, — се сторожа входить.
Хтось шарпнув шпур, що вяже мої руки,
І роздивля табли́чку, що до них
ІІривязана. „Три дни ще і тодї
Час буде вивести його".

Пішли.

Мені не страшно. Щож, три дни! Могли

І зараз брать.

 А може… може там
Далеко десь, по той бік Чорноморя
Маленька барка надува вітрила
І в нїй сидить спаситель твій, що чудом
Перепливе безодню і війде
В останню ніч у сю сумну темницю,
І верне зір тобі і скаже: „Встань і вийди!“
Ге-ге, колись в лєґендах так бувало,
Та не тепер! Не надїй ся нїчого!
Мовчи і жди!

2/ХІІ 1901.

Іван Франко


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1925 року і автор помер більш ніж сто років тому.