Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка
автор Іван Франко
Іван Франко
Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка

Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла Марія Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивувався на сю вість. Як-то, «Марко Вовчок» ще й досі була жива? Здавна ми привикли вважати її якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашім духовнім обрії, щоб швидко відвернутися від нас і тільки десь-колись, мов із-за хмари, із-за туману кинути на нас промінчик свого світла. А тепер приходить вість, що вона, жива людина, від многих літ жінка українського поміщика Жученка, жила й досі, і тільки в останній хвилі д. 10 серпня (28)[1] липня (с. с.) невблаганна смерть скосила сю велику силу.

Чи треба пригадувати деталі її життєпису?

Вони не скрізь такі ясні й повні, щоб ми могли гаразд розуміти її життя й літературну появу. З дому Вілінська, вона походила з української чи, може, в польсько-української сім'ї, про яку не знаємо нічого ближче. Правдоподібно, й знання української мови вона винесла з рідного дому[*1]. Вчилася в пансіоні в Москві[2], жила потім у якихось свояків у Орлі, де з нею познайомився засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодія, Панас Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посилає П. Кулішу два свої твори для надрукування їх у його «Записках о Южной Руси»; прочитавши їх, Куліш наповнився захвату і просив її не покидати й надалі пера й української мови. В р. 1858 вийшов накладом Куліша перший том її «Українських народних оповідань»[3], яким зараз же припала незвичайна почесть, що один із першорядних майстрів російської літератури, Ів. Туренєв, переклав їх на російську мову і видав зі своєю передмовою[4]. Славний російський критик Добролюбов присвятив сим оповіданням простору статтю[5], і ім'я «Марко Вовчок» — бо такий був псевдонім нашої авторки, сталося голосним на всю Росію.

Шевченко ще на вигнанні в киргизьких степах познайомився з її творами і також був у захваті від її творів, а особливо від її поетичної мови. «Вона одна знає українську мову,— писав він у однім листі, — знає так, як ніхто з нас не знає». Подібно висловлявся й Куліш, що «Марко Вовчок випив весь сок і запах із цвітів української мови». Та Шевченко відчув надто високу суспільну вартість її оповідань і у вірші «Марку Вовчку» з 1859 р. писав до неї:

   Господь послав
  Тебе нам, кроткого пророка
   I обличителя жестоких
   Людей неситих.

Він жде від неї оживлення й своєї музи і готов свою вільну думу назвати також її думою. Соціально-політичний бік її оповідань, її глибока і чиста, мов сльоза, любов до всіх покривджених і гноблених, особливо до жінок, заімпонували і Туренєву.

В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга, Марія Марковичка була вже одною із звізд петербурзьких салонів, покинувши чоловіка, до якого не верталася більше. Побувши якийсь час у Петербурзі, виїхала за границю[6], жила декілька літ у Парижі, звідки написала два листи по-українськи до одного з галицьких часописів[7] та прегарне історичне оповідання «Маруся», видане зразу по-французьки, а потім по-російськи[*2], а в половині 60-х років осіла на довший час у Петербурзі[8]. Тут віддалася живій літературній діяльності на російській мові.

Вона друкувала в «Отечественных записках» свій роман «Живая душа» в р. 1868, «Записки причетника», 1869, «Теплое гнездо», 1873, «В глуши», 1875, а крім того написала цілий ряд коротеньких оповідань із кріпацького побуту, зовсім схожих і духом, і тенденцією, і стилем з тими, що поміщені в українських «Нар. оповіданнях», тут вона, між іншим, малює дуже інтересний тип дівчини Катерини, українки, завезеної в Московщину, де звільна ламається улюблений нею образ України з її звичаями й мовою, і се ламання доводить її до тяжкої хвороби, після якої вона робиться знахаркою. Її романи загалом слабі і вкучні, з виємком першої часті «Записок причетника», де живо хоч і без більшого артизму змальовано побут духовенства в такій околиці, де великоруський елемент мішається з українським, де співають укр. пісень, уживають укр. приказок, де попівна називається Настя, а симпатичний дяк Софроній — гарний тип українця. Потім вона кинулася перекладати з французької на російську мову і переклала, між іншим, більшість фантастичних романів Жюля Верна, казки Андерсена і т. і.

У досить уже пізнім віці вона вдруге вийшла замуж за поміщика Лобача. Останній її твір, виданий по-українськи, появився в «Киевской старине» 1902 р.[9] п. з. «Чортова пригода».[1] Сей твір, писаний гарною мовою, хоч і не такою поетично блискучою, як давніші оповідання, грає одначе щироукраїнським дотепом і гумором і творить зовсім доладне закінчення її українського писання.

Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна. Російський критик Венгеров пише[10] навіть, що се «мова» нереальна, взята не з уст справжнього народу, а більше співуча, черпана з укр. народних пісень». Осуд парадоксальний, тим більше, що й зміст її укр. оповідань той сам критик уважає так само нереальним. Певно, єсть деяка конвенціональність у її способі малювання панів і пань кріпосників, але малюнки жінок і дівчат кріпачок, як українські, так і московські, се старанні і глибоко правдиві психологічні й соціальні студії. З простою красою й ніжністю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, що сильно хапає за серце читача.

Та в тім чисто літературнім впливі, що сягає широко поза межі України й Росії і відбився, прим., у ентузіастичній передмові до англійського перекладу її «Марусі», лежить менша половина її вартості як письменниці. Друга, більша половина, що ставить ім'я Марка Вовчка в ряді борців за волю й людські права поневолених народних мас, се те історичне значення, яке мали її оповідання, особливо ж її українські оповідання в Росії. Російська критика згідно ставить ті оповідання обік найкращих творів таких російських пропагаторів еманципаційної політики, як Туренєв («Записки охотника»), Григорович («Антон Горемыка», «Деревня») та їх наступники в 50-х роках. І можна сказати, що в ряді тих творів оповідання Марка Вовчка найясніше і найпростіше зазначують еманципаційну тенденцію — не абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванням щоденних фактів життя, від якого тільки по довшім вчитуванню морозиться кров у жилах.

Ще одна різниця заходить між її українськими і російськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганічна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи, густо підсипана українізмами, українськими поговірками та піснями. Так і чуєш, читаючи ті оповідання, що вони неначе переклади з якоїсь іншої мови, рідної і натуральної мови авторки. Тут у неї і горрендні партиципіальні конструкції, яких ніколи не побачите в її українських писаннях, і безбарвні та шаблонові розмови панів, а навіть розмови властивих її героїнь, кріпачок, не мають того блиску і колоритності, що в українських оповіданнях. Московський стиль її стоїть значно ближче до стилю розмазаної письменниці Кохановської[11], ніж, прим., до стилю Туренєва. Значить, її російські оповідання дають доказ, що по-московськи вона вміла гірше, ніж по-українськи. Се підтверджують і ті немногі свідки, які досі сказали своє слово про неї. Появившися 1902 р. в редакції «Киевской старины», вона просто здивувала співробітників сього журналу красою й чистотою своєї української мови.


Примітки: Надрукована вперше в «Літературно-науковому віснику», 1907 року, т. XXXIX, кн. 8-9, с. 381-384.

  • [1] У статті помилково зазначено: «д. 2 липня».
  • [2] Марко Вовчок (1833—1907) — літературний псевдонім Вілінської Марії Олександрівни, по чоловіку Маркович. За походженням росіянка, народилася 22 (10 ст. ст.) грудня в маєтку поміщиків Данилових — Єкатерининське, Єлецького повіту, Орловської губернії. Навчалася у Харківському пансіоні.
  • [3] «...«Українських народних оповідань» — перше видання збірки мало назву: «Народні оповідання» (1857) видані в Петербурзі.
  • [4] «Народні оповідання» «...Ів. Туренєв переклав їх на російську мову і видав зі своєю передмовою» — під назвою «Украинские народные рассказы» (1859).
  • [5] Тут мова йде про статтю Добролюбова «Черты для характеристики русского простонародия», що була надрукована в ж. «Современник», 1860, кн. IX, від. III, с. 27—88.
  • [6] У квітні 1859 року Марко Вовчок виїхала за кордон, де перебувала понад сім років.
  • [7] Зазначені листи з Парижа були надіслані до львівського ж. «Мета» і там же надруковані в 1863 році під заголовком «Життя в Парижі», кн. 7; «Дівчина отруйниця», кн. 10.
  • [8] Марко Вовчок повернулася із закордону до Петербурга в лютому місяці 1867 року і жила тут аж до 1878 року.
  • [9] «1892 р.» дата помилкова.
  • [10] Франко мав на увазі статтю Семена Афанасіиовича Венгерова (1855—1920) — російського історика літератури й бібліографа.
  • [11] Кохановська — псевдонім російської письменниці Надії Степанівни Саханської (1825—1884).

Пояснення:

  • [*1] Згадки сі і деякі дальші автор висловлює, розуміється, вповні гіпотетичне.
  • [*2] По-українськи вийшла недавно, в III т. оповідань Марка Вовчка, виданих львівською «Видавничою спілкою».

Примітки[ред.]

  1. Франкові, напевно, не було відомо що з середини 1860-х Вовчок вже нічого не писала українською. Як зазначає Дорошенко у своєму некролозі Вовчку, оповідання "Чортова пригода" (перша назва "Чортище") було написане ще в 1860-ті роки. Див більше: Дорошенко Д. Памяти М. О. Маркович (Марко Вовчок) - Київ: журнал Україна. Рік перший. Том III липень-серпень. 1907 стор. 218-223

Джрелела[ред.]

  • Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок): Посмертна згадка. Львів: ЛНВ . 1907. Т . 39. стор. 381–384 Icons-mini-file acrobat.gif