Микола Джеря (1926)/II
| ◀ I | Микола Джеря II |
III ▶ |
|
Тік був, як звичайно на селах на Україні, за панським садком в кінці села і вганявся далеко в поле під гору, обкопаний ровом, обсаджений високими розкішними тополями та осокорами. Ввесь тік, більше як на пів-верстви, був заставлений скиртами: десять довгих-предовгих скирт пшениці стояло вподовж току; десять менших скирт жита стояло впоперек; скирти ярини, довгелецькі ожереди соломи тулились по закутках, неначе дрібні вівці між здоровим товаром.
День був ясний, сонячний та теплий. Починалось бабине літо. Надворі стояла суша. Небо синіло, як літом. Сонце ходило на небі низько, але ще добре припікало косим промінням. Тихий вітер ледве ворушився. Над полем миготіло марево. Половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленів, ніби влітку. Якби не жовте листя в садках, то можна було-б подумать, що надворі не бабине, а справдішнє літо. Тільки зелена низька озимина навкруги току нагадувала про осінь. Надворі летіло павутиння. Все синє небо було ніби засноване білим, як пух, легким, як шовкові нитки, павутинням. Проти сонця павутиння лисніло, наче легка літня біла хмара порвалася на небі, розпалась на нитки, на тонкі пасма та й полетіла на землю. Павутиння летіло пучками, нитками, ніби клубочками, починками; то гнулося великими дугами, то місцями стояло просто, рівними, як очерет, стеблами. Воно обснувало тополі, верби, стіжки, тини; маяло на вершечках садків, метлялось коло хрестів та бань на церкві, і знов летіло та летіло; хто його зна, де воно й бралося.
Чоловіки стояли рядками на скиртах, хапали снопи з довгої верстви й скидали до долу на тік і снопи й ро́звязь.
На току гуменний одлічував снопи для кожного молотника. Довгими рядками стояли молотники на току, наче закопані по пояс в жовтій соломі, і махали ціпами. Ціпи блискали на сонці. Курява стояла над током, неначе починалась пожежа на току.
Микола молотив поруч з батьком.
„А що, музико! вигравай ціпом після свого весілля!“ жартували чоловіки з Миколою.
Микола глянув на незліченні скирти, задумавсь і спитав у батька.
„Нащо то одному чоловікові так багато хліба? Господи! Чи вже-ж він поїсть оце все?“
„Ти-б, сину, мовчав. Дивись, он недалеко стоїть гуменний; він почує, та ще й панові за це викаже. Це-ж відомий на селі викажчик.“
„Коли-б нам, тату, хоч десяту частку однієї скирти! Ото ми були-б щасливі“, знов промовив Микола.
„Ой, сину, мовчи лишень! Борони, боже, як пан довідається про твої слова.“
Микола замовк, а його думка, не замовкла. Як він був парубком, такі думки і в голову йому не приходили; тепер він мав жінку, і як йому бажалось, щоб Нимидора була щаслива, щоб і він був щасливий і заможній, та робив сам на себе, а не на чужих багатющих людей.Зараз за током, коло самого панського садка, молодиці били на сонці на бительнях і тіпали коноплі. Між ними Микола впізнав Нимидору, впізнав її по високому зросту, по новій квітчастій хустці на голові. Йому заманулось піти до неї, хоч ласкаве слово промовить, хоч подивиться на неї, та гуменний стовбичив над душею. Ондечки виїхав і сам пан Бжозовський на коні, в чоботях з блискучими довгими халявами, з батогом у руці, в чорному картузі на голові.
„Коли ми, тату, перемолотимо оці скирти?“ знов спитав Микола.
„А тоді, як помремо,“ сумно одказав батько; „а як ці змолотимо, то бог уродить другі, може ще довші.“
Микола задумавсь і з усієї сили так уперіщив снопа, що ріпиця луснула, і бич одскочив.
„А ну, синку, ціпом батька по лисині!“ загукали молотники, сміючись.
Старий Джеря й Микола ледве встигли змолотить свою частку до вечора. Ввечері Нимидора з Джерихою принесли в ряднах одважене панське прядиво. Кожній молодиці, дівчині, навіть дівчинці пани накидали прясти на зиму по два півмітки. Як не ставало прядива, то молодиці мусіли докладать свого.
В довгі зимові вечори та вдосвіта в Джериній хаті палали тріски та трусок на припічку в челюстах. Коло печи Джериха та Нимидора сиділи й пряли панське прядиво. Микола стояв коло лежанки і м'яв ногами коноплі. Порох од конопель, од мичок тягся в комін, неначе дим. Молода Нимидора пряла й співала. Вона була зовсім щаслива: теперички вона вже не наймичка, живе в своїй хаті. Пісня сама наверталась їй на думку.
Микола кинув коноплі, сів на лаві й задумавсь. Він думав про те, на що його Нимидора повинна прясти не собі й йому на сорочки взимку, а комусь иншому…
Минула зима. Настало літо, настали й жнива. Почалась спека. Жито, пшениця й овес, — все разом поспіло й присохло. Люди вкрили панський лан і хапали панське жито, а людське стояло на пні. На панському лану вже стояли полукіпки довгими стайками; на людському полі не видно було ні снопа.
Микола з батьком одбули три дні панщини, а на четвертий пішли жати своє жито, не вважаючи на те, що осавула звечора знов загадував на панщину, на згінні дні. Ті згінні дні, що вся громада повинна була одроблять то за чередника, то за титаря, котрі були вільні од панщини, то за якийсь, вигаданий паном, шарварок, — пан одкладав на жнива, коли було й без того багацько роботи. Людське жито вже сипалось, а осавула все загадував на панщину на панський лан, щоб хапать своє жито та пшеницю.
Микола, замість панського лану, вийшов на своє поле; він стрівся з людьми й тих намовив жати своє жито. Тільки що вони зайняли постаті, — од панського лану на коні вже катав конем до них осавула.
„Чому ви не йдете на лан, сякі-такі?“ крикнув осавула.Всі мовчали; Микола обізвався.
„А тим, що ми вже одробили панщину,“ сказав він.
„А згінні дні хіба забув!“ знов крикнув осавула й знов налаяв Миколу.
„Згінні дні одробимо в-осени. Он подивись лиш: наше жито вже сиплеться; через день, через два воно вже вклякне!“ промовив Микола.
Всі женці стояли мовчки; в їхніх руках наче заклякли жмені жита та серпи; всі поглядали то на осавулу, то на Миколу.
Осавула замахнувсь на Миколу нагайкою. Микола одскочив у жито, піднявши серп угору. Осавула круто повернув коня й покатав на панський лан.
„Боже мій милосердний!“ промовив старий Джеря: „що-ж оце ми наробили? Буде-ж тепер нам!“
Де-котрі чоловіки дов'язували снопи, декотрі рушили до панського лану. Коли це на полі з'явився, ніби птиця, панський баский кінь; на коні сидів пан Бжозовський і лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бігти за ним і немилосердно толочив жито.
Всі люди стояли, як укопані, познімавши шапки. Бжозовський прикатав, крикнув, як несамовитий, на людей, кинувся до Миколи й почав періщить його батогом. Всі люди позабирали клунки з хлібом і поплентались на панський лан. Пан звелів привести їх усіх увечері на економію. На економії їх усіх вибили різками: вибили й Миколу, вибили навіть старого Джерю перед його очима.Микола вийшов за панський двір і люто показав кулак, обернувшись до панського двору, старий Джеря йшов, низько похнюпивши голову. Обидва вони мовчки пішли додому. Дома вони розказали за все Джерисі й Нимидорі. Мати й невістка почали плакати.
Пишно викотився повний місяць з-за гори й освітив ясним світом Вербівку. Всі верби було видно, як удень. Надворі стало ясно, хоч голки визбируй. Сім'я повечеряла й сиділа мовчки на призьбі.
„Ходім, Нимидоро, жито жать!“ промовив Микола; „а ви, тату й мамо, лягайте спати. Як пропаде жито, що ми будемо зимою їсти?“
Нимидора встала, знайшла серпи, і вони обоє рушили на поле. Все поле жовтіло проти місяця, як удень. Все тіло в Миколи боліло й щеміло, боліла й душа його, але він мусів гнуть спину. Нимидора кинулась на жито з серпом, як огонь на суху солому, і так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому.
Високо покотивсь місяць на небі. Микола з Нимидорою склали дві полукіпки жита й вернулись в село.
Од того часу пан мав на прикметі Миколу і звав його бунтарем. Осавула не раз кричав на Миколу, що він бунтує всю громаду в селі. Сам Микола дуже змінився: бувши парубком, він сміливо дивився всім у вічі, був веселий, говорючий, любив часом пожартувать; тепер він похнюпив голову, рідко сміявся, перестав жартувать, а часом було як кине на кого жартовливим словом, то ніби вогнем упече. Він зненавидів свого пана.
Панський хліб був уже вижатий. Все поле було вкрите копами та станками, як небо зорями, а людський хліб стояв, похилився і навіть уже сипавсь.
Зібрав Джеря свій хліб; половину склав у стіжок, а половину змолотив на харч. Прийшов шинкар за грішми. Джеря мусів везти хліб на базар, продати й заплатить жидові гроші та викупить кожуха. А тут треба було годувать панські качки. Весною на економії пан роздавав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а в-осени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок. На качку давали з економії по гарцеві зерна; але качка за літо здохла-б, а не прохарчувалась-би тим гарцем. Люди мусіли годувать качок своєю пашнею.
Настала осінь. Нимидора почіпляла за ніжки на коромисло десять пар качок і однесла на економію.
В-осени Нимидора мала вже дочку. Пішла баба бранка до батюшки по молитву.
„Яке ймення дав батюшка?“ спитала Нимидора в баби; „може й моїй дочці дав таке чудне ймення, як мені?“
„Ні! дав ймення Любка,“ сказала баба.
Третього дня породіля вже встала з постели й поралась коло хати. Старий Джеря й Микола були на панщині. Проз двір їхав конем осавула, заглянув у двір і вглядів на дворі Нимидору. Він зскочив з коня і вбіг у двір.„А чом ти, суча дочко, оце й досі не виходиш на панщину?“ крикнув осавула й ударив Нимидору нагайкою по спині.
Нимидора крикнула й залилась слізьми.
„В мене родилось дитинча; ще-ж сьогодні тільки третій день!“ ледве промовила вона крізь сльози.
Осавула схаменувсь і крикнув: „гляди-ж мені, щоб завтра вийшла на леваду обшморгувать буряки висадки!“
Породілям пани давали тільки три дні вільного часу на одужання, а четвертого дня вже гнали їх на панщину до легшої роботи.
Ввечері прийшов Микола. Нимидора показала йому синяк на спині. В Миколи запеклось серце, а в душі заворушилась думка помститься за себе, за батька, за Нимидору.
А тут саме настав час платить подушне. Батько з сином думав-думав, де-б то взяти грошей, і надумав продать кабана, що годували к різдву. Продали кабана, а самі зостались без сала, й цілі м'ясниці їли пісний борщ та пісну кашу, неначе в піст.
Настав великий піст. Одного вечора старий Джеря прийшов з панського току та й зваливсь: в нього нічого не боліло, але вся його сила, хто його зна, де й ділась! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухіше; очі позападали дуже глибоко, а обидві руки по самі кісточки так трусились, що він не міг нічого держать в руках. Важка робота виссала в нього сливе всю кров. Він лежав на печі та все дививсь на стелю, широко розплющивши очі. Пролежав він тиждень, навіть не стогнав, і лице в його стало ніби припадать землею.
Микола пішов до батюшки й просив його висповідать старого батька. Батюшка прийшов, висповідав Петра, побачив, що він захляв, і звелів йому їсти в піст скоромне.
„Батюшко! Хіба-ж у мене душі нема, щоб я в піст їв скоромне!“ промовив Джеря тихим хрипким голосом.
„То їж, Петре, хоч кашу з молоком; слабому бог простить, і я тобі прощаю“, промовив молодий священик.
„Не буду, батюшко, їсти: гріха боюся. Я чоловік старий, не сьогодні, завтра вмру. Та й де того молока дістать? Ми вже так вихарчувались, що їмо самий хліб та цибулю, та й хліба до нового не стане. Треба хлять, хоч і не хочеш.“
„Про мене, як знаєш! А я тобі раджу й дозволяю їсти скоромне, бо ти, діду, охляв і захляв.“
Петро тільки рукою махнув.
В чистий четвер Джеря вмер, та все наказуючи синові не зачіпать осавули, не зачіпати пана, та робить мовчки панщину.
„Ти, сину, нічого не вдієш, а собі лиха накоїш. Пан оддасть тебе в москалі,“ промовив Джеря та й умер, побитий лихою годиною. Важка праця виссала з нього всю силу. Вся його сила пішла на чужу користь, в чужу кешеню, — на дорогі оксамитові сукні, на золоті сережки панії Бжозовській, на дорогі наїдки та напитки, на дорогі панські примхи та витребеньки.У велику п'ятницю поховали старого Джерю. Сім'я їла паску з слізьми. Микола ще більше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне, як за живого, доки не вийде нова ревізія.
Настала пишна та тепла весна. Зеленіли верби в березі, зазеленіла трава на левадах. Джерин садок заквітчався білим цвітом. Все цвіло та зеленіло, тільки Микола ходив сумний та невеселий.
Був тихий весняний вечір. Нимидора поливала росаду на грядках; Микола носив воду з Раставиці. Нимидора розцвіла, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленій леваді, проти яснозеленого листя верб, її брови чорніли, як чорнобривці. Вона була весела й співала. Микола стояв над відрами, похнюпивши голову. В лузі десь далеко кувала зозуля.
„Чого це ти розспівалась, неначе дівка?“ ледве промовив Микола; „ти співаєш веселої пісні, та ще більше мені жалю завдаєш.“
„Це я згадала, як колись у наймах крадькома вишивала сорочку, та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так мені забажалось, щоб вона накувала мені багато год живоття. Як гляну я навкруги, на цей зелений город, що оце засіяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то мені аж веселої пісні хочеться співать.“
„Співай, жінко, жалібної, то мені може буде легше,“ промовив сумно Микола: „чогось мені так важко на серці; така в мене журба, що я не знаю, де й дітись!"„А чого-ж оце тебе журба бере?“
„А тим, що нам так погано жити на світі. Вмер батько… і за мертвого плати подушне; і за живих плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба що-року платить подушне.“
„Дасть бог, вродить хліб, то й заплатимо.“
„Нехай-же передніше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зібрать та звозити в тік.“
Нимидора перестала веселої пісні співать, забрала відра, і вони обоє мовчки пішли до хати.
Микола ввійшов у хату, сів за столом, підпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хаті, готували вечерю, а він усе сидів і слова не промовив. Нимидора розказала матері за розмову з ним на городі.
„Чого ти, сину, журишся? Дасть бог хліб, то ми якось таки оплатимось. Ти-б, сину, пішов до Київа, поки не настала робота в полі, та помолився богу. Може-б нам господь послав талан та добрий врожай на полі,“ вговорювала мати сина.
Микола сидів і слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п'явка; густі брови були насуплені. Микола мовчки вийшов у садок і пішов через садок на леваду. Сонце сідало за вербами, наче гасло, а в нього на серці неначе гадина сиділа, та все ссала та ссала за саму душу. Він усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре розділив долю між людьми: одним дав панство й степи, и лани, а другим дав важку працю, бідність, та трохи не торби. Він вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях.
„То як-же, сину: чи підеш до Київа? Як підеш на прощу, то я насушу тобі сухарів на дорогу,“ говорила до нього мати, вештаючись коло хати.
„Не піду… Нічого не вимолю…“
„Свят, свят, свят! Господи милосердний! що це ти верзеш? Схаменись лишень та подумай, що ти бовкнув? Тим-то нам господь долі не дає, що ми таке верземо та богу не молимось!“ промовила Джериха та й перехристилась.
Микола ввійшов у хату, дістав з полиці псалтир, розгорнув і почав читати. Псалтир здавався йому темнішим од темної ночи: він не знайшов у ньому поради й одповіди на свою важку думу, згорнув його й мовчки поклав на полицю.
Од того часу Микола почав часто задумуваться. Мати чіплялась до нього, питала в нього, що в нього болить, і вже хотіла йти на пораду до знахурки.
„Ні вже, мамо, не поможуть мені знахурки,“ одказував він матері. Тільки Нимидора своїми піснями, веселими словами та чорними бровами трохи розважала його.
Настали жнива. Хліб не дуже вродив. Пан почав знов одлічувать згінні дні та шарварки саме в жнива, а не в-осени. Микола намовляв людей не йти на ті згінні дні та мерщій хапать свій хліб з поля. Осавула розказав панові, що Микола Джеря знов бунтує народ. Бжозовський нахвалявся оддать Миколу в москалі. Та звістка дійшла до Джерихи.
„Сину, не зачіпай лиш ти осавули, не дражни пана!“ благала мати Миколу: „ти знаєш, що ми панщанні люди: пан зробить з нами, що схоче, і вволить свою волю.“
„Як-же його не зачіпать, коли він ніби знущається над нами. Я-б радніший мовчати, але ми пухнемо з голоду, а він такий гладкий, що в свою шкуру не потовпиться.“
„А що ми робитимемо, як він оддасть тебе в москалі?“ сказала мати.
„Не діжде він того!“ крикнув Микола, і його очі заблищали, неначе хто кинув двома іскрами, — як у того вовка.
Микола вже був не молодий хлопець, а чоловік з довгими вусами, з міцним станом, широкими плечима та міцними руками.
Мати замовкла. Нимидора почала плакать. Миколу взяв за серце не жаль, а взяла злість. Він вийшов у садок, сперся на тин і довго стояв, поки не прохололи його голова й груди.
Одбули люди панщину, одбули вже й згінні дні, а все-таки не вижали панської пшениці до решти. Пшениця в пана вродила, як ліс, густа, як щіт. Бжозовський зібрав людей і оповістив, що дасть жати за сніп; але давав дуже малий сніп. Микола не втерпів і вихопився перед паном з словом, що люди підуть жати до графа. За ним обізвався й Петро Кавун, а далі ще кілька чоловіків.
Бжозовський спахнув: його червоне повне лице стало ще червоніше, сірі очі аж налились кров'ю. Він зненавидів Миколу, бо вгадував в його гордих сміливих карих очах велику ненависність до себе. Ту злість примічав він навіть в його довгих чорних вусах, в міцно стиснених губах, в твердому неласкавому голосі. Він затупотів ногами на одному місці й крикнув:
„То ти смієш мені цвікать у вічі? То ти смієш мені підбивать народ! Та я зараз дам знать становому й накличу повне село москалів. Я вас поб'ю московськими руками й оддам усіх бунтарів-хазяїнів у москалі! Я вас на Сибір заправторю!“ крикнув Бжозовський несамовито, та все тупотів ногами на одному місці.
Пан прогнав Миколу й Кавуна сперед очей, одначе поступився громаді більшим снопом. Він боявсь, щоб часом люди й справді не пішли на графський лан, на заробітки.
Прийшов осавула й запер Джерю, Кавуна і ще чотирі чоловіки в холодну на висідку. В пана була думка й справді оддать Джерю й Кавуна в москалі.
Посиділи вони взаперті день, а другого дня їх випустили, бо треба було панську пшеницю дожинать. Пішов Микола з чоловіками додому, та, йдучи, нишком змовлявся з ними. Вони знали вдачу свого пана і постановили втікать з села на далекі сахарні, поки мине некрутчина.
Тим часом трапилась несподівана подія. Осавулину жінку давно дражнили на селі злодійкою, і хазяйки нічого не клали на-похваті, де вертілась осавулиха. В Кавунихи раз пропав шматок полотна, що білився на леваді. Вона впізнала своє полотно на сорочці в осавулинового хлопця, та тільки поклала честь на собі, — не хотіла чіплятись. Саме тоді Кавун заколов кабана. Осавулиха навідалась до Кавуна в хату і вхопила під полу два шматки сала. Проворна Кавуниха зараз постерегла, глянувши на купу сала на столі, прожогом побігла слідком за осавулихою, витрусила своє сало й наробила галасу на ввесь куток. Збіглися люди. Прибіг і Микола, і почав кричать, що злодійку треба повести по селі з музиками. Микола порізав шматки сала на четвертини, понизав їх на мотузок і почепив осавулисі на шию. Баби вхопили осавулиху по-під руки та й повели по селі. Микола йшов попереду й грав на скрипці; Кавуниха грала рублем на качалці. Осавулиха йшла і не знала, де діти очі од сорому. Діти юрбою бігли слідком; люди вибігали з дворів дивиться на ту комедію.
Осавула, довідавшись про цей Миколин та Кавунів учинок, спересердя пішов до пана й розказав, що молотники крадуть з панського току жито; поробили собі здорові кешені, і що-вечора насипають повні кешені пашні, вертаючись додому. Він понабріхував на всіх тих, що водили по селі його жінку, а найбільше на Джерю та на Кавуна.
По селі пішла про це чутка. Всі люди загомоніли, що осавула гріха не боїться: сам бреше, ще й виказує панові, як люди крадуть панську пашню. Микола з товаришами засів на засідки на леваді між вербами; і саме тоді, як осавула вертався од пана, вони вискочили з-за кущів, простягли осавулу й дали йому півсотні добрих київ.
„Оце тобі за пана, а це за панію, а це за панщину,“ приказував Микола: „адже-ж пан не шкодує сіна своїм волам, ще й брагою їх поїть, а ми так само панські, робимо панові, як воли, а він нас не частує брагою, а різками. Панське добро — то й наше добро, бо то наша праця, а земля божа,“ говорив Микола, луплячи осавулу палицею.
„Оце тобі за те, щоб ти пам'ятав, що виказувать панам на людей гріх, бо ми не крали в пана, а своє брали й вертали собі,“ приказували чоловіки та все гнались за осавулою навздогінці, та все лупили його по спині палицями.
Осавула так боявся того гріха, що признався навіть в йому на сповіді батюшці; але все-таки пішов до пана й розказав, хто його попобив палицями. Пан постановив оддать Миколу, Кавуна і їх однодумів у москалі, та ще як можна швидче.
Пішла чутка про некрутчину. В Скрипчинцях уже ловили некрутів і забивали в колодки. Микола й Кавун з товаришами постановили того таки вечора тікати на сахарні в Стеблів у Канівщину.
Настав темний осінній вечір. Все небо було засноване хмарами. Надворі було поночі, як у погребі. Джеря повечеряв з Нимидорою та з матір'ю, сів коло столу й задумавсь. Мати полізла на піч і незабаром заснула. Нимидора розклала в челюстах огонь і сіла коло припічка прясти. Червоний світ миготів по білих стінах, по молодому Нимидориному лиці. Мичка на гребені світилась наскрізь. Гребінь чорнів зубцями проти вогню. Микола сидів кінець столу й не зводив з Нимидори очей. Його темні смутні очі блищали в темряві. В нього на душі було так важко, так тяжко, що й Нимидорині брови не могли його розважить. Микола сидів, одягнутий у свиту.
„Чом це ти, Миколо, не роздягаєшся?“ спитала в нього Нимидора.
„Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось маю тобі казать,“ промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудить матери.
Нимидора поклала гребінь на днище й сіла коло нього. „Скажу тобі, моє серце, що на душі маю: я тебе, молоду, цього вечора покинуть думаю. Я задумав цієї ночи втікать з села з Кавуном та ще з чотирма чоловіками.“
Нимидорі неначе хто гострим ножем штрикнув у серце. Вона охолола, отерпла, зблідла й сиділа, мов нежива.
„Не бійсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать у москалі: як він нам обголить лоби, то ми тоді пропащі навіки; а тим часом ми втічемо на сахарні, перебудемо цей важкий час, та й знов повертаємось. Може воно якось перетреться, перемнеться, та й так минеться.“
„Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду!“ несамовито крикнула Нимидора на всю хату, неначе не своїм голосом.„Цить! не кричи й не тужи! Ти збудиш матір: ви наробите галасу, тоді я пропащий.“
Нимидора підвелась з лави й знов упала на лаву, мов нежива.
„Я не навіки тебе покидаю; я зароблю грошей і знов вернуся.“
„Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хліб їсти й воду пити!“ промовила Нимидора без сліз, наче простогнала.
„Не проклинай мене, і не лай, і не плач! Ти думаєш, мені легко тебе покидать? Доле моя, щастя моє!“ неначе простогнав Микола, вхопивши Нимидору в обнімок, і сам залився слізьми, як мала дитина; „піду з села, бо тяжко мені жити; піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робить не буду, і в москалі не піду. Піду втоплюсь, об камінь розіб'юся! Нехай звірі розшарпають моє тіло, а я все-таки втічу. Все одно мені пропадать!“ сказав Микола.
„Що-ж я буду в світі божому діяти сама з малою дитиною?“ промовила Нимидора й почала гірко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому, і аж побивалась на лаві.
„Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось і без твоїх сліз. Мене нужда ізсушила, ізв'ялила, як холодний вітер билину в полі. Моє серце наскрізь ножем пробите. Знайди мені сорочки, знайди харч, та й бувай здорова! Як не вмру, повернуся, і повернусь не вдень, а вночі; застукаю в кватирку, а ти одчиняй двері.“
„Пропаща я навіки! Боже милосердний! За що-ж ти нас так тяжко караєш? Коли-ж тебе дожидать додому?“
„Тоді жди мене в гості, як виросте в тебе у світлиці трава на помості,“ одказав Микола словами пісні; „а ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матери й дитини. Як не вмру, то вернуся, не де дінусь.“
Нимидора кинулась до колиски й схилилась, і ніби впала на дитину.
„Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою!“ плакала Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.
„Нимидоро! годі голосить та плакати! Мене ждуть люди. Давай мерщій сорочки, давай харч та виряжай мене в далеку дорогу.“
„Не йди! Переночуй хоч одну ніченьку вдома!“
„Не можна! Ми змовились; мене ждуть люди. Завтра мене заб'ють в кайдани, тоді я пропащий навіки.“
„Бодай всі наші сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучше я була-б маленькою пропала, лучше-б поневірялась до віку в наймах, ніж маю терпіти таке горе!“ промовила Нимидора й почала шукать сорочки в скрині й складати їх у мішок. Микола вдягся в кожух, надів шапку, вкинув у мішок скрипку, поклонивсь до матери, поцілував дитину, і блідий, як смерть, сумний, як осіння ніч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слідком за ним.
„Прощайте, рідні пороги, де походжали мої ноги! Прощай, Нимидоро! Згадуй мене, моє серце, вірними словами та дрібними сльозами, а я тебе, доки живий буду, до віку не забуду.“ Надворі було поночі. Ніч була темна, але тиха. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе чорною ріллею. Нимидора випровадила Миколу за ворота й насилу дійшла до хати
Микола пішов на вигін, де стояли старі верби: там його ждав Кавун і чотирі чоловіки, що налагодились потаєнці втікать на сахарні.
Нимидора вбігла в хату, впала на лаву, схилилась на стіл, голова впала на руки, і довго-довго плакала й побивалась. Гарячі сльози обливали її руки, лились на стіл, як криничана вода ллється з джерела на траву. Вже тріски на припічку погоріли, і тільки одна головешка жевріла в попелі, мигочучи синім одлиском. Вже в хаті стало поночі, а Нимидора все плакала. Вона виплакала всі сльози, а сон утік од неї десь далеко в поле.
Коли це одразу в хаті стало видно, як удень. Стіни, піч, лежанка, колиска, образи, — все ніби облилося кров'ю. Червоний світ миготів ніби хвильками й брижжами по стінах, трусивсь, переливавсь з стін на стелю, на жердку з одежею. Нимидора схопилась з місця й глянула на вікна. Троє вікон були ніби завішані знадвору червоними кривавими хустками. Нимидорі здалося, що вона збожеволіла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною і рванула її так, що всі вірвечки порвалися, крикнула не своїм голосом і вибігла на двір. Слідком за нею вибігла стара перелякана Джериха.
Надворі було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всі верби, кожну гіляку, кожний збляклий жовтий листок, що теліпався на гіллі. Ввесь двір, садок, хата, — все було залите червоним світом, ніби кров'ю.
Нимидорі здалося, що горить її хата, що вона вже вся палає полум'ям, що горить садок, горять верби, горить комора. Їй здалося, що горить усе небо, що запалилась уся земля під її ногами.
„Рятуйте, хто в бога вірує!“ крикнула Нимидора; „рятуйте дитину, рятуйте Миколу! Мамо! рятуйте Миколу, бо він пропаде з тілом і душею.“
„Бог з тобою, дочко! Це-ж не ми горимо; це пожежа десь далеко на селі,“ обізвалась мати, поправляючи хустку на голові.
На селі гавкали собаки, співали півні. Десь далеко було чути шум та гам, неначе під землею. Всі люди на кутку спали. Ніде не видно було ні живої душі.
„Мамо, рятуйте Миколу!“ знов закричала Нимидора, пригортаючи колиску до грудей.
„Де-ж Микола?“ спитала мати.
„Помандрував, покинув нас!“ крикнула Нимидора.
„Коли?“ спитала мати.
„Оце тільки що розпрощався зо мною і вас не звелів будить, та й пішов у мандрівку кудись.“
„Боже мій, світе мій! Чом-же ти мене не збудила?“
„Я світа за слізьми не бачила; я про вас і забула.“
Стара мати заголосила на ввесь двір, а за нею й Нимидора, вертаючись у хату з колискою.„Що-ж ми тепер, у світі божому, будемо діять та робити без хазяїна?“ насилу промовила мати крізь сльози.
Нимидора тільки голосила без сліз: в неї сліз не стало.
А тим часом Микола з товаришами мандрував з села, та не шляхом, а просто через поле межами. Вони всі йшли мовчки, притаївши дух і не оглядаючись. Вже вони вийшли на гору, вже одійшли далеченько од села й дійшли до ліса. Коли це одразу перед їх очима освітився ліс легеньким червонуватим світом. В селі бевкнув дзвін на ґвалт, і жалібно розлився його гук по полі, по-під лісом. Всі вони разом обернулись назад.
Панський тік, по другий бік села, було видно ввесь, як удень. По самому краї од поля горів довгий ожеред соломи. Над ожередом стояло полум'я, неначе кучерява вогняна квітка, однизу вузенька, вгорі широка, з позакручуваними листками. Полум'я стояло рівно, наче свічка палала. Надворі було тихо й поночі. Кучерявий дим ішов просто вгору до самих хмар. Рядом з ожередом вже займався довгий стіжок нового жита, а серед рядка стіжків знов спахнула вогняна квітка, лизнула тричи вогняним язиком вгору й запалала рівним кучерявим полум'ям! Після того запалали всі стіжки суспіль, що стояли рядом до самого поля. З десять скирт хліба палало заразом, наче десять ставників горіло, а од них піднімався густий дим, то чорний, як смола, то білий, як осінній туман. Вгорі дим зливався до купи в один страшний стовп, та все йшов угору до самих хмар. Все чорне небо вгорі заблищало вогнем, замиготіло рівними хвилями, неначе кліпало якимсь страшним оком, кидаючи кров'яний світ на село, на ставок, на річку, на греблю, на верби, на широку долину. Кругом неба однизу стояла чорна, як земля, смуга, неначе вогняне небо було підперезане оксамитовим поясом. Світ був такий ясний, що тополі на окопі кругом току було видно, як удень. На тополях половина листя була зелена, а половина жовта. Зелений лист проти вогню був ніби обмочений в густу запечену кров; жовте листя стало рожевим, неначе хто його облив вишневим соком. Чорні стовбурі тополь чорніли проти вогню, ніби виковані з заліза. Усе село було видко, як на долоні, з усіма білими хатами, з клунями, з церквою, з садками й вербами. Ввесь широкий ставок був ніби залитий кров'ю. Раставиця крутилась на левадах, ніби вогняна гадюка, що сипле іскрами, а в кров'яному ставку одбивались чорні стовбурі осокорів, чорне безлисте гілля верб, неначе в прозору кров хтось накидав чорного дроту та залізних стовпів.
Дзвін сумно бевкав на ґвалт. Пан вискочив з двору на коні, а за ним козаки. Осавула покатав конем по селі будить людей, зганяв їх гасити пожежу. Загавкали й завили на селі собаки, завештались люди і всі побігли до току. Чоловіки з сокирами, молодиці й дівчата з відрами, діти з порожніми руками обстали лавою огняний тік, пороззявлявши роти й стоячи на одному місці. Одна баба з ляку чогось прибігла з кочергою й стояла з нею, неначе донський козак із списом. Пан кричав, осавула верещав, економ репетував, скакаючи скрізь на конях та зганяючи народ. Народ і собі кричав, та все стояв на одному місці. Кілька десятків чоловіка розкидали стіжок і кидали снопи за окіп на поле. Двоє барил з водою стояло коло стіжка: люди нащось лили воду відрами в огонь, неначе грались в якоїсь іграшки.
А полум'я йшло далі в осередок току, до клуні. Другий рядок старих скирт чорнів проти вогню, неначе якісь здорові й довгі чорні звірі стояли рядками коло полум'я. Зайнялись і ті старі скирти, і неначе з землі виник одразу другий рядок огняних, кучерявих квіток. Огонь лився далі, мов хвиля на воді; можна було бачить очима, як він посовувавсь по стіжках. Уже зайнялась довга здорова клуня. Купа чорного диму вихопилась з-під її високої покрівлі, прорвалась і валувала вгору, ніби вище од самих хмар. За димом палахнуло полум'я й обхопило клуню в одну мить з усіх боків. Почали летіть ніби пучками й фонтанами іскри. Шматки кулів летіли вгору й горіли, розсипались на повітрі й трусили іскрами додолу на поле. З полум'я з осередка несподівано схопився вихор, неначе клуня роззявила рота, позіхнула й засопла на всю пельку. Вихор закрутив вогнем. З огню почало викидать цілі снопи й шпурляло їх угору, як кидають подавальники вилами снопи на стіжок.
Сполохані горобці та голуби вилітали з соломи та з стіжків, піднімалися вгору, чорніли в диму, неначе хто кидав грудками, а потім займались вгорі на вогні, тріпали вогняними крильцями й падали ніби кулями й грудками в огонь, неначе зверху крапав іскряний дощ.
Весь тік палав до останнього стіжка. Навкруги окопів тополі посохли, і незабаром запалали, неначе рядки ставників. Швидко дим став менший і біліший. Де були стіжки, там лежали й жевріли купи вогняної мерви. Тополі жевріли, неначе хтось позабивав розпечені в огні червоні залізні кілки. Небо миготіло слабкіше й тихіше. Червоне кружало серед неба поменшало, а оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не піднявся до самої середини неба.
Шість чоловіка стояли під лісом, поглядали на пожежу, цмокали ротами, та все казали, що хтось зумисне підпалив тік…
„Оттак і треба нашому панові!“ гомоніли чоловіки. „Добрий заробіток матиме пан на хлібі цього року.“
„Цей хліб згорить, а на прийдешній рік знов у нього буде повний тік хліба,“ промовив Джеря.
„І хто його підпалив?“ питав наче сам у себе Кавун. „А дивіться лишень, чи не літає чия душа в полум'ї? Як тільки літає, ми впізнаємо, чия то душа, й знатимемо, хто оце підпалив тік.“
„Дурна була-б душа: полізла-б у вогонь? Хіба для неї не лучше сидіть дома та не рипаться,“ обізвався Микола, а сам шукав очима своєї оселі; вглядів купу верб коло своєї хати, що біліла проти вогню, і все дивився на ті верби, під котрими він зріс, під котрими покинув свою хату, свою матір, жінку, дитину, покинув половину свого серця.
„Цур їй цій пожежі! Кидаймо її та ходім просто лісом, поки пан нам присвічує,“ промовив Микола, останній раз глянувши на свої верби і вхопившись руками коло серця.
Шість чоловіка ввійшли в ліс. Червоний світ блищав по товстих дубах, по старих липах. Дерево чорніло, як залізні стовпи, і тільки білі берези ясно й виразно лисніли, неначе обшиті полотном та облиті рожевим соком. Вони ввійшли в темну чорну долину і неначе одразу пірнули під землю.
Тим часом у Джериній хаті ще довго голосила стара мати з Нимидорою. Каганець блимав коло коміна, неначе старець блимав сліпими очима. Нимидора впала на лаву і вже не плакала, а тільки стогнала, ніби через сон. В неї голова ніби горіла вогнем; бліде лице стало червоне. Мати сиділа кінець стола та тільки дивилась на неї. Нимидорі здалось, що вона горить на панському току в полум'ї, що коло неї Микола й небіжчик старий Джеря молотять огняні снопи; з снопів сипляться не зерна, а іскри, і падають на її лице, на груди, на очі. Нимидорі здалось, що вони самі неначе пороблені з розпеченого червоного заліза світяться наскрізь, пашать вогнем та все б'ють червоними залізними ціпами по вогняних снопах.
„Мамо! чи ви бачите, які стали Микола та батько? Он подивіться! Вони з червоного гарячого заліза… А які в їх очі! Боже мій! В їх не очі, а жарини горять в ямках! Нащо вони молотять той огонь! Невже-ж пани будуть їсти пшеничні іскри, що летять з тих снопів?“
„Що то ти говориш, дочко? Схаменись! Перехристись та помолись богу!“ промовила Джериха й почала будить Нимидору та торсать її за плечі. Нимидора не могла опам'ятаться й була гаряча, як огонь. Джериха достала орданської свяченої води, помочила Нимидорі голову й груди, очі й щоки.
„Мамо?“ обізвалась нишком Нимидора, підвівшись з постели: „чи чуєте? Хтось стукає в кватирочку… Чуєте? Це він, це він вернувся, мій голуб сизий.“
Нимидора схопилась з лави й кинулась до вікна. Ніч була темна. Вікна чорніли, неначе позавішувані чорним сукном.
„Мамо! Гляньте, як видно надворі. Я бачу ввесь двір і садок. Мамо! Микола приїхав на білому коні! Ож подивіться. Та який гарний та ясний, як сонце, а на ньому золота одежа та червоний пояс.“
Нимидора вхопила Джериху за руку й повела її силою до вікна.
„Дочко моя, серце моє! Що ти говориш? Що з тобою?“ говорила Джериха та все христила Нимидору, христила вікна, христилась сама. Їй здалось, що до Нимидори вже літає перелесник.
„Ненько моя!.. Боже мій!.. Микола стає вогнем, піднімається й летить угору! Боже мій! Він полетів до неба і вже не вернеться до мене! Пропаща я навіки!“ крикнула несамовито Нимидора чудним голосом і впала знов на лаву, як камінь.
Джериха перелякалась і не знала, що робить. До самого світа вона христилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном.