Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка (1907
Іван Франко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Стаття з журналу «ЛНВ». 1907. Т 39, кн. 8-9. стор. 381—384 • Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Львів: 1907.

ІВАН ФРАНКО.

Марія Маркович (Марко Вовчок).
Посмертна згадка.

Зломала ся велика сила. Закотила ся ясна зоря нашого письменства. Умерла Марія Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивував ся на сю вість. Якто, „Марко Вовчок“ ще й доси була жива? Здавна ми привикли вважати її якоюсь кометою, що з великим блиском явила ся на нашім духовім обрії, щоб швидко відвернути ся від нас і тілько десь колись, мов із за хмари із за туману кинути на нас промінчик свойого світла. А тепер приходить вість, що вона, жива людина, від многих лїт жінка українського поміщика Жученка, жила й досї, і тілько в остатнїй хвилї, д. 2 липня с. с. невблагана смерть скосила сю велику силу.

Чи треба пригадувати деталї її житєпису?

Вони не скрізь такі ясні й повні, щоб ми могли гаразд розуміти її житє й лїтературну появу. З дому Велинська вона походила з української чи може з польсько-української сїмї, про яку не знаємо нїчого близше. Правдоподібно й знанє української мови вона винесла з рідного дому[1]. Вчила ся в пансіонї в Москві, жила потім у якихось свояків у Орлї, де з нею познайомив ся засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодія, Панас Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посилає П. Кулїшу два свої твори для надрукованя їх у його „Записках о Южной Руси“; прочитавши їх Кулїш наповнив ся захвату і просив її не покидати й надалї пера й української мови. В р. 1858 вийшов накладом Кулїша перший том її „Українських народнїх оповідань“, яким зараз же припала незвичайна почесть, що один із першорядних майстрів російської лїтератури, Ів. Турґенєв, переклав їх на російську мову і видав зі своєю передмовою. Славний російський критик Добролюбов присвятив сим оповіданям простору статю, і імя „Марко Вовчок“ — бо такий був псевдонїм нашої авторки, стало ся голосним на всю Росію.

Шевченко ще на вигнаню в кірґізських степах познайомив ся з її творами і також був у захватї від її творів, а особливо від її поетичної мови. „Вона одна знає українську мову, — писав він у однім листї, — знає так, як нїхто з нас не знає“. Подібно висловляв ся й Кулїш, що „Марко Вовчок випив весь сок і запах із цвітів української мови“. Та Шевченко відчув надто високу суспільну вартість її оповідань і в вірші „Марку Вовчку“ з 1859 р. писав до неї:

Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих.

Він жде від неї оживленя й своєї музи і готов свою вільну думу назвати також її думою. Соціяльно-полїтичний бік її оповідань, її глибока і чиста мов сльоза любов до всїх покривджених і гноблених, особливо до жінок, заімпонували й Турґенєву.

В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга, Марія Марковичка була вже одною із звізд петербурських сальонів, покинувши чоловіка, до якого не вертала ся більше. Побувши якийсь час у Петербурзї виїхала за границю, жила декілька лїт у Парижі, звідки написала два листи по українськи до одної з галицьких часописий та прегарне історичне оповіданє „Маруся“, видана з разу по французьки, а потім по російськи[2], а в половинї 60-их років осїла на довший час у Петербурзї. Тут віддала ся живій лїтературнїй дїяльности на російській мові.

Вона друкувала в Отечественныxъ Запискахъ свій роман „Живая душа“ в р. 1868, „Записки причетника“ 1869, „Теплое гнѣздо" 1873, „Въ глуши" 1875, а крім того написала цїлий ряд коротеньких оповідань із кріпацького побуту, зовсїм схожих і духом і тенденцією і стилем з тими, що поміщені в „Українських нар. оповіданях“; тут вона між иншим малює дуже інтересний тип дївчини Катерини, Українки завезеної в Московщину, де звільна ломаєть ся улюблений нею образ України з її звичаями й мовою і се ломанє доводить її до тяжкої хороби, після якої вона робить ся знахаркою. Її романи загалом слабі і вкучні з виємком першої части „Записок причетника“, де живо хоч і без більшого артизму змальовано побут духовенства в такій околицї, де великоруський єлемент мішаєть ся з українським, де співають укр. пісень, уживають укр. приказок, де попівна називаєть ся Настя, а симпатичний дяк Софронїй — гарний тип Українця. Потім вона кинула ся перекладати з французької на російську мову і переклала між иншим більшість фантастичних романів Жюля Верна, казки Андерсена і т. и.

В досить уже пізнім віцї вона вдруге вийшла замуж за поміщика Лобача. Остатнїй її твір, виданий по українськи, появив ся в „Кіевской Старинѣ“ 1892 р. пз. Чортова пригода.[3] Сей твір, писаний гарною мовою, хоч і не такою поетично блискучою, як давнїйші оповіданя, грає одначе щиро-українським дотепом і гумором і творить зовсїм доладне закінченє її українського писаня.

Найкраще в її писанях, то без сумнїву її мова. При вcїй своїй простотї й популярности вона дуже богата лєксиконом і незрівняно мельодійна. Російський критик Венґеров пише навіть, що се „мова“ нереальна, взята не з уст справжнього народа, а більше співуча, черпана з укр. народних пісень. Осуд парадоксальний, тим більше, що й зміст її укр. оповідань той сам критик уважає так само нереальним. Певно, єсть деяка конвенціональність у її способі мальованя панів і пань кріпосників, але малюнки жінок і дївчат кріпачок, як українські так і московські, се старанні і глубоко правдиві псіхольоґічні й соціяльні студії. З простою, красою й нїжністю її мови й стилю вяжеть ся нерозривно її нїжна любов до всїх нещасних і страждущих, а особливо до найбіднїйших між бідними, до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислов, що сильно хапає за серце читача.

Та в тім чисто лїтературнім впиві, що сягає широко по за межі України й Россії і відбив ся прим. у ентузіястичній передмові до анґлїйського перекладу її „Марусї“, лежить менша половина її вартости як письменницї. Друга, більша половина, що ставить імя Марка Вовчка в рядї борцїв за волю й людські права поневолених народних мас, се те історичне значінє, яке мали її оповіданя, особливож її Українські оповіданя в Россії. Російська критика згідно ставить ті оповіданя обік найкращих, творів таких російських пропаґаторів еманціпаційної полїтики, як Турґенєв (Записки охотника), Григорович (Антонъ Горемыка, Деревня) та їх наступники в 50-их pоках. І можна сказати, що в рядї тих творів оповіданя Марка Вовчка найяснїйше і найпростїйше зазначують еманціпаційну тенденцію — не абстрактними мудруванями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванєм щоденних фактів житя, від якого тілько по довшім вчитуваню морозить ся кров у жилах.

Ще одна ріжниця заходить між її українськими й російськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й роскішности його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка на дивне диво зовсїм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорґанїчна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи, густо підсипана українїзмами, українськими поговірками та піснями. Так і чуєш читаючи ті оповіданя, що вони неначе переклади з якоїсь иншої мови, рідної і натуральної мови авторки. Тут у неї і горрендні партіціпіяльні конструкції, яких нїколи не побачите в її українських писанях, і безбарвні та шабльонові розмови панів, а навіть розмови властивих її героїнь, кріпачок, не мають того блиску і кольоритности, що в українських оповіданях. Московський стиль її стоїть значно близше до стилю розмазаної письменницї Кохановської, нїж прим. до стилю Турґенєва. Значить, її російські оповіданя дають доказ, що по московськи вона вміла гірше, нїж по українськи. Се потверджують і ті немногі свідки, які доси сказали своє слово про неї. Появивши ся 1902 р. в редакції „Кіевской Старины“ вона просто здивувала співробітників сього журнала красою й чистотою своєї української мови.

 


 

—————

  1. Згадки сї і деякі дальші автор висловляє, розумієть ся, вповнї гіпотетично.
  2. По українськи вийшла недавно, в ІІІ т. оповідань Марка Вовчка, виданих львівською Видавничою Спілкою.
  3. Франкові, напевно, не було відомо що з середини 1860-х Вовчок вже нічого не писала українською. Як зазначає Дорошенко у своєму некролозі Вовчку, оповідання "Чортова пригода" (перша назва "Чортище") було написане ще в 1860-ті роки. Див більше: Дорошенко Д. Памяти М. О. Маркович (Марко Вовчок). Київ: журнал Україна. Рік перший. Том III липень-серпень. 1907 стор. 218-223

Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1925 року і автор помер більш ніж сто років тому.