Листи до братів-хліборобів/I/Лист 3

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

*  *  *

Ані нашої сучасної внутрішньої боротьби, ані теперішнього катастрофічного антракту в нашій боротьбі за визволення не можна абсолютно зрозуміти, коли не усвідомити собі того основного — на мою думку — факту: боротьба за сотвореня Української Держави — тобто за здобуття повної волі для української нації — була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, але навіть до самої ідеї державної незалежності ставились з погордою й вороже. Під гаслом осмішування самостійництва, як „буржуазного балакунства“ пройшов увесь період ідейної підготовки до національної революції в кінці XIX. і початку XX. століття. Під гаслом як найгостріщого поборювання самостійників, як контрреволюціонерів і ворогів народа, пройшов увесь перший, найбільше горячий, найбільше творчий період діяльности Центральної Ради.

Тільки „по довгих і великих ваганнях“ — пише голова Центральної Ради професор Грушевський — „головні українські партії, соціялреволюціонери й соціялдемократи, рішили проголосить незалежність України“ — та й то так, „щоб відпали всякі підозріння чи надії на те, що самостійність України буде формою української реакції, чи української національної виключности“.[1] В перекладі на звичайну мову ця послідня фраза значить, що соціялістичні українські партії порішили в певний момент ідею самостійности змонополізувати виключно для себе, викинувши просто, як „реакціонерів та гетьманців“, всіх давніх самостійників за межі української нації, котра від дня проголошеня четвертого універсалу мала стати вільною й незалежною нацією — промінявших автономію на самостійність — соціялреволюціонєрів.

В кожнім політичнім факті треба розріжняти два моменти: ідеольоґічну надбудову, що єсть продуктом теоретичного думання і складається під впливом ріжних пануючих в дану епоху теорій, і матеріяльне підложжа — спосіб життя й праці даної ґрупи — яке той політичний факт і ту ідеольоґію предрішає. Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави

абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись иншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною — ролю посередників між російською державою й українськими народніми масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій ціли всіма силами опанувати. Політичний опортунізм „Тупа“ і його віра в російську „опозіцію“; повільне усування на бік старих „культурницьких“, по духу самостійницьких, „щирих“ елєментів — елєментами реальноі політики „поміркованими“; всі ці безконечні трансформації українських соціялістів в залежности від того, як ставились до „українського питання“ всякі російські соціялістичні центральні комітети, все це прояви одного й того самого вище зазначеного факту.

Коли провідники нації боряться за повне визволення й за державну незалежність цілої нації — кожний член нації для них дорогий союзник, жовнір однієї й тої самої армії, без якої здобуття незалежности неможливе. Але коли ці провідники борються за право посередництва між чужою державою й своїм „народом“, кожний член нації, що до їхніх „партій“ їхніх клюбів чи товариств не належить, це чужий, це ворог і можливо небезпечний конкурент. Монополізація виключно для себе української національної ідеї була конечним результатом способу життя й діяльности тих, хто на експльоатації цієї ідеї в цілях посередництва будував усе своє політичне й матеріяльне істнування.

Членом „української“ нації міг бути тільки той, хто поступову й демократичну програму української інтеліґенції визнавав і мандат на представництво народніх інтересів в її руки складав. „Лівіщі кадетів і правіщі большовиків“ — ось були ті рамки, в яких могла істнувати „українська нація“. Все, що було поза ними — це були не Українці, це були в найкращім разі тільки „культурники“, „українофіли“, або смішні ориґінали-самостійники, а то просто „Малороси“, „Поляки“, і взагалі всі разом люде з націоналцного боку непевні. При тім реальні сили отієї „нації“ серед 40,000.000 „непевних“ виражались круглою максимальною цифрою: 6000 передплатників українських журналів та ґазет.

Розвал російської імперії був катастрофічною несподіванкою для української інтеліґенції. Довго невірячи своїм очам, вона всіми силами намагається виконувать далі свою ролю посередництва, чипляючись при тім руками й ногами за послідні фікції старої російської держави. Допіру російський большовизм, знищивши всіх „поступових і демократичних“ Росіян, знищив разом з ними всі надії української демократії на здобуття „автономії“ — а будуючи на місці старої спорохнявілої держави російську державу нову, натхнув наших репрезентантів нації думкою: а чи не попробувати, мовляв, і нам збудувати собі власну державу.

Їхні попередні „довгі й великі вагання“ зникли на протязі мало не 24 годин. Принаймні орґан урядової партії соціялреволюціонерів „Народня Воля“ в початку тиждня писала, що самостійність це контрреволюційне гасло панів, а в кінці того самого тиждня появився четвертий універсал і стаття, що самостійність це гасло соціялреволюціонерів, і що найбільшими його ворогами єсть ті самі пани кровопійці поміщики.

Розуміється джерело тих вагань не лежало в українськім народі. І не тому проголосили інтеліґентські українські соціялістичні партії самостійність, що вони раптом відчули непереможне бажання мас мати свою власну державу, а просто тому, що нова Росія большовицька не захотіла з ними, як репрезентантами української нації, говорити. Не стало раптом того, перед ким можна було посередничити. Російські большовики, а не національна ідея українська, примусили наших провідників нації ступити на шлях повного національного визволення, шлях самостійности і державного будівництва.

Беручи в цім будівництві приклад зі своїх ворогів і учителів, забули тільки наші раптом народжені самостійники, що російські большовики мали за собою десятки літ державного й національного думання; що переворот большовицький був за довго перед тим підготовлений не тільки соціяльною але й національно-державною працею російської інтеліґенції. „Въ манифестахъ Пугачева — писав ще в 70-их роках російський революцийний „Впередъ“ — было болѣе крѣпкихъ залоговъ неотвратимыхъ, грозныхъ пророчествъ для будущаго, чѣмъ во всѣхъ либеральныхъ и радикальныхъ проповѣдяхъ противъ алтаря и престола… Но смѣлый самозванецъ не сумѣлъ организовать возстанія… Гдѣ же летаешь ты, предсказанный Пугачевымъ и ожидаемый воронъ? Долго-ли русскому народу ждать свое будущее?“ — „Ожидаемый воронъ“ — новий Пугачев — прийшов. Йому зосталось тільки зорґанізувати те, що було підготовлене поколіннями російських революціонерів: державників і патріотів.

Не забула натомість наша ліберальна й радикальна, на соціялістичний колір під час революції перефарбована, українська інтеліґенція нічого з того, чим жила вона до часів свого „самостійництва“. Монополь представництва української нації, вироблений нею в часах політичного посередничення, був задержаний нею й у часах будівництва української держави. Тільки вона має право українською державною роботою кермувати. Тому вона не хотіла допустити українських національних несоціялістичних елєментів до Центральної Ради. Тому поборювала вона весь час зародки національно-українського большовизму. Тому бойкотувала вона врешті гетьманщину в першім чисто національнім і чисто самостійницькім періоді її істнування, коли премєр Лизогуб при участи міністра закордонних справ Д. Дорошенка намагався всіма силами українські праві соціялістичні й демократичні кола до тієї, єдине тоді можливої, форми нашого державного будівництва притягнути.[2]

Російсько-французько-протофісівська провокація, якої жертвою став Гетьман і під впливом якої була проголошена посліднім тодішнім кабінетом федерація, допомогла українській соціялістичній інтеліґенції наново опанувати і змонополізувати для себе провід української нації. Одинокий клас, дійсно і реально заінтересований в істнуванні української держави й до державного будівництва здібний — клас репрезентуючий історичну, культурну й національну українську традицію — український клас хліборобський — був у лиці свого найвидатніщого представника, Гетьмана Павла Скоропадського, федерацією скомпромітований. За „самостійність“ проти „федерації“ було піднято повстання, зорґанізоване при допомозі найбільше самостійницьких і патріотично настроєних галицьких військових частин, але на чолі повстання знов опинились ті, хто на протязі літ, у всіх довоєнних часописях і виданнях, що виходили на території бувшої російської України, доказували не за страх, а за совість, що самостійність противиться й духові й реальним потребам українського народу. Подібного роду національної політики й такої внутрішньої національної траґедії не знає історія ні одної з европейських націй.

Все це зрештою оказалось розуміється безцільним. Реальні сили інтеліґентських більш або менш соціялістичних Українців не виросли ані на йоту під впливом того, що вони замість на автономії рішили політично спекулювати на самостійности. Як давніше так і тепер, дійсна, жива сорокаміліонова нація була поза рамками „лівіще кадетів і правіще большовиків“, в яких жила й проявляла свою активність українська інтеліґентська демократія.

Ми в своїй історії вже раз такий же самий поступовий і демократичний інтеліґентський рух переживали. Це була наша реліґійна унія в XVII. столітті. Вона — поминувши її реліґійний і культурний бік, про який тут не говорю, зазначивши тільки, що з того боку вона відограла величезну позитивну ролю — під оглядом політичним намагалась примирити українські національні змагання з інтересами польської держави і якої провідники, освічені по европейські поступові інтеліґенти, хотіли стати єдиними репрезентантами української нації перед польською державою і єдиними посередниками між цією державою й українськими народніми масами. Для того вони хотіли знищити дві инші українські національні сили: тодішніх українських „реакціонерів“ та старовірів православія з одного боку, і провідників тодішньої соціяльної революції, низове козацтво — з другого. Але це тодішнім політичним уніятам не вдалося. Соціяльна революція й православна шляхецько-міщансько-попівська реакція сполучились разом і під проводом Великого Гетьмана Богдана Хмельницького витворили дійсно всенаціональний рух, що розвалив польську державу й розігнав тодішніх серединців — українських уніятів.

Тепер подумаймо, що сталося б з нами в XVII століттю, колиб польська держава, кинувшись у проектовану тоді турецьку війну й потягнувши за собою в цю війну, як цього хотів король Володислав IV, і українську козаччину, була б війну програла й через те розвалилась. Що сталося б, колиб на чолі визвольного руху української нації стали вороги програвшого війну короля Володислава й української козаччини — українські уніяти, які, бажаючи потягнути за собою народні маси, а самі належачи до безземельної інтеліґенції (цей факт між иншим усе підкреслювали тодішні оборонці православія), роздаровувалиб їм землі українських „королівських приятелів“ козаків і українських православних реакціонерів, „соціялізувавши“ при тім у Хмельницького його хутір Суботів, а в Київо-Печерської Лаври всі її численні маєтки.

Очевидно сталося б тоді те саме, що сталося й тепер з державним будівництвом, веденим такими ж самими — й по своїй соціяльній інтеліґентській природі й по свому духу посередників — нашими сучасними політичними уніятами.

Нова творча всенаціональна Хмельниччина могла б була за наших часів спалахнути тільки тоді, коли б Керенський, удержавшись при власти, віддав був нашим політичним уніятам з Центральної Ради усю владу на Україні й коли б проти них і проти російської демократичної

держави, що їх би піддержувала й за ними стояла, повстали одночасно й ліві большовицькі й праві монархістичні українські елєменти — одно слово все, що було на Україні правіще кадетів і лівіще есерів — то б то вся сорокаміліонна українська нація, невеличку тільки горстку політичних посередників і монополізаторів українскої національної ідеї виключаючи.

Така нова Хмельниччина ще гряде. Російська революція прийшла для нашої нації за рано. Процес демократизації й разом із тим розкладу Російської Імперії був ще далеко не завершений. Він піде далі, не вважаючи на хвилеве могутнє відродженя, що дала російській державі перемога большовицька. Але щоб той слушний час не застав нас знов неприготованими, всі дотеперішні помилки мусять бути ясно й виразно усвідомлені. Такому тільки завданню, а не звичайному й модному в нас бажанню дошкулити політичним противникам, служити має мій далший аналіз національної діяльности дотеперішніх провідників нації, які зрештою иншими, чим вони були, мабуть і бути не могли і які те, до чого вони були здатні, з енерґією, посвятою й працьовитостю великою виконали.

Примітки[ред.]

  1. Американське „Нове Життя“, число 3 ц. р., стаття: „Роковини української незалежності!“.
  2. Аналіз національної української політики в часах гетьманщини до теми цього мого листа не належить. Такому аналізу маю надію присвятити Один з дальших моїх листів. Але щоб уникнути непорозумінь, мушу тут зразу зазначити, що, говорячи взагалі про нашу національну політику й усі її політичні форми, маю на увазі систему, а не поодиноких людей і що з точки погляду національної політики треба в гетьманщині розріжняти відразу ці два періоди: українсько-державний хліборобський при кабінеті Лизогуба й російсько-федеративний протофісівський при кабінеті Гербеля.
    Уступку фінансістам з Протофісу і проголошеня федерації — навіть у тій формі теоретичній а не практичній, в якій вона була проголошена (бо та Росія, з якою малося творити одно державне тіло — а не міждержавний союз — тоді не істнувала) вважаю політичною й національною катастрофою для українського хліборобського консервативного класу. Для цього класу питання державної незалежности — це питання чести, це — бути або не бути. Чи можна собі уявити, щоб такіж самі німецькі, анґлійські, французькі, польські, російські і т. д. консервативно-аґрарні кола зрікались політичної незалежности своїх націй? Без національно-державної незалежницької ідеольоґії не можемо собі помислити класу, якого моральна сила й політичне значіння полягає перш за все в збереженню аристократичної, не підданчої, вільної, незалежницької, не рабської національно-державної традиції — традиції його дідів і прадідів…
    Перший і найдовший період Гетьманства Павла Скоропадського був безумовно періодом будівництва державної й національної української незалежности. Яко такий він дав максімум того, що до цього часу могла здобути українська нація, зденаціоналізована й здеморалізована попереднім російсько-петербурґським періодом свого державного істнування. І в ньому було найбільше задатків для дальшого нормального й буйного розвитку нашої нації, не зважаючи навіть на деякі великі політичні помилки й хиби, що були й у цьому періоді.
    До таких найважніщих помилок причисляю: 1. Становище супроти Центральної Ради. Бо хоч вона була розігнана не Гетьманським Урядом, а вищим німецьким командуванням — але незапротестованя проти цього факту, а значить мовчазна солідарність з ним — було з національного погляду таким-же самим деструктивним явищем, як знищеня Центральною Радою українських хліборобів при допомозі Керенського і „єдиного російського революцийного фронту“. 2. Заборона в самім початку гетьманщини селянського зїзду — заборона зовсім зайва, бо настрій того селянства вже тоді був виразно національний і патріотичний, ворожий до російської большовицької інвазії. 3. Помилка найважніща — безсилість і пасивність Уряду супроти „карательних експедицій“, орґанізованих найбільше нікчемними і хамськими елєментами — грабіжниками, пройдисвітами й провокаторами, що навмисне й свідомо дискредитували серед селянських мас ідею української держави. Але відомий факт, що Гетьман не раз просив представників української демократії, допомогти йому боротись з тим розкладовим явищем. Бойкотуванням своєі власної держави, українська демократія несе за її помилки перед історією одвічальність не меншу, чим ті, що тоді на чолі української держави стояли…
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.