Листи до братів-хліборобів/Вступне слово для читачів з ворожих таборів

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Листи до братів-хліборобів (1926
Вячеслав Липинський
Вступне слово для читачів з ворожих таборів
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ВСТУПНЕ СЛОВО ДЛЯ ЧИТАЧІВ З ВОРОЖИХ ТАБОРІВ.
Для скептиків. — Циніків. — Соціялістів і націоналістів. — Для інтеліґентів скунксової породи про моє »москвофільство« і »полонофільство«. — Чому мої »Листи« адресовані до Братів-Хліборобів? — Для кого ще вони призначені. — В основних проблємів буття Української Держави, розвязаня яких шукає оця книга. — Як і в яких умовах вона писана.

Коли в руках Ваших, читачу з ворожого табору, випадково опиниться ця книга, Ви запитаєте: на що вона? Скептик скаже: це-ж нездійснимі мрії, утопійність яких виказало життя. Що-ж з того, що автор цих »Листів« від початку своєї громадської праці боровся з тупостю панів і інтеліґентів? Що з того, що одним і другим він казав: без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя? Що з того, що в імя здобуття Держави, він панів кликав до національної єдности з народом і його представниками — інтеліґентами, а інтеліґентів — до піддержуваня українських державників панів, без яких Держави Української здобути неможливо.

Більшість панів відповідала: »варвар український шанує тільки силу. Сепаратизм нас позбавить сили. Силу нам дає піддержка московської чи варшавської метрополії. Коли ми з ними в боротьбу за незалежність нашої Батьківщини вступимо, інтеліґенти українські, не дивлячись на наше українство, підіймуть проти нас народ тому, що ми будем слабші ніж ці, що Москви чи Варшави держаться«.

Знов-же інтеліґентів більшість так казала: »Ваше державне самостійництво — це непотрібна народові видумка панів. Народ український потрібує лиш землі і волі! А землю та волю для народу (і владу нам самім) здобудемо ми в боротьбі власне з Вами — ненавистними українськими панами — та в спілці з народами і такими-ж як і ми інтеліґентами цілої Росії«.

Одначе, відповім Вам я, рік 1918 виказав неправдивість оцих слів. В ньому почали здійснюватись — по Вашому — »нездійснимі мрії«. Нащадкові старого Гетьманського Роду вистало лицарської самопосвяти і українського патріотизму, щоб забути про свої еґоїстичні панські інтереси. Замість зайнятись маєтками, зібрати готівку і спокійно виїхати за кордон, Він цілого себе віддав Батьківщині Україні. Він кинувся на її порятунок і не побоявся взяти на себе — страшний в українськім хаосі — тягар Гетьманської Влади.

І у панів українських найшлось ще стільки українського державного інстинкту, чести і відваги, щоб здрігнутись на згадку історичного Імени Гетьманського. Вони відновили в лиці його Нащадка українську традицію державну. Вони одні зуміли цим вказати єдиний порятунок від страшних наслідків української безвласнодержавности і колоніяльного розкладу.

А інтеліґенти українські? Чи не почали вони етапами своїх чотирьох »універсалів« йти, хоч і запізно, від »землі і волі« до »самостійности« — до ідеї Держави? І чи власне »нездійснима мрія« сполученя цією ідеєю панів з інтеліґентами не почала була тоді творити Державу Українську, а в ній: — не літературну, не паперову, і не гайдамацько-опришківську на революцийні сезони — а дійсну, реальну, всі класи обіймаючу і з нашої минувшини орґанічно виростаючу — Українську Націю!?

Але-ж скажете Ви, мої скептики, хто розвалив оцю Вашу Державу? Чи може натиск зовнішніх сил? Чи не самі інтеліґенти українські підняли проти Українського Гетьмана українське народнє повстання? І чи не вложили вони в оце валеня Держави Української весь свій український національний патос і порив? Чи не поставали вони самостійниками, але не тоді, перед війною, коли треба було і панам і народові цю ідею прищепити, а тепер, у власній Державі Українській, і то тільки на те, щоб гасло самостійности від панів вирвати, їх від України відогнати і самім їх місце зайняти? І хіба не злякались оцих розбриканих дітваків пани Ваші, і хіба не повтікали вони назад під Москву та Варшаву, за вийнятком Вашого Гетьмана і горсточки Вас, на загибель обреченних? Ось послухайте, що вони Вам тепер кажуть:

»Де-ж ця піддержка інтеліґентів українських, і де-ж ця національна наша єдність з народніми масами, во імя яких ми мали боротись за Українську Державу? Народ за ману землі відрікся всіх »українських націй«, про які зрештою він ніколи й поняття не мав. Та й чи міг мати, коли вистало одної большовицької нагайки, щоб його усвідомителі інтеліґенти позміняли віхи і поставали з »самостійників«, ревучих на Українського Гетьмана за фіктивну федерацію, німими покірними рабами реальної московської чрезвичайки. А нас, — що оце знов визнали Варшаву — хіба поважали інтеліґенти українські тоді, як ми хотіли Державу Українську будувати? Зате рачки поприлазили, коли ми варшавською нагайкою весь повстанський дур з них повиганяли. А тепер: чи домагаються вони від Варшави для Землі нашої територіяльної автономії, якої і ми-би з ними разом домагались, коли-б вони нам — як тільки поліції варшавської позбудемось — різнею не грозили. Не домагаються! Натомість одні кличуть Москву до походу на Варшаву, а другі Варшаву до походу на Москву, предлагаючи і тут і там свої услуги, вирікаючись і тут і там оборони своєї Землі — політики державної. І чи за одну тільки візу та дозвіл жити під нашою владою не пише тепер такий гад: »Так, Польща!… Разом з Польщею по сю сторону демаркацийної лінії…« яку ми з Польщею самі-ж на його шкірі, поділившись ним з большовиками, провели. І чи зпід нашої варшавської цензури не кидає він болотом на Вас, одиноких державників українських? Коли-б Ваш Гетьман мав серед інтеліґентів українських стільки прихильників, скільки явних і тайних агентів між ними маємо ми і большовики, то Ви може-б і здобули державу. Але вірности Українському Гетьманові, репрезентуючому Вашу нефальсифіковану традицію державну, з більшости інтеліґенції української Ви не викрешете ніколи. За якимсь літературним гореотаманчиком, президентиком, чи якимсь дурним Іванцем, покутнім диктаторчиком, вона може й піде. Та й то тільки на короткий час, і тільки на те, щоб їм кілки на голові тесати, потім зрадити, а по їх смерти іменами їхніми спекулювати. З Вами вона, на Ваше нещастя, чи може щастя — не піде!«

О, Ви маєте слушність читаче-скептику з ворожого табору! Але слушність малесеньку, однохвилеву. Таку, яку мав заяць, що слушно втікає від галасу гучків, не бачучи одначе, що біжить на стріл. Галас українського хаосу оглушив Вас. І Ви помиляєтесь, що порятунок лежить в утечі від нього в Москву або Варшаву.

Памятайте Ви, пани українські, що нічого Вам і Москва і Варшава не поможе. Ними Ви можете справді загнуздати на якийсь час українського варвара, але в громадянина, в члена орґанізованої нації, в розумну і честну істоту Ви його Москвою і Варшавою не переробите ніколи. При першій, Вами навіть незаслуженій нагоді — при бунті якогось Вам невідомого полку в московській або варшавській казармі — він Вас на Україні переріже. Силу — необхідну для його цивілізації — не дасть Вам політичне неробство під опікою московського чи варшавського жандарма. Дасть Вам її тільки тяжка лицарська боротьба за свою Владу на своїй Землі. Боротьба ця — це Ваш шляхетсько-дворянський обовязок, з якого Ви виросли, в якім вся суть Вашого панського на цій Землі буття. Без нього Ви не пани — а раби рабів, яких раби з їх землі видідичать. Тільки боротьба за свою Державу Українську відродить Вас. Тільки вона дасть Вам ідею й орґанізацію, що творять основу всякого панування, всякої політичної сили, всякої влади.

І памятайте Ви, інтеліґенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його — це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня — провідна і правляча — верства, яку Ви — представники народу — своїм »очима завидющими і руками загребущими« всякий раз, як починає творитись Держава Українська, назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю звязати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепаратистичні українсько-державницькі стремління всіми силами своїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Без цього вся Ваша українська — соціялістична, націоналістична, чи як-би Ви її не називали — праця, буде конвульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом. І не називайте екскрементів, які Ви, безвершники, будете в ціх конвульсіях виділяти — »Україною«, бо реальної України — Держави Української — з них не буде ніколи, ніколи.


Крім скептиків, будуть, читачі дороги, і циніки між Вами. Ось їх слова, коли вони з панів: »слухайте! — у Вас притуплений мабуть інстинкт самозаховавчий. Бо чи-ж може людина нормальна і здорова »робити націю із хохлів«, що упорно від тисячи літ нацією не бажають бути. Инша річ якийсь озлоблений примітивнюк. Такому здається, що революцийний народ сам зробить Україну, а йому в ній будуть заготовлені лише найвищі достоїнства і посмертні памятники. Але Ви? — які знаєте, що боротьба за державу українську Вам — першим — може принести тільки терни! Що Вас туди жене? У Вас-же нема зненависти до багатших і культурніщих, яка творить всю суть т. зв. демократичної України. Нема теж в Вас і страху »кающихся дворян«, що ренеґатством і підлизництвом юрбі мають надію врятувати своє цінне істнування. Невже Ви не бачите, що це кодло злоби і зрадництва, до якого Ви, не зміняючи своєї істоти, йдете, Вас ненавидітиме тим більше, що Ви будете для нього одинокими, доступними його злобі, панами. Нас, що залишаємось Росіянами і Поляками — такими, якими зробила нас сама-ж історія Вашої України — раби бояться, бо за нами стоїть сила тієї чи иншої метрополії. Але Вас, що — безборонні — йдете поміж них! Вас, яких кожний з них може своїма пером і язиком в спільній з ним Вашій »українській мові« доторкатись! Вас, що в цій мові рабів — і серед заздрости рабів — хочете творити вищу, благородну, не рабську Україну! Чи Ви знаєте, нещастні, що Вас жде? — Доля Юріїв Немиричів, замучених черню козацькою на втіху Москві Варшаві…

Врешті знайте коли якась »нація« в роді Ваших Українців, до яких Ви так легкодушно йдете, біжить на вірну смерть, то нема людскої сили, що могла-б її від цього здержати. І розум, виразник інстинкту самозаховавчого в людині, наказує завчасу відійти від глупої колоніяльної юрби, побиваючої тих, хто міг-би помогти їй в державу і націю обєднатись.«

Панам вторують такі-ж циніки інтеліґенти. »Гей Ви, пани самогубці! — регочуться вони. Невже Ви не бачите, що будуччина належить тільки до народу і до нас, його представників, інтеліґентів. Невже Ви не бачите, що Ви українським селянам, робітникам і інтеліґентам непотрібні і невже Ви не вмієте навіть умерти? Бо на що Ви пишете оці свої »Листи« — предсмертні галюцинації верстви засудженої на смерть? Хіба на те, що хочете прискорити цю смерть!«

Інстинкт самозаховавчий — відповім я Вам, пани — проявляється двояко: одні живуть, оминаючи боротьбу, а другі власне боротьбою роблять собі місце в світі. І нема тут критерію »лучшого«, бо це річ одідиченого типу, темпераменту. Так! — державництво українське це шлях для нас найнебезпечніщий: найбільшого опору і найтяжчої боротьби. Але й предки наші, що колись мечем пустелі українські від кочовників і українських руїнників одвоювали, теж не ходили найбезпечніщими шляхами. І повірте, що коли ми на продовжені цього предківського шляху переможемо, то себе і свій тип заховаємо не гірше ніж Ви свій. А як що згинемо, то не стратимо нічого, бо власне Ваш шлях пристосовуваня по лінії найменшого опору був-би для нас певною смертю, не життям.

Тому також ми не можемо прийняти Вашого фаталістичного »непротивленія злу«. Ми віримо, що коли хто з діда прадіда, як ми, живе на Україні, то честь (чи відомо Вам, читаче-циніку, оце поняття?) наказує йому про свою Батьківщину дбати. Ми не знаємо, яку долю Бог судив Україні і хто помиляється чи Ви, чи ми. Але інстинкт і розум, дані нам од Бога, кажуть нам, що тільки в боротьбі за своє незалежне державне істнування Земля наша Українська зможе витворити свою власну постать на хвалу Того, Хто творить все істнуюче — істнуюче тому, що сильне — а сильне тому, що моральне і розумне. Проти закону буття йдете Ви, що не хочете напружити всі сили, аби бути! За лінь, за бездушність, за брак ідеалізму, за повзання тільки в напрямі тілесного, матеріяльного, Бог Землю нашу »велику і обильну« карає. І не буде Вам на ній дано людського життя доти, доки напруженям всіх сил не здіймете з неї і з себе прокляття небуття прокляття колоніяльної безвласнодержавности.

Для цього Ви мусите піти нашими слідами. Мусите прийняти мову тих, кого Ви називаєте рабами. Прийняти не на те, щоб упідлитись, зукраїнізувавшись, і щоб самім рабами стати, а щоб раби перестали бути темними, Вас і Україну вбиваючими, рабами. Хто скаже їм, що злоба, зненависть, зрадництво, брехня їм не поможуть і України не сотворять? — Тільки Ви, що кривди і злиднів від дитячих літ, і всіх їх наслідків на собі не зазнавали.

Які пани — такий народ; який народ — такі пани! Тільки в спільнім зусиллі, тільки в співпраці і в спільнім підчас цієї праці на себе впливанню, пани і народ на Україні зможуть позбутись своїх хиб. Оце спільне зусилля і ця співпраця — це і єсть власне, сотворена і панами і народом, Україна. Вона буде тільки така, або її ніколи не буде. А тоді знов буде те, що було тисячу літ: підлі раби, вирізуючі періодично підлих панів, і підлі пани, продаючі свою панську честь тій чи иншій метрополії та накладаючі знов при її помочі намордник на збунтованих рабів…

Так само як і Ви, ми бачимо, що Українці — тоб-то ці, кого за представників державно-національної ідеї української уважають — біжать на вірну смерть і своєю діяльностю єдиний вихід з нашого колоніяльного гниття унеможливляють. Але власне тому наш обовязок (чи відоме Вам, читаче-циніку, оце поняття?) не відходити від них. І як що сили наші поглинула вже боротьба, то лягти їм впоперек дороги, хоч-би вони в своїм безглуздї мали нас, як і попередників наших, затоптати. Оттак впоперек шляху до смерти України вважав я за свій обовязок совісти і чести покласти Українцям те, на що мені ще стало сил: — оці мої »Листи«…

Врешті окремо кілька слів відповіді Вам, циніки інтеліґенти.

Ви знаєте самі, що блахмана пускаєте, жонглюючи поняттями: »народ« і »демократія«. Народ і демократія — це не синоніми. Народ був, єсть і завжди буде. І до нього завжди належить будуччина, бо завжди старі провідні верстви одмирають і завжди нові з народніх мас на їх місце підіймаються. Але разом з тим народ ніколи сам не править. І найлучше народові тоді, коли ним правлять добре коли енерґія і активність вийшовших з його лона нових провідників здержується вірностю, честю, розумом і орґанізацийним досвідом провідників старих. Як що це називати демократією, то я був завжди, єсть і буду демократом. Бо завжди кликав я старих панів до співпраці з панами народніми новими — співпраці, якої ціль: добро цілої Української Землі і цілого, її заселюючого, народу.

Демократія, яку Ви практикуєте, це не народ і не добро народу, а метод Вашого інтеліґентського правління при помочі оббріхуваня народу. Анонімний фінансовий капітал дає Вам гроші, а народ — картки виборчі. За гроші Ви у народа купуєте картки, а лякаючи народом, Ви виманюєте гроші. І це зветься демократія — правління народу! Коли-ж Ви таким правлінням до краю роздрочите і здеморалізуєте народ, Вас — демократів — проганяють при помочі народа войовничі грабіжники між Вами — охлократи. Самодержавною диктатурою, яка дере сім шкір з народу, кінчиться Ваша, нічим і ніким не обмежена, »влада суверенного народу«! Фараони, що теж правили самодержавно, але Милостю Божою а не іменем народу, оставили по собі на віки вічні піраміди. А що оставите по собі Ви, інтеліґентські самодержці іменем народу? Руїни знищеного Вами надбання попередніх поколіннь і трохи гною від того, що Ви пожерли, використовуючи свій день. О, бо сьогодня дійсно Ваш день день панування анонімного золота і Вас — інтеліґентів-хамів…

Як методи правління, убийчі для моєї Батьківщини України, я поборював, поборюю і до кінця життя буду поборювати Вашу інтеліґентську демократію і Вашу інтеліґентську охлократію. Але не Вас »демократів« і »охлократів« в розумінню людей вийшовших з народу. До Вас, як до людей вийшовших з народу, йшов я, і Вам протягував я руку ціле своє життя, прийнявши Ваш народний український говір і скрізь шукаючи спільної — державної і національної — мови з Вами. До цього самого кликав я і кличу всю свою верству. Вже скоро буде 30 літ, коли, кінчаючи ще в Київі ґімназію, сказав я своїм товаришам, синам, як і я, українських шляхтичів-Поляків: »ходім всі разом до тих, з ким ми на одній Землі нашій живемо — в українську громаду!« І вступивши тоді в цю громаду, повторюю від того часу і їм і Вам, що тільки обєднаня старих панів з новими витворить здатну до сотвореня України нову провідну верству.

Це Ви, інтеліґенти, бажаючи собі неподільної влади, відштовхнули в р. 1918 протягнуту Вам нами, як цілою верствою, руку. Але Ви помиляєтесь, що тільки Вам належить будуччина. Розторощить Ваш народ незабаром Вас, даючих провід сьогодня Україні — інтеліґентів демократів і охлократів.

І помиляєтесь також, що ми поборюєм Вас тому, що ми вимираюча верства. Все, що єсть спорохнявілого між нами — воно власне з Вами, в Ваших ріжних »уенерах« і »yecpepax«, або серед таких самих, як Ваша, польських та російських демократій. Помилка Ваша випливає з того, що Ви утотожнюєте вічні людські типи з минаючою історичною верствою. З типу войовника-продуцента витворилась колись на Україні провідна шляхетсько-дворянська верства. Але завдяки колоніяльному нашому істнуванню, аналіз якого знайдете в цій книзі, тип цей серед верстви шляхетсько-дворянської давно вже, разом з руїною України, почав занепадати. Відродити його — залишаючись в своїй верстві — ось наше завдання. І він відродиться! Відродиться з останків старої шляхти, яку вже не раз винищували в Україні, а яка все-ж таки на Україну, в лиці своєї найздоровіщої частини, завжди повертала. Вибється він на верх і з того самого народу, іменем якого Ви всує прикриваєтесь. Для цього власне рідного нам рицарського продукуючого типу, — якому, а не Вам, інтеліґенти, належатиме будуча влада в Україні — писана через голови Ваші — шакали часів руїни — оця книга.

Коли-б Ви інтеліґенти мали розум, то замість глупо реготатись, Ви вже тепер подану Вам руку нашу прийняли-б. Особливо Ви, що поборюючи большовиків, хочете зміни правлячої верстви на Україні. Пани, як і народ, були, єсть і завжди будуть. Краще, щоб народом правили пани добрі, ніж злі, що переможуть, коли Ви самі знищите тих, що добрими хотіли бути. Крім того досвід старої правлячої верстви, Вам — кандидатам на нову — міг-би у пригоді стати. Його Вам не замінять Ваші »соціяльні науки« і »соціолоґічні інститути«. Бо політичний досвід здобувається не тільки теорією, а перш за все практикою і вродженою традицією многих поколіннь. Для даного народу він добрий лиш тоді, коли здобутий він власне серед того самого народу і в цих самих умовах, в яких Вам, бажаючим править Україною, доведеться здійснювати ці самі орґанізаторські завдання, що їх здійснювала, колись, Вами на самогубство засуджена, верства.

Так! наш досвід без Вашої свіжої примітивної сили мало вартий, бо хто-ж його буде здійснювати? Але ще менше варта Ваша примітивна сила без нашого досвіду, бо хто-ж нею на будову а не на руїну України покерує? Коли самогубці ми, то тим більше самогубці й Ви. Коли наше українство довело нас до Вашого сміху, то Ваше доведе Вас до ще гіршого сміху тих, що йдуть за Вами. Але між смертю нашою і Вашою буде все-ж таки ріжниця. Для одних смерть єсть радістним одходом од життя, звільненям од всіх земних турбот, кінцем несеного —  згідно наказам совісти і з любовю до попередників, сучасників і навіть до Вас — ворогів — життєвого хреста. А для других — вона єсть останньою судоргою злоби, останнім борсанням на хресті тих, що хотіли жити без любови, без покори, без хреста. Можете смерти нам бажати. Але памятайте, що цим самим Ви готуєте собі смерть ще гіршу — оцю другу


Дух цієї книги: державництво і патріотизм. То-ж не диво, що найлютішими її ворогами будете Ви: соціялісти і націоналісти.

Для державного унезалежненя України як від Варшавської так і від Московської метрополії ми хочемо всі класи і всі »нації« України обєднати під спільним гаслом політичним (потрібна всім мешканцям України окрема, своя власна Держава) і під спільним гаслом патріотичним (спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини). Ви-ж підюжуєте мешканців Української Землі до боротьби проміж собою: одні під гаслом зненависти соціяльної, другі під гаслом зненависти національної. І Ви готові кликати метрополії проти власних земляків: українські соціялісти — соціялістів Москви чи Варшави, щоб знищити »українську буржуазію«; українські націоналісти — одні Варшаву (приклад: уенерівщина), щоб знищити українських Росіян, другі Москву (приклад: Петрушевиччина), щоб знищити українських Поляків; врешті соціялісти і націоналісти польські та російські на Україні: Поляки — соціялістичну або націоналістичну Варшаву проти Українців і Росіян, Росіяне — соціялістичну або націоналістичну Москву проти Українців та Поляків.

Ми хочемо окреслити відносини до Москви і Варшави з погляду політичних інтересів цілої Української Землі і уложити ці відносини так, щоб могла бути здобута перш за все державна незалежність України. Ви — соціялісти і націоналісти — навіть не в стані зрозуміти такого погляду. Бо відносини до Москви і Варшави Ви мислите не в образі Земель (територій), а в образі громад (партій і »націй«) і укладаєте їх відповідно до того, кого Ваша громада (партія чи »нація«) більше ненавидить на Україні: Росіян, Поляків, Українців чи »буржуазію«.

В книзі цій поняття Нації утотожнюється з поняттям Держави. Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави, а не »пролєтаріят« і не мова, віра, племя. Коли я пишу в цій книзі про нас — »ми, українські націоналісти« — то це значить: ми, що хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі.

Ви, українські соціялісти, утотожнюєте поняття нації з пролєтаріятом і партією. Для Вас — не соціяліст — не Українець. Ви-ж українські націоналісти утотожнюете поняття нації з мовою, вірою, племенем. І в цім хаосі, який панує в Ваших націоналістичних мізках, для одних — Українець єсть тільки той, хто говорить »українською мовою« і ненавидить »не Українців«; другі додають, що він ще мусить бути обовязково православний, не уніят і не латинник; треті — обовязково уніят, не латинник і не православний, а будуть незабаром і четверті, які ще вимагатимуть від нього »русько-малоросійської« чистокровности з прізвищем на »юк«, або на »енко«.

Тому то всі Ви — і соціялісти і націоналісти в Україні — дервіші а не державники. Ви не світські рицарі, вірні до смерти Гетьманові-Монархові  — персоніфікуючому Державну Ідею України — і не духовні, що всю свою душу віддають службі одному Богові в Його орґанізованих і дисциплінованих християнських Церквах. Ви дервіші дрібних поганських матеріялістичних сект. З політики Ви робите реліґію, а з реліґії політику. І живете Ви від капищ дрібної сектанської злоби та зненависти.

Тому Ви будете ненавидіти цю книгу. Бо в її найглибшім підкладі — на її дні — лежить християнська реліґія і крівава в своїм болю туга за відродженим під знаками хреста, вірним одному Богові і одному Гетьманові, українським рицарством.

Ми не робимо з політики реліґії, ані з реліґії політики — з діла світського — діла духовного, з діла Кесаревого — діла Божого, або навпаки. Політика — це меч і сила продуктивна, матеріяльна. Але щоб ця сила матеріяльна не обертала, як досі, Українців у взаємно себе поїдаючих звірів, українські люде меча, плуга і станка, ждуть від Вас, інтеліґентів, ідеї — ждуть слова духовного, яке Ви, і тільки Ви, маєте обовязок їм дати. Ви не потрібуєте шукати та видумувати це слово. Воно вже сказано перед віками. Реліґія християнська, що з руїн Римської Імперії і з взаємно себе поїдаючої Европи, витворила нову культуру і нові держави, здатна ще й нашу Україну відродити та з руїни большовицької Державу Українську сотворити. Тільки дайте їй, інтеліґенти українські, цей вогонь, цю самопосвяту, цю безкористність, якими горіли колишні монахи-подвижники, такі самі інтеліґенти як і Ви. Сьогодня і в світі Ви можете бути подвижниками духа, бо ніхто Вас — клєрків — сьогодня не грабує, не вбиває. Але будьте подвижниками! Обєднані одним духом християнським, послушні кожний обрядові — православному, уніятському, латинському — своєї Церкви, поширте своїми словами і книжками оцей один — спільний всім обрядам нашим — дух християнський серед українських людей меча, плуга і станка. Навчіть їх своїм прикладом покори, вірности, послуху і дисципліни. Убережіть їх від найбільшої спокуси сучасності! — збунтованої проти Бога гордости людського розуму — і покажіть їм своїм прикладом, що здобута в покорі і молитві Божа благодать швидче врятує кожного з них від мук, а цілу Україну від руїни, ніж найраціоналістичніща теорія про неминучий поступ і щастя без Бога. Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм що Україна — це не рай земний, бо раю на землі не може бути — а найкраще виконаний обовязок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не сотвориться хитрими спекуляціями, а тільки великим і орґанізованим ідейним поривом і що орґанізацію містичної сили такого пориву дає чуття міри, яке єсть в одній лише християнській реліґії. Скажіть їм, що Україна це перш за все дух, а не матерія, і що тільки перемогою духа може бути з хаосу матерії сотворено щось, що єсть, що має свою душу, що істнує — власне Україна. Скажіть їм врешті, що у відвічній боротьбі духа з хаосом матерії нема середини: що в ній можна бути слугою або тільки Бога або тільки діявола і що нагорода за діло Боже одержується не на землі, а в небі — Царстві Духа. Тоді оцим поривом реліґійним Ви підіймете українських людей сили матеріяльної — меча, станка і плуга — на орґанізовану жертву, без якої України не можна сотворити. І тоді тільки вони будуть йти вірно за своїми вождями під проводом одного Першого, Гетьмана, між ними; будуть слухати їх, і не будуть втікати з українських бойовищ щоб, бува, не стратити свого пайка в земнім матеріяльнім українськім раю. Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії, можна сотворити Україну. Чи здатні Ви, інтеліґенти українські, що майже всі сьогодня соціялістами або націоналістами єсте, такий хрестовий похід Духа розпочати?

Ваш духовий анархізм, який для Вас дорожчий понад усе, не дає Вам стати орґанізованими і дисциплінованими слугами одного Вівтаря. Ваші очі завидющі і Ваші руки загребущі — якими Ви вславились вже перед тисячу літами — не дають Вам змоги думати про щось инше, як тільки про тілесне, матеріяльне. Тому Ви не в стані великим поривом духа, орґанізованого і дисциплінованого реліґією Христа, обєднати і підняти на верх — до Бога — українське громадянство. Ви як четвероноги повзаєте разом з ним з очима звернутими в землю з думкою тільки про земне, тілесне, матеріяльне. І кожний з Вас у цім повзанню творить собі по образу своїх хотіннь своїх божків, якими він це громадянство нещасне розбиває. Ваші соціялістичні і націоналістичні секти, як колись пожираючі себе взаємно поганські віри, розбивають єдність Української Землі і унеможливлюють її незалежне державне істнування. Бо власне ця сама духова анархія, що колись була причиною підданя Київа північним Варягам, і яку Ви під иншими тільки таслами продовжуєте до нинішнього дня, оправдує владу, обмежуючих цю анархію, метрополій. В що-би обернулась Україна під Вашим проводом, без здержуючої нагайки метропольних влад? Ваш соціялістичний і націоналістичний містицизм, одинока сила яка пхає Вас до акції, це, не знаючий ніякої міри, містицизм поганський. Ви вірите що Ваш, Вами-ж самими, для Ваших потреб матеріяльних, зроблений божок переможе чужого такого самого божка. Ці божки Ваші злобні, кровожадні, і Ви вимагаєте для них фанатизму звіря, бо вся їх сила чудодійна міряється земним, тілесним, матеріяльним. І як що божок Ваш зараз-же тут на землі Вас не нагородить, як він не дає Вам посад, грошей, отаманій, Ви розторощуєте його, зміняєте свої віхи-віру і робите собі зараз другого »лучшого« божка. В пустелю троґлодитів повертаються всі, забувші про одного Бога-Духа, матеріялістичні культури. В таку саму пустелю повернулась-би під Вашим соціялістичним та націоналістичним пануванням Україна. Тому, поки Ви репрезентуєте »культуру українську«, Україна не може жити без нагайки метропольної. І тому Нація Українська повстане лиш тоді, коли в незалежній Державі Українській Ви всі місцеві інтеліґентські підюжувачі соціяльної та національної зненависти будете посажені всі в клітку, і коли Ваше зненавистне на себе гарчання у цій клітці буде живим образом того, якою була і якою не повинна бути Україна.

До української нації через українську державу — через обєднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла — кажемо ми.

До української нації через соціялізм і соціяльну зненависть — кажете Ви українські соціялісти.

До української держави через український націоналізм і (репрезентовану ґрупкою інтеліґентів) національну зненависть — кажете Ви, націоналісти.

А за Вами йдуть такіж, як і Ви, соціялісти і націоналісти російські та польські в Україні. Коли соціялізм — кажуть вони — , то хай буде тільки один — російський або польський — при чім тут »Україна«? Коли націоналізм, то хай буде єдиний неділимий, руський православний, як споконвіку бувало, або »з трьох племен одна польська нація« — при чім тут »Україна«?

Щоб могла повстати Україна — кажемо ми — всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять одділитись од сил, піддержуючих держави метропольні. І це відділеня — щоб перемогти могли ми, українські державники — мусить піти по лінії вертикальній: зверху вниз. Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять обєднатись кращі і активніщі частини всіх місцевих класів і всіх місцевих »націй« поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий Руський, Поляк, Українець. Як орґанічно, через свої верхи, входила і входить завжди Україна в склад держави метропольної, так само тільки орґанічно, від верхів, вона може від метрополій відділитись.

Крім цементу духовного — реліґійного — цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм, — зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм — зненависть місцевих »Українців« до місцевих »не-Українців«. Тільки наше гасло противоставляє всю Україну всій — тій чи иншій — метрополії. Тільки наше гасло може повернути проти метрополій їх головну на Україні опору: місцеві  — польську і російську — »нації«, і місцеві польські та російські правлячі та посідаючі верстви. Тільки тоді, коли державники українські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть аґентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у »нації українській«!) — зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі — тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території — може витворитись з них Українська Нація. Так наприклад, як повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиття ріжних націй і ріжних класів на території Сполучених Держав. Од своєї метрополії одділились ці Держави не під гаслом націоналістичним (бий Анґлійців) і не під гаслом соціялістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки — яких-би ми не були націй і класів — свою власну Американську державу.

Ви — соціялісти і націоналісти — творити Україну хочете як раз протилежним способом поділом горизонтальним. Ви хочете відділити »чужі« верхи від »українських« низів і винищити верхи низами. При чім Ви ріжнитесь між собою ні психікою, ні методом, ні типом, ні темпераментом, а тільки чисто словесним, зверхнім гаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гаслом соціяльним: »бий панів, бо вони буржуї«; а Ви — націоналісти — хочете зробити те саме тільки під гаслом племінно-національним: »бий панів, бо вони не-Українці«. І ціль та самісінька: владу на Україні при помочі »соціялістичного« чи »націоналістичного« народу захватити в свої, інтеліґентські, руки. Тому то так легко з соціялістів Ви стаєте націоналістами і з націоналістів »зміновіховцями«. І тому то одні і другі Ви засуджені, як Українці, на загибель. Бо бунти низів можуть валити держави, але з них ще ні одна нова держава в світі не повстала. Бо завжди спочатку буває держава, а потім нація. При помочі дитини породити матір — неістнуючою ще і фіктивною »українською нацією« будувати реальну українську державу — можете намагатись тільки Ви, націоналісти українські, яких націоналізм єсть лише виразником вродженої анархічної вдачі, злоби, нікчемности і хаосу в думках.

Ми кажемо, що здобуття держави залежить в першій мірі од того, яким методом — добрим чи злим — буде зорґанізована провідна, здобуваюча собі владу, верства. Тому розглядові трьох основних методів орґанізації провідної верстви присвячена найбільша і найважніща частина цієї книги. Тому на кожній сторінці вчить вона такої — в мові українській і демократичному духові українському — незрозумілої істини, що завжди активна меншість, а не пасивна (»українська«) більшість творить держави і нації. Тому ми — Гетьманці-монархісти, і гасло возстановленя Гетьманства, в лиці законного і дідичного Українського Гетьмана, ми ставимо на першому місці. Бо зорґанізувати, здисциплінувати і ублагороднити українську провідну верству може тільки обєднаня біля такого Гетьмана, якого право на Гетьманство випливає з його Родової і нашої державної історичної традиції, а не спірається на диктатурі чи на виборах »з волі народу«. Бо без такого зорґанізованя, здисциплінованя і ублагородненя, провідна верства українська України не здобуде і її не збудує ніколи.

Вас ці питання не інтересують зовсім. Вони Вам так чужі, як факірові чужа політика. Що Вас — соціялістів і націоналістів — можуть обходити питання орґанізації провідної верстви, коли по Вашому все твориться соціяльними або національними емоціями мас, і коли ці емоції Ви, подібно факірам, »умієте робити«.

Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти на верх — ось на що скеровані всі Ваші умові потуги. І тому Вас бють і завжди бити будуть. Тому не бачити Вам незалежною Вашої, соціялістичної чи націоналістичної України. Її не здобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, орґанізація і головне ублагородненя Вас самих: провідників. Вас бють і будуть бити за те, що Ви еґоцентрики, анархісти, хами. За те, що Ви зовсім не думаєте про те, яким методом орґанізації, яким способом життя усунути оці Ваші гріхи первородні. І як зробити, щоб Ви могли, перше ніж »народ сорокаміліонний«, зорґанізувати і обєднати самих себе, десяток інтеліґентів українських, що творите сотні взаємно себе, іменем »народу«, пожираючих партій.

