Малий Мирон і иньші оповіданя/Малий Мирон
| Малий Мирон і иньші оповіданя Малий Мирон (1879) |
Грицева шкільна наука ▶ |
|
Малий Мирон — дивна дитина. Батько втїшає ся ним і каже, що він чудово-розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Тай ще Миронів батько — чоловік уже в лїтах, ледво дочекав ся дитини, і значить ся, яка там будь собі дитина, все вона у нього золота і розумна і гарна. Сусїди тихо шептали собі, що Мирон „якесь не таке як люде“: іде тай розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі, або стинає головки з бодяків та ластівячого зїля. Серед иньших дїтий він несьмілий і непроворний, а коли часом і відізве ся з чим будь, то говорить таке, що старші як почують, то тілько плечима стискають.
— Я? а доки маю вміти? Пять, сїм, парканацять.
— Парканацять! ха, ха, ха! А то кілько парканацять?
— Ну, кількож має бути? Я не знаю!
— Та то нї-кілько. От сядь лишень, будемо рахувати!
Василь сїдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком о землю: один, два, три, чотири…
Василь слухає, слухає, а далї встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далї й далї. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає, — Мирон не чує, все своє. Старий зупинив ся близь нього, слухає, слухає… Мирон дорахував уже до чотириста.
— А ти невітцївська дитино, е! — сказав старий своїм звичайним, троха носовим голосом, — а ти що робиш?
Малий Мирон аж зверг ся і обернув залякані оченята на старого Рябину.
— Та ти землицю сьвяту бєш, е? Ти не знаєш, що землиця наша мама? Дай сюди той бучок!
Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.— Іди до дому та „Отче наш“ говори, е-е-е, анїж маєш такі збитки робити! — сказав старий з суворим видом і пошкандибав далї. Мирон довго глядїв за ним, усе ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнївав ся і чого хоче від нього.
Малий Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цьвітистих лугах, поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упивати ся солодким запахом росистої конюшини та квітчати ся прилипчастими лопуховими ґузиками, яких так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з города треба йти на пастівник, невеличка, супокійна підгірська річечка, з глибокими, стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими мягким, зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, — ота річка, то правдива роскіш, то сильна принада для Мирона. Там він цїлими годинами любить сидїти, запхавши ся в високий зелений косїтник або між густе, лапасте листє надбережного підбілю. Сидить і вдивлюєсь у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилї траву, в ковбликів, що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по днї, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу, вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря тай утїкають чим борше в свою криївку, немов би закоштували незнати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного, темно-блакитного неба, гріє Миронови плечі і все тїло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сїрі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягає ся, — думка починає рушати ся.
— От сонїчко, — чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно в небі лиш така невеличка дїрка прорізана, що його лиш стілько видно!
Але зараз же в його голові заворушила ся й друга думка.
— Ба а як же воно? Сходить, там дїрка мала; заходить, то й там дїрка. Хибаж дїрка разом із сонцем по небі ходить?
Се не може йому помістити ся в голові і він обіцює собі, що скоро до дому, то зараз запитає ся татуня, яка то в небі на сонце дїрка прорізана?
— Мироне! Мироне! — чути з далека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопив ся, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через річку, тай нараз зупинив ся. Богато разів уже він переходив через річку, тай нїчого, а тепер нараз нова поява впала йому в очи. Він стояв як раз проти сонця і дивлячи ся в воду, побачив нараз замісь плиткого дна, камінчиків і мягких зелених пачосів водоросту — одну бездонно глибоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всьміхає ся до нього, і зупинив ся. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взяла ся нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присїв. Однаково, — тілько при беріжку видно знайомі камінчики тай чути звичайний любий журкіт води на бродї. Він повернув ся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий як був. Се відкритє і втїшило і здивувало його. Він почав повертати ся на всї боки, пробуючи і втїшаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсїм забув!
І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись то повертаючись над бродом, але лїзти в воду все якось не сьмів. Усе здавало ся йому, що ось-ось серед плиткого, камінчастого броду земля розскочить ся, і зїне бездонна, блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в нїй мов трісочка кинена в глибоку темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, як би не був надійшов сусїд Мартин, що з вилами й граблями квашив ся до сїна.
— А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш до дому?
— Та я хочу йти, але бою ся.
— Чого?
— Та от, адїть! — І він показав бездонну синяву в водї. Мартин не порозумів.
— Ну, та чого тут бояти ся? Адже плитко.
— Плитко? — спитав недовірливо Мирон. — А от яка глибінь!
— Глибінь? Ади, що не глибінь, — сказав Мартин, і як був у ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід Мартина осьмілив і Мирона і він перейшов через воду і побіг горі огородом до дому.
— Який се дурний хлопець! Пять лїт має, а ще броду боїть ся, — пробовкнув сусїд і пішов до сїна.
