Листи до братів-хліборобів/III/Лист 21

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

»He наша вина, що річі
природні єсть такими, якими вони єсть;
не ми їх такими зробили.«

21. Всяка нація — як було сказано в попередніх »Листах« — являється твором історії. Точніще формулуючи: результатом історичного наростання і розвитку на даній території серед даного расово відмінного колективу, звязаного одідиченими по попередніх поколіннях і усталеними в попередніх стадіях життя статичними прикметами подібности[1], певних все нових, динамічних — як матеріяльних так і духових — громадськи орґанізуючих (а не руйнуючих!) вартостей.

Провід в перетворюванню всякого такого пасивного, хоч і відмінного від инших, але часто національно несвідомого колективу, в орґанізовану, свідому себе націю, і провід в твореню все нових орґанізацийних форм громадського життя вже усвідомленої нації — виконує скрізь і завжди певна активна меншість, яка, завдяки своїй матеріяльній і моральній силі, висовується на чоло нації і творить оці динамічні — матеріяльні і духові — громадські вартости, що потім переймаються і присвоюються цілою пасивною більшостю нації, обєднуючи її весь час в один суцільний, свідомий себе національний орґанізм.

Оставляю поки що на боці питання: чому істнують в кожній нації активні і пасивні елєменти. Констатую тут тільки сам цей очевидний і непреложний факт. Факт, що скрізь і завжди єсть активна меншість яка орґанізує, дає провід і править — і єсть пасивна більшість, яку орґанізують, якій дають провід і якою правлять. Факт, що не тільки в кожній нації, але й у всякім людськім колєктиві[2], єсть активна меншість зі стихійним нахилом до влади, до проводу, до орґанізації і пасивна більшість, яка цей провід, цю владу, цю орґанізацію від активної меншости або воспринимає, або не воспринимає, і тоді, відкидаючи владу, провід і орґанізацію цієї слабшої активної меншости, приймає владу, провід і орґанізацію другої, сильніщої активної меншости. Факт, що скрізь, де появляється якась форма громадського обєднання людей — отже і серед всякої нації — зароджується неодмінно боротьба між низчим, безпосереднім, еґоїстичним інтересом одиниці і вищим, посереднім, а тому для одиниці менше зрозумілим, загальним інтересом колєктиву — і що тому виконує своє орґанізуюче завдання тільки така меншість, яка, обороняючи громадську єдність колективу, бореться з його розкладовими течіями і примушує в той чи инший спосіб його поодиноких членів поступатись своїми еґоістичними інтересами перед інтересами колєктиву. Далі, не шукаючи тут філософічного оправданя для влади, констатую тільки факт, що всяка активна меншість, щоб здійснити своє хотіння проводу і орґанізації і виконати завдання цього проводу і орґанізації мусить мати можливість примусу, мусить мати владу; що владу що може їй дати тільки її власна сила; що скрізь і завжди внутрішня сила сильніщих править внутрішньою слабостю слабших; що за упадком внутрішньої сили правлячої меншости йде неодмінно упадок її влади, і що сама тільки матеріяльна сила не дає трівалої та сильної влади (»на штики можна опертися, але не можна на них сісти«), бо влада тільки тоді трівала та сильна, коли її сила узаконена, коли вона авторітетна, коли вона кориться якомусь одному, всіми прийнятому та обовязуючому всіх — і сильних і слабих — законові. Врешті факт, що своє орґанізуюче завдання всяка активна меншість може виконувати зле і добре. Иншими словами, що методи, якими вона здобуває собі владу, береже цю владу, і примушує цією владою пасивну більшість виконувати свої хотіння, можуть сприяти орґанізації, обєднанню і розвиткові цілого колєктиву, або можуть цій орґанізації, обєднанню і розвиткові шкодити: можуть збільшувати матеріяльну і моральну силу правлячої активної меншости, або можуть цю силу зменшувати. І як що когось інтересують проблєми орґанізації, обєднання і розвитку власної нації, то він мусить пізнати умови та методи при яких оця, фактично скрізь і завжди правляча і орґанізуюча, меншість збільшує свою силу і добре виконує своє завдання, та пізнати умови і методи, при яких вона цю силу зменшує і свої завдання виконує зле.

Щоб не вживати при такому аналізі довгих окреслень, оцю активну — правлячу та орґанізуючу — меншість в нації, не дивлячись на ті чи инші прикмети цієї меншости та на час і місце її повставання, я назвав національною аристократією, тоб-то людьми найкращими в нації. Найкращими на підставі факту, що вони власне в даний момент стоять на чолі орґанізацийних (політичних, культурних, економічних) установ даної нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади инших активних ґруп нації — такої, яка була б од них краща та сильніща і тому могла цю пануючу аристократію усунути.[3]

Далі зазначив я і підкреслив факт постійного відновлюваня або зміни аристократії. Головна причина цього історичного процесу лежить в тому, що розвиток матеріяльної культури нації, який відбувається під проводом даної аристократії, все переростає політичні орґанізацийні форми, витворені для нації владою цієї аристократії. Під впливом цього процесу, за панування всякої аристократії, формуються нові активні ґрупи, які, спіраючись на нові умови громадського життя, що витворились під пануванням старої аристократії, бажають цю стару аристократію усунути і, захопивши владу в свої руки, відповідно до своїх відмінних хотіннь, инакше орґанізувати і вести під своїм проводом націю.

Оцей більше або менше острий фермент у сильних і життєздатних націй кінчається звичайно тим, що здорові і сильні частини старої аристократії прилучають до себе за ціну певних взаємних уступок найсильніщі і найактивніщі ґрупи нових провідників і в той спосіб витворюється нова національна аристократія, яка в вищих орґанізацийних політичних формах продовжує діло попередньої. Коли серед якоїсь нації припиняється оцей процес еволюцийної реґенерації аристократії, то наступає її більш радикальна зміна, иноді під впливом вимагаючої напруженя всіх сил нації зовнішньої війни, иноді під впливом внутрішньої революції. Дальший розвиток такої нації продовжується під владою аристократії, вийшовшої побідно з цієї зовнішньої чи внутрішньої війни, або-ж задержується, коли така нова національна аристократія не зорґанізувалась. Тоді нація звичайно попадає »в неволю«, тоб-то під провід чужих, сильніщих, ніж власна, національних аристократій, перестаючи при тім часто бути нацією. Бо без своєї власної національної аристократії — без такої меншости, яка б була настільки активна, сильна та авторітетна, щоб зорґанізувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од всяких ворожих наскоків зовні — немає і не може бути нації.

Переходячи до аналізу прикмет, які характеризують всяку національну аристократію — у всіх націй і при всяких історичних умовах їх істнування — я в попередніх »Листах« почав з першої прикмети, а саме: матеріяльної сили. Цілим рядом прикладів я старався показати, що національна аристократія, не маючи матеріяльної сили, не в стані виконати своїх національно-орґанізацийних завданнь. Щоб придбати оцю необхідну для неї матеріяльну силу, всяка національна аристократія мусить:

1. хотіти правити і орґанізувати, тоб-то мати ірраціональну, стихійну волю до влади, — бути стихійно »імперіялістичною«;

2. володіти — безпосередно або посередно — засобами війни і оборони своєї нації, тоб-то володіти державним апаратом і армією;

3. володіти — безпосередно або посередно — засобами хліборобської і промислової продукції своєї нації, тоб-то землею, на якій живе дана нація, і машинами (фабриками), які вона під проводом своєї аристократії творить для боротьби за своє істнування, як з природою, так і з сусідніми націями.

Але при сталости і незмінності оцих ознак матеріяльної сили всякої національної аристократії, в самій формі виявленя цієї сили — иншими словами: в методі орґанізації своєї волі до влади і в методі володіння засобами війни та засобами продукції — бувають великі ріжниці між національними аристократіями, як ріжних націй, так і одної нації в ріжних добах її історичного істнування.

Причина цих ріжниць — оцієї неоднородности методів орґанізації національної аристократії і неоднородности методів володіння засобами війни і засобами продукції — лежить в тому факті, що для влади одної матеріяльної сили замало. Крім матеріяльної сили, всяка національна аристократія, коли вона хоче своєю владою орґанізувати пасивні маси нації, мусить мати в очах цих пасивних мас моральний авторітет. Не досить хотіти влади і навіть володіти (посередно чи безпосередно) державним апаратом та землею і фабриками своєї нації — треба ще так зорґанізувати своє хотіння влади і так володіти засобами війни і засобами продукції, щоб ця влада і ця сила мали в очах цілої пасивної маси нації моральну підставу, моральне оправданя.

Моральний авторітет національної аристократії лежить в основі законности влади і правної свідомости всіх націй в тих добах їх історичного істнування, коли влада єсть дійсно владою, коли аристократія єсть дійсно аристократією і коли кризиси авторітету не руйнують життя націй так, як в сучасній безвладній, безавторітетній, беззаконній добі, що оце тепер ми з цілою Европою переживаємо. Бо істнування скодифікованих, списаних законів, зовсім не означає факту, що в масах істнує почуття законности і пошана перед законом. Факт морального авторітету національної аристократії все попереджає кодифікацію тих законних норм, які під проводом і владою цієї аристократії повстали. Істнування наприклад сучасного европейського скодифікованого права може служити тільки доказом, що нації Европи колись мали свої морально авторітетні аристократії. З їх упадком, з упадком їх морального авторітету і законности їх влади, вивітрюється і скодифіковане право, що з такої авторітетної влади повстало. Тільки нова поява матеріяльно сильної і морально авторітетної аристократії може покласти основи для нових дійсно шанованих і авторітетних правних кодексів всякої нації.[4]

Фактичний моральний авторітет національної аристократії залежить од взаємного до себе відношеня двох чинників:

1. од прикмет громадської моралі тих, хто хоче орґанізувати, хто хоче правити — тоб-то од прикмет громадської моралі національної аристократії

2. од степені приймання в себе (од степені восприїмчивости) цими, кого орґанізують, ким правлять (пасивними масами), тих форм громадської орґанізації, які, відповідно до своїх моральних прикмет, витворює активна національна аристократія.

Отже в ріжних формах внутрішнього взаємовідношеня до себе (расового, матеріяльного, числового, морального і т. д.) активних і пасивних елєментів даної нації треба шукати причини ріжниць в методах орґанізації національної аристократії. Крім того, коли ми розглядаємо життя націй з історичної перспективи, в їх вже нерухомому минулому, то бачимо, що ці ріжниці в методах орґанізації національної аристократії знаходяться в тіснім взаємовідношеню: і. зі станом матеріяльної техніки і культури даної нації в даній історичній добі, 2. з тими індивідуальними духовими прикметами, які витворюються під впливом неоднакової в ріжних часах, і ріжної у ріжних націй, мішанини людських типів і рас на даній національній території. Значить, коли ми хочемо опреділити ріжниці в методах орґанізації національної аристократії на підставі якихось видимих зовнішніх ознак, иншими словами, коли ми хочемо їх класифікувати, то підстави для такої класифікації ми можемо найти в доступних обсервації формах матеріяльної культури та економічного життя, і в формах індивідуальних расових прикмет даної нації в даній історичній добі. На цих піставах, ріжнородну орґанізацію національних аристократій я розділяю на три основні методи, що в своїх головних рисах повторюються стало і незмінно у ріжних націй в ріжних добах їх істнування. Методи ці я називаю: охлократія, класократія, демократія.

Охлократія — це метод орґанізації аристократії такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно спаяних по способу своєї матеріяльної продукції і по свому расовому спорідненю класів,[5] і яка ділиться тільки на політично безформенну, економічно і расово нездиференціоновану юрбу (= охлос, звідси: охлократія), та тих, що правлять цею безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної орґанізації. Набірається оця правляча охлократична аристократія, шляхом виучки, або з прийшовших зовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елєментів. І хоч таку по охлократичному методу орґанізовану націю, тоді, коли вона вся перебуває в стадії якогось кочового чи полу кочового племени, важко називати нацією в західно-европейському сучасному значінню цього слова, але я вживаю терміну »нація« скрізь, отже і в цім випадку, бо всяка людська — отже і якась кочова »племінна« — громада, серед якої появиться своя власна аристократія, може сотворити під її проводом не тільки власну державну орґанізацію, але і осісти на стало на певній території, та від чисто механічних форм тільки державного сполученя, перейти, під впливом инших чинників до орґанічних форм сполученя державно-національного.

Класократією — я називаю метод орґанізації аристократії такої нації, яка в процесі свого матеріяльного і расового розвитку вже виразно поділилась на орґанічні класи, володіючі персонально і безпосередно своїми засобами продукції, та спаяні міцно внутрі однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою, випливаючою, як з цього однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства і зі спільної історичної традиції.

Демократія врешті — означає метод орґанізації аристократії такої нації, яка під впливом неорґанічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні уґрупованя працюючих людей, якими являються фізично, духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на орґанічно спаяні класи, появився хаотичний конґломерат демократично »рівних« індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і звязаних в одно національне ціле тими останками національної і державної орґанізації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократії.

Чому — може запитати тут читач — я беру тільки ці три методи орґанізації національної аристократії? Тому — підкреслюю — що підставою моєї класифікації не служить — скажім — тільки сама державно-орґанізацийна форма правління, яку творять активні елєменти, отже наприклад форма монархічна, республіканська і т. д. Так само за таку підставу не беру якихось випадкових, чисто зверхніх і тому найбільше впадаючих в очі ознак правління тієї чи иншої аристократії — отже скажім: деспотія, оліґархія, теократія і т. д. Мій поділ спірається на взаємнім до себе відношеню активних і пасивних елєментів — тих, що правлять і тих, ким правлять — і характеризується він не якимись випадковими зверхніми ознаками влади тієї чи иншої аристократії, а певними сталими формами матеріяльного життя і расових прикмет, що скрізь і завжди йдуть в парі з даним методом орґанізації аристократії і з даною восприїмчивостю на цей метод з боку пасивних мас. І тут ми бачимо, що так само, як дуже обмежені, при всій ріжнородности їх приміненя, єсть фізичні здібности людини, так само, або може ще більше, обмежені її здібности громадські. Які форми не придумували-б і не творили люде для свого громадського життя, всі вони зводились і зводяться до цих трьох тільки основних типів. Або дана людська громада — при низькій стадії матеріяльної культури — творить нездиференціовану і не поділену на класи юрбу, де одиниця знаходиться в повній залежности од цієї юрби і де безкласовою, нездиференціованою пасивною масою править така сама безкласова і нездиференціована активна меншість. Або в даній громаді — паралєльно зі зростом матеріяльної культури — появився вже поділ на орґанічні, переходячі з покоління в покоління класи, і одиниця знаходиться там в повній залежности од свого класу, а взаємовідношеня між активними і пасивними елєментами опреділяється їх класовою приналежностю і становищем, яке вони займають в своїх класах.[6] Або врешті, паралєльно з розкладом високої матеріяльної культури, розкладаються класи, увільняється з під їх впливу демократична »свобідна« одиниця і хаотичним конґломератом пасивних одиниць править, обєднаний в часові і випадкові політичні партії, хаотичний конґломерат одиниць активних.

Инших форм взаємовідношеня між активними і пасивними елєментами нації не буває. Бо коли наприклад в якійсь охлократії появився паралєльно (підкреслюю: паралєльно, а не: під впливом) з розвитком матеріяльної культури, хоч один сильніщий од инших, продукуючий і войовничий клас, то така охлократія заміняється класократією, в якій зпочатку може бути тільки два класи, а згодом, знов таки паралєльно зі зростом матеріяльної культури, може наступити дальша диференціяція на нові класи. Так само, коли паралєльно з розкладом високої матеріяльної культури починається розклад класів та визволюваня свобідних, незалежних і нічим необмежених демократичних одиниць, то взаємовідношеня між активними пасивними елєментами в даній нації буде тільки демократичним, бо коли б задержався був там хоч один сильний орґанічний клас, то задержалась би і сама класократія, а як би матеріяльна культура була вже вся знищена і дана нація була повернута в примітивну юрбу — то наступило б замість демократичного — панування охлократичне.

Врешті, прийнята мною класифікація, як класифікація по поняттям найширшим, містить в собі і всі инші можливі класифікації по поняттям вузчим. Згадана вище теократія — правління очевидно не самого Бога, а тих, що правлять іменем Бога, — так само як і деспотія — правління очевидно не одного, а тих, що правлять іменем одного — це дві форми одної і тієї самої охлократії, при якій, як про це буде мова далі, влада завжди необмежена і завжди влада світська та духовна сполучені в одній правлячій верстві. Оліґархія — це по суті порожній звук, бо скрізь і завжди править меншість, бо навіть в найбільше »ідеальних« демократіях, теоретична влада більшости виконується фактично не цією пасивною більшостю, а тільки вибраною нею меншостю) найбільше рухливих, найбільше активних і найбільше спритних в виборчій аґітації панів послів. Коли ж взяти за підставу класифікації форми правління, то наприклад монархія (форма правління одним, дідичним головою держави на чолі) може бути охлократична (самодержавна), класократична (правова, обмежуюча і обмежена) і навіть демократична (парламентарна), як що вона сполучена з демократичним способом т. зв. »народнього« представництва. І ці три форми монархії так само не тільки між собою ріжні, але і собі протилежні, як протилежними собі являються охлократичний, класократичний і демократичний методи орґанізації. Врешті республіка — форма правління без одного голови держави, або з виборним, недідичним і безвладним головою — форма характерна для всякої демократії, може, як переходова стадія, появитись при упадаючій класократії (т. зв. аристократичні республіки), або в початковім періоді розвитку охлократії (республіки абсолютистичні, в роді сучасної Р. С. Ф. С. Р.). Вищесказане поясняє, як підстави моєї класифікації, так і те, чому инших методів орґанізації національної аристократії, коли прийняти ці підстави, не буває.

В дальших »Листах« постараюсь дати можливо докладний аналіз цих трьох основних методів орґанізації національної аристократії. Як було вище сказано, причиною неоднаковости цих методів єсть необхідність морального авторітету для всякої влади, для всякої правлячої матеріяльної сили. І тому аналіз охлократії, класократії і демократії буде одночасно аналізом трьох ріжних форм морального авторітету національної аристократії, які в цих трьох методах її орґанізації знаходять собі вираз.

Надзвичайно складне питання морального авторітету влади найчастіще розглядалось досі виключно або з погляду матерії, од якої має залежати дух, або з погляду духа, який править матерією. В першім випадку моральний авторітет влади пояснявся просто її матеріяльною силою, а його ріжні політичні, культурні і т. п. прояви в громадськім життю трактувались тільки як »надбудова« над рішаючими про все відносинами матеріяльними (як приклад: т. зв. Марксізм, історічний матеріялізм і т. п. старі і нові матеріялістичні теорії, при яких »пануючі« наділяються тільки матеріяльною силою). В випадку другім моральний авторітет влади пояснявся тільки її моральною силою, яка керує відносинами матеріяльними (як приклад: »Божії люде« Платона і всі ідеалістичні теорії, при яких »пануючі« наділяються тільки силою моральною). Тому визнавці того чи иншого монізму — одні: шукали поясненя громадських відносин моральних тільки в відносинах матеріяльних, — другі: громадські відносини матеріяльні поясняли тільки відносинами моральними.[7]

Вихожу з заложеня, що відносини матеріяльні знаходять вираз в статиці громадського життя: в тім, що вже сотворено людським духом з пасивної матерії. Відносини моральні знаходять собі вираз в динаміці громадського життя: в тих громадських моральних силах, яких вживають в своїй акції люде, що бажають перетворити по образу своїх хотіннь пасивну матерію. І тому в основу мого дальшого аналізу кладу оцей поділ на статику і динаміку громадского життя. Це значить, що питання морального авторітету і залежних од нього трьох методів орґанізації національної аристократії розглядатиму окремо з погляду статики і окремо з погляду динаміки громадського життя. Зпочатку шукатиму підстав для окресленя ріжних форм морального авторітету, присущого трьом ріжним методам орґанізації національної аристократії, в тих статичних: матеріяльних і расових ознаках, які вже витворились паралєльно з пануванням охлократії, класократії, демократії. Потім розгляну динаміку охлократії, класократії і демократії, тоб-то аналізуватиму те, чого хоче, і способи, якими здійснює свої хотіння — та напрями, в яких порушує пасивну масу нації — національна активна аристократія при кожнім з цих трьох ріжних методів своєї орґанізації. Отже, переходячи до першої частини мого аналізу, починаю від аналізу взаємовідношеня між трьома формами морального авторітету, присущого трьом методам орґанізації національної аристократії, і тими формами матеріяльної культури та расових ознак, які ми бачимо в минулих періодах громадського життя, в їх вже нерухомому, вже сотвореному і закінченому — статичному стані.

Примітки[ред.]

  1. До таких статичних прикмет належать; розговірна »народня« мова, фізичний тип, певний відмінний расовий характер, зайнята даною етнічною масою територія; витворена в попередніх стадіях життя і вже перейнята цілою пасивною масою, певна відмінна культура і т. д. Розуміється про усталеність цих одідичених і вже присущих цілій пасивній масі на даній території прикмет можна говорити тільки тоді, коли дивитись на них в перспективі даного історичного моменту. У всякім такім точно окресленім моменті ці усталені, статичні прикмети пасивної маси служать тлом — точкою приложеня сили а не самою движущою силою — для всякої громадськи орґанізуючої, динамічної матеріяльної і духової акції. Иншими словами: коли ці усталені в даний історичний момент статичні прикмети пасивної маси в порівнанні з иншим історичним моментом міняються, тоб-то теж порушуються, то їх рух ніколи не попереджає руху громадськи орґанізуючої акції, а все йде за ним, піддаючись пасивно його активній, динамічній силі. Тільки в такім розумінню я називаю ці прикмети статичними. Про це мені прийдеться ще говорити далі. Взагалі прошу вибаченя у читача за часті повторювання. Без них не можна обійтись при відміннім — і в тій формі ані в чужій ані тим більше в нашій літературі неопрацьованім методі розвязування таких старих і складних проблємів людського життя, як проблєм громадської творчости і необхідних для цієї творчости: сили, влади, авторітету.
  2. Як маленьку ілюстрацію до цього факту для наших деяких демократів, які уперто вдають, що вони його не бачать, наведу слова одного з найвидатніщих провідників італійського професіонального робітничого руху (Р. Ріголя). »Найріжнорідніщі професії — каже він — розкидані в найбільше ріжнородних осередках, змогли зорґанізуватись і перебороти кризіси тілько тоді, коли серед них знайшлись люде вартісні і заслуговуючі довіря, які чесно віддали себе праці для професіональних орґанізацій. Натомість професії, що мають недобрих вождів, не змогли зовсім зорґанізуватись, або витворили орґанізації дуже недоладні
  3. Про це ширше в Листі 7-му цієї частини. Тут, з огляду на те, що мене не раз після виходу III кн. »Хліб. України« запитували, чому я вживаю слово аристократія в такому широкому значінню, додам ще кілька слів поясненя. Термін аристократія, вживаний в ріжних значіннях (про що не маю тут місця і часу ширше говорити) фільософами старинного світу, свій послідній зміст придбав підчас класократично-монархічного періоду істнування европейських націй і вживався для означеня аристократії родової, нобілітованої Монархом і при тім аристократії консервативної. Пізніще йому противоставлялася демократія, яка, бажаючи влади для себе, владу цієї консервативної і родової аристократії, во імя »демосу-народу«, »поступу« і т. д. поборювала. Але-ж навіть тоді, коли істнували в Европі класократичні монархії, цей термін був завузький, бо придержуючись точно його значіння, не можна було до аристократії причисляти новодопущені до влади, нобілітовані, але ще безтрадиційні, ще не консервативні верстви; а вже ніяк не можна було назвати аристократією наприклад всю ту верству, що витворилась підчас панування охлократичного абсолютизму у Франції за Людовиків — верству, що поборювала завзято стару феодальну французську аристократію і яку навіть для відріжненя од останньої, що звалася noblesse d’épée (шляхта по мечу), стали звати noblesse de robe (дворянством по одежі, дворянством чиновним). Між тим оця охлократична — як я її називаю — аристократія цілі століття дійсно правила Францією; мало того, її власне, як »аристократію«, знищила французська революція і термін аристократія в устах сьогодняшньої демократії відноситься переважно до цієї охлократичної французької аристократії, яка аристократією в старому класократичному значінню цього слова ніколи не була так само, як не було ніколи аристократією в цьому розумінню — зване власне »аристократією« нашою демократією — охлократичне російське чиновне дворянство. А кого-ж називати аристократією тепер, коли за вийнятком Англії, консервативна родова аристократія усунута скрізь »побідним ходом« демократії? Можна розуміється прийняти, що ця назва заховується для верств, які були і яких нема, та сказати, що сьогодня за вийнятком Англії нема аристократії. Але-ж і це буде неправда, бо в дійсности ці аристократичні (в старому значінню цього слова) верстви єсть, тільки вони загубили реальні прикмети всякої аристократії: силу і владу; — бо при певних умовах вони знов можуть, придбавши силу і владу, стати аристократією, і навіть там, де таких верств досі не було, можуть появитись умови, при яких витворяться верстви абсолютно їм анальоґічні. З таких фактів повставання анальоґічних громадських формацій при все повертаючих анальоґічних (і дуже обмежених на нашій земній кулі) умовах громадського життя складається вся історія людства. Отже щоб уникнути непотрібної плутанини, я вживаю слово аристократія для означеня фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково — чи це буде англійський лорд, чи російський совнарком, чи якісь »вибрані народом« демократи. По методу-ж її орґанізації, я називаю цю аристократію: охлократичною, демократичною і класократичною, при чім тільки цім останнім терміном покривається по части старий термін аристократії, бо тільки при класократії буває завжди поруч нової поступової, свіжо нобілітованої аристократії, аристократія стара консервативна, дідична, родова. Врешті я думаю, що з боку громадськи педаґоґічного добре єсть називати річи їх власним іменем і не ширити містифікації пануючої демократії, яка каже, що вона не єсть »панами«, не єсть »аристократією«, коли в дійсности вона сьогодня єсть пануючою аристократією, тільки такою аристократією, яка завдяки власне своїй містифікації, не в стані добре, по аристократичному, виконати своїх аристократичних завданнь.
  4. Подібно старим писаним законам, і всякі давні »літературні мови«, і т. зв. »народні звичаї«, і багато инших завмерших або завмираючих форм громадського життя можуть служити архівним матеріялом для пізнання діл вже загинувших національних аристократій. Наприклад наша стара книжна руська мова, це мова нашої колишньої аристократії — тих князів, землян, бояр і духовних, які за князівських, а потім за литовських часів, правили зразу всіма трьома руськими племенами, а потім тільки племенем українським і білоруським, та творили одну і спільну аристократію для цих племен, що маючи оцю одну руську аристократію, були тому власне одною тоді »руською нацією«. Наші сучасні народні весільні обряди являються, покаліченою за довгий час, копією весільних обрядів нашої старої князівсько-дружинної аристократії з часів сотвореної цією аристократією Князівської Руської Держави. Наші сучасні народні історичні думи — це тільки звульґарізовані і перекручені останки колись безмірно багатшої української лицарської поезії, сотвореної нашою шляхецько-козацькою аристократією в часах ренесансу під проводом цієї »української« вже аристократії (бо ця шляхецько-козацька аристократія була тільки »на Україні«, а не було її ані в Білій Руси, ані в Московщині) нашого окремого вже од иншої »Руси« державного і національного життя. Навіть народня ноша, це останки мод, перейнятих колись пасивними масами од старих пануючих аристократій. Бо пасивна маса нації, власне завдяки своїй пасивности і консервативности, значно довше зберігає в собі останки всяких старих політичних і культурних форм, витворених колишніми активними національними аристократіями тоді, коли вони були сильні і користувались в очах цих мас фактичним моральним авторітетом і поки, з упадком своєї сили і авторітету, вони не уступили свого місця аристократіям новим. Історія всякої нації — навіть коли її редаґують демократи — остається реєстром перейнятих »народом« діл старих панів. Вона завжди уявляє із себе подовжний розріз і огляд наслідків творчої орґанізацийної праці колишніх, йдучих одна за другою, подібно ґеольоґічним покладам, сильних і авторітетних національних аристократій.
  5. Читача, якого б інтересували питання т. зв. соціяльної селєкції, соціяльної капілярности і взагалі відношеня раси до соціяльного осередку, до способу життя і матеріяльної продукції даної людської громади — одсилаю до антропосоціольоґічних праць, зокрема до надзвичайно цікавих творів Vacher de Lapouge’а (особливо: Race et milieu social — 1909; Les sélections sociales — 1896), в яких подана відповідна бібліоґрафія.
  6. Підкреслюю, що під класом розумію не якесь випадкове зборище зовсім ріжних по свому походженю людей, хвилево обеднаних в одну ґрупу на підставі хвилевого стану їх кишені; відповідно до того чи вони »багаті« чи »бідні«, чи мають багато чи мало грошей. В той спосіб »клас« розуміє демократія і під її пануванням взаємовідносини між отакими демократичними »класами« полягають в тім, що багаті бороняться від бідних при помочі куплених аґітаторів, яких поборюють во імя інтересів бідних инші аґітатори, котрих ще допіру треба купити. »Тут вічний рух і зміни. Вчорашній пролєтар сьогодня зробився капіталістом. Міліонер, в наслідок нещасливих комерційних операцій руйнується і обертається в пролєтаря, »бувшого чоловіка — так пише, захоплений оцим видовищем, український оборонець демократії п. І. Мазепа, член с.-д. партії, яка репрезентує оцей, в демократичному розумінню — пролєтарський клас »бувших людей«, що при щасливій комбінації можуть зробитись капіталістами. З таким демократичним толкуванням »класу« — дійсні класи не мають нічого спільного. Клас, в дійсному значінню того слова, в якому я його скрізь і вживаю — це орґанічний колєктив однаково працюючих, звязаних спільною традицією, фізично і духово споріднених між собою родів-семейств. Завдяки оцьому орґанічному сполученю, йому вроджені певні стихійні хотіння, що переходять з покоління в покоління, доки даний клас не розложиться і члени його не здекласуються. Орґанічність, сталість і дідичність характерних ознак кожного здорового і нездеґенерованого класу, засадничо одріжняє клас од демократичної партії, чи охлократичної секти, які складаються з випадкових, органічно між собою нічим не звязаних, ріжнородних елєментів. Оце поясненя, як і взагалі мої »Листи«, адресовані тільки до тих, хто дійсно хоче знайти правду громадського життя і хто тому до слова — знаряддя оцього шукання — відноситься серіозно, з повагою. Берегтись »словоблудія« особливо важно в часах панування зарази демократії, яка зі слова, з понятть, робить так, як і зі всього, предмет безсоромної спекуляції. Напр. вищецитований п. Мазепа єсть членом партії соціял-демократів, які себе іменують представниками пролєтарського класу, пропагують диктатуру цього класу, і як представники цього класу кандидують до влади. Але, коли їм треба побивати членів хліборобського класу, то цей самий с.-д. п. Мазепа пише, що ніяких класів тепер не може бути, що »з упадком натурального хозяйства замість політичної боротьби станів або класів стає можливою лише боротьба партій« і що поворот до класів в умовах капіталістичного розвитку це реакційна видумка українських монархістів. (І. Мазепа: Большевизм і окупація України, 1922 р., ст. 104 і д.)
  7. Християнство це питання розвязуе формулою: Боже — Богові, Кесарове — Кесареві. І на цьому дуалізмі — який на практиці привів до відділеня влади світської од влади духовної — побудовані були, як про це мова дальше, найкращі — класократичні — орґанізації християнської аристократії.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.