Коли Ви хочете Української Держави, то памятайте, що штука будови і зберігання Держав лежить вся в умінню керувати істнуючими вже інстинктами і хотіннями. Замість робити необхідне і можливе: орґанізувати разом з нами тих, що вже хочуть Держави Української, Ви, націоналістичні шантеклєри, думаєте своїм кукуріканям »сотворити« націоналістичне хотіння України. Річ можливу і необхідну — Ваш власний послух Гетьманові України — Ви відкидаєте. А робите річ непотрібну і неможливу: український націоналізм серед мас, які ще навіть поняття про націю не мають. І в цьому Ви встократ шкідливіщі від Ваших двійнят соціялістичних. Бо ці підюжували істнуючу принаймні соціяльну злобу мас і підготовили цим реальне істнування, хоч і рабської, хоч і безвласнодержавної, але все-ж таки соціялістичної »радянської України«. Ви-ж, націоналісти, навіть не здатні дати реальні форми руїні. Ви тільки здатні без кінця її поглиблювати.

Так, українські соціялісти, Ви свою ролю предтеч большовизму — одні свідомо, другі несвідомо — вже виконали. І тому час соціялізму на Україні вже пройшов. Соціялізм український здійснений вже в большовизмі. Нове життя України — яке йде проти большовизму — піде тим самим і проти соціялізму — проти Вас. Честні, ідейні і благородні одиниці між Вами, побачивши з жахом несподівані наслідки своїх молодечих ідейних замірів, або зовсім відійшли від політичного життя, або з цим самим своїм ідеалізмом працюють в гетьманських рядах, прийнявши з братерським почуттям нашу братерськи протягнуту їм руку. Кому такої честности, ідейности і благородства не стало, і кому не стало самоубийчої рішучости довести лоґічно свій соціялізм до большовицько-жидівського багна, — ці всі стають сьогодня націоналістами. І як у руїні, що ми оце пережили, не всі соціялісти були руїнниками, але всі руїнники були соціялістами, так від тепер на націоналізм перехрещуються всі, що здатні тільки до одного: руйнувати Україну.

Голосними, але порожніми фразами ці люде з холодним як лед серцем і розпаленим самолюбною амбіцією мізком вмовляють в наївних слухачів, що вони будять »націоналістичний фанатизм« і розпалюють »національний ерос« мас. Це тільки Ви — інтеліґенти українські, що в гріхах молодости загубили всі свої еротичні здатности, думаєте, що »ерос« може творитися книжками. Наш народ черноземний »еросу« і »фанатизму« має аж занадто, забагато. Його »ерос« Ви вже досвідчили недавно на своїй власній шкірі. Але, досвідом не научені, знов махаєте йому перед очима, тепер вже на націоналізм перефарбованими, але так само червоними революцийними хустками.

Власне завданням книжок Ваших про »націоналізм«, коли-б вони були писані серцем і розумом, а не жовчею і манією еґоцентризму, було-б цей примітивний народній »фанатизм« і »ерос« державною ідеєю та орґанізацією здержувати і дисциплінувати і ними на будову а не на руїну України керувати. Для цього Вам треба було-б здисциплінуватись та зорґанізуватись під одним Гетьманським монархічним проводом перш за все самім. Але власне цього Ви не хочете; Ви цього не переносите; і в цім Ваша руїнницька природа виявляється, однаково, чи, як колись, соціялістами, чи, як тепер, націоналістами Ви себе називаєте.

Недержавні, анархічні та індивідуалістичні українські байстрята стадних кочовників московських, з соціялістів ставши націоналістами, цитують знов »сочиненія на западно-европейскихъ языкахъ« для тих, що ні одної західноевропейської мови не знають. Як колись соціялістичних Марксів, так тепер на своє анархічне і недержавне копито перелицьовують вони націоналістичних Барресів, продукт европейських, осілих і державних націй. І як колись Ви нам казали, що Вас держава українська нічого не обходить, бо Україну зробить сам »соціяльний розвиток« по Марксу, так тепер Ви нам знов кажете, що Гетьманство наше і взагалі форми української держави це нісенитниця, бо державу, байдуже в якій формі, зробить собі сама »українська нація«.

Ваш Маркс в реальних українських умовах виявився в розбиваню машин, фабрик, вирізуваню язиків у коней і врешті в непманах. Ваш Баррес і Ваш український націоналізм в реальних українських умовах виявляться в остаточнім занархізованю Вас, інтеліґентів українських, і врешті в возстановленю єдиного націоналізму — який маси українські в сучасній безвласнодержавній стадії свого розвитку в стані зрозуміти: — націоналізму єдиної і неділимої Росії. А тоді Ви знов будете брехати, що ніколи не були націоналістами, так як сьогодня брешете, що ніколи не були соціялістами. І шукатимете знов чим-би замінити Ваш націоналізм, так як тепер Ви націоналізмом замінили соціялізм. Напевно знайдете! Бо нема такого ідеолоґічного абсурду, якого не найшов-би для прикриття своєї підлої анархічної вдачі тисячелітній руїнник українського патріотизму і державної незалежности Української Землі.


Ще кілька слів для Вас — ворогів найгірших. Найгіршим не єсть ворог найлютіщий. Між лютими може бути ворог великий, честний і достойний. Щасливий, хто має таких ворогів!

Українство — в розумінню стремліннь до культурної і політичної окремішности — притягало до себе опоконвіку два типи активних людей. Одних манило те, що можна сотворити з українського дикого поля. Других — що можна наброїти і награбити на українському дикому полю. Щоб сотворити щось з дикого поля, треба його хаотичну і примітивну стихію в орґанізацийні карби взяти. Щоб »китайку українську драти і в онучах топтати«, треба всі здержуючі і орґанізуючі сили на Україні нищити. Тому одні в поті чола намагаються хаос український орґанізувати: в щось сталого і оформленого перетворяти. Тому другі всіма силами хаос український юдять, піддержують і всю працю перших, в інтересі власної безкарности, руйнують. Українство споконвіку і до нинішнього дня має в собі людей творчих, честних та ідейних, які відходять від метропольних — державних і національних — форм, щоб кращі і вищі форми українські сотворити. І побіч має воно завжди масу найгіршої мерзоти, яка втікає від усталених вже і зорґанізованих на Україні форм московського та польського життя, щоб в українськім хаосі робити свою руїнницьку, а так легку в цім хаосі, карієру.

Давніще, побіч Січових Рицарів Хреста Святого, гасали в українстві XVII — XVIII ст. юрби дейнецтва. Вони рицарство козацьке вкінці знищили, і »без доброго християнського сумління, — як каже про них Величко — без оружія до війни приличного, з серцами до убийства тільки і грабіжу готовими«, з українства — засуджене на знищеня — гніздо підлости зробили. Сьогодня, коли одні всім серцем і розумом шукають такого Слова-Духа українського і такого методу орґанізації державно-творчих сил, від яких могла-би зачатись реальна Українська Держава, вони, ці другі, всю майже пресу українську обсівши, перших своєю руїнницькою їдю заливають. Подібно малому, злому і зажерливому сотворінню, що скунксом зветься, вони мають тільки одну зброю: свою власну, внутрішню смердючу теч, якого вони прискають на все, що їм живитись з руйнування України заважає.

Принижуюча і зневірююча боротьба з оцими скунксами єсть найбільшим нещастям, прокляттям і трагедією тих, що йдуть в українство, щоб творити. З великою обридою мушу і я, захищаючи від скунксів нашу ідею і мою працю, цю боротьбу безплідну вести.

Не претендую на великого творця. Не вважаю себе, як кожний скункс-інтеліґент, »українським ґенієм«. Величчю своєю, а не брудом притягнуло мене ще в ранній моїй молодости до себе українство. Державником українським був я вже тоді, коли всім нинішнім націоналістичним і самостійницьким скунксам Держава Українська ще й не снилась. І маю сьогодня — по десятках літ праці — право вже сказати, що свою маленьку цеголку в будову того, що прямує до величі України, я поклав. Не для самохвальства це пишу. Всякі похвали, а тим більше самопохвали, до часу поки ми, Українці, не сотворили України, вважаю річчю що найменше передчасною. Хочу тільки в нашім хаосі, де ніхто нікого не знає, оцею згадкою про мою працю показати, що я, і такі як я, маємо право навіть від ворогів найлютіщих вимагати, щоб вони болотом на те, що єсть чисте, не кидали. Хай вони наступають на нас во імя иншої ідеї України. Але во імя ідеї! І хай вона буде протилежна по змісту, але така сама по своїм духовім напруженю і своїй духовій чистоті, як наша. І хай наступають честно, по рицарськи на таких, якими ми дійсно єсть, не очернюючи нас, не перебріхуючи наших слів і діл. Тоді і ми так само по рицарськи зможем свою ідею захищати. І з нашої честної боротьби встане вкінці найбільше смілива, найсильніща своїм завзяттям і розумом, рицарська Україна. Але чи можна мечем рицарським воювати з скунксами? І до чого доведе українство — ідею політичної і культурної незалежности України — оця інтеліґенція скунксової породи, яка його обсіла?

Ось наприклад як один з них бореться зі мною. »Найвидатніщий представник українського провансальства« — тоб-то глупого провінціоналізму, вайлуватости, небажання мати свою власну державу — так коротко характеризує він державницьку — ідеолоґічну і орґанізацийну — працю українську, якій віддав я всі свої сили, все своє життя. »Москвофіл, що поборює ідею української самостійности« — бреше про мене він і йому подібні на підставі сфальшованих цитат з оцих моїх »Листів«. Инші його брехні поминаю. Кидає він на мене ними вже від ряду літ, хоч перший я його не зачіпав і намагався це смердюче сотворіння обминати. Це не якийсь підрядний гад, якими повно українське болото і на сичання яких не звертається уваги. Це — редактор »найповажніщого українського журналу«. В голові його і тільки його одного мала »революцийно зародитись« — як він про себе пише — дійсна націоналістична непровансальська Україна. Хто він? Що він зробив для України? Во імя чого він скромну але творчу українську працю своєю скунксовою смердючою течею заливає?

Не в тім біда, що він Москаль. І з Москалів бували і єсть честні Українці. Зрештою, як нема чистокровних Американців — так нема і чистокровних Українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе діло унезалежненя української колонії приносить все найкраще, що єсть в ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов. Наприклад з московської культури принести можна почуття авторитету, орґанізації, дисципліни — як раз те, чого українству так бракує.

Отже біда не в тім, що він Москаль. Навіть не в тім, що він революціонер московський. Бо як-би Україна мала таких, як московські, революціонерів, то вони не допустили-б до панування большовицької Москви на Україні. Біда в тім, що його еґоцентрична і труслива вдача не могла перенести сміливости, дисципліни і орґанізації московських революціонерів — єдиного що єсть доброго між ними. І тому він втік від них. Не дух Лєніна для теперішніх проклятих антихристових часів приніс він і йому подібні на Україну, а дух того революцийного сміття, яке Лєнін знищив, щоб зорґанізувати і здисциплінувати зло. Власного українського большевизму не потрафили зробити всі оці »українські недобольшовики«. І наш Мітька Щелкопёров (назвім його так по ним-же в українській публіцистиці заведеному звичаю уживання не прізвищ противників, а прозорих псевдонімів) ніколи ніякої революції на Україні не робив. Він тільки з нахабством революцийного московського сміття шукав легкої карієри серед »дурних хохлів«.

Зпочатку вдавав він із себе »просвіщенного« петербургського есдека і лаяв »хохлів« за те, що вони дрібні буржуї, самостійники, націоналісти, не марксісти. Потім рішив спекульнути на націоналізмі і лає їх тепер за те, що вони марксісти, москвофіли, провансальці і не націоналісти. Будучи соціялістом москвофілом поборював він гнилий захід, шляхетську Польщу і буржуазні пересуди католицизму. Але, побачивши, що на цім карієри великої не зробиш, переодягнувся раптом в »западницький« костюм, став лаяти азіятську Москву і православіє, підшився під родство з кардиналом Мерсіє і став пропаґувати орієнтацію зпочатку на Австрію, а тепер на Польщу.

Писання його так противорічіві, що він давно-би збожеволів, коли-б ставився до них хоч трошечки поважно. На своє щастя він їх тільки »пише«. В одному місці пише, що Українці »мають жіночу психолоґію, себ-то лоґіка пасує у них перед чувством« (»Підстави нашої політики«); в другому — що вони раціоналісти, тоб-то керуються лоґікою а не чувством (»Націоналізм«). Раз пише, що найгіршою громадською прикметою єсть стадність, чого доказом погані Москалі; другий раз — що нестадність, чого доказом погані Українці (там-же). При цьому маса цитат з »західньо-европейських творів«, яких він ніколи не читав. »Дурні провансальці« і так все це приймуть за ґеніяльність. Дісно »ґеніяльним« єсть тільки його скунксовий спосіб робленя собі літературної карієри. Як тільки у когось з Українців він винюхає ідею, з якою можна щось сотворити в Україні, він присвоює її собі. Обертає цю ідею на свої власні персональні потреби, обливає смородом творчу працю ведену під її прапором, а з того, у кого він її вкрав, робить на підставі фальшованих цитат найбільшого її противника. Маю тверду надію, що — сьогодня »провансалець« і »ворог української державности« — завтра в Мітьчиних писаннях про »винайдену ним ідею українського класократичного монархізму« буду фіґурувати як »найвидатніщий представник українського демократичного республиканства«.

Може Мітьчине фразерське шарлатанство, яке, по московській приказці, »для краснаго словца (і себе прославлюваня!) не жалѣетъ ни мать ни отца«, має оправданя в великих Мітьчиних ділах, в сотворених ним українських орґанізаціях? Може цей »ґеній України« потрафив злучити до купи в »українську націю« принаймні трьох таких як і він українських націоналістів? Може від своїх, взаємно себе заперечуючих, слововиливаній він сам став кращим, благородніщим?

Відповідь на це дасть його коротка біоґрафія. Родився в тій частині України, що її московські колоністи прозвали Новороссією. Син одного з них, зраджує хазяйовитих і заможних батьків, ставши соціяльним проти них революціонером. Потім зраджує московських революціонерів і стає українським есдеком. Прийнявши серед есдеків на свій рахунок назву »заржавілого цвяха«, дану його партийним товаришем Винниченком типові нахабного фразера, зраджує есдеків. Переїхавши невідомо з яких причин до Австрії, стає від 1913 р. крикливим самостійником. Поборює самостійництво »української буржуазії«, як він тоді самостійництво наше висміював, і взагалі самостійництво всіх, крім свого власного. Зробивши таким чином з українського самостійництва справу своєї власної літературної карієри і пропагуючи його з вродженим йому нахабством, він спиняє розвиток цієї ідеї серед найкращої частини соціялістичної інтеліґенції, яка мала причини ставитись з обридженям до всього, що од добре їй знаного Мітьки виходило. Коли в початку війни повстала дисциплінована і активна самостійницька орґанізація — »Союз Визволеня України« — він зраджує її, вирікається самостійництва, переходить на службу до Василька і пропаґує прилученя України до Австрії. Далі зраджує Василька, а згодом і Австрію, яку злаяв останніми словами, коли вона упала. Використовуючи революцийну завірюху, вкручується між Гетьманців, одержує призначеня на начальника пресового бюра, яко такий не робить нічогісінько для пропаґанди ідеї Гетьманства, а навпаки: де може своїм товаришам по службі і самій справі Гетьманській інтриґами шкодить. Врешті зраджує в найпідліщий спосіб Гетьмана, написавши пашквіль, за який удостоюється високої посади в швайцарській місії Директорії. Але вважає, що його »ґеніяльність« не оцінена як слід і тому де може своїм інтеліґентським побратимам підставляє ногу. Коли фонди уенерівщини, одідичені по Гетьманстві, вже в р. 1921-ім були на вичерпаню, пише книгу про »підстави української політики«. В ній лає з одного боку Директорію, а з другого Гетьмана і пропаґує орієнтацію на Польщу. Одержує розуміється польську візу і їде в Галичину. Там вступає в партію »загравистів«, але з неї зараз-же на другий день, як і з всіх партій, по яких він в українстві кочував, — з допомогою своїх партайманів »виступає«. Опиняється за ці всі свої заслуги на посаді редактора »найповажніщого українського журналу«, що має витворити »сталу і ясну« (!) українську думку політичну. Тепер заповідає, що його любов до Польщи стільки-ж варта, що й любов Кавура до Франції. Зрештою і без цього можна бути певним, що і свою польську союзницю він зрадить, та мабуть буде ще, разом із другим таким-же як і він націоналістом, показувати в большовицьких кінах, як то колись по глупости своїй »на кошт польської буржуазії він займався українським бандитизмом«…

Оттакі-то слова і діла цього українського, вживаючи його-ж власного жарґону, обер-скункса. А претензії? Єсть тільки три ґеніяльні Українці: Тарас Шевченко, Леся Українка і він. При чім два перші ґеніяльні тільки тому, що вже померли. Бо як-би жили і своєю присутності) Мітьчиному монополеві на »ґеніяльність українську« заважали, то були-б хуторянами, провансальцями та представниками, низчої ніж Мітьчина, буддійської культури. Причаливши до України з московських азіятських берегів, цей скункс зве себе єдиним (оце головне — єдиним!) представником на Україні Заходу і Европи. Він теж єдиний на Україні спадкоємець Орлика і Колєдинського-Мазепи. Мабуть тому, що ці були польські шляхтичі, українські державники, визнавці засад родового аристократизму і соціяльні консерватисти, які всіма силами боролись з тодішніми соціяльно революцийними Мітьками, насиланими на Україну Петром, — а він, Мітька, єсть викидень на Україну соціяльної московської революції і всею своєю злобною істоткою ненавидить родовий аристократизм, дідичне Гетьманство, консерватизм і державу в розумінню здержуючої всяких гохштаплєрів — орґанізованої сили.

В дійсности ґенеалоґія Мітьки инша і простіща. Походить він в простій лінії не від Мазепи і Орлика, а від Тимошки Акундінова. Цього біглого на Україну московського бунтівника наш Богдан Великий у себе на ланцюху держав, і на бояр московських, коли їх треба було залякати, випускав. Була це одна з найбільших помилок Гетьмана Богдана. Бо хоч Акундінови не були для тодішньої, в цілости західньою культурою ще перейнятої України небезпечні, але потурання анархії, хоч-би вона на вивіз і тільки для сусідів призначалась, завжди мститься на тих, хто їй потурає. Не Україна Москву, а Москва бунтівниками залила нашу козацьку Україну. Це вони — московські вихованці — всі бунти проти Гетьманів Українських підюжували. Це вони підняли весь бруд дейнецький, що приліп до українства, проти всього, що на Україні було рицарського, творчого, честного. І це вони, нинішні Мітьки Щелкопёрови, єсть первопричиною і найбільше яскравим виявом провансальства України: єсть тим революцийним сміттям московським, яке українську колонію заливає, і яке своїм нищеням всіх творчих українських сил незалежне державне життя України унеможливляє.

Таким самим революцийним сміттям, що й Москва, заливає українство Польща. Галицьке українство до краю переповнене, вихованими на польській демократичній анархії і на хаотичнім польськім романтичнім революціонізмі, вархоликами: — всякими по українськи пишучими »малопольськими шмоками«; поповичами ренегатами, підюжуючими народ проти священників; шляхтичами-ренеґатами, підюжуючими народ проти шляхти; врешті ріжного рода продажною інтеліґенцією і полуінтеліґенцією, якої одна частина вже служить в польській та большовицькій контррозвідках, а друга ще жде своєї черги. Для Мітьок Щелкопёрових я — москвофіл. А для цих — я зненавиджений »польський шляхтич«, що хоче »панської України« — небезпечної та ненавистної їхньому польському опришківству в українські націоналістичні форми прибраному.

Чи варто з ними полємізувати, усовіщати їх і переконувати?

Полємізувати можна з людьми инших поглядів і иншої тактики, але того самого основного хотіння, такої самої доброї волі що до здійснюваня цього хотіння і таких самих основ світогляду.

Хіба Мітьки-дейнеки і галицькі опришки хочуть, як ми, Української Держави, недопускаючої дейнецтва, опришківства? Хіба хочуть вони, як ми, підпорядкувати себе одному проводові, без якого держави здобути неможливо? По власному вислову Мітьки, писати може він тільки в такій часописі, в якій він сам редактором. Скункси не здатні сполучатись в одну завойовницьку дисципліновану громаду. І українські скункси жерують тільки поодинці, обливаючи своїм смородом все, що на обрію свого жеровиська побачать. Сьогодня Мітька наприклад ще націоналіст. Допустім, що сьогодня-же появляється поважна націоналістична орґанізація, яка каже: ходи, Мітька, працюй як дисциплінований член разом з нами. Мітька напевно відповість: націоналізм це найбільша провансальська глупота; в моїй голові зародилась сьогодня не націоналістична, а правдива Україна!

Хіба такі і їм подібні боліють душею над тим, що ми, мовляв, »помиляємось«. Хіба вони мають добру волю нас до себе притягнути так, як ми не раз намагались їх притягувати, кажучи, що без єдности ми, як Українці, не переможемо, згинемо всі і не сотворимо ніколи України? Їм-же власне треба, щоб ми були не такі як вони. Мітьки власне своєю »ґеніяльностю« — своєю иншостю од всіх — серед »глупих провансальців« промишляють.

І хіба кочовник, що стратив серед осілого українського громадянства всі свої добрі стадні прикмети, заховав найгірші, і не придбав прикмет осілих, може зрозуміти патріотизм, любов до Землі, основну силу динамічну, як української, так і всіх осілих націй? Для нього це смішна утопія. Так само і труд — в розумінню продуктивної праці — і устрій Трудової Монархії, на продукуючих трудових осілих елєментах, а не на кочових дервішах і чрезвичайщиках опертий. »Не утопійною« силою, здатною порушувати таких, як він, єсть на його думку, соціялізм або націоналізм кочової орди, викликуючої в собі виттям дервішів зненависть до тих, на кого вона хоче нападати. Але чи має він при цім політичну моральність кочової орди? Чи зненависть і розбишацтво обмежені у нього послухом вождеві і загально обовязуючими орду нормами? Ні! такий бродячий поодинці серед осілого громадянства звироднілий кочовник не має ніякої моралі. Щоб переконатись, досить почитати твори рабів чрезвичайки, українських так званих комуністів — цих здичавілих домашніх котів, що відпадками московських комуністичних тигрів живляться. І Мітька теж не тільки політичну аморальність пропаґує, але її і практикує. »Знаю что я подлецъ, і горжусь тѣмъ, что я подлецъ« — може він — як один з типів Достоєвського — відповісти всім, хто доказав йому (наприклад в »Хліборобській Україні« і в »Старій Україні«) фальшованя цитат. Навіть теоретично милої йому »прямої акції« не можна до нього в боротьбі прикласти. Бо коли один з наших Гетьманців, доведений до одчаю його підлими брехнями, хотів Мітьчині базіканя про »творче насильство« на Мітьці випробувати, то цей пропаґатор »українського націоналістичного конквістадорства«, побачивши шпіцруту… за жінчину спідницю заховався.

Не для полєміки з українськими скунксами, а для оборони від них оцієї книги, показав я Вам, читаче-вороже, на прикладі одного з них, які вони. Їм можу лиш сказати: геть од чистої справи і не займай, коли тебе не зачіпають! Все инше було-б таким-же безнадійним, як наприклад доказуваня честности перед бандою злодіїв.

Запевняю, що ані скунксової вонючої їді розбирати, ані своїм згадуваням про Мітьок бажаної їм реклами робити, більше вже не буду. Можете всі Мітьки писати собі спокійно дальше все до схочу. Нічого з того не читатиму. Будьте спокійні: до одної з Вами »нації української« не належу і в жеровиськах та пантеонах Ваших місця Вам не відберу. Коли-б була можлива Ваша Україна, то це була-б смерть моєї України. Але ніякої України Ви ніколи не сотворите. Ви Українці тільки тому і на те, щоб не давати творити Україну!

Не скунксам, а Вам, що їх редакторами преси своєї робите і що на погибель українства їх розмножуєте, ще раз терпеливо поясню в чім лежить суть мого — скунксами перебреханого — »москвофільства« і »полонофільства«.

По Варяжській Державі, яка обєднала одною вірою і одною владою всі три руські племена, одідичило племя малоруське, що творить основу українського громадянства, свою політичну, віроісповідну і культурну спільність з всею Русю. Згодом спільність політична, через піддання племени великоруського впливам азіятсько-татарським, а племени малоруського впливам західним литовсько-польським, значно ослабла, але спільність віроісповідна, що значить і культурно-національна, заховалась до нинішнього дня. Це один факт, про який мусять памятати всі, що беруться будувати Українську Державу.

Другий факт. Позбавлене почуття активної окремішности малоруське племя — пасивне по своїй природі і східне по найглибшим основам своєї духової культури — знаходиться від віків під впливом активних елєментів йдучих з Заходу, з Польщи, або через Польщу. Оці виходці з Заходу асимілюються з малоруською народньою масою, але одночасно заховують свою активність і почуття окремішности супроти инших руських племен. Таким чином, потопаючи в малоруській стихії, вони викликують одночасно процес її відокремлюваня від инших руських племен. Цей процес — це і єсть власне українство, Україна.

Висновки з цих двох фактів.

Перший: українство по природі своїй єсть рухом верхів активних елєментів, прибуваючих з Заходу і активних елєментів, що виділяються з народніх мас та до перших прилучаються. Яко таке воно єсть рухом аристократичним хотінням провідної верстви, а не народніх мас. І як рух аристократичний, воно може перемогти тільки тоді, коли всю свою увагу зверне воно на орґанізацію українотворчих верхів і зуміє дати залізну єдність цим верхам. Кожний, хто українство опірає на народніх масах — всякий по моїй термінології український демократ або охлократ — утопить себе і українство в єдинім неділимім руськім морі, до якого маса народня малоруська по інерції своєю тяжкостю і пасивностю прямує. Утопить і утопиться, хоч-би не знати як фальшував він »в народнім дусі« історію не народньої, а панської боротьби за окремішність і незалежність України.

Основною ріжницею України від Москви єсть не мова, не племя, не віра і не апетит селянина на земельку панську — одним словом не всі ознаки культурно-національні і не гасла соціяльні — а инший, витворений віками устрій політичний, инший (класократичний, а не охлократичний, як дальше в цій книзі вияснено) метод орґанізації правлячої верстви, инше взаємовідношеня верхів і низів, держави і громадянства — тих що правлять до тих ким правлять. І тільки опіраючись на цю ріжницю політичну, тільки під політичними, а не під культурно-національними чи соціяльними гаслами, можна від Москви відділити Київ і можна в окремій Державі Українській перетворити малоруське племя в Українську Націю.

Другий висновок. Позаяк в Україну українотворчі активні елєменти приходять з Европи, а не з Азії, і позаяк ціле українство, як рух державно-національний, єсть дитиною культури европейської, не азіятської, то щоб зреалізуватись, народитись, воно мусить перш за все одрізати пуповиння од своєї матері: Заходу і Польщи. Без політичної сепарації від Польщи не може бути України. Так само, як не могло бути Польщи без політичної сепарації, без одрізаня в другій половині XII ст. пуповиння від її матері — Німеччини. Доки Україна політично не одсепарується від Польщи, всі йдучі з Польщи або через Польщу українотворчі елєменти, чуючи за собою піддержку Варшавської метрополії, не будуть в стані вповні зукраїнізуватись, тоб-то злитись в одну цілість з малоруською народньою масою і перетворити цю племінну масу в націю. Україна, через свої творчі верхи в одно політичне тіло з Польщею звязана, буде гнити і умірати разом з Польщею, як умірає мати з дитиною, що не може від неї народитись.

Одсепаруватись од Польщи, але так, щоб не утопитись в руськім морі — ось проблєм, остаточного розвязаня якого не знайшло українство в протязі тисячі літ.

Дві річі унеможливлювали завжди розвязаня цього проблєму: війна з Москвою і московська поміч.

Війна з Москвою розбиває українське громадянство на дві, взаємно себе поборюючі, частини. Малоруські, українобайдужі низи, що завжди в лиці своїх представників не хотіли, не хочуть і не будуть хотіти воювати з Москвою. І українотворчі верхи, що із зненависти до Москви, і без помочі низів, потопають там, звідки вони колись культурно чи і фізично вийшли: в Польщі, або на дальшім Заході.

Поміч московська в боротьбі з Польщею робить те саме, хоч і иншим способом. Москва ніколи, і ні при яких умовах не дасть свою поміч Україні проти Польщи на те, щоб сотворити Україну. Вона поможе Україні побороти Польщу але на те, щоб одночасно знищити і Україну. І це їй завжди удавалось і буде удаватись тому, що поміч московську проти Польщи кликали, кличуть і будуть завжди кликати всі соціяльні революціонери на Україні. Вони ніколи в боротьбі з Польщею не висували і не будуть висувати на перший план момент політичний: відділеня від Варшави Української Землі, що значить відділеня від Польщи всіх українотворчих, польських або культурно полонізованих (= европеізованих) верхів. Ні! Вони — всі ці, жеруючі на українстві без думки про те, як українство в реальну Україну перетворити, опришки і дейнеки — піднімають низи проти верхів во імя кличів соціяльних і кличів культурно-віроісповідних. І кличі їхні: »бий панів,« і »за віру православну« (чи як тепер хвилево: за віру комуністичну або за націоналістичну віру українську) піддержувала проти Польщи і буде завжди піддержувати Москва. Бо підняття на Україні низів проти верхів во імя кличів соціяльних і культурно-віроісповідних (націоналістичних), означає і буде означати завжди: 1. знищеня українотворчих верхів, а з ними разом України; 2. возстановленя руської єдиної і неділимої єдности під геґемонією найбільше руської, бо найбільше від Заходу віддаленої, Москви.

В посліднім пятьсотліттю тільки один раз удалось цей найтяжчий український проблєм провідній верстві українській хоч на час короткий розвязати. Одділитись од Варшави при дружнім невтралітеті Москви, тоб-то без її фактичної помочі, і шляхом політичного союзу з Москвою не допустити до її втручання у внутрішні українські справи. Одділити од Польщи польські і полонізовані (= европеізовані) верхи на Україні і не допустити щоб Москва до спілки з українськими опришками і дейнеками ці українотворчі верхи при помочі народніх мас малоруських знищила — ось яке було, українотворче »москвофільство« Богдана Хмельницького. Таке саме єсть і »москвофільство« наше.

Тепер питаю я Вас: хто москвофіл — чи родовитий шляхтич і старшинський Гетьман Богдан Хмельницький, який заключив союз з Москвою, щоб відірвати від Польщи тодішню підставу Української Держави — польську і спольщену шляхту в Україні — і щоб хребет Держави, міцну дідичну Владу Гетьманську сотворити — чи такий-же як і Ви дейнека Пушкар, що із зненависти до Українського Гетьмана і українських панів Москву проти них на Україну впровадив? Чи Гетьман »Лях« Іван Мазепа-Колєдинський, який приятелював з Петром, щоб під прикриттям цієї приязни Гетьманську Владу і старшинську верству, а з ними і державність українську укріпити — чи такий, як і Ви ворог Москви Палій, засланий за революцийність в Сібір і повернутий Петром звідти, щоб під Полтавою своїм революцийним іменем маси на Україні проти замислів Українського Гетьмана підняти? Чи Гетьман з Гетьманського Роду Павло Скоропадський, який проголосив федерацію з Москвою, щоб Державу Українську від переможної антанти і союзної з нею Москви урятувати, чи Ви, соціялісти і націоналісти, що підняли народ український проти Українського Гетьмана і Україну в рабство большовикам московським віддали? Не брешіть, що Ви цього не хотіли. З московським Керенським йшли Ви, »москвофоби«, за Центральної Ради проти нас гетьманців, самостійників; з большовиками московськими пішли Ви проти Гетьмана України. А нинішнє Ваше еміґрантське »москвофобство« — як і »москвофобство« всяких Мітьок Щелкопёрових — це політичний шантаж, яким всі Ви своє гниття в Польщі і свою безсилість супроти Москви прикриваєте.

Не політику, супроти Москви опришків і дейнеків, а політику цих Гетьманів, що зуміли Україну сотворити, продовжує ця книга. Сьогодня для цієї політики нашої традицийної умови навіть кращі. Сьогодня Москва як і Україна стогне під ярмом жидівсько-інтеліґентського інтернаціоналу. Сьогодня подавши руку переможеним, ми можем легче забезпечити собі на будуччину мир з ними і головне — їх невтручання в наші справи. Ви, бувші петербургські чиновники або революціонери, для яких вчора Польща була лиш »Привіслянським Краєм«, йдете сьогодня з Польщею тому, що вона сильна. Ви не в стані зрозуміти, що може бути союз України з Москвою такий, як союз монархічної Норвегії з монархічною Швецією, і що такий непринижуючий союз між країнами, які творили колись одну державу, можливий лиш тоді, коли вони — монархії. Для Вашої республикансько-націоналістичної демаґоґії необхідне цькування небольшовицької Москви в союзі з Польщею так само, як для галицьких Ваших побратимів вся суть українства лежить в гавканю на Польщу в союзі з большовицькою Москвою. По собі судячи, Ви всякий »союз« уважаєте агентурною службою у »союзників«. Ви, що завжди кличете Москву для боротьби з українськими верхами, не можете зрозуміти політики верхів, забезпечуючих Україну союзом з Москвою од московського втручання у внутрішні українські справи. І Вам, що знаєте тільки або рабську підлеглість сильному, або хамські насмішки над слабим, наша політика супроти слабої нині небольшовицької Москви видається смішною.

Помиляєтесь! Рицарськість, ідейність, благородство і предвиджуваня на дальшу мету — це теж політичні вартости. В їх імя ми хочемо урятувати від Вас і від ворогів України нашу лєґенду Гетьманську. Ми хочемо ідейного, благородного, а разом з тим дисциплінованого пориву тих, що всіма силами своєї душі хочуть України. Ми хочемо, щоб вони всі муром стали біля Гетьмана і його Роду, як одинокого, реального, живого Символу України. Бо тільки така точка опори України в самій собі, тільки такий сталий, з батька на сина переходячий, український центр дасть хребет українству — зародкові Української Нації. Без Гетьманства-Монархії — і без чести, дисципліни, ідейности та благородства, якими тільки можуть держатися монархії — нема чого й думати про Україну. Тим більше нема чого й думати про якусь зовнішню українську — супроти Москви чи Польщи — політику. Без Гетьманства — матки українського рою — цей рій не летітиме туди, куди сам хоче. Тільки Гетьманство може бути тою вісю, біля якої українство одвернеться од Польщи і не перевернеться в Москву; — встоїть проти всіх розкладаючих потуг Москви і не впаде від них у Польшу. Без Гетьманства українство може бути тільки млою. Колихатиметься ця мла безсило то на схід то на захід, в залежности від того, хто на неї віє, а в ній добре почуватимете себе лише Ви — »Українці« хаосу і безпросвітної ночі.

І знаєте Ви прекрасно, що власне Гетьманство — як найкращий систем орґанізації українотворчих сил — єсть основою нашої праці і нашого світогляду. Гетьманство, а не союз з Москвою. Політика внутрішня, а не зовнішня. Орґанізація, а не орієнтація, бо всі українські орієнтації фунта клаків варті без української орґанізації. І тільки тому, щоб побити нашу ідею Гетьманську, Ви кричите про наше »москвофільство«, про союз з Москвою, який єсть у нас не провідною, а тактичною точкою програми: способом осягненя ціли, а не самою цілю.

Ви всіма силами поборюєте нашу лєґенду Гетьманську. Щоб виправдати Ваше зруйнування Гетьманської Української Держави, щоб одвернути очі від Вашого догнивання в Польщі, щоб прикрити Ваше хотіння монополю на все українство і на всю »Україну«, Ви ширите брехні про наше москвофільство і в противовагу нам, Гетьманцям, творите лєґенду Ваших інтеліґентських »носіїв державної ідеї«. Памятайте, що творчу силу мають тільки такі лєґенди, які ореолом ідеї прикрашують дійсність. Але не ці, що фальшують дійсність. З руїнників державности української Ви її »носіїв« не поробите ніколи. Брехнями про наше »москвофільство« Ви не закриєте факту, що власне Ваше повстання проти Гетьмана віддало Україну в рабство большовикам московським і відчинило двері на Україну Варшаві. Оповіданнями про »непопулярність« нашого Гетьмана і нас, Ви не закриєте факту, що всі Ваші »популярні« східні і західні українські республики розлетілись в порох… бо народом українським можна багато збудувати, але для цього треба мати силу, якої Вас власне Ваше »популярне« республиканство позбавляє. Врешті наклепами на Українського Гетьмана і на нас, Йому вірних, Ви не здобудете пошани у чужих і од закидів в погромах та бандитизмі Ви себе в той спосіб не обороните. Так само не придбаєте собі і сили внутрішньої, бо серед тих, що прославляють валеня Українського Гетьмана завжди можна буде знайти таких, що зрадять і повалять Вас. І не виросте з Вашої, сьогодня на інтеліґентсько-націоналістичний лад сфальшованої лєґенди будуча Україна, як не виросла сучасна з Ваших-же вчорашніх на соціялістичний лад пофальшованих лєґенд нашої минувшини.

Що-ж реального Ви можете зробити? Ви можете, як повалили так і дальше валити Гетьманство. Без Гетьманства — без опори України самої в собі — не можна відділити Україну від Польщи, не утопивши її в Москві, і відділити від Москви, не утопивши в Польщі. Але, щоб було Гетьманство, мусите піддержати його і Ви — сьогодня нам ворожі інтеліґенти українські. Бо без Вас і проти Вас возстановити Гетьманство неможливо. Бо Гетьман Український тільки тоді може мати силу, коли він репрезентуватиме ціле українство.

Москва і Польща не розвалять Україну лиш тоді, коли проти законного Гетьмана України — законного, бо вже гетьманувавшого в своїй особі і в особі свого Роду — вони не зможуть підняти Вас — Ваших, не страшних їм, президентиків, отаманчиків, диктаторчиків і найгірших, бо провокацийних, »гетьманчиків«. Москвофобства Мітьок Москва так само не боїться, як Польща не цінить їх полонофільства. Тільки їхнє зрадництво — їх невірність Гетьманській Українській Владі — потрібні і Польщі і Москві. Поборюючи законне Гетьманство брехнями і наклепами, Ви не допускаєте до зреалізованя українства в формі незалежної Державної України. І більш нічого!

Не на суд писаної історії передаю я Ваше поборюваня нас. Писану історію можуть писати такі самі, як і Ви. А на суд дійсности! Як що Ви, убивши нас своїм смородом, сотворите реальну Українську Державу:

без законного дідичного Гетьмана,

і при помочі большовицької чи небольшовицької Москви в Вашій боротьбі з Польщею,

або при помочі Польщи в Вашій боротьбі з Москвою,

або врешті в боротьбі і з Москвою і з Польщею при помочі Вашого »республиканського суверенного народу« чи… кримських Татар і Азербейджану — 

то значить Ви мали слушність, значить помилялись ми.

Нарешті про моє »польське шляхетство« і »полонофільство«.

Ніколи я не вирікався і не вирікаюсь того, що належу до польського шляхетського роду, од віків осілого на Україні. І чого-б я мав цього вирікатись? Шляхтичами польськими були: Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Станіслав Кричевський, Іван Богун, Юрій Немирич, Богдан Стеткевич, Іван Виговський, Мазепа-Колєдинський, Орлик, Кальнишевський. З культури шляхти польської виросла вся лівобічна гетьманська старшина, а багато з неї було і польських шляхтичів по походженю. Дякую Богові, що маю в собі кров тих, що сотворили саму ідею, само поняття політичне сучасної нашої України. Щасливий я, що з кровю предків одідичив вроджений, інстиктовний нахил до українства — до боротьби за свою владу на своїй Землі. І тішуся врешті, що свідомости української не треба мені було черпати з книжок, доходити до неї шляхом раціоналістичним, опирати її на діялєктиці, яка сьогодня »українська«, а завтра вже »змінила віхи«. Але чи коли небудь я з цього приводу Вами гордував?

Ніхто з Вас такого закиду мені зробити не посміє, бо йому перечили-б всі факти мого життя. І коли Ви мені »польським шляхетством« очі колете, то причина цьому инша. Ви хочете, щоб я став зрадником свого стану, своїх найрідніщих і найблизчих. Ви хочете, щоб настрій моєї душі був такий, як Ваших — злобний, плюгавий, ренеґатський. Ви хочете, щоб я з Вами разом скупався в бочці дьогтю, взяв ножа і пішов різати своїх братів. Ви хочете, щоб співав я разом з Вашим Мітькою: »мать свою я зарѣзалъ, отца своего я убилъ«. О! скільки раз в життю бачив я на лицях Ваших підлу надію, що знаряддя проти моїх удасться Вам зробити з мене. І як льстиво обіцювали Ви мені за ренеґатство й огайдамаченя всі Ваші почести і ласки.

Ви казали: »дивіться — єсть-же і Ваші між нами. Ось хто дійсний Українець — а не Ви. Вони висьміюють свій шляхетський стан, — знак, що вони од нього кращі. Вони не хочуть скоритись і служити Вашому символові Держави — Гетьманові, — знак, що вони пани. Вони не хочуть бути між Вами як рівні з рівними. І мають слушність. Серед нас, де виборче право сягає тільки до лікарського помішника — вони найвищі. З волі суверенного народу і Отаманів Української Народньої Республики вони стають у нас навіть принцами. І дивлячись на них, ми бачимо, яка смішна Ваша стара традицийна мрія опори Трону, чести, порядку і ладу. У нас кожний тільки самому собі опора — сам-собі-пан — і вони ми. Це-ж і єсть власне дійсний демократичний аристократизм — справжня, ніким і нічим не обмежена свобода. І неслушно Ви, слуги Гетьманські, все це хамством називаєте.«

»Хоч ми — чув я далі натяками від Вас — не любимо конкуренції, бо вважаєм, що чим менше Українців, тим легче жити з українства, але Вас, за Ваші історично-наукові заслуги, до себе приймемо. Тільки політику свою забудьте! Замість украденої у Вас земельки, ми Вам дамо республиканську посаду, або як впишитесь в соціял-революцийну партію так, що-би не пізнати було що Ви поміщик, то може і земельку Вам повернемо, розуміється коли союзні демократії нам в цьому допоможуть. Отже облиште свої немодерні мрії про рицарську вірність родовому Гетьману Монарху. Покиньте свій шляхетський стан і свого Гетьмана. Хто зна, може ще й Вас отаманом або князем колись зробимо. У всякому разі, як будете добре лаяти Гетьмана і своїх братів-хліборобів, дістанете почесний у нас титул »носія української державної ідеї«!«

Не діждали і не діждете! Зрадником і ренеґатом — не був, я і не буду! Всіма силами своєї душі я хочу, щоб стан шляхетський в Україні, до якого цілою своєю істотою належу, почав робити те, що єсть його обовязком творити Державу Українську. Творити не для того, щоб згинути, а навпаки, щоб себе відродити, сил нових набрати і щоб придбане предками не знищити Україною, а урятувати. Тому то від початку своєї громадської праці поборював я, і поборювати буду, нашу — шляхти польської в Україні — колоніяльну залежність од Варшави. Бо ця залежність колоніяльна нас — як стан шляхетсько-хліборобський — політично ослаблює і убиває.

Чи це єсть ренеґатство? Чи ренеґатами були анґлійські виходці, що одділились од Анґлії і сотворили всі разом, для добра своїх дітей і своєї Батьківщини, свою окрему американську націю і державу? Чи ренеґатським було ґерманське франкське войовниче племя, що од Ґерманів одділившись, французську державу сотворило, або племя нормандське, що одділившись од Франції, сотворило Анґлію? Слацою вічною нашою — шляхти польської в Україні — було-б, як-би колись нащадки наші могли про нас сказати предки наші, з роду польського рицарства, осівши тут, одділились од Варшави і помогли сотворити нашу велику державу і велику націю — Україну! Але щоб оця наша найдорожча мрія могла бути здійснена, ми мусим бути станом. Як стан — мусимо бути єдині, солідарні, мусимо бути сильні і з собою спаяні.

І Ви знаєте, що од мого стану, од братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов я від самого початку і досі, не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з свої станом. Горстка нас була, але ми були собі свої; ми всіми фібрами душі розуміли себе так, як Ви з своїм »націоналізмом« себе не розумітимете ніколи. І ми решту братів, наших були-б до себе притягнули, як-би Ви своїм націоналістичним повстанням проти нас не знищили зародків — всі класи і всі стани обіймаючої — Української Нації.

Сьогодня з руїн все треба на ново відбудувати. Але і сьогодня, як і вчора, вважаю, що тільки як стан — як громада спільною кровю, традицією, вихованим і працею спаяна — ми маємо для України державно-творчу вартість. Тому орґанізації свого стану і свого класу для нової боротьби за державу присвячую, як і давніще, свою працю. Але власне ця праця Вам ненавистна. Ви боїтесь, Ви не хочете, щоб наш шляхетсько-хліборобський стан, як стан, почав в життю українськім активну участь брати. Це-ж бо загроза Вам, що живете з визволюваня України так, щоб її не визволити ніколи. Це знищеня Вашого руїнницького монополю на українство. Це кінець Вашого панування в ньому, бо отаманами, президентами і літературними ґеніями Ви можете бути тільки доти, доки нема реальної державної України, а ми — як стан український — можем істнувати тільки в реальній державній Україні і мусимо здобути її, або загинути. Тому Ви з моєї ідеї — ідеї найнебезпечніщої для геґемонії Варшави на Українських Землях — робите »полонофільство«. Тому Ви — »полонофоби« — готові мене на радість Варшави задушити.

Чи пригадуєте собі, як, будучи Гетьманським послом у Відні, обороняв я тодішню справу поділу Галичини? Обороняв її не тільки з уряду, а ще й тому, бо як справа поділу територіяльного (а не Вашого націоналістичного, язиково-віроісповідного) була вона особливо близька йому серцю. І чи пригадуєте собі, як одночасно ширили підлі поголоски про »зраду віденського посольства« Ви, Наддніпрянці того типу, що потім Варшаві не тільки Галичину, а й цілу Україну готові були запродати, та свої услуги проти нашої »грізної для Польщи Гетьманської небезпеки« предлагати? І Ви, Галичане того типу, що з цілої ідеї України робите лиш один з додаткових способиків полагоджуваня своїх особистих справ.

Звільнений од присяги Паном Гетьманом, остався я з горечю в душі між Вами, щоб братів моїх і рештки державности української од Вас рятувати. Чи вибачили Ви мені зложену Вам зараз-же на вступі заяву: »памятайте, що я Гетьманець, і як за Гетьманства робив я все, щоб своїх схилити до співпраці з Вами, так тепер зроблю все, щоб привести Вас до возстановленя Гетьманства і співпраці з нами.« Честність політична це річ, для якої Ви вибаченя не маєте. І коли я, не присягнувши Директорії, покинув свій уряд після того, як Ви убили Болбочана, найспосібніщого тоді для возстановленя Держави вождя між Вами — Ви помстились на мені жорстоко. Тоді, як і тепер, Ви це могли і можете робити. Рік 1919 і дальші це-ж були Ваші роки, роки Вашого панування. Всі світила Директорії — панове Винниченко, Макаренко і Швець, як сьогодня редактори української преси — Мітьки всі і все на Україні сміття польське та московське — завзялись мене, за те, що я не ренеґат, з болотом змішати. Але це Вам всім не удалось!

Болото Ваше до мене не пристало. Вами кинуте — над Вами й повисло. Памятайте, що безкарно не можна пориватись на добру славу одиниць, бо добра слава одиниць — це скарб і добра слава нації. Від України Вашої Ви мене, і таких як я, навіки одігнали. І коли нашої України не дасте нам збудувати, то на Вас саміх та на нащадках Ваших остануться всі пашквілі і писання Ваші. — Купа гною, яку вороги України колись на світло денне виволочать, щоб нею діла минулі Ваші і будучі нащадків Ваших засипати і притоптати.


Основну причину, чому оці »Листи« заадресовані до моїх братів-хліборобів, Ви — читачі вороги — вже з вищесказаного знаєте. Єсть ще й причини инші.

Сполученя найвище, яким єсть держава, складається зі сполучень низчих, тісніщих. Чим міцніщі оці низчі, основні сполученя — чим в данім громадянстві міцніщі: родина, стан і клас — тим міцніще держиться побудована на цих фундаментах держава.

Стративши свою державу, життєздатна нація зберігає себе в родині, стані, класі. Туди, в ці найміцніщі твердині, одходить по руїні держави одиниця. Там зберігається по руїні дух нації — її ідея державна. І чим оці твердині міцніщі, тим швидче може бути возстановлена держава. Засудженими на смерть єсть такі нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках. Ми хочемо державу нашу Гетьманську відродити. Тому ми намагаємось всіма силами зберігти її ідею серед тих, хто нам орґанічно найблизчий — в нашім класі.

За велику для нас милость Божу повинні ми вважати, що з руїн Держави Української винесли ми хоч обломки нашої класової хліборобської орґанізації. Що в ній — в тім найбезпечнішім, бо серед своїх, місці — ми можем берігти наш скарб найдорожчий: Гетьманську ідею державну — не тільки від ворогів, а — що тяжче і страшніще — від самих-же Українців. І що це оточеня, природно нам найблизче, врятувало нас од повної роспачі при виді того, у що в руках Ваших, вороги, повернулись були само поняття і сама ідея України.

Де були-б ми сьогодня, коли-б кожний з нас сам один мусів одбиватись од чужих наскоків і од українських скунксів? Де були-б ми, коли-б не знали, що крім України, яку посіли Ви, єсть ще й инша: — Україна наша? Чи могли-б ми розпочати знов тяжкий і довгий шлях за возстановленя Української Гетьманської Ідеї і Держави, коли-б не мали ми своїх орґанізацийних окопів, своєї бази?

Не смійтесь, українські опришки і дейнеки, що ці, для кого Україна єсть творчостю а не розбоєм, мусять шукати для себе місця безпечного од Вас в своїх орґанізаціях. Тільки розбивати можна одинцем — будувати можна лиш громадою. І не потішайте себе надією, що Вам удасться відогнати нас від України в Москву або Варшаву. Не тіштесь, що Україна буде тільки Ваша, що вона буде завжди тільки диким полем, по якому гасатимуть опришки і дейнеки. Сьогодня, завдяки власне класовій основі нашої праці, єсть в Україні чисте і тверде місце, в якому можна бути Українцем і не бути Вами. Сьогодня єсть вже місце, з якого можна похід за поширеня иншої, не Вашої, України розпочати.

Навіть як-би нам перемогти Вас, і нашу Україну збудувати, ніколи не судилось, то твердо додержана вірність наша свому класові і своїй ідеї вийде Україні на користь. Щоб випробувати, чи якась громада здатна чи ні до боротьби за свою ідею, не можна від неї утікати, а треба боротись до перемоги або до загину разом з нею. Навіть загибель людей вірних до смерти своїм і своїй ідеї більше варта, ніж життя з перебіганням від одної до другої політичної спекуляції. Отже і тому ця книга адресована до тих, хто мені найблизчий і кому хочу бути вірним і в життю і в смерти.

Але не тільки з внутрішніх побуд, і не тільки з того, що було на Україні вчора і що єсть сьогодня, випливає хліборобський характер оцієї книги.

Ідеї політичні не поширюються тому, що вони єсть найкращі обєктивно. Ні один політичний пророк без зброї не перемагає. Зброєю ідеї політичної єсть не її обєктивна вартість, а її здатність підіймати на діла тих, з чиїми субєктивними хотіннями вона тісно звязана. Утопією єсть думати, що одною тільки пропагандою можна сотворити Гетьманську Україну на тій підставі, що, мовляв, ця ідея для України як найкраща. Наша державна українська ідея Гетьманська переможе лиш тоді, коли, поруч пропаґанди, віддані їй будуть діла і жертви тих, для кого вона єсть символом їх істнування і хто з її здійсненям вяже своє власне буття. Коли на Україні нема людей, які ясити можуть лиш тоді, коли буде Україна, і не можуть жити, коли не буде України, то Україна вся єсть літературною утопією. Те саме з ідеєю Гетьманської України.

Всяка державна нація, в кожній історичній добі, має в собі ґрупу людей, яка єсть основою її державного істнування. Ця ґрупа істнувати може лише тоді і лише тому, що істнує дана держава. Такі ґрупи, на яких спіраються держави, своє відношеня до підлеглого їм громадянства укладають при помочі ріжних методів орґанізації. Розглядові власне оцих методів — і форм державних, що з них випливають, — присвячена найбільша і найважніща частина цієї книги. Але позаяк Ви — читачі вороги — моєї книги в цілости не прочитаєте ніколи, то вже тут, в цім короткім для Вас слові, мушу Вам сказати, що наш метод орґанізації зветься класократія, а форма державна, яка з нього лоґічно випливає, зветься Гетьманством, з устроєм класократичної Української Трудової Монархії.

Земельний клас хліборобський — люде звязані орґанічно між собою однаковим способом істнування — єсть одинокою ґрупою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна. Не в формі диктатури (охлократія), ані в формі правління при помочі шахрайств виборчих (демократія), ці люде можуть уложити свої відносини до громадянства. А в формі класократїї: допустивши до влади всі инші українські класи в Гетьманській Українській Державі, якої опорою, фундаментом і охороною буде український хліборобський клас. Не він має бути одинокою правлячою верствою в Гетьманській Україні. Але він має творити найважніщу, консервативну, оберігаючу державу, частину цієї верстви.

І щоб повстала ця держава, він своєю власною орґанізованостю мусить переконати инші українські класи, щоб вони йому в будові Держави Гетьманської помагали. Він сам — без помочі інтеліґенції, військових, промисловців, робітників, купців і фінансистів — цієї держави не збудує. Але щоб инші класи стали йому в будові держави помагати, він їх мусить переконати пропаґандою, якої наймогутніщим арґументом мусить бути його власна сила.

Тому в першій мірі до хліборобів — як до здійснюючої сили — адресовані ці »Листи« про ідею і орґанізацію української Гетьманської монархічної держави. До всіх хліборобів. Це значить до обох станів цього класу: хліборобів шляхтичів та дворян і до хліборобів селян. Давніще провід свому класові давали тільки перші. Сьогодня до проводу в ньому доходять вже і другі. І весь проблєм орґанізації хліборобського класу — а з ним і проблєм возстановленя Гетьманської Української Держави — лежить в тому, щоб могла повстати нова, авторитетна серед хліборобських мас, сильна хліборобська провідна верства.

Скластися така нова провідна верства може тільки зі сполученя останків зросійщеного хліборобського дворянства, останків спольщеної хліборобської шляхти, і цих найбільше активних і найбільше войовничих елєментів, які в процесі революції виділила з себе селянська маса. Тому каже оця книга:

Ви, хлібороби шляхтичі і дворяне! Єднайтесь поки час біля Гетьмана, символу Української Держави, бо инакше, як стан, загинете на віки. Не відштовхуйте себе взаємно ріжницями в культурах Ваших. Тим більше, що ріжниці ці не такі великі. Москва і Варшава дали Вам тільки зверхню плівку, що лежить на українськім фундаменті колишньої старшини шляхетсько-козацької, з якої так чи инакше виросли ми всі. І цей спільний фундамент обєднає нас, як що тільки ми потрафимо викресати в собі волю й силу для урятування себе, для будови Української Держави.

Сини селянські, господарські! Ви, до кого пересунулось фактично все, що зрушила з місця революція. Ви, в руках яких лежить вся будуччина України. Ви, яким комуністи загородили шлях до поширеня і влади. Памятайте, що сильних комуністів скинути і Державу Українську збудувати Ви зможете лише тоді, коли самі будете сильні як сталь. Як що послухаєте граючих на всіх найгірших Ваших нахилах українських інтеліґентів демократів і охлократів, — як що захочете творити або демократичну республику, або свою мужицьку диктатуру — загинете. В першім випадку тому, що переріжете самі себе в анархії такій самій, в якій погинули колись козацькі отамани. В випадку другім — що для диктатури своєї власної Вам культури і досвіду не стане. І Ви опинитесь знов під владою диктатури московської контркомуністичної, що так само як диктатура комуністична, маючи в собі старі досвідчені московські провідні верстви, немилосердно буде правити і буде, як хліборобами, по своїй кочовничій природі, помітувати Вами.

Нема для Вас і для України иншого шляху, як сполучитись зі старими українськими Гетьманськими панами. Вони дадуть Вам досвід, ядро дисципліни і орґанізації, а Ви їм свій розмах молодецький і свою буйну силу. Склонім в покорі свої, вроджені нам всім, анархічні індивідуалістичні вдачі перед Гетьманським Родом України — символом минулого нашої Української Землі і символом маєстату нашої будучої могутности і сили. Скажім собі, що тільки оця покора добровільна урівняє нас: що ані Ви нам, ані ми Вам, але всі разом, як рівні з рівними, будем служити одному Гетьманові — Господареві нашої спільної батьківської Землі. Скажім собі, що тільки покора добровільна врятує нас од примусу до рабства, яке прийде з метрополією, коли ми між собою будем битися за владу. Скажім собі, як англійські такі-ж індивідуалісти, як і ми: ми не раби, ми люде вільні і свободолюбиві, але щоб ми могли мати оцю волю і свободу, обмежмо добровільно самі себе одним тільки, всіх і кожного обовязуючим, гаслом: пошана, послух, вірність Гетьманові Української Землі!

Памятайте врешті, що народ український, сьогодня баламучений підлостю і хамством, завтра буде весь одним голосом кричати: дайте нам орґанізаторів і провідників — дайте нам панів! Хлібороби українські з селян, зі шляхти і з дворян! Зумійте бути в цей рішаючий для України час новими українськими панами. І дайте перший доказ свого панства: своєю честю, покорою і дисципліною возстановіть Гетьманство, здобудьте для себе і для народу українського Державу!

Без відродженя рицарства — покори добровільної, чести, послуху і дисципліни — в консервативній хліборобській частині нової української провідної верстви, не може бути рицарського духу в цілій цій верстві — а значить не може бути на цьому духові побудованого Українського Гетьманства. Не єсть рицарем феллах, що тільки порпається в землі: — феллах, якого найвищим побажанням єсть зберігти своє життя, хоч-би для цього треба було зробити всяку подлість, всяку зраду. Феллахи — будь вони дворяне і шляхтичі, будь вони селяне — не надаються на нову провідну хліборобську верству в Гетьманській Україні. Перші тому, що вони своє предківське рицарство загубили, другі — що вони його ще для себе і своїх нащадків не придбали. Але не надаються на таку верству і рицарі кочовники, не звязані всім своїм єством з Українською Землею і з продуктивною працею на ній. Войовничими кочовниками, так само як і невойовничими феллахами, не може бути здобута Гетьманська Україна. Вона буде, коли під її прапором стане рицарство всіх українських класів, маючи в своїй основі, в своїй базі рицарство продукуюче, осіле, хліборобське.

Без такої бази, Гетьманство може стати лиш найгіршою і найбільше руйнуючою політичною спекуляцією українських опришків і дейнеків. Не дай Боже, щоб цю ідею взяли колись в свої руки українські скункси зпосеред інтеліґентів. Остаточне осмішеня єдиної державно-творчої ідеї української, а з нею остаточне осмішеня і самої ідеї України, настане тоді, коли Гетьманство перестане бути ідеєю орґанізованої і сильної хліборобської рицарської провідної верстви.

Без осілого хліборобського рицарства, як основного консервативного ядра української — складеної з представників всіх класів — провідної верстви, нема Української Держави, нема Гетьманства. Про це на будучі часи всею силою попереджає оця книга.

І нема Гетьманства без законного Гетьмана. Такого Гетьмана, якого право на Гетьманство ані з його власного диктаторського бажання, ані з виборчих махінацій »суверенного народа«, — а тільки з його Гетьманської Родової традиції — репрезентуючої державну минувшину нашу — випливає.

Нема Гетьманства без класократичного устрою. Устрою, опертого на політичнім співробітництві всіх класів, рівновазі між поступом і консерватизмом, і обмеженю Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіми. Наш Гетьман не єсть ані самодержавним охлократичним Установителем і розрушителем закону, ані вибираним для безкарного топтаня закону безвладним демократичним президентським манекіном. Гетьман при класократії єсть найвищим охоронителем державного і національного закону при помочі меча: — свого, безкомпромісово йому вірного, рицарства.

Один єсть тільки сьогодня Рід Гетьманський, що вже в XVIII ст. гетьманував, що відновив в році 1918 своє Гетьманство, що виріс з нашої традиції державної, що минувшиною своєю репрезентує державну минувшину Української Землі, і що має тому законне право до Гетьманства — це Рід Гетьманський Скоропадських. До послуху і вірности йому кличе всіх українських хліборобів і всіх Українців инших класів оця книга.

Не вірте — каже вона — »гетьманам«, які будуть намовляти Вас до зради законному Гетьманові, бо основою Гетьманства єсть перш за все вірність, а не зрада. Не вірте їм, коли в глупоті своїй вони принижуватимуть цей Рід, бо тим самим принижують вони самі себе і своїх предків: кожна нація в минувшині своїй дає з себе лиш таких Гетьманів, які її прикметам і здатности відповідають.

Не вірте »гетьманам« з пройдисвітів, що своєю »диктатурою« і своїми »наполєоновськими здібностями« Вам Україну збудувати обіцяють. Диктатори можуть виростати серед вже державних націй, але сотворені були всі державні нації династіями, а не найбільшими навіть здібностями одної людини.

Не вірте теж »гетьманам«, які казатимуть Вам, що »гетьманство« мусить бути виборне, а не дідичне; що воно може істнувати лиш як демократична президентура. Власне така виборність Гетьманства погубила вже раз нашу Україну.

Не вірте »гетьманам« з провокаторів, яких проти законного Гетьманського Роду Скоропадських висуватиме Варшава чи Москва. Такі »гетьмани« призначені тільки на зруйнування України і Гетьманства.

Не вірте »гетьманам мужицьким«, які казатимуть, що Вам, сини селянські, »гетьмани панські« непотрібні. Знаючи, що монархій без участи старої провідної верстви ніколи не буває, ці »гетьмани« хочуть побити Вас Вашою темнотою і Вашими власними руками.

І не вірте врешті, коли інтеліґенти українські скунксової породи будуть Вам казати, що це вони тільки справжні »гетьманці монархісти«; що монархістами, а не соціялістами чи націоналістами, були вони вже »в утробі матері«; що »гетьманство« буде, коли »гетьмана« Ви виберете собі з них; що в »нації українській« нема ні класів, ні панів, а єсть тільки народ і вони — інтеліґенти. Такий скункс може бути всім. »Гетьманство« й »монархізм« будуть для нього одним лиш із способів жеровиська і літературного вивищуваня своєї персони. І він »змінить віхи«, як тільки Ви почнете його »монархізм« реалізувати та від нього відповідальности за те, що він пише, вимагати.

І знайте, — каже врешті оця книга — що не буде ніколи Держави Української, доки дейнецтво і опришківство, яке ідею України від віків обсіло, не буде прочищене українськими, а не метропольними — московськими чи варшавськими — руками.

Знайте, що не буде ніколи Великої України, доки українськими руками не буде переможена »Україна« підла і мала.

Знайте, що люде честні, які коли небудь, в якій будь добі нашої історії, захотіли-б боротись за Державу Українську, будуть убиті смородом скунксів українських, як що не забезпечать вони себе од них власною силою і орґанізацією.

Знайте, що державна ідея Гетьманська з рицарського стану в класі хліборобськім народилась, що в цім стані і класі вона відродилась, і що цим самим станом і класом — при допомозі инших класів — вона може бути здійснена.

Не роблю собі іллюзій, щоб ці заклики і перестороги були вислухані зараз і негайно тими, до кого адресовані мої »Листи«. Знаю що тепер одні не прочитають цієї книги, бо ще не знають української мови, хоч можуть зрозуміти зміст; а другі, бо… знають тільки українську мову, але не в стані зрозуміти змісту. Вірю, що прийде час, коли одні навчаться мови, а другі — під впливом кількох ще добрих »диктаторських« і »республиканських« прочуханів — навчаться розуміти її Гетьманський монархічно-класократичний зміст. Вірю, що перші не кидатимуть на мене, як тепер, каміннями за те, що як міг і як умів боронив я честь своєї верстви; а другі — за те, що я їм, новим, вказував шлях, збудований на досвіді старих.

Вірю що буде Гетьманська Держава Українська. І що в ній мої адресати згадають оцю книгу, писану до них — хліборобів українських — в найстрашніщу для нас — хліборобів українських — ніч. Писану тоді, коли одно: — все що було вірного традиціям Української Землі, культурного і рицарського між нами — від старости і цькуваннь на силах упадало а друге — все, що мало бути колись вірним Україні, культурним і рицарським — ще в політичнім немовлятстві пребувало і не могло ще зі своїх, революцією забабраних, пелюшок на арену історичну видістатись.


Адресовані до братів-хліборобів, не тільки для них призначені оці »Листи«.

Вони кажуть всім українським людям при нашім колоніяльнім хаосі, при вродженій нам нездатности до розуміння один другого, єднайтеся, як і ми, між собою по класам — ґрупам Вам найблизчім — кожний з тими, з ким його вяже походженя, вихованя, спосіб праці; кого він, а вони його, найшвидче, з пів слова розуміють.

Нашу ідею українську переховуймо і поширюймо кожний в свому класі. Хай українство — боротьба за політичне і культурно-національне унезалежненя Української Землі — перестане бути предприємством декласованих відірванців. Хай вяжеться воно чим раз міцніще з інстинктивними хотіннями класових органічних ґруп. Хай воно буде хотінням хліборобів, робітників, інтеліґентів, військових, промисловців — орґанів, що творять життя і здоровля громадянства — а не хотінням відірваних комірчин, що бродять в громадянстві поодинці і витворюють в ньому, як і в людськім орґанізмі, страшну хворобу — рак. Хай українство не буде таким раком, що точить хворий колоніяльний орґанізм Української Землі, бо з хвороби не виросте сильна і здорова Україна.

Збудувати Державу Українську, тоб-то здобути собі власними силами владу на Українській Землі, не зможе ніколи відірвана, від класів, не звязана орґанічно з українським осілим громадянством, кочова орда. Така орда, як вчить історія наша, правитиме завжди Україною, як колонією. Вона ніколи не засимілюється політично з місцевим громадянством і не зорґанізує його для боротьби за незалежність Української Землі. Своя влада на Українській Землі — Держава Українська — може бути лиш здобута тими, хто осів серед українського громадянства, хто орґанічно з нього виростає і хто має в ньому опору серед своїх найблизчих, в своїм класі. Коли ті, що правитимуть Україною, не будуть класовою аристократією, класократією — найсильніщими, найздатніщими і найбільше авторитетними в своїх класах — вони ніколи не зможуть і не захочуть правити Україною власними силами, боротись за державну незалежність Української Землі.

Бо правління Україною це так страшенно тяжка річ, що вроджений людині нахил до руху по лінії найменшого опору все буде спокушати кандидатів на українську правлячу верству перекласти цей тягар з себе на московську або варшавську метрополію. Боротись за свою владу на своїй землі, ризикувати життям і майном в боротьбі за Державу Українську, зможе тільки класова аристократія українських класів. Державниками українськими можуть бути лише звязані міцно з своїм класом, з своїм орґанічним оточеням — провідники, які знатимуть: І. що їх боротьбу за Українську Державу піддержать їх рідні, їх найблизчі, їхній клас; 2. що їх відмова від боротьби за Державу Українську покриє їх вічною ганьбою в очах їх рідних, їх найблизчих, їхнього класу.

Русифікація і полонізація козацької старшини — тоб-то передача козацькою старшиною правління Україною в руки Москви і Варшави — йшла в парі з внутрішнім розкладом козацького рицарсько-хліборобського стану, що було рівнозначне з розкладом цілого хліборобського класу, якому стан козацький давав тоді провід і орґанізацію. Неуміння і нехотіння сучасних українських комуністів правити Україною самім, без помочі Москви, єсть наслідком того, що вони — кочова орда, а не робітнича класова аристократія. Вони не виросли з орґанізованого класу українських промислових робітників, для яких авторитетними були-б тільки такі провідники, що правили-б Україною самі, а не при помочі Москви. Врешті, чи в стані витворити українську правлячу верству, не звязана ні з яким класом склока розпорошених інтеліґентів, що можуть бути чим угодно — самостійниками, зміновіховцями, героями, провокаторами — бо це нікого на Україні, хто займається поважним класовим життєвим ділом, не обходить?

Українська Держава може бути здобута лиш класократією: політичною співпрацею авторитетних класових провідників, обмежених, в своїм бажанню як найбільшої для свого класу влади, послухом одному всекласовому державно-національному законові і зберігаючій цей закон одній Гетьманській Верховній Владі.

Тому »Листи« мої, хоч адресовані до мого класу, призначені і для класів инших. Любов до свого класу не означає у класократів зненависти до чужого класу. Навпаки: шануючи себе, ми шануєм других. Ми не хочемо ні за що бути рабами инших класів, але тому ми й не хочемо, щоб инші українські класи були нашими рабами. Ми від них, як і вони від нас, маємо тільки право вимагати, щоб всі ми позбулися нахилів до диктатури і анархії — щоб всі ми визнали над собою видимий символ нашої національної єдности і символ необхідної для нас всіх Держави — Українську Верховну Гетьманську монархічну Владу. Для всіх Українців, що душаться в колоніяльному розкладі України, що не одбились од своїх найблизчих, свого класу, — і що всіма силами душі хочуть необхідної їм для життя Української Держави — призначена ця книга.

Отже в першій мірі для духовенства всіх трьох — православного, уніятського і латинського — українських обрядів, яке з реліґії не робить російської, польської, чи української »національної« політики; яке не забуло, що за свою паству і за християнський мир на Україні воно несе одповідальність перед Богом; яке бачить, що не може бути на Землі Українській такого миру християнського без припиненя її колоніяльного розкладу, прямого наслідку залежности од московської і варшавської метрополії; і яке знає врешті, що по большовицькім пануванню, дику і безбожну анархію українську припинити, мир Божий між мешканцями України і Верховну над ними Владу світську установити — без участи і без благословення духовенства всіх трьох на Україні християнських обрядів — буде неможливо.

Далі для інтеліґенції світської, яка не претендує на верховну політичну владу, бо розуміє, що для такої влади вона не має сили. Для інтеліґенції, яку не спокушає роля демократичного і народньо-республиканського знаряддя в руках спекулянтського золота, або роля »робітничо-селянської« диктатури в повній залежности од грабіжницької воєнної чрезвичайки. Для інтеліґенції, якої найбільшою амбіцією і найбільше гарячим бажанням єсть дати своїй нації одну обєднуючу політичну ідеолоґію, а не жити з паразитарного розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеолоґій. Тільки така інтеліґенція своїм великим поривом духа, своєю покорою перед духовною і світською українською Владою прищепить всім класам українським поняття єдности політичної і національної. Її не спокусить, приклад — витворюючих ріжні »народні« партії — софістів, що свої демократичні нації до повного упадку довели.

Єсть честні інтеліґенти українські! Бачив я їх в своїх літах молодечих серед старших між ними і серед своїх ровесників. Їм я завдячую розвиток винесеної з дому любови до українства і до України. Сьогодня цю горстку залила зграя підлих скунксів, злодіїв, спекулянтів, гохштаплєрів. З думкою сердечною про моїх друзїв з молодих літ, про оцих честних і скромних робітників українського духа, писав я свої »Листи«. О, як-би мені стало сил переконати їх, що тільки ними піддержаний один Верховний Український Авторитет Гетьманський в стані дати авторитет всьому честному і незаплямленому в українстві — дати авторитет в першій мірі їм. Без честної, дисциплінованої і зорґанізованої інтеліґенції, яка своє добре імя і всю свою працю віддасть установленю одного і всіх обовязуючого авторитету Гетьмана Української Землі, нема що думати про Державу Українську. Для такої інтеліґенції, пройшовшої честно через всі муки українства і не знайшовшої його здїйсненя ані в соціялізмі, ані в комунізмі, ані в націоналізмі, ані в демократії, ані в охлократії — призначена ця книга.

І для військових українських типу рицарів, а не ворохобників. Наприклад, рицарів »зимового походу«, що пішли з російської в українську армію не для того, щоб позбутись фронту й дисципліни. Або тих галицьких стрільців, що з армії австрійської в українську перейшли не для того, щоб уникнути тяжкої служби регулярної. Або тих сердюків Гетьманських, що підчас бунту біля Гетьмана України стали, рятуючи — єдині серед Українців — честь рицарську, яка не знає зради. І взагалі тих всіх, що мали в серцях своїх гарячу любов до України і що хотіли віддати своїй Батьківщині життя — те найбільше, що тільки рицар може дати. Памятайте — каже їм ця книга — доки Армія Українська не витворить своєї власної лєґенди про жовніра, що на приказ свого Гетьмана готов був скочити на смерть, не буде Держави Української. Військові українські, яким бридка роля аполітичних кондотєрів, обязаних служити політиці всякого республиканського уряду, хоч-би сьогодня ця політика називала злом те, що вчора звала добрим; військові українські, які знають, що нову Армію в новій державі можна сотворити тільки безкомпромісовим послухом незмінному дідичному Монархові Вождеві — напевно прочитають оцю книгу, бо вона в найбільшій мірі призначена для них.

Для промисловців того типу, що в особистім (власною працею) керуванню своїм предприємством і в творчости технічній та орґанізацийній, а не в обрізуваню купонів від анонімних акцій, знаходять всю радість життя, все оправданя свого істнування — теж призначена ця книга.

І для купців та фінансистів, що мають стільки розуму і чести, щоб задовольнятись невеликим але певним прибутком в контролюючій і обмежуючій їхні апетити класократичній монархічній державі, замість бажати собі непомірних спекулянтських зисків в даючій їм необмежену владу і свободу народній демократичній республиці.

Для робітників того рицарського типу, що кував колись зброї хрестоносцям і ставив величні Доми Божі, ведений не надією як найбільшого зиску, а радістним поривом творчости і віри. Для робітників, які занадто шанують себе і свою творчу працю, щоб виховувати в своїх серцях демократичну зненависть нікчемної голоти до багатших і себе на знаряддя виборчої політики декласованим інтеліґентам віддавати. Для робітників, що не бояться дисципліни і орґанізації, бо і одного і другого вчить їх машина, але поборюють визискуючий їх анонімний капітал, який єсть власне синонімом республиканської анархії і дезорґанізації. Для робітників, які завжди шанують господаря власника, коли він дійсно єсть господар, коли він сам особисто своєю здатностю вождя розвиває свою фабрику, і які погорджують аґентами анонімного капіталу, що дбають тільки про найбільший зиск, а не про фабрику. Для робітників, що не хочуть бути кочовою пролєтарською юрбою, яку умисне з місця на місце, з фабрики на фабрику, жене — і анонімний капітал, щоб не мати супроти них ніяких обовязків, — і демаґоґічна, застрашуваням революцією промишляюча інтеліґенція, щоб мати в неосілому кочовому робітникові завжди готовий революцийний матеріял. Для робітників, що хочуть мати при фабриці свій дім, свій огород: робітників осілих, яким фабрика так само рідна, як селянинові земля, і які тому хочуть, щоб вона була ведена відповідально і особисто, а не безвідповідально, анонімно. Для всіх таких робітників призначена ця книга. Вона каже їм: демократично-республиканську спекулянтську анархію і безсоромне визискуваня Вас анонімним капіталом може знищити тільки класократична Трудова Монархія. В ній Ви, робітники, як стан і клас — а не як потрібна тільки інтеліґентам соціялістична чи комуністична партія — будете мати свою участь — свої права і свою відповідальність — у владі. Настає час, коли Ваші міцні руки можуть взяти участь в керуванню державою. Але для цього Ви мусите виховувати в собі почуття правлячої верстви, а не юрби, бажаючої тільки хліба і забав. Де сказано що робітник мусить бути тільки або большовицьким чрезвичайщиком, або республиканським демократом? Чому він — рицар продуцент — не може стати опорою Трону? Чому він не має взяти участи в будові Українського Гетьманства-Монархії? Чому цею участю не має він забезпечити собі в сильній Гетьмансько-монархічній Державі всі права, а одночасно не бажати собі самодержавної диктатури і дати права иншим класам? Де сказано, що дух рицарський не має бути ніколи духом робітника?

Для жіноцтва українського, що творить не окремий клас, а основну, бо родинну комірчину всіх класів — теж призначена ця книга. Вона каже жінкам Української Землі: коли не хочете, щоб діти Ваші були тільки мясом для колоніяльної анархії і різні, то будьте віддані Верховній Гетьманській Владі Українській так, як матрони римські. Як вони, будьте реліґійні і патріотичні. Виховуйте дітей Ваших від наймолодших літ в послуху Богові і Гетьманові. Инакше плакатимете всі вічно над своїми синами, що будуть під ріжними соціяльними та »національними« гаслами гинути в братоубийчій — для Землі Української плодній і руїнницькій — війні. Памятайте врешті, що жінка може бути лиш дружиною і матірю, монахінею і сестрою милосердя, або гетерою. І що наймогутніщою буде завтра така Земля і Нація, яка позбудеться найшвидче сучасної, убийчої для націй, зарази гетеризму: гетер в політиці, в літературі, в подружжю, в товаристві… Од Вас, жінок Української Землі, залежить, щоб такою Землею і Нацією стала завдяки Вам власне Україна…

Врешті призначена ця книга і для народу українського, розуміючи під цим словом всіх тих, що собі влади не бажають, але хочуть для своєї праці і життя спокою, порядку та ладу, і що своєю більшостю творять фундамент громадянства Української Землі. Народе Український — каже оця книга — памятай, що Гетьманство Українське, це ані московський самовладний цар, ані польський безвладний президент. Це єдина влада, яка в стані обмежити самоволю панів — тих, що правитимуть Тобою — і забезпечити Тебе як від їх диктатури, так і від їх анархії. Отже коли Ти хочеш, щоб Тобою правили свої пани, коли Ти хочеш мати свою Державу Українську, то піддержи всею своєю великою силою законну Владу Гетьмана Української Землі. Бо тільки ця Влада в стані примусити панів, щоб вони як слід виконували супроти Тебе свої обовязки правлячої верстви. Инакше — коли даси себе панам українським на республику або диктатуру спокусити — проклянеш свою Державу Українську і знов її на рабство у панів московських або варшавських проміняєш.

Для тих ідейних соціялістів і комуністів, що в роспачі за комунізм і соціялізм вхопились, аби тільки при помочі цих ідей безмежно їм дорогу Україну рятувати — теж призначена ця книга. У них не Україна для соціялізму й комунізму, а соціялізм і комунізм для України. Тому вони побачать вкінці свою помилку. А любов до України, хотіння Держави Української і вроджений ідеалізм поможуть їм зрозуміти оцю книгу.

І для Вас, оборонці покривджених, народники і опозиціоністи — поскільки Ви на цьому не робите карієри — призначена ця книга. Нема ідеального політичного устрою на землі. Нема і не може бути земного раю і книга ця не проповідує соціяльних утопій простакам. Не єсть ідеальним устрій класократичної Трудової Монархії. І в ньому будуть надужиття, помилки. Проти них треба буде бути в опозиції і той чи инший ними покривджений народ обороняти. Ця книга не хоче знищити Вашу опозицію і Вашу оборону того чи иншого покривдженого народу. Вона хоче тільки, щоб Ваша опозиція будувала, доправляючи, а не руйнувала, розкладаючи. Для опозиції Його Величности буде завжди місце поруч уряду Його Величности в нашій Гетьманській Україні. Навіть більше: тільки при Українськім Гетьмані може істнувати українська опозиція. Тільки Гетьман може в одну націю сполучити »лівих« і »правих« Українців, які без Гетьмана будуть творити завжди дві взаємно себе виключаючі і тому засуджені на загибель »нації«. Як не буде Українського Гетьмана, Ви будете опозиціоністами в Москві або Варшаві. Тому коли Ви дійсно хочете Держави Української, то мусите бути опозицією Гетьмана, а не опозицією проти Гетьмана. Ви мусите прийняти Гетьмансько-монархічну основну ідею оцієї книги.

Взагалі для всіх Українців, що хочуть Держави Української і мають Бога в серці, а розум в голові, призначена ця книга. Отже навіть і для Вас, вороги мої теперішні, як що Ви вимогам цим відповідаєте. Спаде колись з Ваших очей полуда і тоді будете Ви з нами.

Нічого тільки не знайдуть в оцій книзі всі, що не мають ідеї — не мають Бога, ані віри. Такі в душі своїй не мають дна. І через них, як через бочки Данаїд, проходить все безплодно і безслідно. Не мають теж чого шукати тут свідомі аґенти московської і варшавської метрополії — прихильники панування Москви і Варшави на Українській Землі. А також представники скунксової — інтеліґентської, і дейнецько-опришківської »української нації«. Бо це вони єсть головною причиною того, що Україна з такими »націоналістами українськими« не могла і не може досі стати незалежною Державою — державною розвиненою Нацією. Бо це вони єсть тим найстрашніщим українським лихом, в боротьбі з яким творилась оця книга.


Всім людям доброї волі, що хочуть Держави Української, представляє моя книга, читаче з ворожого табору, перш за все страшну трудність українського державного завдання. Вона каже їм, що так тяжкого політичного завдання, як здобуття Держави Української, нема на цілім світі. Що на шляху до Держави Української погинули з українських рук найкращі українські люде. Що повбивали їх колись люде татарські, потім чернь козацька, потім большовицька, що весь час заважала їм, і своєю їдю троїла їх, сама-ж інтеліґенція українська.

Тільки дуже сильні люде можуть ступати на державницький український шлях. І дуже міцно зорґанізовані. Коли-б всі Українці бачили ту страшну скалу, яку хочуть зрушити, то зрозуміли-б, що зденервованя їх всіх випливає з безмежної трудности завдання. А зрозумівши це, менше-б між собой бешкетували, тісніще-б в одну громаду обєднались і природу цієї скали постарались-би всіма силами пізнати.

Таке зрозуміння хоче дати моя книга. Як міг і як умів старався я пізнати, в чім власне лежить суть нашого українського політичного державного завдання. Вісім основних проблємів розвязати мусять ці, що ставлять собі метою здобуття Держави Української. Як розвязати ці проблєми відповідним методом орґанізації провідної верстви: — тих що перед в боротьбі за державу ведуть і цю боротьбу орґанізують? — Відповіді на це питання шукає власне оця книга.

Держава Українська може повстати лиш тоді:

1. Коли боротись за Державу Українську захоче сильніща — краще зорґанізована і більш між собою солідарна — частина тієї старої правлячої верстви, що до того часу правила Україною в імени і при помочі метрополії. Без цього Україна від метрополії не відділиться і останеться колонією — »окраїнами«, »кресами«, орґанічно через свої верхи з метрополією звязаними.

2. Коли цю сепаратистичну частину місцевої старої правлячої верстви піддержить всім своїм впливом на народ українська інтеліґенція. Без такої піддержки ця сепаратистична частина не зможе прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість обєднатись, і не зможе устояти в боротьбі з частиною, яка буде держатись метрополії.

3. Коли завдяки цій піддержці інтеліґенції настане сполученя в одну нову українську провідну верству старих українських панів з тими новими активними провідниками, які виділятимуться з народніх мас. Без такого сполученя не повстане нова українська провідна верства, а значить не повстане і Держава Українська. Старі пани будуть заслабі і законсервативні, а нові — замало досвідчені і зареволюцийні, щоб бути в стані одні без других Україною правити.

4. Коли витворена зі старих і нових панів нова українська провідна верства прийме такий метод орґанізації, що виховає в ній благородство і рицарськість. Без вихована в собі прикмет рицарських, українство останеться на віки такою мішаниною хамства і рабства, яка до ніякої орґанізованої акції, а значить і до здобуття Держави Української, не буде здатна.

5. Коли завдяки виховуваню в собі прикмет рицарських, нова українська провідна верства потрафить в безмірно тяжкій боротьбі за свою владу на своїй Землі заховати єдність і побороти первородні гріхи українства: анархію і зрадництво. Без цього, при першій трудности, вона кинеться сама на себе і знищить себе у внутрішній усобиці.

6. Коли обєднана і солідарна нова провідна українська верства потрафить власними руками — не кличучи собі на поміч ані Москву ані Варшаву — здавити внутрішній український бунт опришків і дейнеків. Він підніметься з хвилиною, коли вони побачать, що Влада Українська не потурає анархії і злодійствам більше ніж влади метропольні. Без такого здавленя українського бунту українськими руками, Держава Українська останеться на віки — нездійснимим »сном про власну силу«.

7. Коли нова українська провідна верства потрафить скласти відносини між державою і громадянством — тими, хто править і тими, ким правлять — так, щоб уникнути а) анархії і хамства від переваги громадянства над державою; в) застою і рабства від необмеженої влади держави над громадянством. Без цього Держава Українська, не ріжнячись нічим від держав метропольних — московської і варшавської — буде лише дорожче ніж вони громадянству коштувати. Тому воно постарається її при першій нагоді повалити, а само під владу метропольну повернути.

8. Коли нова українська провідна верства потрафить вивести Україну з її траґічного положеня між Польщею і Москвою так, щоб, одділяючись од Варшави, не утонути в Москві, а одділяючись од Москви, не утонути в Польщі. Без цього Україна останеться на завжди або недорущеною Польщею, або недопольщеною Русю і вся боротьба за незалежність українську кінчатиметься завжди новим поділом України між Польщею і Москвою.

Три тільки ідеї політичні і три тільки методи орґанізації маємо ми для розвязаня оцих основних проблємів нашого державного буття:

Охлократію з диктатурою.

Демократію з республикою.

Класократію з правовою — законом обмеженою і законом обмежуючою — монархією.

Розглядові цих трьох політичних ідей і методів орґанізації, в приложеню їх до реальних умов нашого істнування і до випливаючих з цих умов восьми існовних проблємів нашого державного буття — присвячені мої »Листи«.


Розуміється, читаче з ворожого табору, Ви не проминете і літературної форми оцієї книги. Ви скажете: вона зле, нерівно писана; задовга, забагато повтореннь, замало розділів, забагато полеміки, приміток і т. д. і т. д. Може нете увагу і на хиби в друку та виданню. Наперед Вам кажу, що у всіх цих закидах Ви матимете слушність.

Так, »Листи« мої написані недобре. Але їх злу літературну і архітектонічну форму мушу в деякій мірі перед Вами оправдати.

Перш за все по фаху і темпераменту я не літератор. Фах, до якого я готовився і яким займався — хліборобство. Крім того був я в життю своїм військовим і істориком. Всі ці зайняття люблю, до них лежить моя душа. Але царство літератури, царство слова, — хоч це і єсть царство де найлегче здійснюються всі мрії — мене ніколи не манило. Мій »імперіялізм«, як що можна так сказати, иншого ґатунку: мене не задовольняє панування над словами. Я люблю мати вплив на взаємовідношеня між людьми, між реальними річами. Тому в життю своїм брався я до публіцистики, до літератури, тільки під примусом обовязку: тоді, коли не було кому иншому, більше здатному, сказати те, що в громадськім інтересі мусіло бути сказане. В цім теж лежить головна причина, чому я взявся до писання цієї книги. Сформулованя нашої ідеолоґії вважав я обовязуючим мене останнім актом моєї громадської праці. Стикаючись від дитячих літ із всіми громадськими верствами України, студіюючи її минувшину, беручи активну участь в державній українській праці і переживши її руїну, я придбав таке знання моєї Батьківщини, якого »свідомі« інтеліґенти українські не мали і не могли мати. Обовязком своїм вважав я оцим знанням при помочі друкованого слова поділитись. »Допоміг« цьому — викликаний руїною нашої держави — повний брак поля для практичної праці. Хоч сказати для будуччини треба було те, чого сучасні умови не дали зробити.

Далі — книга ця не тільки політична програма, а перш за все світогляд. Її програмову частину можна було-б виложити на кількох сторінках. Але хто з читаючих по українськи таку »коротку« програму зрозуміє? Попробували-б Ви, читачу-вороже, написати »ясно, коротко і популярно« про монархізм, консерватизм, про орґанізацію провідної верстви, про залежні від цієї орґанізації методи будови держави і т. п. мовою, в якій нічого про ці справи ніколи не писалось. Писалось натомість про анархізм, лібералізм, демократизм, націоналізм, соціялізм, про »народ, який все сам зробить«, і т. п. річі, як раз цьому, про що я пишу, діяметрально протилежні. Ви маєте слушність, що всяка істина коротка і ясна. Але щоб довести до неї тих, які нічого про неї ще не чули, треба пройти довгий і місцями закарлючкуватий шлях.

Світогляд — значить спосіб думаня. Я не збірався і не збіраюсь бути винахідником »доктрини«. Зрештою в політиці нема вже ніяких нових доктрин до винайденя. Всі вони — в тім числі і доктрина монархізму — старі як світ. Крім того знаю, що можна комусь накинути якусь доктрину, не змінивши одначе його світогляду. Хтось може напр. назватись монархістом і залишитись по способу думаня республиканцем, який монархістам весь час в їх роботі буде своїм фальшуванням заважати. Завданням моїм було вплинути на зміну способу думаня, світогляду, української провідної верстви. Замість способу думаня пасивного »фаталістичного« — мовляв, Україна сама зробиться — я хотів дати спосіб думаня активний, динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна. Тому моя книга не претендує бути »коротким і популярним« рецептом політичним, звільняючим од політичного думаня і ділання. Вона єсть довгим і тяжким шляхом, який я пропоную пройти моїм Землякам, коли вони хочуть почати думати иншими катеґоріями, ніж ці, що привели до руїни України.

Легче написати загальну теорію держави, ніж призначену для практичного ужитку в реальних умовах даного громадянства. Власне оце трудніще завдання було моїм завданням. Для здобуття даної реальної держави в даних реальних умовах потрібне перш за все однакове, орґанізоване ділання. Не може бути однакового орґанізованого ділання без однакового способу думаня. Як довести до однакового способу думаня і ділання Українців, що завдяки своїй природі — свому колоніяльному, культурному і політичному, перемішаню — дуже трудно себе взаємно розуміють? — Ось тяжке питання, яке практично розвязувати мусить кожний державник український.

Нації вже сотворені ріжняться від націй, які ще треба сотворити, перш за все тим, що мають вже історично вироблені спільні відрухи. Ці спільні відрухи улегчують їм взаємне розуміння і однакове ділання, в протилежність до націй нерозвинених, що такого однакового — інстинктивного, а не розумового — реагування на ті чи инші явища — не мають. Те, про що Німці наприклад не потребують навіть між собою говорити, ми, Українці, мусимо собі лоґічно і діялєктично виясняти. Чим тяжче себе люде розуміють, тим довше треба говорити. Отже вина за довгість цієї книги лежить не тільки на мені, а й на тяжких умовах для всякої взагалі творчої політичної праці в Україні.

Крім того, як хтось в правдивість своєї ідеї глибоко й непохитно вірить, у нього зявляється завжди забагато арґументів, щоб її правдивість доказати. А завелике число арґументів часто як раз затемняє те, що хотілось вияснити. Таким чином сила віри, завдяки якій повстала оця книга, спричинила парадоксально в деяких місцях її найважніщі хиби.

Але-ж, скажете Ви, читаче-вороже, коли дійсно Українці так трудно себе взаємно розуміють, то чому-ж не написали Ви своїх »Листів« по польськи або по російськи — мовою тих Українців, які Вам по походженю і вихованю найблизчі, або близчі, а написали їх як раз по українськи — мовою тієї інтеліґенції, що Вас — при сучаснім стані її політичного розвитку — і не хоче і не може зрозуміти.

Тому, відповім Вам я, що вже маю довгий і повчаючий досвід у ціх справах. Писав я і по польськи і трошки по російськи. Питання: чи по польськи і російськи кликати державно-творчу верству на Україні до української праці, — чи по українськи кликати українську інтеліґенцію, щоб вона тих, кого Ви до України кличете, Україною-же не побивала і народу українського проти них не підіймала — мені знайоме вже віддавна. І знаю, що даремно кликати до активної участи в боротьбі за Державу Українську тих, кого інтеліґенти українські уважають для України чужими, шкідливими і непотрібними. Для української реасиміляції державно-творчої верстви на Україні треба підготовити ґрунт серед інтеліґенції української. Без цього така реасиміляція, а значить і Держава Українська, неможливі. Тому вважав я більше доцільним написати 40 аркушів по українськи, ніж 4 про це саме по польськи або по російськи для тих Українців, що цими мовами говорять. Ті, до кого адресовані мої »Листи«, прочитають про їм відому справу й трохи більше ніж їм цього було-б треба. А ті, для кого вони призначені — як що мова йде про дійсне зрозуміння і про перейняття світогляду а не програми — обійтись-би меншим і коротшим не могли.

Все це зрештою не найважніщі ще причини літературних хиб цієї книги. Сім літ я працював над нею. І яких літ? І в яких умовах?

Коли на Заході перемогла по світовій війні »побідна демократія« і настало там царство золота і хама; коли на Сході запанувала кочова, грабіжницька і руїнницька орда; коли Батьківщина моя була »на твердо« поділена між ці два царства одного сатани — трудно було писати спокійно і »літературно« про монархізм, рицарство, осілу продуктивну працю, про патріотизм, вірність, честь, любов християнську. Кожного дня треба було боротись з тим, що єсть кругом. І себе треба було перемагати, щоб вірити, що не робиш безцільної, непотрібної Дон-Кіхотської праці. Це-ж бо часи, коли патріотизм уважається за найспритніщу форму ошуканства; коли, як наслідок демократичної віри у вроджену доброту людини, прийнялась аксіома, що людина засадничо не може бути честна. Часи  — коли говорити про початкову суть монархії — як символу рицарства, благородства — вважалось в ці дні її упадку божевіллям, або якимсь дуже спритним видом спекуляції.

І як-би Ви, читаче-вороже, писали свою працю, коли-б всею істотою своєю Ви хотіли України, а бачили, що більшість Українців — це як раз найбільше промовистий і яскравий доказ неможливости істнування України? Як-би Ви писали для Українців книгу про державність українську зараз-же на другий день по розваленю державности української саміми-же Українцями? Поет український ще на світанку українства вже питав »чи варт вона вогню святого?« А що питати маєм ми, які вже руїну українства пережили?

Чи могли-б Ви — читаче-вороже — звернути належну увагу на гарну літературну форму такої праці, що виросла на руїнах Вашої найдорожчої мрії? Чи, перетворюючи в енерґію слова енерґію чину, якому не дано було здійснитись, могли-б Ви кождочасно уберегти себе од горечі, руйнуючої видержаність стилю? І як-би Ви — Українцем будучи — писали в часах повного розкладу українства? Коли не відомо було, чи Україна це Царівна, що на час заснула, чи труп, від якого — у відповідь на заклики і благання Ваші — заходить до Вас лиш сичання гада-трупоїда.

Чи можна писати гарно, без критики і без дискусії, що йдуть від доброго бажання поправити, навчити, а не від злобної охоти осмішити і принизити? Писати гарно, коли не читають тебе не тільки ці, що лають, а й ці, що хвалять. Чи можна писати спокійно, рівно, по розділам і пунктам, коли спокуса в ухо шепче: »до кого і для кого це ти пишеш? Кому і на що потрібні всі ці жертви й муки? Ти хочеш переконати кровю серця тих, хто в одну мить дає себе переконати але не гарячим словом, лиш києм і карбованцем.« Сила любови до Батьківської Землі, почуття обовязку, перемагають ці тяжкі спокуси, але в них губляться форма, розділи, архітектоніка і стиль. Бо весь час виправляєш, поясняєш, додаєш — щоб таки переконати словом.

До того, найважніщого, ще й руїна особиста хвороба, життя на еміґрації, знищеня і забраня маєтку революцією, повна непевність що до завтрашнього дня.

В таких умовах, за оцих 7 літ, ніколи я не знав, чи стане мені сил і коштів ще на дальший розділ. Друкувались мої »Листи« в видаваних з таким трудом книжках »Хліборобської України«. І при непевности, чи цьому, що пишу сьогодня, зможе бути дано завтра продовженя чи ні, хотів я кожний раз виложити думки всі, які вважав необхідним сказати Землякам. Думок цих було багато. І не зважаючи на боротьбу з собою, на нищеня занадто довгих скриптів, не можна було уникнути повторень. Весь час треба було вертати знов, щоб їх ще ширше розвивати, до цих самих наболілих, основних проблємів.

І трудно було уникнути полємічних відходів од теми, а иноді й острих слів. Не міг я спокійно боронити від інтеліґентів українських своє право бути Українцем — бути Українцем навіть в таких умовах. Кривдити і ображати неслушно нікого я не хтів. Персональних зненавистей не маю і співробітничати готов я навіть з найменше мені симпатичною людиною, як що тільки вона честно визнасть і буде честно вірна нашому законному Гетьманові. Посвідчити це може кожний, хто мене знає особисто. Як що в цій книзі, помимо волі, кого я неслушно скривдив чи образив, то прошу хай зверне на це мою увагу. Коли він має слушність, я завжди готов його перепросити. Але боронити свою працю і ідею, в якій — по моїй найглибшій вірі — лежить єдиний порятунок України, я мусів, я вважав за обовязок. А що при цім не міг писати я версальським стилем, то вина за це лежить не тільки на мені. Коли в пресі українській повилазили на верх розбійники пера, коли Мітьки скункси »найповажніщі журнали українські« редагували — неможливо було, будучи публіцистом українським, воювати тільки шпагою. Треба було також вживати — єдине для оборони від скунксів придатного — дрючка.

Також в умовах, в яких писана ця книга, знаходить своє оправданя і патос мій, над яким Ви, вороги, так дуже смієтесь. Не міг я заховувати епічний спокій, коли валилось те, чому віддав я працю цілого життя: — коли в руїну валилась Україна. Тільки той, хто перейшов всі муки опановуваня почуття — в хвилині, як із смертю бореться те, що він кохає — зрозуміє чому так, а не инакше писана ця книга і скільки спалено ще з того, що в ній могло ще бути. Спалено в боротьбі власне з патосом »літературою«, з словесним виявом своїх емоцій, почуваннь.

Врешті прошу Вас, читаче-вороже, не забувати, що поруч писаня цієї книги велась весь час — єдиним можливим на еміґрації способом кореспонденції — орґанізацийна праця. Нічого не варті ідеї політичні, коли нема кому їх реалізувати. Політична теорія без орґанізації, це тільки змарнований на друк папір і даром витрачений час. Тому більше ніж на книжний бік ідеї присвятив я часу на закріпленя її в орґанізації в живих людях. Але це відбилось відємно на формі моєї праці. Бо мусив я виконувати весь час два зовсім відмінні і собі взаємно заважаючі завдання. Коли можна вжити такого військового прикладу: завдання глядача літуна, що мусить як найбільше обєктивно досліджувати взаємовідношеня позицій ворожих та своїх, і завдання офіцера, що веде наступ субєктивною вірою в побіду, свідомо закриваючи очі на всі обєктивні спротиви і небезпеки.

Книга ця сама в собі становить цілість. Через зазначені вище умови, вона писана спірально від низчого до вищого, від більше відомого, до менше відомого, все вертаючи до цих самих проблємів і освітлюючи їх все з инших і все вище положених пунктів. Перші дві частини, неначе вступ. Вони писані безпосередно по катастрофі (тому найслабші, бо серце ще занадто було переповнено горечю) і трактують проблєми нашого державного буття в звязку з біжучими подіями і політичними ідеями та ділами української соціяльно революцийної, демократичної і республиканської інтеліґенції. Дальші дві частини (III і IV), найважніщі, подають теоретичні основи нашого світогляду, нашої політичної ідеї та орґанізації. Врешті стаття »Покликаня »Варягів« чи орґанізація хліборобів« єсть полємікою — такою, якою повинна була-б бути вся наша полєміка, коли-б, як в данім разі, ми все мали діло з честним і рицарським инакодумцем. Крім того, вона загальну теорію нашу прикладає до реальних українських умов і вказує, яка ідея політична і який метод орґанізації надаються в цих умовах до боротьби за Українську Державу.

Що до друку і самого видання, то майте на увазі, читаче з ворожого табору, що брак коштів примушував нас шукати найдешевшої друкарні, а це мусіло відбитись некористно на зверхній формі книги.

Вона не скінчена. В ній ще мали бути: загальні висновки; далі, в скороченю, моя стаття про Церкву і Реліґію, друкована в Америці; короткі спомини про мою громадську працю в звязку з розвитком і еволюцією ідеї українства серед консервативних (= не соціяльно-революцийних) українських кол, врешті річевий показчик. Крім того хотів я, закінчивши книгу, скласти подяку всім, хто мені в її виданню помагав. Пану Михайлу Савур-Ципріяновичу, який в незвичайно тяжких умовах еміґрантського життя, при моїй хворобі, з повною самопосвятою ніс вірно і без скарги свої обовязки переписуваня моїх нечитких рукописів, зносин з друкарнею і виконуваня всієї технічної праці, — і Пану Оресту Жеребкові, який, закупивши більше число примірників »Листів«, дав мені тим змогу випустити їх окремо, цією книгою. Хотів я подякувати всім од кого чув я не раз слово добре і заохоту до праці. Перш за все Ясновельможному Пану Гетьману, Раді Присяжних нашого Українського Союзу Хліборобів Державників, товаришам по орґанізації, Гетьманцям з орґанізацій инших, моїм приятелям, доброзичливим знайомим, однодумцям. Вони своєю підмогою моральною дали мені сили перенести всі кривди і зневаги. Завдяки їм написана ця книга.

Хоч і не скінчена вона, але — як сказано — становить цілість і замикає собою всю дотеперішню мою громадську працю. Тому, віддаючи цю книгу і Вам, читаче з ворожого табору, прошу і Вас поставитись до неї, хоч і вороже, але честно. Це значить: поняття в ній уживані прошу розуміти так, як я їх розумію. Наприклад демократію розумію не як »походженя народне«, »не панське«, »не аристократичне«, а як метод орґанізації, вживаний найчастіще як раз »панами« по походженю, тими, кого Ви звете »аристократами«. Аристократією натомість зву я всяку правлячу і провідну в даній добі верству (те, що в західньо-европейській літературі називають тепер »елітою«), без огляду на її походженя. Інтеліґентом не називаю всякого, хто скінчив вищу чи середню школу, бо таку школу скінчити може і хлібороб, і військовий, і промисловець, і робітник. Інтеліґентами, по моїй термінології, єсть люде не зайняті матеріяльно-продуктивною працею, не володіючі ані засобами війни, ані засобами продукції, і здобуваючі собі прожиток взамін за працю свого ума і духа. Поясненя всіх мною вживаних понятть соціяльних і політичних знайдете в цій книзі.

Памятайте, що кожне слово в ній обдумане і писане з почуттям відповідальности. Хоч в часах щогодинних газет — потопу паперу, під яким дуситься сучасна демократична цивілізація — не прийнято поважно трактувати політичні і публіцистичні праці, але ця праця писана ще по старому колишньому звичаю: пошаною до друкованого слова. Памятайте теж, що ідеологію і світогляд наш не можна брати або відкидати по частинам. Наш монархізм випливає з класократії, класократія з християнського і єрархічного погляду на світ. Все це вяжеться з собою орґанічно. Світогляд наш — це не механічний зліпок цитат з недочитаних книжок, а виростає він з нашої минувшини, з цілого нашого життя. Тому його можна взяти або відкинути лиш в цілости — таким, яким він єсть.

Наприкінці одна дрібна увага: в кожній книзі важний не тільки зміст, не тільки форма, але й ритм. Бо ритм чи не найглибше віддає настрій душі і темперамент. Може тому в старинних часах ритм грав таку велику ролю. Одно з великих каліцтв наших, — яке теж не дає нам себе взаємно розуміти — що наголоси у нас у кожного инакші. Тільки спів і вірші, що нас духово лучать; в прозі ми себе не відчуваємо. Щоб ритм цієї книги зазначити, я хотів було скрізь наголоси ставити, але це технічно оказалось неможливим. Отже, бажаючи хоч трошки зарадити лихові, вживаю правопису, який подвоює в закінченях шелестівки лиш там, де наголос на останнім або передостаннім складі (шукання, питання, натомість: закінченя, скороченя). Прошу при читанню моєї праці це прийняти на увагу, инакше її ритм останеться для Вас незрозумілим.

Оце і все, що мав я Вам сказати. Щасливий буду, коли ця книга і Вам, читаче з ворожого табору, у пригоді стане. Коли прочитаєте її перед, а не по катастрофі. До катастрофи веде Вас однаково: як українство охлократично-диктаторське і демократично-республиканське, так і нехтуваня українською ідеєю державною. Може ці мої попередженя не зустріне доля моїх передвоєнних попереджень що до ідеї української державної незалежности. Може не будуть вони вислухані запізно і може Бог врятує Ідею Гетьмансько-монархічну од фальсифікаторів і спекулянтів…

Виконуючи волю Ясновельможного Пана Гетьмана, переїзжаю до Берліну для праці в Українськім Науковім Інституті. Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої сили так, щоб їх вистало і на закінченя оцих »Листів«. Можливо, що зростаюча недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовженя. Дякую Богу Милосердному, що мені в так тяжких умовах дав змогу її написати. А Вас, читаче, прошу вірити, що — при всіх її хибах — вона писана так, як писати кожну книгу радив Марк Аврелій: »так, як-би вона була останньою в життю; так, щоб не було в ній ніякої нерозважности і ніякої незгоди з наказами розуму; щоб не було в ній лукавства, самолюбства, і щоб не подиктована вона була незадоволеням зі своєї власної долі.«

В. Липинський.

Закінчено у Вересні (Септембрі) 1926 р.
Reichenau N.-Oe.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.