А коли лїтом усї старші з хати підуть у поле, Мирон лишає ся сам, але не в хатї. В хатї він боїть ся. Боїть ся „дїдів у кутах“ т. є. тїний, боїть ся череватого комина, чорного в нутрі від саджі, боїть ся грубої деревляної клюки вбитої в віконце, що в повалї для пропусканя диму від скипок, якими сьвітять зимою. Мирон лишає ся на дворі. Там він може собі гуляти, рвати зїлєчко і розщипувати на кусники, будувати хатки з трісок і патичків, що на дривітни, або й так собі лежати на приспі та гріти ся на сонцї, та слухати цьвіркоту воробцїв на яблінках, та глядїти на синє небо. Любо йому, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає — се думка надходить.
— А чим то воно чоловік усе видить? і небо і зїлє і тата з мамою? — таке питанє насуває ся йому нї з відси, нї з відти. — Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть… Що то таке, що я тото чую?
Йому здає ся, що все те чоловік дїє ротом, і видить і слухає. Рознимає рот: так і є, видно все, чути все…
— А може нї? Може очима?
Зажмурює очи. Ов, не видно нїчого. Рознимає: видно й чути. Зажмурює знов — не видно, але чути.
— Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? Знов рознимає і затулює рот — чути! Далї очи — все чути. Аж ось прийшла думка — заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нї кудкудаканя курий, нї кевканя канї. Віднимає пальцї — чути кудкудаканє, а шуму нема. Другий раз — те саме.
— Що се таке? — міркує сам собі Мирон. — Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудаканє, а пальцями чую шум! Аякже, аякже.
Пробує раз і другий — так, зовсїм так!
А коли поприходили женцї на полудне, він підскакуючи біжить до батька.
— Татуню, татуню! Я щось знаю!
— Та що таке, моя дитино?
— Я знаю, що чоловік очима видить.
По батьковім лицї перебіг усьміх.
— А вухами чує кудкудаканє, а пальцями шум.— Як, як?
— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.
Батько зареготав ся, а мати остро позирнувши на Мирона, сказала намахуючи йому ложкою:
— Іди приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далї женив ся, а такі дурницї говорить! Чому ти нїколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатї вивіз?… Таже чоловік усе чує вухами, і шум і кудкудаканє.
— А чомуж не чує разом? Тілько як не затикати вух, то чує кудкудаканє, а як заткати, то чує шум? — запитав малий. — От потрібуйте самі! — І він справдї для перекони заткав свої вуха пальцями.
Мати проворкотїла ще щось, але відповіди на те питанє не знайшла.
А вже найбільша була біда Миронови з тим мисленєм! Не вмів мислити, тай годї. Що тілько бувало скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто будь другий каже йому:
— Та чому ти, тумане вісїмнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!
І що вже бідний Мирон не намучив ся, щоб вимислити а потім сказати щось розумного, — нї, не можна, тай годї. Бідний Мирон прийшов до того переконаня, що він не вміє мислити!
Ото раз сидить уся родина при обідї довкола великого стільця на серед хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всї їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далї задивив ся на те, що так тихо стало в хатї, нїхто й слова не скаже. Нї відси нї відти здає ся йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всї будуть сьміяти ся, ще й мама насварять. Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка як нїс її від рота до миски, так таки застила в повітрі враз із рукою. Очи недвижно вперли ся в пустий простір, а далї мимовільно зупинили ся на образї Матери Божої, що висїв на стїнї; губи тілько рушають ся, мов щось шепчуть.
Слуги побачили се, ззирнули ся поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дївка-служниця шепнула навіть до старого Івана:
— Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.
— Ба, не знати, — почав звільна Мирон, — чому тото сьвята Матїнка дивить ся, дивить ся, а капусти не їсть?…
Бідний Мирон, хоть і як мучив ся, не міг нїчого лїпшого придумати, може для того, що його на силу заставляли думати „так як люди“.
Сьміх, регіт, звичайна нагана матери враз із „туманом вісїмнацятим“, — бідний Мирон заплакав.
— Та щож, коли я не вмію мислити так, як люди! — сказав він обтираючи сльози.
Але коли така дитина натрафить на любячого, і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнути ся з остатнього, щоб своїй дитинї отворити очи і сьвіт, то тодї — щож тодї? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розуміють люди кращу долю? Коби не так! У школї дитина хапати ся буде науки на диво, впивати ся буде нею, як недужий сьвіжим повітрєм, і скінчить на тім, що перейме ся правдами науки і забажає перевести їх у житє. І стане малий Мирон горячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сїльські стріхи… Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стїни тюремні і всякі нори муки та насиля людий над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бідности, самотї та опущеню на якімось піддашу, або з тюремних стїн винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або стративши віру в сьвяту, високу правду, почне заливати червяка горілкою аж до цїлковитої нестями. Бідний малий Мирон!…
1879.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |