Нариси з історії революції на Кубані/Вступ

by Павло Сулятицький

◀ Передмова

Нариси з історії революції на Кубані Павло Сулятицький Вступ

I. Обласний Комітет і Військове Правительство ▶

Вступ.

I.

«Що ми? Чиї діти?
Яких батьків?»

Т. Шевченко.

Україна існувала віки, як самостійна держава. Але згодом, знесилена в боротьбі з ворогами — з яких чи не найлютішими були попередники князів та царів Московських, князі Суздальскі — вона стратила свою самостійність і увійшла в склад Литви (коло половини XIV віку), а пізніше Польші (р. 1569).

В половині XVII віку Україна визволилася з неволі польської і стала знову незалежною державою.

Гетьман Богдан Хмельницький, бажаючи придбати військового спільника^[1] з метою боронити Україну від наскоків Польші, котра не хотіла зректися панування над Україною і над українським народом, а також від наїздів татар, складає з царем Московським Олексієм Михайловичем, так звану, Переяславську Умову (8 січня р. 1654)^[2].

По Переяславській Умові Україна, входячи в спілку з Москвою, не губила своєї самостійности, а ставала лише під її протекторат (охорону). На чолі держави залишився вільно обраний Радою гетьман. Мала вона власні: армію, скарб, закони, суд, адміністрацію, школу, незалежну від Московського патріярха церкву, а також мала право безпосередніх зносин зо всіма державами, крім Туреччини та Польші (з останніми Україна могла входити в стосунки в порозумінні в Москвою). За військову допомогу Україна зобов'язалася виплачувати Москві грошеву данину.

Москва дуже швидко порушила цю умову. Вона не тільки й на думці не мала допомогти українському народові в його боротьбі за свою незалежність, а навпаки, завзялася використати скрутне становище України, щоб знищити її, яко самостійну державу, а українські землі приєднати до себе.

Москва знала, що цілу Україну зразу приборкати вона не зможе, знала також і те, що народ український не зречеться боротьби за самостійність своєї держави, доки матиме власний уряд і власну армію. І через це свою програму поневолення України вона провадить в життя не зразу, а поволі.

Перше — що робить Москва — віддає Правобережну Україну Польші (Андрусівська Умова р. 1667);

друге — касує українську армію і уряд український, нищить українську інтелігенцію і вилюднює Україну.

Щоб забезпечити своє господарювання, «союзник» розташовує на Україні своїх салдатів, а українських козаків і селян жене в далекі походи, а як нема війни, то в Росію чи на Кавказ будувати фортеці, копати протоки (канали) та на инші роботи, часто-густо в маєтках російських генералів, аби були вони подалі від України^[3].

Це і фізично і економічно знесилювало Україну. Оскільки вона була вилюдніла і зубожіла через 80 років після складення Переяславської Умови, свідчить почасти рапорт російського фельдмаршала Мініха цариці Ганні (р. 1735), в якому він, згадавши про те, що Україна, котра давала раніше без усякого напруження 100.000 війська, дала на війну з турками ледве 20.000 козаків, по більшості безкінних або на сухоребрих шкапах, писав: …«Казацкіе города опустошаются… а командующіе въ Украинѣ генералы заботятся только о приращеніи новозаложенныхъ слободъ своихъ. Казаки многими тысячами въ Польшу, къ запорожцамъ, татарамъ и туркамъ бѣгаютъ и противъ Россіи служатъ; а Украина, такая благословенная земля, опустошается… Ваше Величество! Благоволите генерала Ушакова или другого какого нибудь вѣрнаго человѣка, хотя бы на одинъ мѣсяцъ прислать въ Бахмутскую провинцію и Изюмскіе города. Онъ на тамошнее разореніе такъ же, какъ и я, безъ слезъ смотрѣть не будетъ, какъ не только дворы, но цѣлыя улицы и слободы давно впустѣ лежатъ»^[4].

Виборна військова старшина в українській армії заміняється призначеною російським урядом в росіян, а коли й в українців, то тільки з зрадників («изъ благонадежныхъ), і нарешті — українське військо цілком касується.

Вибори гетьмана починають відбуватися під доглядом Москви. Вживається заходів, щоб позбавити гетьмана впливу на старшину, на народ та щоб пересварити їх між собою^[5].

З часом Російські царі засвоюють собі право затверджувати обраного Радою гетьмана, а нарешті, посада гетьмана касується, і робиться все, щоб навіть «время и имя гетмановъ исчезло изъ памяти людей» (лист цариці Катерини II до ген. Румянцева, що правив тоді Україною).

Старшина військова, взагалі українська інтелігенція, котра робила опір заходам російського уряду на Україні, переселяється в Росію, заганяється до Сибіру, держиться по тюрьмах, знищуєтся.

На адміністративні посади російський уряд спочатку призначає «своїх» людей, а потім українські урядові установи касуються і замінюються російськими.

Вводяться російські закони, російський суд, касується український скарб, а податки, до того ж значно збільшені, український народ примушується виплачувати Росії.

Українська церков позбавляється самостійности і підпорядковується спочатку Московському патріярхові, а пізніше Російському Синодові.

Українськи школи внищуються, а в тих, що лишаються, навчання провадиться на російській мові.

Вживання на Україні української мови в державних і громадських установах забороняється.

Україна, одно слово, через яких 120 років після складення Переяславської Умови, цілком губить свою незалежність і стає російською колонією. З пам'яти українського народа поволі вибивається не тільки «время и имя гетмановъ», а й назва рідної землі — Україна, замісць якої починає вживатися штучна назва — «Малороссія». І в той час, як недобитки української інтелігенції, «льстя себя надеждой сдѣлаться на счетъ націи хорошими владѣльцами, оставили сію націю ожидать обѣтованія Отча свыше» (автор «Исторіи Русовъ»), обмосковлюються — народ обертається в рабів.

Ще Богдан Хмельницький розгадав намір свого «союзника», «одновірного» царя Московського, і поклав був за всяку ціну розірвати з Москвою, та смерть не дала йому цього зробити. Гетьмани — Виговський, Дорошенко, Мазепа — хотіли виправити велику помилку Богдана Хмельницького, але їм не поталанило. Знесилена Україна вже не знайшла в собі відпорної сили і стала здобиччю сусідів.

II.

Росія за перші сто років свого панування над Україною багато встигла вробити, щоб повернути її в російський край, щоб щезло, як казала цариця Катерина II, «развратное мнѣніе малороссіянъ, по коему поставляютъ себя народомъ отъ здѣшняго (російського цеб-то) совсѣмъ отличнымъ»; але доки існувало українське козацьке братство — Запорозька Січ, уряд російський не міг вважати приєднання України до Росії цілком закінченим.

Після складення Переяславської Умови Січ не мало заподіяла лиха. Не раз і не два Запорожці, на чолі з де-якими кощовими — зрадниками, допомагали Москві зміцнюватися на Україні. Але, не вважаючи на великі часом помилки Запорожжя, народ все ж покладав на своїх козаків надії і сподівався, що в останню хвилю вони допоможуть йому вирватися з ярма московського, як колись допомогли визволитися з неволі польської.

І дійсно, инколи траплялося, що в останню хвилю козаки приборкували свою сваволю і виконували наказ гетьмана чи йшли на заклик инщих проводирів, коли Україна повставала. В останні дні свого існування Січ взяла діяльну участь в гайдамацькому повстанні (Коліївщини) в тій частіні України, що була під Польшею^[6].

Запорозька Січ за цариці Катерини II була єдиним місцем, де знаходили притулок всі ті, хто не витримував російського чи польського панування, та вона ж була єдиним притулком і для українських патріотів, котрі не губили надії на визволення свого народа і на утворення української держави.

Російський уряд розумів, що коли б український народ повстав проти Росії, то не хто, а козаки стояли б на чолі повстання, бо в той час Запорозька Січ була єдиною організованою силою на Україні, і цариця Катерина II наважується скасувати Січ. До того ж козацькі землі дуже приваблювали російських панів. Російський уряд вже почав був добіратися до цих земель і час од часу клапоть ва клаптем обмежовував їх та, щоб зміцнити своє становище і в запорозьких степах, заселяв їх сербами, німцями, молдаванами та росіянами.

«Та ще не світ, та ще не світ,
Та ще не світає,
Та хитрий москаль запорозьку землю
А кругом об'їзджає.
Ой, об'їхавши запорозьку землю,
Та став степ межувати;
Ой, став городи, панські слободи
По річках сажати».

Народня пісня^[7].

Останній Кошовий Отаман Січи Запорозької, Петро Кальнишевський, бачив, що для того, щоб Україна могла визволитися з під Росії хоч в майбутньому, треба останню її силу — організоване українське війско, Запорозьку Січ — зміцнити. Він вважав необхідним вивести Січ з станової окремішности, в якій вона до того часу перебувала, перетворити військо в державний організм^[8].

П. Кальнишевський з гуртком однодумців мав цілий план відродження української держави, до переведення якого в життя й приступив.

Він почав з колонізації запорозьких степів, дурно роздаючи землю селянам-українцям. За десять літ свойого отаманування Кальнишевський заселив великі простори і збудував кілька сот сел.

В кожному селі коштом січового скарбу було поставлено церкву й школу. На Катеринославщині за його часів шкіл було в три рази більше, ніж через сто років, коли там заводилося земство. Дбав він також про розвиток хліборобства, промисловости, ремесла, торгу. Крім того, він мав на меті, використовуючи гайдамацький рух, приєднати визволені повстанням українськи землі до Запорожжя.

Про такі наміри Кошового російський уряд довідався ще до того, як російське військо вдавило Коліївщину, але обставини не дозволили йому тоді ж ліквідувати Січ. Пугачовський бунт та турецька війна, в якій необхідна була допомога Запорожців, відсунули на де-якій час введення останніх рахунків Росії з Україною^[9].

В літі р. 1775, 5 червня, 40 тисячна російська армія, в склад якої входили і 13 полків донських козаків, облудою захопила Січ. Росіяне спалили й зруйнували всі оселі козацькі, а скарб і все майно січове розграбували. Навіть церкву вони не помилували: всі святощі церковні були покрадені, ікони пообдирані. Кошового Отамана вивезено в Росію і замкнуто в Соловецькому манастирі, а иншу січову старшину заслано до Сибіру.

«Із-за гори з-за Лиману вітер повіває,
Да вже ж Москва Запорожжя кругом обступає.
Ох, облягла, обступила, та в город вступила,
Московськими знаменами город закрасила.
Пішла Москва по куріням запасу збірати,
Як би Січу розорила, начала гадати.
Взяли сотню, Кошового і писаря полкового:
Щоб не було Запорожжя поки світа того!
Прокляті драгуни запас одбірали,
Запорожці в чистім полі, як орли літали,
А російські генерали церкву грабували,
Кругом церкви, церкви січової, та калавуром стали,
Ой, священнику о. Владимиру служити не дали.
Вражі пани, руські генерали — єретичні сини,
Край веселий, степ широкий тай занапастили»^[10]

Так розловідає українська пісня про руйнування Січи.

Між иншим, Запорожці не хотіли скласти зброю і віддатися москалям без бою, та старшина бачила, що не переможе несподівано обложена Січ московського війська, і вгамувала січовиків.

«Васюринський козарлюга
В корчмі п'є, гуляє,
Кошового Отамана
Батьком називає.
Позволь, Батьку Отамане,
Нам на башті стати,
А щоб тому москалеві
З плеч голову стяти.
Не позволиш з палашами,
Позволь з кулаками,
Щоб хоч слава не пропала,
Поміж козаками».

Народня пісня.

Таким чином, черев 120 літ після складення Переяславської Умови, Росія знищила останню фортецю українства.

Січові землі — де-кілька мільйонів десятин (від р. 1775 до р. 1784 — 4,470.302 десят.) було роздано коханцям цариці Катерини та взагалі російським панам, а козаків, котрі попалися до рук російського війська, позаписували — кого в міщане, кого в селяне, а кого в так звані пікінерські полки російської армії.

«Ой, повезли запорозьких козаків у Москву город спішно,
Ой, посадили їх у неволю  — сенаторам втішно,
Ой, тішились пани сенатори і менші генерали,
Що відобрали в запорожців землі та володіють самі.
Славне було Запорожжя всіми сторонами,
А тепер ніде прожити та за москалями».

Народня пісня^[11].

3 серпня р. 1775 Російська цариця Катерина II сповіщає маніфестом, що «Сѣчь Запорожская въ конецъ уже разрѣшена со истребленіемъ на будущее время и самого названія запорожскихъ казаковъ». Цариця докладно розповідає в маніфесті про те, що саме примусило її зруйнувати Січ. Запорожці обвинувачувалися в тому, що вони:

а) домагалися повернення Січі захоплених російським урядом земель, які вони здавна вважали своєю власністю; на думку ж цариці, ці землі, «хотя и составляютъ часть Малороссіи, но темъ не менѣе особенною принадлежностью казаковъ запорожскихъ никогда не были, да и быть не могли, потому что они въ самомъ бытіи своемъ не имѣли никакого законнаго начала, слѣдовательно же и собственности никакой въ земляхъ, а были единственно терпимы въ тѣхъ земляхъ, гдѣ они жили въ замѣну прежней тамъ военной стражи»;

б) перешкоджали російським офіцерам межувати ці землі, будували на них свої зимовники, а людей, яких оселив тут російський уряд, переселяли на Запорожжя;

в) «5. Принимали къ себѣ, не смотря на частыя имъ отъ правительствъ нашихъ запрещенія не однихъ уже прямо въ казаки вступающихъ бѣглецовъ, но и людей женатыхъ, семьенистыхъ черезъ разныя обольщенія уговорили къ побѣгу изъ Малороссіи для того только, чтобъ себѣ подчинить и завести у себя собственное хлѣбопашество, въ чемъ довольно уже и предуспѣли; ибо поселянъ, въ земледѣліи упражняющихся, находится нынѣ въ мѣстахъ бывшаго запорожскаго владѣнія до пятидесяти тысячъ душъ».

д) «6. Наконецъ, тѣ же запорожцы стали распространять своевольныя свои присвоенія и до земель, издревле принадлежащихъ нашему войску Донскому, непоколебимому въ должной къ намъ вѣрности, всегда съ отличностью и мужествомъ въ нашей службѣ обращающемуся и порядкомъ и добрымъ поведеніемъ пріобрѣтшему навсегда къ себѣ отлично наше Высочайшее Монаршее благоволеніе, дѣлая и симъ Донскимъ казакамъ запрещенія пользоваться оными землями, которыя уже долговременно въ ихъ обладаніи состоятъ. Всякій здраворазсуждающій можетъ тутъ легко проникнуть, какъ лукавое намѣреніє запорожскихъ казаковъ, такъ и существительный отъ онаго государству вредъ. Заводя собственное хлѣ- бопашество, разторгали они тѣмъ самое основаніе зависимости ихъ отъ Престола Нашего и помышляли конечно составить изъ себя посреди отечества область, совершенно независимую, подъ собственнымъ своимъ неистовымъ управленіемъ, въ надеждѣ, что склонность къ развратной жизни и къ грабежу будетъ при внутреннемъ изобиліи безпрестанно обновлять и умножать ихъ число^[12].

Жах перед приводом самостійної України — це був єдиний і дійсний мотив до злочину цариці Катерини, яка навіть в указі Сенату не соромиться писати, що відносно українців треба мати: «волчій ротъ и лисій хвостъ»^[13].

«Ой, і не гаразд, запорожці,
Не гаразд вчинили —
Степ широкий, Край веселий
Тай занапастили.
Ой, хоч гаразд, хоч не гаразд,
Нічого робити,
Добре буде запорожцям
І під турком жити».

Народня пісня.

Частина Запорожців не покорилася насильству. Козаки не довго думали, де їм шукати порятунку від пікінерських полків.

«Та хоч турчин і невіра,
А він правду має, —
Як приб'ється козаченко,
То він привітає»

Народня пісня^[14].

Шлях до Туреччини Запорожцям був добре відомий, і вони «накивали п'ятами».

Султан Турецький дозволив козакам оселитися в Туреччині недалеко від українського кордону. Не подобалося російському урядові близьке сусідство непокірних Запорожців, і він починає зманювати їх назад, обіцяючи дати їм землю та привілеї і простити їх злочин (р. 1779 та 1780 цариця Катерина маніфестами обіцяла повну амністію «бѣглецамъ, самовольно отлучившимся за границу»^[15].

«Ой, пише Москаль листи до Кошового: «Ой, ідіть до мене жити
Що оддам землю да прежнью, по Дністер гряницю».
— Ой, брешеш, брешеш, превражий Москалю, це ж ти хочеш обманити;
Ой, як підем в твою землю, будеш лоби голити»^[16].

Так відгукнулися козаки на заклик російського уряду.

Тоді російський уряд р. 1779 на підставі айналінованської конвенції офіційно зажадав від султана пересунення Запорожців в глибину Туреччини, і той звелів Запорожцям пересунутися далі від українського кордону за Дунай, де й дозволив їм заложити Січ^[17].

Коли на Україні стало відомо, що Січ відродилася за Дунаєм, зараз же січовики потягли в Туреччину. За Дунаєм, здавалося Запорожцям, ще була козацька воля.

«Ой, деж ваша, славні запорожці,
Та вольная воля?
Наша воля по тім боці моря,
Така наша доля.»

Народня пісня^[18].

Але з часом де-кому з Запорожців життя в Туреччині не подобалося. До того ж їм надокучили і постійні непорозуміння й сварки з донськими козаками, з котрими довелося жити поруч («некрасовці» або «липоване» — прийшли в Туреччину раніш від Запорожців). Одні з дозволу Австрійського цисаря перейшли до Австрії і оселилися в Банаті, біля річки Тіси, між городами Цента та Панчов^[19], звідкіля згодом більша частина повернулася знову до Туреччини в район Сеймена, а менша — залишилася там; другі ж стали повертатися додому, на Україну^[20].

Російський уряд, щоб збільшити кількість козаків, охочих вернутися з Туреччини, та щоб зменшити кількість бажаючих тікати з України, надумав відродити на Україні запорозьке військо і доручив Антону Головатому та Захару Чепізі збірати охочих.

Спочатку цьому війську було дано назву — «Вѣрное Войско Запорожское», а потім стали звати його «Войскомъ вѣрныхъ казаковъ Черноморскихъ». Першим військовим отаманом був Сидір Білий. Поселили були нове Військо спочатку біля Дніпровського лиману з Кинбурською косою, а потім р. 1790 Чорноморцям було «подаровано» землі по-між Бугом та Дністром. Незабаром на військові землі стали переселятися: січовики, котрі не пішли до Туреччини; ті, хто вертався з Туреччини; всі ті, хто шукав порятунку від панщини, яку цариця Катерина остаточно завела на Україні р. 1783 — записано було в кріпаки до 25000 Запорожців, — і військо стало зміцнюватися, вбиватися в силу. Вже р. 1790 військо мало 25 великих осель^[21].

Надії російського уряду не справадилися.

Мало козаків верталося з Задунайської Січи. Це, а також і те, що запорозьких степів уже не вистачало на подарунки російським панам, привело до того, що російський уряд почав козацькі землі роздавати панам та німцям колоністам, а Чорноморців повертати в кріпаків.

«Дарувала нам цариця землю
І всі чотирі лимани,
Гей, ловіть, ловіть, хлопці, рибу
Та справляйте жупани.
Ми думали, милі браття,
Що ми жупани справляєм,
Аж ми собі, милі браття,
На ніженки кайдани заробляли»^[22].

Так співали козаки про той «чорноморський подарунок».

Добре відомим шляхом Чорноморці знову тікають до Туреччини.

«Ой, дала нам Судариня землі та веліла відобрати,
А нас чорноморців в рекрути забрати.
Козаки, як це почули, стали утікати,
Стала Судариня та на них гукати:
Ой, не утікайте, славні запорожці,
Ой, я не велю вас у рекрути брати.
Ой, не можем вже себе спинити,
Було б степів наших на трое не ділити».

Народня пісня.

Щоб урятувати військо, старшини військові: Головатий, Чепіга та Сидір Білий стали домагатися від російського уряду дозволу переселитися на друге яке місце.

АНТІН ГОЛОВАТИЙ

Портрет роботи М. Іванова

(Київський худ.-промисл. і науковий Музей.)

«Боже, наш Боже! Боже милостивий!
Що ми родилися в світі нещасливі!
Служили ми вірно в полі і на морі,
Та, зосталися убогі і босі і голі.
Старалися ми землю заслужити,
Щоб в вольності нам віку дожити.
Дали нам землю від Дністра до Бугу,
А границею по бендерську дорогу —
Дністровий і Дніпровий обидва лимани,
Добувати рибу, справляти жупани.
Прежню землю взяли та й цю відбірають,
А Тамань нам дати тепер обіцяють!
Ми б пішли й туди, аби нам сказали,
Щоб не загубити козацької слави».

Народня пісня^[23].

Цариця Катерина з радістю згодилася здихатися Чорноморців і дала їм «грамоту» на землі між Азовським морем та річкою Кубанню — «Кубань», по-черкеському «Пшиз», що означає «князь річок», в старі часи звалася «Варданус»^[24] — які пожалувала їм «въ вѣчное владѣніе».

«Всѣ состоящія на упомянутой нами пожалованной землѣ всякого рода угодья, на водахъ же рыбныя ловли — каже, між иншим, ця грамота — остаются въ точномъ и полномъ владѣніи войска Черноморскаго, исключая только мѣст для крѣлости на островѣ Фанагорія и для другой при рѣкѣ Кубани, съ подлежащимъ для каждой выгономъ, которыя для вящей войску и особливо на случай войны безопасности сооружены быть имѣютъ»^[25].

Або в кріпаки чи в російську армію, або на Кубань — таке питання козаки повинні були вирішити. Чорноморці не хотіли йти в кріпаки, не хотіли вони й козацтва позбавитися, а де-хто і на Кубань не згодився йти.

«Дарувала Катерина козакам лимани,
Ловіть, хлопці, рибу, справляйте жупани!
Дарувала землі від Дністра до Бугу
Аж по ту границю — бендерську дорогу.
Дарувала, дарувала та й назад одняла
І жалю-печалі козакам завдала:

Нашу землю на панів роздала,
А нас козаченків на Кубань-річку загнала.
А ми козаченьки там жити не схотіли,
Посідали на човники, на Дунай махнули.
Тепер, хлопці, моліть Бога за царицю небогу,
Що нам показала на Дунай дорогу».

Народня пісня.

Не няли віри Чорноморці російському урядові. Почували, що він і на Кубані їх достане і не дасть їм спокою. А може й прочули, що на Кубані мають поселити також донців^[26]. Та все ж Чепіга та Головатий вібрали круг себе де-кілька тисяч козаків, котрі згодилися мандрувати на Кубанські степи.

«Ой, тисяча сімсот девяносто першого року,
Гей! вийшов указ від тої цариці з Петербургу городу,
Ой, щоб пан Чепіга та пан Головатий,
Зібравши все військо запорозьке,
Гей! виступали та на Кубань річку
На вічнее врем'я, гей!
Бувай здоров, Дніпро, ріка мутная!
Підем на Кубань чистої напитися.
Бувайте здорові, всі куріні наші!
Тут вам без нас розвалитися.
Там будем жити, там будем гуляти і рибу ловити,
А вражого черкеса, та як того зайця,
Будем по горах гонити».

Народня пісня.

З великим жалем Чорноморці кидали Рідний Край. Прийшли чужі люде, розташувалися, а українців з своєї землі, з своїх хат вигнали…

«Зажурилися чорноморці,
Що ніде прожити,
Уселився вражий москаль,
Виганяє з хати.
Ой, годі ж вам, чорноморці,
Худобу плодити,
Гей, запрягайте воли в вози,
Ідіть на Кубань жити.
Ой, як вийшли чорноморці
На крутиї гори,

Та глянули чорноморці
У чистеє поле.
Ідуть, ідуть чорноморці,
Не раз ноги гнуться,
А як глянуть у рідний край,
З очей сльози льються.
Добре було депутатам
Чари одпивати,
Та не добре чорноморцям
Рідний край кидати…»

Народня пісня^[27].

III.

Ще за часів Великого Князівства Київського частина Кубані була українським краєм, який звався князівством Тмутараканським. Осередком цього князівства був теперішній Таманський півостров (тоді остров), на якому в кутку Таманської затоки, біля теперішньої Сінної, була грецька колонія — Фанагорія.

Коли саме українці оселилися в Тмутаракані, докладно не відомо, але вже в середині X віку вона належала до Великого Князівства Київського.

За старих же часів, як свідчать стародавні письменники (Страбон, Птоломей, Пліній) тут жило багато всяких народів^[28].

Тмутаракань лежала на шляху великого торгу Європи в Азією, мала вона не аби-яке значіння для України, і тому Київські князі не раз ходили походами на Кавказ, щоб зміцнити її положення. Як і инші українські землі в ті часи, Тмутаракань мала свойого князя, свойого архієрея (архієрей у Фанагорії був вже в VIII віці). Але свойого княжого роду там не було, її князями були весь час «ізгої» (вигнанці), серед котрих прославився своїми походами проти косогів (кубанських черкесів) та перемогою над їхнім князем Радедеєю — Мстислав Удалий, син Володимира Святого^[29].

В другій половині XII віку Тмутаракань Україною була страчена. Спочатку її захопили греки, потім італійці, потім татаре і, нарешті, турки. Українське населення в Тмутаракані було майже знищено, але, можна гадати, зовсім воно ніколи там не переводилося, ховаючись при небезпеці в плавнях. Згодом, як виникла Запорозька Січ, Запорожці стали заходити на старі українські житла, селилися там і навіть сварилися з донцями, котрі також забридали на Азовське побережжя Кубані. Указ цариці Лизавети з 11 липня р. 1745 свідчить, що в ті часи на Кубані чимало Запорожців жило постійно^[30]. Таким чином, Чорноморці були там не першими представниками українського народу.

Кубань на протязі довгого часу належала Туреччині, поки по Кучук-Карнаджійській мировій умові (22 липня р. 1774), не була визнана Росією за самостійну татарську державу^[31] (татаре, відсунувши в свій час ясів — осетин, та косогів — черкесів, в гори, жили в степовій частині Кубані). Але Росія, як і завше у відносинах зі слабшим від неї, не довго додержувалася Кучук-Карнаджійської умови і, розпочавши випірати з Кубані татар та черкесів, «подарувала» її простори українським козакам-чорноморцям.

Не всі разом і не одним шляхом козаки переходили на Кубань. Перша валка з полковником Савою Білим рушила морем на Тамань, другу валку повів суходолом через Крим полк. Кордовський, третя пішла з Чепігою по-над берегом моря, і, нарешті, четверта, яку вів Головатий, з дітьми та жінками (жінкам дуже не хотілося кидати свої оселі, через що чимало козаків і не пішло на Кубань, залишившися між Бугом та Дністром) помандрувала шляхом Кордовського та Чепіги.

25 серпня р. 1792 перші Чорноморці пристали до старої Тмутаракані^[32].

В станиці Таманській, там де вийшли на берег нові «ізгої» з Рідного Краю, тепер стоїть пам'ятник: на невеличкій скелі бронзова постать запорозького козака.

Прийшло на Кубань усього з старшиною 17.021 козак (не рахуючи жінок та дітей). Спочатку Чепіга з депутатами обібрав місця для осель, а потім вже жеребком було вирішено, кому де саме селитися. Розселюючись, Чорноморці поділилися на 40 курінів (в часом російський уряд звелів українську назву «курінь» замінити російською назвою «станиця»), котрі було розділено на 5 округ. Трицяти восьми куріням було дано старі назви запорозьких курінів (Кущівський, Поповичівський, Васюринський, Іркліївський, Щербинівський, Тимошівський, Шкуринський, Коренівський, Незамаєвський, Рогівський, Корсунський, Кальніболоцький, Уманський, Дерев'янківський, Нижче-Стеблієвський, Верхнє-Стеблієвський, Джерелієвський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Титарівський, Величківський, Леушківський, Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Медведівський, Платнірівський, Пашківський, Батуринський, Канівський, Іванівський, Кисляківський, Криловський, Дінський, Сергіївський, Конеловський), а двом — нові (Катеринівський, Березанський). В Карасунському куті, де отаборився кіш, було засновано місто (город) Катеринодар — р. 1794^[33].

На Кубань Чорноморці принесли і де-які прикмети давнього січового ладу: Військову Раду, виборного Кошового Отамана, та виборну військову старшину, свій суд, правда дуже обмежений^[34], свою школу, своє духовенство, свої форми землеволодіння.

Правило Військом на підставі, так би мовити, військової конституції — «Порядка общей пользы», Войськовоє Правительство: Кошовий Отаман, Військовий Суддя і Військовий Писарь^[35].

Російський уряд дозволив козакам безданно займатись ріжними промислами, вільно в краю торгувати і продавати вино, а козаки зобов'язані були боронити край від народів Кавказу, а пізніше давати в розпорядження російського уряду певну кількість війська і на суші і на морі (до р. 1836 Чорноморці мали власну флотилію; під час переселення на Кубань у них було 50 канонерських човнів і одна яхта з 49 гарматами на них).

Але й на новому місці не довго були недоторканими козацькі права та привілеї. Захар Чепіга був першим і останнім виборним кошовим. Після його смерти, Військо кошового не вибірає, його вже призначає російський уряд. Першим таким призначеним кошовим був Антін Головатий. Р. 1797 касується назва «Кошовий», і від цього часу російським урядом призначаються «наказні» отамани. Спочатку наказні призначалися все ж з козаків українців, а від р. 1855 всякі церемонії, що до поводження з Чорноморцями, уряд відкинув і наказними отаманами став призначати виключно росіян (лише останній наказний отаман ген. Бабич був з козаків і походженням українець).

Військова Рада, про яку вже мовчить «Порядокъ общей пользи», не скликається.

Військове Правительство, після скасування царем Павлом I посад Військового Судді і Військового Писаря і утворення Військової Канцелярії (пізніше — «Войськовоє Правленіє»), перестає існувати.

Керування Військом передається до мішаної колегії, в склад якої входили Отаман, 2 виборних члени і «сверхъ того особы, каковыхъ мы заблагоразсудимъ назначить» (указ 16 лютого р. 1801). Головує в канцелярії не Отаман, а «первоприсутствующій» з російських генералів. Пізніше виборні члени цієї колегії замінюються призначеними спочатку в «благонадежних» козаків, а потім з російських офіцерів та чиновників.

Самоврядування затримується лише по станицях, але й там воно так обмежується і ставиться під такий догляд вищої адміністрації, що виборна станична влада робиться слухняним виконавцем наказів цієї адміністрації, яка при потребі мала право і сама призначати станичних отаманів.

Військові школи зачиняються, і де-який час зовсім ніякої школи не існує, а потім заводять російські, але в такій незначній кількості, що потреба козацтва в освіті не задовольняється. В школах навчання провадиться по-російському.

Військовий Суд касується і вводиться російський.

«У чорноморців старого часу церква зливалася з військом, і духовенство уявляло невідділимий від решти козацького стану елемент. Козаки призначали з поміж себе священників і причетників, а Кошовий Отаман передавав їх Феодосійському архієрею на іспит і висвячення^[36]. Цей порядок касується, і козацьке духовенство призначається переважно з «уроженцевъ центральныхъ губерній» спочатку Ростовськими, а потім Ставропольськими архієреями.

Попередні вільготи відносно податків і торгу зносяться. Більше того, примушують Військо за власні кошти збудувати в Петербурзі для лейб-гвардії Козацького Чорноморського дивізіону касарні і стайні.

Починає російський уряд втручатися і в земельні відносини козацтва: р. 1842 він установлює розмір довічного користування землею (козакові 30 десятин, обер-офіцерові — 200 десятин, штаб-офіцерові — 500 д. і генералові — 1500 д.), а р. 1870 передає офіцерам і генералам їхні займища в повну власність. Р. 1868 без згоди Війська дається дозвіл купувати землі ї власність і особам не військового стану, і, нарешті, частину землі уряд захоплює в своє розпоряждення, проголошуючи її скарбовою («казенною»).

Р. 1861, 22-IV касується і сама назва «Чорноморське Військо». До Чорноморського Війська уряд приєднує, так званих, «Лінєйних» козаків, і Військові дається нова назва: «Кубанское Казачье Войско».

Спочатку на Кубанщині, чи власне на «Чорноморії», як офіційно називалася територія, на якій оселилося Чорноморське Військо (черкеси звали Чорноморію «Бошкале», що значить — домівка кашоїдів^[37], важко було жити українцям. Війна щоденна, незвиклий клімат, хороби, а особливо «корчій» (малярія)^[38] дуже винищували населення, та козацтво відживлялося й скріплювалося припливом свіжих сил.

Свідок першіх десятиліть життя Чорноморців на Кубані (Туренко) каже, що кількість їх збільшилася «неоднократными переселеніями изъ малороссійскихъ губерній, безъ чего нездоровый край сей остался бы безъ людей, ибо въ ономъ ежегодно гораздо болѣе умирало, нежели рождалось, не говоря уже объ убитыхъ въ почти безпрерывныхъ сраженіяхъ съ непримиримымъ непріятелемъ и умершихъ отъ ранъ^[39].

Р. 1808 прийшло на Кубань з Туреччини (на заклик отамана Бурсака) 500 Запорожців^[40]. Цим роля Задунайської Січи в зміцненні Чорноморського Війська не скінчилася. Року 1828, за царя Миколи I, частина Запорожців (біля 1.500 душ) на чолі з Кошовим Отаманом Йосипом Гладким, повіривши обіцянкам російського уряду, которий саме тоді воював з турками, перейшла на бік Росії. Одурених людей спочатку було поселено по побережжю Азовського моря в Маріупольському повіті (сучасні села: Петровське, Новоспасівка, Стародубівка, Покровське, Миколаєвське — Кальчик) під назвою Азовського Козацького Війська, з дозволом користуватися де-якими привілеями.

Маріупольщина не подобалася Запорожцям, і Азовська Військова Рада з самого початку хотіла була переселити Військо на Кубань і там приєднатися до Чорноморців, які радо годилися; але цьому спротивився Гладкий, що не хотів уступити першенства чорноморському отаманові Безкровному. Незадоволені почали тікати потайки — хто на Чорноморію, а хто й до Туреччини, а тих, що залишилися, незабаром спіткала загальна доля українських козаків. Від р. 1852 їх почали переселяти живосилом на Чорноморське побережжя від Анапи до Сухум-Кале (м. Анала, ст. Анапська — в цьому районі ще р. 1832 були поселилися 200 родин українських козаків — Благовіщенська, Новоросійська, та инші місця побережжя). Частина Азовців оселена в закубанських станицях Таманського та Катеринодарського повітів (ст. ст. Абинська, Хабльська, Грузинська, Ільська, Сєверська, Азовська, Дербентська, Папайська).

Азовці були не проти переселення, але вони хотіли зробити це цілим Військом і так, щоб бути вкупі з Чорноморцями. Російський же уряд був проти цього і почав переселяти їх купками і в ріжні місця, мішаючи з иншими елементами. Це стрінуло опір; траплялося, що всупереч розпорядженням уряду знімалися з місця цілі станиці, їхали на Кубань з військовими клейнотами і навіть церковними дзвонами і тут намагалися оселитися не розпорошуючись. Уряд цього не дозволяв, і це викликало цілі бунти, які треба було здавлювати силою. Нарешті, уряд мусив уступити, і де-які станиці (Сєверська, Азовська, Дербентська, Папайська) були заселені виключно азовцями. Це переселення тяглося аж до р. 1865, коли (11-X) Азовське Військо остаточно було скасовано, а рештки його повернуті в поселян^[41].

Поповнювала Чорноморське Військо і друга гілочка Запорозької Січи — не довго існувавше, так зване, «Усть-Дунайское Войско». Р. 1806 переселяється звідтіль на Чорноморію 122 душі, р. 1808 — 435, р. 1810 — 50 душ»^[42].

Але далеко більше значіння для Кубані мало безпосереднє переселення з-над Дніпра.

Необхідність цього переселення і збільшення в такий спосіб Чорноморського Війська вже добре розумів Головатий. Не обмежуючись визволенням шляхом відповідних клопот перед російським урядом і переселенням на Кубань тих Запорожців, що попали в кріпаки (лише р. 1794 було переписано з Катеринославського намісництва в Чорноморське Військо 4803 бувших Запорожців і 37 старшин), він має на Україні, особливо в районі бувшого осідку Війська на річці Бузі, своїх агентів, котрі зманюють людей на вільну Кубань. Чутки про те, що тут відродилося вільне козацьке військо, пішли незабаром по всій Україні, і як раніш люде тікали від польських панів на Запорожжя, так теперь від російських панів та своєї старшини, що перевернулася в російське дворянство та одержала право володіти козаками та селянами, що жили на її землях, як кріпаками, — починають тікати до Чорноморців. Російський уряд вимагав від Військового Правительства, щоб воно не давало притулку таким втікачам. А Головатий на це відповідав, що дійсно «малороссійской породы люди, войску черноморскому непринадлежащіе, шатаясь, нѣкоторые съ женами и дѣтьми, тайнымъ образом на войсковой землѣ по непріему, украдкою про между войсковыми жителями подъ видомъ польскихъ виходцевъ скрываются», і пропонував повертати тих, відносно яких їх панами буде доказано, що вони дійсно їх кріпаки. Але це доказати було важко, бо всі такі люде мали фальшиві паси, які видавав їм Головатий, і по яких вони значилися вільними козаками. Та й докажчику, чи то панові чи його управителеві, небезпечно було вступати в чорноморські степи — козаки не дуже то жалували охотників за людьми. А крім того, незабаром утворився такий звичай: гнатися за втікачем можна було до річки Єї; раз він перехопився на козацький берег, то тому, хто гнався, хоч би навіть це була й поліція, нічого не залишалося, як на потіху вартовим козакам вилаятися та повернути назад. (Подібне згодом було і на Чорноморському побережжі: втікача, який встигав пробратися в Анапу і там одержував відповідну посвідку від команданта, повернути назад було вже неможливо)^[43].

Щоб збільшити населення Чорноморії і припинити зманювання козаками кріпаків з України, на що весь час скаржилися пани, та щоб позбутися на старій Гетьманщині неспокійного елементу, що весь час мріяв про відновлення старого козацького ладу і при кожній сприяючій нагоді давав себе відчувати, — уряд російський улаштовує масові переселення на Чорноморію козаків з України, що не попали в кріпаки. (Між иншим, Херсонський губернатор, якому підлягало Чорноморське Військо, Дюк де-Рішел'є, хотів був колонізувати Чорноморію злочинцями. Та чорноморський отаман Бурсак на це не погодився).

17-III, р. 1808 вийшов царський указ про переселення на Чорноморію з Чернігівської та Полтавської губ. (стара Гетьманщина) 25.000 козаків. На підставі цього указу протягом 1809–1811 р.р. було переселено 22.206 козаків і 19.328 душ жінок та дітей. Р. 1820 переселення знову відновляється, і протягом п'яти років переходить на Чорноморію з тих самих губерній 25.627 козаків і 22.755 душ жінок та дітей. Від р. 1845 до 1850 з Полтавської, Чернігівської та ще й Харківської губерній переселяється 8.500 козаків і 7080 душ жінок та дітей. Разом протягом 40 літ було переведено з України на Чорноморію та записано в чорноморські козаки по-над 100.000 душ^[44].

Хоч ніби-то переселення було й добровільне, проте народ прозвав його некрутчиною. Та й про яку добру волю можна казати, коли під час першого переселення Малороссійскій генерал-губернатор, князь Я. Й. Лобанов-Ростовскій, наказував полтавському та чернігівському губернським правлінням переселяти ті козацькі родини, «гдѣ болѣе дѣвокъ и вдовъ, въ бракъ еще вступить могущихъ, по уваженію малаго числа женскаго пола, нынѣ въ черноморскомъ войскѣ состоящаго»^[45].

Відбувалося переселення в надзвичайно важких умовах, про що свідчить кількість померших в дорозі. Так під час переселення р. 1809–11 загинуло в дорозі від «климата и лишеній» 7.315 душ. Р. 1821 валка переселенців, поки дійшла від Ростова на-Дону до Кущовки (85 кілом.), стратила помершими 3249 душ^[46].

Але крім цього урядового переселення, переселялися з України на Чорноморію і окремі люде та родини; це були почасти козаки — знайомі чи родичі перших чорноморців, а здебільшого селяне, які тікали на Чорноморію, де дихати було вільніше, ніж на Україні. Взагалі переселення з України ніколи вже не припинялося. Пошукуючи заробітків та кращих умов життя, українці, переважно хлібороби, йдуть, і йдуть спершу на кубанські степи, пізніше в закубанські підгір'я, а останніми часами в гори. Дуже багато цих переселенців приписувалося в козаки спочатку Чорноморського Війська, а потім і Кубанського (поки в 70 роках минулого століття російський уряд не унеможливив це ріжними перешкодами).

Нарешті, було ще одно джерело поповнення Чорноморського Війська і все тим же самим українським елементом. Указ Сенату № 70693 дня 10-V р. 1834 наказував:

«Уволенныхъ изъ военной регулярной службы нижнихъ чиновъ изъ малороссійскихъ казаковъ водворять на земляхъ Черноморскаго войска при родственникахъ ихъ, по Высочайшему повеленію переселенныхъ изъ Полтавской и Черниговской губ. въ Черноморію, и, записавъ въ число казаковъ, не употреблять ни въ какія повинности по уваженію выслуги ими въ регулярной службѣ 25-лѣтняго срока. Дѣтей же сихъ чиновъ мужескаго пола, рожденныхъ до отставки тѣхъ чиновъ, причислять къ категоріи военныхъ кантонистовъ, а дѣтей, кои родятся по отставкѣ ихъ отцовъ, записывать въ Черноморское войско»^[47].

Таким чином, Чорноморське Військо і своїм походженням і тими струмочками, що весь час вливалися в нього, було виключно українським в національному відношенню^[48].

Що ж із себе уявляло в цьому відношенню Військо Лінєйське?

---

В першій половині XVI віку на нижній Терек прибилася під проводом якогось Андрія невеличка ватага московських козаків з Волги та з-під Рязані. Оселилася ця ватага на правому березі річки в підгір'ях і стала зватись Гребенськими козаками. Козаки прийшли на Кавказ без жінок і без дітей і жили бурлаками, а хто з них хотів утворити собі родинне життя, той крав собі жінку в сусідів: чеченців, інгушів та инших горців.

Р. 1566 також на ці місця прийшов з наказу царя Московського, Івана Грозного, військовий загін, що заложив Терську фортецю (Терський «острог») і приєднав до себе частину Гребенців. Султан Турецький примусив Москву знищити Терську фортецю, і царь забрав своїх москалів назад. Козаки, що були в фортеці, залишилися в її околицях і почали зватися Терськими козаками. Згодом терці об'єдналися с своїми товаришами — Гребенцями під назвою терських козаків^[49].

З самого початку Терське Військо було невелике, а ріжні походи і постійна війна не давали йому можливости збільшитися (на початку 18 ст. в ньому було всього 500 кінн. і 500 піш. козаків)^[50]; були хвилі, коли воно, здавалося, мусіло зовсім загинути. Напр., царь Петро I погнав був всіх боєздатних терців в хивинський похід, і з них майже ніхто не вернувся.

Дальше існування Війська було врятоване переселенням на Терек ріжних елементів.

Ще царь Петро I перевів на Терек 1000 родин донських козаків, але незабаром половина їх перемерла з ріжних причин. Той самий царь поселив на середньому Тереку та верхній Кубані чимало україньских козаків та полонених шведів. Згодом україньскі козаки оселюються в Святому Хресті (на Ставропольщині) та його околицях, звідкіль за цариці Ганни частину їх переведено до Кізляру (Кізлярське Козацьке Військо)^[51].

Року 1770 на просторі між Моздоком і ст. Червленою російський уряд поселює 517 родин Волзьких козаків (Волзьке Козацьке Військо спочатку було засноване на Волзі, біля Дубовки, р. 1717 українськими козаками, згодом до них пристало трохи й донців); з них утворено Моздоцький козацький полк^[52].

Року 1763 до терців приєднуються осетини й кабардинці христіяньскої віри^[53].

Року 1779 з нових переселенців з Волзького Війська утворюється Волзький козацький полк. Того самого року переселенці в Ново-Хоперської фортеці (на Вороніжчині), українці, оселюються в кількості 3000 д. 4-ма станицями (Сєверна, Ставропольська, Донська і Московська) на Ставропольщині, утворивши Хоперський полк. Року 1827 Хоперський полк переводиться на верхню Кубань і Куму, де він засновує станиці: Біломечотинську, Баталпашинську, Невиномиську, Барсуківську, Бекешівську і Суворовську^[54].

Після пугачовського бунту трохи донців поселено на просторах між Кумою та Кубанню.

Року 1792 цариця Катерина II звеліла переселити на верхню та середню Кубань (поруч з Чорноморцями) 6 донських полків. Але намічені полки збунтувалися, і тільки р. 1794 перейшло з Донщини 1000 родин, що й заснували станиці — Усть-Лабинську, Кавказьку, Григориполіську, Прочноокопську, Темноліську й Воровськоліську, утворивши Кубанський полк (це — так звана, «Стара Лінія»^[55].

Року 1802 на Бейсугу в межах Старої Лінії було поселено 350 українських козаків з Вороніжчини і 41 душа з Полтавщини^[56].

Року 1803 переселяється на Кубань 3277 українців, козаків, таж званого, Катеринославського Козацького Війська, які заснували станиці: Теміжбецьку, Казанську, Ладозьку та Тифліську і утворили Кавказький полк^[57].

1804 року 378 укр. козаків з Харківщини заснували станицю Воронізьку^[58].

Року 1805 переселяються на Лінію з того ж Катеринославського Війська ще 229 козаків^[59].

Року 1832 російський уряд об'єднує війська — Терське, Гребенське, Кізлярське і полки — Моздоцький, Волзький, Хоперський, Кубанський, Кавказький в Кавказьке Козацьке Лінєйне Військо. Це Військо також поповнюється українцями: того самого року з'являється «Положеніє о переселеніи малороссійскихъ казаковъ вмѣстѣ съ однодворцами и прочими казенными поселянами для поступленія въ кавказскія казачьи линейныя войска и полки»^[60], а слідуючого року царський указ (з дня 12-X.) дозволяє одставним салдатам «изъ малороссійскихъ казаковъ» переселятися з своїми родинами на Кавказьку Лінію^[61]. Взагалі роки 1831–1834 були добою напруженого переселення українських козаків на Лінію, при чім селили їх иноді й примусово. Так наприклад, два полки українських козаків (в Полтавщини та Чернігівщини), посланих воювати на Кавказ, додому не пустили, а поселили на Терщині в районі Владикавказу (цим козакам, переважно нежонатим, року 1834 було привезено примусово з України 500 дівчат, з котрими вони й побралися), а року 1843 в районі верхньої Кубані оселено було за непослух два полки чугуєвських козаків (з Харківщини), — їхні ж землі на батьківщині віддані були російським кірасирам^[62].

Року 1846 та 1847 з Дону переведено на Сунжу та Лабу 715 козацьких родин. Року 1848 записується в Кубанський полк 202 душі муж. полу і 161 душа жін. полу «малороссовъ», р. 1849 переселяється на нову лінію 250 україн. родин, а 1858 р. ще 216 і 94 душі^[63].

Але крім планового, мовляв, переселення з примусу й розпорядження уряду, і сюди також, як і на Чорноморію, тікали кріпаки з України. Чимало прийшло люду й з Дону. Донські козаки-старовіри, тікаючи від переслідування царської та патріяршої влади, ще в кінці XVII століття почали забиватися в північно-кавказькі степи та передгір'я, а після ліквідації повстання Булавина р. 1707 (між иншим, тоді російськими військами знищено по-над 1500 Запорожців, що прийшли на поміч донцям в їх боротьбі проти Москви)^[64] поховалося було тут чимало й нестаровірів^[65].

Поповнювалася Лінія також шляхом поголовної приписки в козаки населення цілого ряду сел Ставропольської губернії й перейменовання останніх в станиці: так року 1833 було утворено ст. Новотроїцьку, Новоолександрівську, Расшевацьку, Успенську, Новодонецьку, Новомалоросійську, Архангельську, Іллінську, Дмитрівську, Сенгиліївську, Каменобродську, Новомар'ївську, Рождественську, Старомар'ївську. Року 1840 ще 36 ставропольських сел перейменовується в козацькі станиці^[66]. В цих ставропольських селах теж не мало було українців. З'явилися вони на Ставропольщині ще в першій половині XVIII століття. Тоді чимало козаків, котрих ганяли в Гетьманщини будувати фортеці на Кавказі та по калмицьких степах, тікаючи від жорстокого поводження російських дозорців, знайшло собі притулок в ставропольських просторах, а згодом сюди почали переселятися й безпосереднє з України.

З яких ріжних елементів складалося Лінєйне Військо, про це свідчить царський указ з 26 лютого р. 1845, в якому говориться:

«Корінне населення кавказького козацького війська складається з властиво корінних лінєйних козаків та людей ріжного стану, які перед затвердженням цього регламенту були вже приділені до війська. Опріч того, дозволяється, як це було досі, приймати до війська: 1) українських козаків, однодворців та державних селян, 2) міщан, звільнених своїми громадами, 3) відпущених на волю, які мають відповідні відпустні посвідки, 4) людей, які на підставі постанови суда одержали волю, 5) дітей салдатських удовиць, які виходять заміж за козаків, 6) дітей одставних салдат, які попали на службу при поділі військової повинности між державними селянами, та їхніх дітей, котрі не знаходяться на військовій службі, 7) азіятів ріжного роду»^[67]. Ці елементи та переселенці з Чорноморії, Старої Лінії, та Терщини заселили Нову Лінію, лінію вздовш річок Лаби, Білої, взагалі колонізували Лабинський, Майкопський та Баталпашинський повіти (наприклад, року 1858 для заснування станиць — Спокійної, Підгорної, Удобної, Передової, Ісправної і Сторожевої переселено 639 родин «анапців» (українців з походження), 570 родин старолінєйців, 200 родин донських козаків і 200 родин малоросійських козаків)^[68].

Терські та гребенські козаки, а почасти й кізлярські, спочатку користувалися самоврядуванням і мали свого виборного отамана, але згодом все це було російським урядом скасовано. Спершу, виборні отамани були підпорядковані російським генералам, а потім (за царя Олександра I) їх замінили призначеними з російських генералів. Отамани мали права дивізійних начальників і підлягали Ставропольському генерал-губернаторові, а з утворенням Кавказького Лінєйного Війська прийшов кінець і станичному самоврядуванню. Стара Лінія (кубанський полк) та козаки полків кізлярського, моздоцького, волзького та кавказького ніякого самоврядування не знали; станиці мали право обірати лише суддів. На чолі кожного полку стояв призначений російською владою полковий начальник, який всім правив через нижчу полкову адміністрацію, теж призначену (лише новим станицям, заснованим року 1803 та 1804 переселеними на Лінію українськими козаками, було дано тимчасово право обірати кандидатів на посади полкових старшин). Після утворення Кавказького Лінєйного Війська полковий устрій зо всіма його обмеженнями поширився і на всю Лінію, яка від станиці Воронізької — що на Кубані — до Кізляра була наново поділена на полкові округи. На чолі округ стояли призначені полкові начальники (полкові начальники і штабові офіцери призначалися лише з армійських офіцерів), які мали й цивільну владу. А станицями правили офіцери команданти, які теж мали не лише військову, а й цивільну владу^[69].

Року 1861 західню частину Лінії, а саме 6 бригад, злито з Чорноморцями в Кубанське Козацьке Військо, а з східньої — утворено сучасне Терське Козацьке Військо. Де-яка частина Лінії була приєднана до Ставропольської губернії з поверненням козаків у селян^[70].

Після цього, в звязку з дозволом купувати садиби на козацькій землі у власність, число переселенців ще більше зростає; протягом яких-небудь 10–15 років на Кубань переселилося по-над 250.000 душ, переважно українців^[71]. Частина цих переселнців разом з козаками-переселенцями з Чорноморії, Лінії та Азовського Війська, яких уряд переселяв силоміць (було також трохе і донців, і уральців, і оренбуржців) заселює передгір'я і кавказькі гори. Таким шляхом утворено було в Катеринодарському (за Кубанню), Майкопському, Лабинському та Баталпашинському повітах багато станиць, які вважаються «лінєйськими». Щоб надати цим станицям російський вигляд, уряд дав багатьом з них такі назви: «Калужская», «Пензенская», «Рязанская» «Тверская» і т. д., і т. д., а українські прізвища козаків поперевертав на російський лад, і таким чином з'явилися «лінєйці»: Швецови, Мельнікови, Ковальови, Іваненкови, Крамарови, Шевченкови, Шаповалови, Сушкови, Бабієви і т. д., і т. д.

Російські назви станиць не мають нічого спільного з минулим життям їх мешканців. Швець, Мельник, Коваль, Іваненко, Крамар, Шевченко, Шаповал, Сушко, Бабій і инші хай найбільші лінєйці не прийшли на Кубань з губерній Калузької, Пензенської, Тверської, як не прийшли з них сюди й Новікови, Русанови, Колкови, Бірюкови, Цареви, Авдєєви і ин.

Українці, головним чином, заселили і Чорноморську губернію — переселенці та втікачі з України, азовці та чорноморці, особливо останні, що в наслідок примусового переселення заснували між Новоросійськом і Сочі 12 станиць, які складали, так званий, шапсузький береговий батальон. Року 1870 козаків цього батальону повернуто в селян, а станиці перейменовано в села. Козаки не хотіли розкозачуватись і просили дозволу повернутись на рідну Чорноморію, але уряд на це не погодився^[72].

Кубань в межах бувшого Чорноморського Війська (Єйський, Кавказький, частина Таманського та Катеринодарського повітів) має й досі місцеву назву «Чорноморія», а козаки, котрі живуть на «Чорноморії», зберегли назву «чорноморців». Землі, де жили 6 лінєйних бригад, і взагалі повіти Лабинський, Майкопський, Баталпашинський мають назву «Лінія», а козаки цієї округи називаються «лінєйцями». Закубанські частини Таманського та Катеринодарського повітів називаються «Закубанням», а козаки-мешканці цього закутка називають себе «закубанцями».

Загал населення Кубані поділяється на козаків (року 1914 їх було 1.339.430 д.), «горців» (136.574 д.) та «іногородніх» (1.646.901 д.^[73]).

Козаки «Чорноморці» прибули на Кубань з України, і переселенці та втікачі з неї їх зміцнили і збільшили. Дінські, Титарівські, Іркліївські, Переяславські, Батуринські, Бекешівські, Вознесенські, Азовські і т. д,, Манжули, Шевченки, Сердюки, Півні, Петренки, Ковтуни, Тищенки, Перебийноси та инші й тепер по селах України, відкиля рушили на Кубань їхні діди чи прадіди, знайдуть своїх родичів.

«Лінєйці» (Кубанські) прийшли на Кубань не з Тамбовської, Орловської, Московської, Симбірської, Ніжегородської та инших російських губерній, і не ці губерії, не Московщина дали їм силу. Частина їх прибула з українських губерній: Полтавської, Харківської, Катеринославської, Чернігівської й инших, частина переселилась з «Чорноморії», а частина з Тереку та Дону і дуже мало безпосереднє з Росії. Хто були прадіди тих, що прийшли з Дону та Тереку, відкіля вони переселилися туди — не відомо. Відомо, що колись Дон не був Росією, що перші мешканці його, хоч в більшості з походження й москалі, в західній частині Дону, де здавна існували оселі Запорожців, котрі навіть стару донську столицю Черкаск — теперішню станицю Старочеркаську, заснували, — змішалися з українцями^[74], а в східній — з калмиками, татарами та кіргізами. Про Терек було вже сказано раніш.

«Закубанці» — це головним чином переселенці з «Чорноморії» (1863–64 р. р.) з домішкою «азовців» та селян-українців, приписаних до козаків. Чистих москалів з походження серед кубанських козаків майже немає.

По чорноморських, лінєйських і закубанських станицях співають ті самі пісні, що й по селах під Київом, під Полтавою, під Харковом. Всі стародавні звичаї не гірше збереглися на Кубанщині, ніж на Україні, а українська мова в кубанських станицях, в степах чи в горах Північного Кавказу так само лунає, як і по селах над Дніпром чи над Сяном. «Напѣвъ на клиросѣ», каже історик Чорноморського Війська, И. Попко (цит. праця, ст. 46), «веснянка на улицѣ, щедрованье подъ окномъ, жениханье на вечерницахъ и выбѣленный уголъ хаты, и гребля съ зелеными вербами, и волъ въ ярмѣ, и конь подъ сѣдломъ — все напоминаетъ вамъ въ той далекой кавказской Украинѣ гетманскую Украйну Наливайки, Хмельницкаго». Лінєйці утворили свій побут, на якому відбився склад лінєйського війська: де-що є донського, де-що терського, де-що українського, де-що навіть гірського, і дуже мало чисто московського, чи то в хаті, чи в звичаях, чи в пісні. Вони однаково співають, як свої пісні лінєйські, що своєю гармонійністю і мелодійністю мало нагадують донські, наприклад:

«По-надъ лѣсомъ, ой, да шляхъ дорога,
Шляхъ-дороженька; ой, широкая она
Пріубитая, ой, пріубитая.
Широкая она пріубитая, пріубитая,
Ой, слезыньками она пріулитая,
Ой, пріулитая.
Слезыньками она пріулитая, пріулитая;
Ой, никто жъ по ней, ой, да не проѣхалъ,
Ой, не проѣхалъ, не прошелъ.
Никто жъ по ней, ой, да не проѣхалъ,
Не проѣхалъ, не прошелъ… Ой, только прошло
Ой, да три полка, ой, три полка казаковъ.
Только прошло, ой, да три полка,
Три полка казаковъ… Ой, попереду,
Ой, да со знаменами, ой, со знаменами.
Попереду, ой, да со знаменами,
Со знаменами… Ой, а позаду
Ох, да все съ обозами, ой, все съ обозами…»

(в цій пісні, очевидно, вгадується про переселення з Дону на Лінію), так і чорноморські: «Гей, гук, мати, гук», «Ой, сів пугач на могилі» та инші, називаючи й ті, й другі «нашими кубанскими пѣснями».

Одна недоля споріднила «чорноморців», «лінєйців» і «закубанців». В минулому спільна тяжка війна по наказу російського уряду з народами Кавказу, а потім однакова «служба». І «чорноморець», і «лінєєць», і «закубанець» однаково запрягалися в ярмо «служби» і випрягалися з нього лише під старість. Уряд російський дивився на всіх козаків, як на «гарматне м'ясо», або як на знаряддя, котрим можна усмиряти «внутрішнього ворога»^[75].

«Іногородні» — українці, росіяне, вірмени, греки, німці, молдаване, чехи й инші, поділяються на «корінних» і «не-корінних». «Корінні» (їх значна меншість) — це ті, що, яко члени сільских громад, користуються земельним паєм, та «вічняки» — селяне-хлібороби, котрі покупили панські землі «на вічність» (почасти через поземельний банк), а «не-корінні» — всі инші.

«Не-корінні» в своїй більшості живуть по станицях (і селах) і поділяються на: 1) «городовицьку» — бідноту, що живе по кватирях — це переважно робітники, ремісники, хлібороби «в мірки» і т. д. і в своїй більшості найпізніші переселенці; 2) «посаженщиків» — мають свої садиби («городи», «плани») і платять за садиби станичним (сільским) громадам «посаженне» (пересічно 5 коп. з квад. сажня на рік), — вони переважно хлібороби, держать в оренді козацькі паї; ці переселились давніше і вже обжилися; 3) орендарів — хуторян-хліборобів, що держать в оренді панські землі, а також шкільні, церковні, сирітські участки і подекуди запасні землі станичних громад — ці здебільшого живуть хуторами.

Більшість «іногородніх» («корінних» і «не-корінних») — українці, переселенні з України (переважно хлібороби). Росіяне складають серед іногородніх поважну кількість, головним чином, серед мешканців міст; інтелігентні професії обслуговуються, як по містах, так і по станицях, майже виключно ними (учителі, священники, урядовці, лікарі, адвокати і т. д., і т. д.); та й добра половина, робітників на фабриках, заводах, на зілізницях і т. д. також до них належить. Більшість переселенців з Росії загнав на Кубанщину «отхожій промисел». Взагалі незначна первітна кількість переселенців з Росії стала збільшуватись потроху лише після того, як р. 1875 залізниця звязала з нею Північний Кавказ.

Але навіть і цей російський елемент поволі губить своє національне обличчя. Апостолов у своєму «Географическому Очерку Кубанской Области» («Сборникъ матеріаловъ для описанія мѣстностей и племенъ Кавказа», т. XXII, 1897) каже що на Кубанщині асиміляція переселенців з Росії так посувається наперед, що важко відріжнити «великоросса отъ малоросса» (див. цит. праця Д-р. Рудницького).

Вірмени жили переважно по містах і тримали у своїх руках значну частину торгу та промисловости; греки відогравали велику ролю особливо в тютюновій промисловості. Молдаване, чехи й німці живуть селами (де-кілька сел) й хліборобствують.

Іногородні «корінні» — які утворили сільскі громади, та «некорінні» — які живуть по містах, користувалися загальними правами сільського та міського населення (значна меншість).

«Не-корінні» — що жили, головним чином, по станицях і часто-густо утворювали більше, ніж половину населення станиці, були в гіршому стані. Того тягара служби і громадських видатків, що лежали на козаках, ці іногородні, правда, не несли, але ж вони не мали ніякої своєї організації і тому залежали цілком від станичної адміністрації, в виборах котрої ніякої участи не брали. Безправність та неорганізованість «не-корінних» — половини населення Кубані — утворили ґрунт, на якому підчас Великої Революції повстав конфлікт між козаками та «іногородніми».

Військову службу всі іногородні несли на загальних підставах в російській армії.

«Горці», відомі під загальною назвою черкесів, складаються властиво в більшості з черкесів (колишні косоги — де-кілька племен)^[76], карачаєвців та кабардинців. Всі ці народи, особливо в верхніх своїх верствах, мають де-яку домішку татар (напр., рід Султан-Гіреїв — нащадків Кримських ханів).

Під час ліквідації Росією незалежности гірських народів Кавказу коло 500.000 черкесів переселилося (шапсуги й убихи цілком, абадзехи і бжедухи наполовину) в Туреччину^[77]. Це переселення (виїхала найсвідоміша й найактивніша частина народу) черкесів, і до нього знесилених семидесятирічною війною, цілком обезкровило.

Горці живуть в повітах: Катеринодарському (за Кубанню), Лабинському, Майкопському та Баталпашинському. Всі магометане. До р. 1917 військової служби цілком не несли. Мали аульне самоврядування і свій суд, що розбірав незначні позови та скарги по-між черкесами.

IV.

Все, що вище було наведено про населення Кубані, дає право сказати, що склалося воно з «ізгоїв» і переважно з українців (60–70 %%)^[78]. Що ж ці «ізгої» зробили за 125 р. (від 1792 до 1917 р.) з старої Тмутаракані та сумежних гір та степів? Спочатку жилося на Кубані козакам зле, особливо українцям чорноморцям (в 60-х роках минулого століття кавказький намісник кн. Барятинський підкреслював не раз, що Чорноморське Військо бідніше і менш розвинуте, ніж Лінєйське)^[79]. Людей було мало. В новоутвореному Кубанському Війську всього населення було тільки коло 400.000 душ. Війна забірала весь час і всі сили, напр., р. 1858 Чорноморія при 76.000 душ муж. полу мала 11.000 кінноти, 10.000 піхоти, 1.200 в артилерії та по-над 5.000 в гарнізонах, цеб-то, майже ⅓ всього мужського населення^[80]. Господарство ледве животіло, а начальство було проти добробуту козацтва: ген. Вельямінов, командуючий військами Кавказької Лінії та Чорноморії, казав, що козак не мусить бути багатим, бо багатство нівечить вояка^[81]. Вищезгаданий кн. Барятинський свідчив про Чорноморію, що «во всемъ краѣ нельзя найти ни одного порядочнаго дома или усадьбы изъ прочныхъ матеріаловъ», що «Черноморія даже въ урожайные годы не производитъ столько хлѣба, сколько нужно для народнаго продовольствія»^[82]. Але протягом останніх 50 років все змінилося.

Перед початком Великої війни (р. 1914) на площі в 94.904 кв. кіл.^[83] (або 83.401 кв. вер., або 8.687.170 десятин) жило 3.122.905 душ. Більшість (2.860.500 д.) жила в станицях, аулах, хуторах (біля 950 заселених пунктів), а решта (262.405 д.) в містах (6)^[84].

Чимало є в Європі держав, які в 1914 р., перед війною, наближалися до Кубані або площею або кількістю населення. Дійсно:

	площа в кв. км.[85]	населення
Кубань	94.904	3.121.000
Данія	40.432	2.941.000
Сербія	86.707	4.354.000
Болгарія	111.837	4.658.000
Бельгія	29.452	7.639.000
Швайцарія	41.298	3.937.000
Португалія	92.157	5.580.000
Греція	113.292	4.586.000
Румунія	137.902	7.509.000
Голландія	34.186	6.779.000
Норвегія	322.209	2.611.000
Швеція	448.091	5.801.000[86]

Земля на Кубані поділялася так: 6.785.144 дес. було козацької (42.58 дес. «офіцерських» участків), — власником її було все Кубанське Козацьке Військо; решта — 1.902.526 десятин: казенної (834.000 дес.), міської (городської), «приватно-власницької», церковної, манастирської і т. д. Козацька земля, за винятком «офіцерської» те 329.324 дес. військового запасу, знаходилася в громадському («общинному») користуванні (свого часу землю було поділено між станичними громадами незалежно від кількости населення станиці, і тому козаки одержували від своїх громад не однакові «паї»; р. 1914 розмір пая, що давався кожному козакові 17 років, досягав від 4½ до 30 десятин). В такому користуванні була й земля корінних селян. 1.217.000 дес. було під лісом (832.952 д. козацької, решта майже вся казенна)^[87].

Більшість населення — 2.455.000 душ займалося хліборобством (р. 1916 було зарегістровано 433.000 господарств).

Щорічно (в п'ятиріччя р. р. 1911–1915) засівалося збіжжям пересічно (в среднем) 3.139.300 дес., які давали:

Пшениці озимої	74.936.300	пудів
„ ярової	41.704.500	„
Жита озимого	6.479.000	„
„ ярового	222.000	„
Ячменю	57.017.500	„
Вівса	13.261.400	„
Кукурузи	7.463.900	„
Решта (картопля, просо і инш.)	21.666.600	„
Разом	222.751.200	„[88]

Значіння цих цифр яскраво виявляє таке порівняння:

1) Посівна площа (в квадр. кіломет.) під

	Рік	Пшениц.	Жит.	Ячм.	Вівсом	Кукуруз.	Разом
Кубань	1911–1915	20.299	1.242	9.112	2.300	893	33.846
Данія	1917	530	1.770	2.400	3.970	„	8.670
Сербія	1911	3.940	500	1.030	1.050	5.840	12.360
Болгарія	1913	10.300	1.850	2.300	1.700	6.500	22.650
Бельгія	1914	1.620	2.610	340	2.780	„	7.350
Швайцарія	1916	500	290	70	420	20	1.300
Румунія	1915	19.040	760	5.550	4.310	21.070	50.730
Голландія	1916	540	2.000	240	1.390	„	4.170
Норвегія	1916	60	200	410	1.300	„	1.970
Швеція	1917	1.330	3.290	1.770	7.820	„	14.210[89]

2) Зібрано в метричних центнерах (в тисячах)^[90]

	Рік	Пшен.	Жита	Ячменю	Вівса	Кукур.	Разом
Кубань	1911–1915	19.020	1.110	6.060	2.130	1.230	29.550
Данія	1914	1.570	2.830	4.950	6.850	„	16.210
Сербія	1911	4.170	440	1.000	730	6.740	13.080
Болгарія	1914	12.500	2.500	3.500	2.000	9.000	29.500
Бельгія	1914	3.800	5.880	920	7.220	„	17.820
Швайцарія	1914	890	440	120	750	30	2.280
Румунія	1914	12.000	500	5.360	3.650	27.830	49.960
Голландія	1914	1.410	3.720	690	2.900	„	8.780
Норвегія	1914	70	270	560	1.350	„	2.260
Швеція	1914	242	6.800	2.650	8.060	„	19.930[91]

Цікавість цього порівняння збільшується, коли взяти на увагу з одного боку, що в таких державах, як Голландія, Бельгія, Данія, господарська культура стоїть надзвичайно високо, а з другого, що на Кубані ніякого удобрення землі не вживається і плодозмінної системи й досі не знають.

Кількістю хліборобського реманенту Кубань займала одно з перших місць в бувшій Росії.

Р. 1910 було

		Сіялок			Косілок			Молотилок
1)	На Кубані	37.100			74.400			3.700
2)	В 6 російських центральних хліборобських губ.	18.200	${\bigg \}}$	35.400	16.700	${\bigg \}}$	48.700	1.700	${\bigg \}}$	2.700[92]
3)	В 6 середнє-волзьких губерніях	17.200			32.000			1.000

Задовольнивши свої потреби, Кубанщина вивозила ще за кордон що-року (1911–1915 р. р.)

Пшениці	65.000.000	пудів
Ячменю	31.000.000	„
Жита	2.000.000	„
Вівса	775.000	„
Кукурузи	686.000	„
Разом	99.461.000	пудів

Кубань мала чимало й сіна. В 1910 р. на 511.280 десятин зібрано 79.517.000 пудів^[93].

Завдяки добрим сінокосам та багатій паші, розвинулося й скотарство.

В порівнянні в вищезазначеними державами становище скотарства на Кубані мало такий вигляд:

	Рік	Коней	Рог. худоби	Овець та кіз	Свиней
Кубань	1910	813.241	1.308.540	1.912.989	497.937
„	1916	999.242	1.523.342	2.163.826	967.122
Данія	1910	567.000	2.463.000	556.000	2.497.000
Сербія	1910	153.000	964.000	4.450.000	866.000
Болгарія	1910	478.000	2.018.000	10.091.000	527.000
Бельгія	1910	317.000	1.800.000	403.000	1.494.000
Швайцарія	1916	137.000	1.616.000	530.000	544.000
Румунія	1900	864.000	2.589.000	5.888.000	1.709.000
Голландія	1917	334.000	2.301.000	7.753.000	1.186.000
Норвегія	1916	189.000	1.119.000	1.511.000	221.000
Швеція	1916	715.000	3.020.000	1.480.000	1.030.000[94]

В 1910 році на 100 душ сільського населення припадало:

	Коней	Рогат. скот.	Овець і кіз	Свиней	Разом
На Кубані	35	53	73	20	181
В Європ. Росії	21	31	37	10	99

З продуктів скотарства Кубань вивозила, головним чином, вовну (230.000 пуд. на рік р. р. 1909–1914), смушки (32.600 пуд.), м'ясо та сало (на 1.500.000 карб. р. 1911), сиру шкуру (56.200 пуд.^[95]).

Культура соняшника і звязана з нею олійна, саламасна та поташна промисловість займає не останнє місце в господарчо-економічному розвитку Кубані. В 1917 р. під соняшник було засіяно 310.119 дес., в яких зібрано 23.078.300 пуд. насіння. Р. 1914 вироблено було 6.053.000 пуд. олії (вивезено 4.368.000 пуд.) та 10.088.000 п. макухи (вивезено 5.000.000 пуд). Функціонувало 2 саламасних фабрики з продукцією 1.350.000 пуд. саламасу на рік. Р. 1911 вивезено: саламасу й олії 1.707.000 (99% російського вивозу); поташу 835.000 пуд. (85% російського вивозу). В 1919 році поташу здобуто 2.370.000 пуд. В тому самому році вироблено 2.000.000 пуд. мила, 360.000 пуд. оливи^[96].

Побіч з соняшником культивуються і другі олійні рослини. Р. 1917 рай-деревом було засіяно 1.213 дес., які дали 87.000 пуд. насіння, в якого добувалася медична й технічна касторка^[97].

Лянного насіння добувалося протягом р.р. 1911–1915 пересічно 481.300 пудів на рік, конопляного за той самий час — 134.600 пуд. на рік. Чимало сіялося свиріпи^[98].

Значного розвитку досягло тютюнництво. Уже р. 1911 Кубань дала 94% турецького тютюну на вивіз його в цілої Росії. Р. 1916 під тютюновими плантаціями було 17.828 д., які дали 2.119.257 пуд. турецького тютюну високої вартости. В продукції турецького тютюну Кубанщина серед губерній бувшої Росії займала перше місце.

Року 1916 було під тютюном:

	Десятин	Зібрано пудів
1) Кубань	17.828	2.119.257		(майже виключно турецького)
2) Україна (вся)	14.004	2.125.689	${\Bigg \}}$
3) Росія (європейська вся)	12.326	2.013.953		(переважно махорки)
4) Крим	2.904	200.400

Р. 1919 існувало 88 тютюнових складів і 6 невеликих фабрик. Вивозвився тютюн з Кубані майже виключно необробленим в папушах^[99].

Садівництво, огородництво, виноградництво задовольняли, головним чином, потреби місцевого населення.

Р. 1914 на 13.125 дес. було 22.837 садків, які дали 700.000 пуд. овочів та 200.000 п. ріжних ягод^[100].

Р. 1910 під городиною було 56.000 дес. та під баштанами 39.000 дес., з яких було зібрано 20.000.000 пуд. огородини^[101].

Під виноградниками р. 1914 було 8.645 дес., які дали біля 1.895.900 пуд. винограду^[102].

Бджільництво досягло таких розміров: р. 1915 було 23.000 пасік з 680.000 вуликів, які дали 217.000 п. меду та біля 14.500 пуд. воску (і мед і віск, після задоволення місцевих потреб, в значній кількості вивозиться з Кубані). У бджільництві Кубань займала, в бувшій Росії 4 місце^[103].

Лісова промисловість уже р. 1911 дала вивозу на 6.600.000 карбованців^[104].

Птахівництво вадовольняє головним чином, місцеві потреби (р. 1912 вивевено в Кубані 39.000 пуд. птиці та 16.800 пуд. - - 3.360.000 штук яєць^[105].

На рибних промислах р. 1914 працювало 7.033 робітника; піймано 149.200 пуд. ріжної риби. Р. 1919 функціонувало 5 заводів ракових консервів та 16 заводів рибних та ікряних^[106]. Відомий, так званий, «керченський» оселедець ловиться на Таманському побережжі. Так звана, «очуєвська» ікра добувалася на заводах, заснованих ще Запорожцями.

Багате лоно кубанської землі, але користування його скарбами ще не досягло широкого розвитку. Є вугіль, нафта (у Майкопському, Катеринодарському і Таманському повітах), газ до освітлення, ріжні металеві руди, глини, солі, цілючі води («Гаряче Джерело», «Запорозьке Джерело»). Р. 1912 здобуто 9.262.100 пуд. нафти. Здобувається також глауберова сіль (срібно-олов'яна руда). Р. 1919 функціонувало 10 любайстрових і 3 цементових заводів з продукцією до 10.000.000 пуд. на рік^[107].

Майже в кожній станиці (і по містах) є цегельні, на яких вироблялася цегла і черепиця для потреб місцевого населення.

Р. 1914 функціонувало 7.994 ріжних промислових підприємств, в яких працювало 21.168 робітників (річний оборот — 36.484.881 карб.)^[108].

Того самого року торговлею було занято 19.402 душі (з них 2.254 д. козацького стану); оборот виносив 230.400.000 карб.^[109].

Козацтво мало власні капітали: 6.367.792 карб. військового, 1.055.538 спеціяльного і 8.917.436 карб. станичного. Земські прибутки виносили в 1913 році 172.131 карб., а видатки — 248.435 карб. На одну душу припадало прибутків 6 копійок, а видатків — 8 коп. Тоді як по 34 земських губерніях Росії припадало на 1 душу прибутків 1 карб. 27 коп., а видатків 1 карб. 90 коп.^[110].

Російський уряд не вважав потрібним витрачати на потреби кубанського населення навіть половину того, що він витрачав у російських губерніях. Так р. 1913 уряд взяв з Кубані 34.338.967 карб. усяких податків, а витратив на неї лише — 15.543.800 карб. (в цій сумі і «загально-державні потреби» — М-во Двора, Військове, Морське, Закордонних справ, виплата державного боргу та %% на нього). На одну душу кубанського населення припадало 11 карб. 20 коп. зібраних на Кубані податків, а уряд витратив на Кубані на 1 душу лише 5 карб.^[111]. Подібне було і на Україні, де наприклад, року 1902 прибутків на 1 душу припадало 16 карб. 97 к., а уряд витрачав на одну душу 8 карб. 65 коп., тоді як в російських губерніях на душу населення прибутків припадало 13 карб. 90 коп., а видатків 13 карб. 99 коп.

Для задоволення потреби в кредиті на Кубані функціонувало 2 відділи Державного Банку (баланс р. 1914: 15.186.000 карб.), 5 міських (городських) банків (баланс — 6.684.000 карб.), 67 «Общ. Вз. Кредита» (баланс — 25.621.000 карб.) і філії де-яких російських приватних банків (Азовсько-Донського, Русько-Азіятського та инших)^[112].

Але Кубань потребувала значних оборотних коштів, і хліборобське населення запобігає недостачі кредита утворенням кредитової кооперації. На 1-е січня р. 1908 на Кубані було:

	Кредит. т-в	Позич.-Ощадн.	Разом
Кількість товариств	58	26	84
Кількість членів товариств	20.010	20.660	40.670
Оборотний капітал	898.500	3.224.400	4.122.900
Видано позичок за рік	1.265.300	3.222.200	4.487.500
Остача на 1 січня 1908 р.	770.000	2.923.100	3.693.200[113]

1 січня р. 1919 кредитових т-в на Кубані було вже 218 і позичково-ощадних — 88. Всі вони були об'єднані в два союзи: перший — об'єднує 213 тов-в під назвою «Кубанський Кооперативний Банк» (150.000 господарств входять через кредитові товариства в склад цієї спілки) і другий — 96 тов-в під назвою «Южно-Кубанск. Союз Кред. Ссудо-Сберегат. Тов-в» (в цю спілку входять 65.000 господарств)^[114].

Про розвій кредитової кооперації свідчать операції «Куб. Коопер. Банку» (раніш «Кубан. Центрального Союза Учрежд. Мелк. Кред.):

Рік	Оборотний капітал
1913	313.000	карб.
1914	1.911.000	„
1915	4.141.000	„
1916	4.412.000	„
1917	30.253.000	„[115]

Споживча кооперація досягла такого розвитку: на 1 жовтня р. 1919 було 4 спілки: 1) «Куб. Союз» (в Катеринодарі), який об'єднував 248 т-в з 240.000 членів; 2) Армавірська спілка, яка об'єднувала 199 т-в з 182.000 чл., 3) Майкопська спілка, що об'єднувала 115 тов-в з 55.000 членів і 4) Баталпашинська, яка об'єднувала 48 тов-в з 12.000 членів^[116].

Російська кооперація намагалася підпорядкувати собі кубанський кооперативний рух, але без успіху (заходи Московського Народнього Банку).

Власними силами Кубані довелося рятуватися й від бездоріжжя, на яке російський уряд не звертав уваги. Навіть про ґрунтові шляхи менше він дбає на Кубані, ніж по инших місцях. Наприклад:

Р. 1909 під доглядом М-ва Шляхів було ґрунтових шляхів:

На	Кубані	141,5	верст
„	Ставропольщині	3.279,4	„
„	Тереку	9.817,8	„

На Кубані Росія збудувала до 1910 р. лише 900 кілом. (або 844 вер.)^[117] залізниці (Владикавказ. залізн.). В цілім ряді російських губерній — Самарській, Саратовській, Рязанській, Пермській, Московській, Петербурзькій, Орловській, Новгородській, Тамбовській, Тульській залізничого шляху було більше тисячі верстов у кожній (ка Донщині — 2133 вер.). Отже населення Кубані протягом де-кількох років утворило 3 акційних товариства (головними акціонерами були станичні громади), які збудували три залізниці: 1) Чорноморсько-Кубанську — на протязі 420 кілм. в виходом до порта Ахтарі, 2) Армавір-Туапсинську — 265 км. з виходом до порта Таупсе, 3) Єйську — 140 км. в виходом до порта Єйськ. Таким чином, Кубань мала 1725 км. залізничого шляху^[118].

Варто порівняти протяг залізниць на Кубані з довжиною їх в де-яких державах перед війною 1914 р.

Кубань	1.725	км.
Данія	4.253	„
Сербія	1.572	„
Болгарія	2.944	„
Бельгія	9.461	„
Швайцарія	5.891	„
Португалія	3.293	„
Греція	587	„
Румунія	3.843	„
Голландія	3.403	„
Норвегія	3.229	„
Швеція	15.508	„[119]

Місцева ініціятива також організувала і використовування водного шляху — річки Кубані, яка на протязі 441 вер. судоходна, (на протязі 214 в. можуть ходить пароплави). Р. 1912 на Кубані було 13 пароплавів і 300 барж та инших суден з грузооборотом на рік до 25.581.000 пуд.^[120].

Ці всі заходи, що до шляхів, потягли за собою розвиток кубанських портів. Оборот Єйського порту виносив на рік 15.000.000 карб., Ахтарського — 10.000.000 карб., Темрюцького — 20.000.000 карб.^[121].

Власними силами Кубань розвинула й справу народньої освіти.

В 1910 р. на 1000 душ припадало грамотних: чоловіків — 267, жінок — 66; загальний відсоток грамотних був 16,8 (на Донщині 21,1) в той час, як в російських губерніях цей відсоток грамотних піднімався до 55. Серед козаків відсоток грамотних був 39, бо вони мали більше шкіл, ніж «іногородні» (Школи будувалися станичними громадами на власні кошти, і дітей «іногородніх» козаки в свої школи не пускали. «Іногородні» мусіли задовольнятися переважно церковно-парафіяльними школами, а більшість «городовицьких» дітей валишалася по-за школою).

Про розвиток шкільної справи свідчать такі цифри:

Рік	Середніх загально-просв.		Середн. та початк.-спеціяльн.		Початкових загальних		Разом
	шкіл	учнів	шкіл	учнів	шкіл	учнів	шкіл	учнів
1910	19	5.943	23	1.957	1.602	131.823	1.641	139.723
1913	36	9.268	94	8.035	1.620	157.585	1.763	175.621
1919	151	—	124	—	—	—	—	—

В 1918 р. вищих початкових шкіл було 140 (в 1919 прибавилося ще 40) з 15.778 учнями^[122].

V.

Після зруйнування Січи старшина військова — тодішні проводирі козацькі — цілком розпорошилася. Найсвідомішу й найактивнішу частину її російський уряд виселив з України в Росію, замкнув по тюрмах, знищив; де-хто з старшини — і то певно кращий елемент — подався до Туреччини, де-хто загинув під час походів, і таким чином, козаки рушили на Кубань майже обезголовлені. Чепіга, Головатий, Білий, а коло них кілька десятків старшин — це був той мозок українського козацтва, з яким прийшло воно на нове місце.

Останні проводирі останніх Запорожців в останнє прислужилися українському народові. Вони зібрали запорозькі недобитки, розселили їх, чи так, чи сяк, і при дуже несприятливих обставинах організували життя в напівдикому краю. Безперечно, переселення Запорожців на Кубань прискорило залюднення широких просторів Північного Кавказу українцями.

На цьому старшина українського козацтва скінчила своє служення Україні.

Російський уряд бачив, як настирливо запорозька старшина добивалася дозволу заснувати Військо, як вона піклувалася про його організацію; розумів він і те, що коли й надалі на чолі Війська, стоятимуть національно-свідомі проводирі, то воно не вмре, як українське козацтво.

Існування на Кубані такого Війська було не в інтересах Росії, тому уряд робить усе, щоб козаків цілком обезголовити і потім обмосковити.

І мабуть ні в одному закутку України російський уряд не дбав так уперто і так старанно про обмосковлення українського населення, як це робив він на Кубані. Та може через це нігде уряд і не мав більшого успіху в своїх заходах, як тут; хоч це обмосковлення посувалося й не дуже хутко.

Головнокомандуючий кавказькою армією кн. Барятинський р. 1861 писав військовому міністрові: «Двѣ части, изъ которыхъ составилось нынѣшнее Кубанское Казачье Войско, до сихъ поръ различны между собою и имѣютъ только то общее, что благосостояніе казаковъ, при всѣхъ богатствахъ края, не развивается. На это есть очень много причинъ и между ними главныя: замкнутость казачьяго сословія и пользованіе землей всѣмъ войскомъ безъ права пріобрѣтать часть оной въ собственность… Но замкнутость казачьяго сословія имѣетъ другую болѣе важную сторону: она развиваетъ духъ отдѣльности въ государствѣ. Въ бывшемъ Черноморскомъ войскѣ, состоящемъ изъ малороссіянъ и хранящемъ преданія запорожской сѣчи, эта отдѣльность принимаетъ видъ національности и выражается нерасположеніемъ къ иногороднимъ, которыхъ казаки недружелюбно называютъ москалями. Сліяніе бывшаго Черноморскаго войска съ Кавказскимъ можетъ дѣйствовать противъ этого особенно вреднаго въ настоящее время начала, но необходимо, чтобы сліяніе это было не только административное, а проникало въ самый бытъ казаковъ»^[123].

Було вже зазначено, що козацькі привілеї і права швидко почали обмежуватися і цілком порушуватися. Не без опіру стрівали козаки заходи уряду — і просили вони його і бунти счиняли^[124], але прохання і протести викликали лише нові обмеження та утиски. Петербург твердо провадив стару московську політику поневолення українського народу, навіть не міняючи для Кубані зовнішніх форм і методів цієї політики.

Рада і виборна старшина (козацький уряд) касується. Як колись у Запорожців, частина землі відбірається. До 1.000.000 дес. козацької землі проголошується власністю російської казни і частина її роздаровується таким «козакам», як Карцев, Лоріс-Меліков, Дурасов, Юсупов-Сумароков-Ельстон і т. д.; і т. д., Цариця Катерина II роздавала землю своїм коханцям, а царь Микола II відрізує від Кубані смугу Чорноморського побережжя (р. 1896), щоб утворити Чорноморську губ. і потім дати можливість російським вельможам та петербурзьким урядовцям і московським купцям придбати за безцінь — по клаптику земельки під вілли.

Старшину, що прийшла в козаками з України, уряд привертає на свій бік. Він віддає їй у власність частину військових земель (за цю «милость» проводирі козацькі зрадили своєму народові і з часом майже всі без винятку обмосковилися).

Спочатку старшина жила одним життям з козацтвом і мало чим відріжнялася від нього. Ще р. 1851 в. об. наказного отамана Рашпіль, з приводу пропозиції уряду взяти на утримання коштом Війська 10 стипендій для старшинських дочок в Новочеркаському дівочому інституті, писав Командуючому Військами Кавказької Лінії; «Дворяне Черноморскаго Войска не обладаютъ недвижимыми имѣніями, крестьянами населенными, и не имѣютъ никакихъ фондовъ, отъ которыхъ могли бы получать доходы без личнаго труда. Напротивъ, дворянинъ въ Черноморскомъ Войскѣ поставленъ въ обстоятельства быть лично земледѣльцемъ и сельскимъ хозяиномъ точно такъ же, как простой казакъ, съ той только разницею, что первый обязанъ соразмѣрно съ большинствомъ своихъ нуждъ и потребностей больше трудиться, чѣмъ послѣдній: потому то и для того первому дается больше земли, чѣмъ послѣднему. Въ этомъ и состоитъ нѣкоторое различіе, но не отличіе въ бытѣ дворянъ и казаковъ. Дворянинъ внѣ службы обязанъ снискивать себѣ пропитаніе тѣмъ же самимъ путемъ, что и простой казакъ. Въ теперешнемъ нашемъ положеніи и въ отношеніи къ тому быту, какой намъ Государемъ Императоромъ указанъ, дочерямъ нашимъ высшаго институтскаго образованія не надо»^[125].

Але незабаром стан речей змінився.

Вище згаданий князь Барятинський, констатуючи пізніше через 10 років, що «Замкнутость казачьяго сословія и недостатокъ на мѣстѣ средствъ къ образованію сдѣлали то, что войсковые дворяне очень мало отличаются отъ простыхъ казаковъ въ пользованіи общей землею», радить цареві передати військовій старшині землі в власність, не забороняти старшині виписуватися з Війська, дозволити дворянам і иншим особам купувати військові землі з тим, щоб ті райони, в яких кількість іногородніх збільшиться, вилучалися б з Війська і передавалися в управління російській цивільній владі (розкозачувалися — авт.), дозволити також і козакам, що вислужать свій строк, купувати землю у власність і виписуватися з Війська. «Войсковые офицеры», на його думку, «пріймутъ съ глубочайшей признательностью, какъ высокую милость, дозволеніе потомственнымъ дворянамъ оставлять казачье сословіе и покупать въ Войскѣ земли. Поставленные нинѣ въ необходимость искать популярности между казаками выказываніемъ духа опозиціи подъ предлогомъ національности и историческихъ воспоминаній, офицеры бывшаго Черноморскаго Войска въ виду преимуществъ, даруемыхъ потомственному дворянству, сдѣлаются для своихъ выгодъ горячими поборниками всѣхъ мѣръ, принимаемыхъ правительствомъ. Выбытіе изъ Войска нѣкоторыхъ потомственныхъ дворянъ не повлечетъ за собой недостатка офицеровъ для службы казачьей, а если бы оказались вакансіи, ихъ можно замѣнить офицерами регулярныхъ войскъ. При строгомъ выборѣ этихъ офицеровъ, они будутъ особенно полезны для уменьшенія невыгодъ замкнутости, въ которой казачьи войска всегда останутся до нѣкоторой степени… Сверхъ того, эти офицеры будутъ содѣйствовать полному сліянію двухъ разнородныхъ частей, изъ которыхъ составилось нынѣшнее казачье войско».

На виписку офіцерства з Війська взагалі царь Олександер не згодився, «чтобы не захотѣли того и въ другихъ войскахъ, чего никакъ нельзя допустить, чтобы не лишиться дешевыхъ сравнительно съ регулярными офицеровъ»; дозволивши виписуватися лише тим офіцерам, котрі прослужать 22 роки и куплять не менше 200 десятин, а останні пропозиції затвердив «по исключительному характеру народонаселенія въ бывшемъ Черноморскомъ войскѣ, — по видамъ государственнымъ, отнюдь не могущимъ идти въ примѣръ для прочихъ казаковъ — по особеннымъ обстоятельствамъ», і тим зробив відносно чорноморської старшини те, що в 18 ст. царі й цариці зробили відносно української старшини, — посварив її з козацтвом і спокусив зрадити свій народ^[126].

На ґрунті земельних відносин, що своїми розпорядженнями утворив російський уряд, повстала між козацтвом і старшиною незгода, котра що далі все вростала в міру того, як старшина «одворянювалася» і обмосковлювалася ніби з вдячности за царську «милость» — передачу у власність землі, що досі була у доживотному користуванні.

Старанно охороняючи козацтво від найменших впливів української національної стихії (поруч на Україні розташовуються російські салдати та донські, оренбурзькі, уральські козаки, а кубанських козаків заганяють в Польшу, за Кавказ, за Каспій), уряд крок-за-кроком намагається вбити у кубанців «духъ отдѣльности въ государствѣ», ставлячи Кубань своїми заходами в положення гірше від того, в якому перебували инші козацькі краї, де жили козаки, що вважалися «чисто-русскими казаками».

Кубанському Війську, яке в мирні часи має: 11 полків і 2 дивізіони кінноти, 7 батальонів піхоти (пластунів), 4 батареї — не дозволяється мати ні військової школи ні кадєтського корпуса. Більш того — ставропольська юнкерська школа, де вчилися майже виключно кубанці, в 70 роках зачиняється, а кубанці примушуються їхати в юнкерську школу в Оренбург, Тифліс, Петербург… А донські козаки мають свій кадєтський корпус, юнкерську і офіцерську школу; Оренбурзьке Козацьке Військо — менше від Кубанського — має також і юнкерську школу і кадєтський корпус; Терське Військо, майже в 6 раз менше від Кубанського, має свій кадєтський корпус, в якому утримувати половину учнів примушується кубанців, але стипендіятів на кубанські стипендії призначає… намісник Кавказа з кандидатів цілого Кавказу, а инколи й з Росії.

Козацькі сини вчаться в військових школах не дома. На цілі роки вони відриваються від сім'ї, від рідного краю. А вміла рука російського вчителя рве в душі маленького козака всі ниточки, які звязують його з своїм Краєм, з рідною стихією; і в Воронізькому чи Московському корпусі, в військових школах Оренбурга, Москви чи Петербурга виховуються не діти свого краю, свого народа, а в ліпшому випадкові люде до них байдужі.

«Замиряється» Кавказ (р. 1861), і козаки мають час, щоб взятися за працю по налагодженню свого господарства^[127]. Почувається потреба в агрономах, в інженерах, взагалі в освічених людях^[128]. Козацтво рветься до світу, до науки, будує по станицях своїм коштом школи-палаци, витрачає великі гроші, щоб обставити їх як-найкраще (на Кубані часто-густо 2-х класові школи обставлені краще, ніж середні в Росії). Почувається велика потреба в учителях, а одна кубанська вчительська семинарія випускає що-року 20 учителів. І хмарою сунуть з Росії на Кубанські степи «культуртрегери», «образовувати» козаків (російське слово «образовать» на Кубані перекручено в «образовувати» і вживається замісць слів — «обшахраїти», «обдурити». — «А він мене здорово «образував»). Не знаючи ні мови більшости населення краю, ні звичаїв, ні життя його, ці «культуртрегери» на протязі десятиліть безуспішно вчать козацьких дітей одній науці — говорити «правильно» (в 1917 р. на Кубані з Чорноморською губ. було більше 3000 учителів, котрі прийщли з Тверської, Ярославської, Пензенської, Московської і в инших російських губерній).

Хліборобський край не має навіть середньої агрономічної школи. В 1909–13 р. чорноморські станиці добиваються дозволу відчинити середню агрономічну школу, при чім дають на цю ціль, конкуруючи між собою, хто дасть більше, сотні тисяч карбованців, сотні десятин землі; але… все це даремно, дозволу не дається, а одночасово з цим на Дону відчиняється і середню агрономічну, і землемірну школу, і політехнікум. Частина козацької молоді вчиться в середній школі по-ва межами Кубані, а вищі школи Петербурга та, Москви одшліховують козаків в бажаному для російського уряда напрямі (казати про те, що школа на Кубані чужа, російська — нема чого).

В той час як губернії російські — Псковська, Вологодська, Костромська, Володимирська, Архангельська, в яких в кожній налічується від 1 до 1½ міл. населення, мають свої єпархії й школи для підготовки священників, Кубань в її 2½ мільйоновим православним населенням підлягає ставропольському архієреєві і не має своєї духовної семинарії. Потреба в священниках задовольняється в такий же спосіб, як і потреба в учителях: з Росії пастирі йдуть пасти козацьке стадо, не знаючи ні мови ні звичаїв «овець» (р. 1917 значна більшість священників була з росіян. Козак священник — на Кубані велике диво).

Нащадки колишньої старшини військової (до речі сказати, нечисленна стара козацька аристократія майже вся вимерла і взагалі перевелася), так зване, «дворянство» — хоч його й мало на Кубані, має охоту об'єднатися, і… по наказу з Петербургу установи дворянського стану для Кубані організовуються в Ставропольскій губернії (де дворян значно менше).

Під час Судової Реформи (в 60-х роках XIX віку) для Дону видається спеціяльний закон, на підставі якого половина членів Суду мусить бути з козаків донців, що ж до Кубані, то нічого подібного — «на общемъ основаніи». На Дону козаки вибірають Мирових Суддів, а на Кубані вони призначаються російським урядом майже виключно зв росіян, поляків, донців. Судову Палату дають не Кубані, а Дону. З часів Державної Думи виникає питання про відчинення нового Окружного Суду на Північному Кавказі. Кубань просить відчинити його чи в Майкопі чи в Армавірі, а Петербург рішає відчинити на Тереку в П'ятигорському, недалеко від Владикавказу, де такий Суд є.

Поштове Окружне Управління відчиняється не в Катеринодарі, а на отшибі у Владикавказі.

Навіть такої установи, як Контрольна Палата, Кубань не має (відчитується перед Ставропольською Палатою).

Коли до вищесказаного додати, що Кубанське Військо з своїх військових капіталів не могло витрачати навіть на найпекучіші потреби краю без дозволу російського уряду більше 300 карб., то стане зрозумілим, в яких лабетах кубанці жили 125 років (з р. 1792 до 1917).

За цей час російський уряд досяг того, що українське населення краю загубило розуміння національної єдности Кубані з Україною. Велика Революція застала на Кубані етнографічну масу, добрий десяток тисяч російських «культуртрегерів», москвофільську козацьку (в той же час здебільшого «ура-козацьку») інтелігенцію та де-кілька десятків свідомих українських громадян, розпорошених по краю від Новоросійська до Ставропольщини, від Ельбруса до Кущовки (на 500 депутатів Краєвої Ради останніх було де-кілька душ).

І тому, коли прийшов «слушний час», козацтво Кубанське не сказало того слова, яке воно могло б сказати, не ступило на той шлях, на який повинно було б ступити.

VI

Більше п'ятидесяти років після того, як переселилися Чорноморці, на Кубані існувала «хапатня» (скільки забажав та подужав і де б не надумав, там і брав, і косив, і випасав). Тоді козак знімав шапку перед новим переселенцем з України, перед «дядечком», перед «братіком» і просив: «Не минайте, ріднесенький, нашого куріня (на Чорноморії ще казали «нашої слободи»). Та в нас вам, дядечку, і те й се, та в нас вам, братіку, і земля й вода… риба в нас, раки… тирса — товаряки не видно… бджоли — парої беремо… Допоможемо вам і хату поставити». «Дядечко» й «братік» були не чужі люде, то були діти та унуки Запорожців, родичі їхні та знайомі чи селяне-хлібороби з Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини, з колишніх степів запорозьких чи й з инших місцевостей України. Тоді «дядечко» й «братік» думали-гадали, де їм зручніше осістися: а чи на Кирпилях, чи на Понурі, чи на Калаусі, чи може податися на Лінію — на Лабу. Розшукували курінь, де живуть родичі, знайомі, і там осідали,

Нових переселенців радо записували в козаки. Козацтво збільшувалося і зміцнювалося.

Потім військову землю поділили між станицями на юрти, а станичні громади стали давати козакам паї (наділи), і «хапатня» минулася. Нові переселенці з України — ще бажані гості, — землі вдосталь (пай до 30 десятин на душу, станиці мали ще й запасні землі), і всіх, хто приходив і хотів у козаки приписатися, станичні громади приймали.

Пізніше (в кінці 70 років минулого віку) почала вже почуватися де-яка «кіснота». Уже не всіх переселенців станичні громади приймають у козаки, а лише де-кого з них, бо… «й самим стає кісно». Новим переселенцям не забороняється осідатися, купувати в козаків городи, будувати хати, орендувати козацкі землі, господарити. Переселенці почувають себе добре, хоч їх уже й не приймають у козаки (цьому став перешкоджати російський уряд); земля ще дешева: за 12 карбованців можна купити десятину, за 5–10 коп. заарендувати.

Але з часом переселенців-хліборобів значно побільшується, а в звязку з цим росте і попит на землю. Орендні ціни підскакують вгору, і козаки (більшість з них учорашні переселенці), особливо ті, котрі самі орендували землю, починають почувати не аби-яку «кісноту» і нарікати на «іногородніх» (так «Областное Правленіе» починає називати переселенців, не принятих у козаки). І що більш піднімаються ціни на землю, то дужче росте невдоволення «нагородніми», «городовиками» (так переселенців починають називати козаки). Як і скрізь, на Кубані пани збувають потроху свої землі, городовики, головним чином хлібороби-українці, за допомогою поземельного банку, починають скуповувати їх.

Але панів тих в краю не багато, маєтки їх не такі вже великі, і тому продажньої землі обмаль. Пізніші переселенці мусять задовольнятися здебільшого орендою чи ремісництвом (переважно переселенці росіяне)^[129].

В вісімдесятих роках переселенець перестає вважатися не тільки «братіком», а й «добрим чоловіком», і вже нікого з переселенців не приймають у козаки.

Переселенець — ще недавно бажаний гість — стає «городовиком», «нагороднім», «зайдою», «приблудою», «пришлецем», «мугирем», «гамселом», «боскою», «шушваллю». Козак з Полтавщини чи з Чернігівщини — нащадок запорожця, чи селянин-хлібороб з Харківщини, Вороніжщини, Київщини, з Поділля, з Волині чи з Росії, — відкіля б не був — стає «бісової невіри городовиком», «бісової душі — гамселом» (останнім словом звичайно дратують городовиків росіян).

Обезголовлене козацтво уже не скріплює себе, не збільшує свою міць приняттям переселенців у козаки, а витрачає свою силу на протязі 30–40 років на щоденну невтомну сварку та гризню з ними, що иноді набірали характеру справжніх городовицьких погромів (80-ті роки).

А місцева військова влада і уряд російський своїми розпорядженнями лише під'юджують козаків проти городовиків і навпаки; напр., в девяностих роках військовий міністр Вановський був заборонив станицям здавати свої землі в оренду, що лише загострило відносини між обома частинами населення. «Поділяй і володій» (divide et impera) — ця політика провадиться урядом російським і на Кубані. І в краю, де може розміститися і добре жити 10 мільйонове населення, трьом мільйонам душ стає тісно.

Козацтво заховалося в свою станову шкаралупу і відгородилося від половини населення краю. Станова окремішність і привілейоване положення козаків спричинилося лише до поневіряння і козацтва і цілого краю. Козак не розумів, що він може бути дужим лише вкупі з «братіком».

Привілейоване положення, станова окремішність і більша, порівнюючи, матеріяльна забезпеченість утворили ґрунт для народження в козаків почуття своєї «вищости». Життя, підкреслюючи економічну й громадянську нерівність між козаком і городовиком, лише зміцнює це почуття^[130].

Вже при охрещенні дітей робиться поділ: за охрещення козацкої дитини священник бере п'ятьдесят копійок («недохрещені» — кажуть городовики), а за охрещення «городовичати» священник бере карбованця («душа з лопуцька» — не змовчують козаки). За вінчання, за похорони і т. д. «такса» теж не однакова: «городовик» платить більше, козак менше.

Семилітній козак — обов'язково низько пострижений, у шапці, в бешметі, поясом козацьким підперезаний і в чоботях — одяг чепурний і добре пригнаний — іде до школи. Батько козак за науку сина нічого не платить, бо школа утримується на громадські козацькі кошти і дає школярам і пера, й папір, і книжки — всі приладдя і підручники (учебники). Семилітній городовик сидить здебільшого дома. Батько — «городовик», його сина до школи можуть не приняти, а приймуть — за науку він мусить платити (і родився, і хрестився городовик у станиці — може й жінку має козачку, — стягся й купив «план» — козакам плани (садиби) дає громада — поставив хатину, але він не член громади, він… приписаний до Полтавської, до Харківської, до Херсонської чи ще до якої губернії, відкіля колись дід його чи батько пішов на Кубань).

Семилітній козак вдоволений, що ходить до школи. Семилітній городовик може втішатися тим, що пасе гуси чи свині. Козацький син пишається, що він уже й «палички пише» і вміє брати «під-вис», «городовичча» може пишатися тим, що пасе гуси чи свині иноді не чиї, а козацькі.

Козацька дитина в школі бачить п'ять-шість душ школярів-городовиків (більше не принято «за недостачею місця»). Козацький син не хоче сидіти в школі поруч з «городовиком»… иноді кудлатим, вовкуватим, гірше одягненим і обутим.

Чує щколяр-козак у школі, як учитель каже: «Петренко! если завтра не принесешь деньги за правоученіє — будешь исключен!» А на другий день «городовик» Петренко іде з плачем з школи, — його прогнали, а козак Петренко спокійнесенько вчиться.

Інструктор гімнастики (в школах навчання гімнастики обов'язкове) підкреслює, коли відбуваються вправи: «Як стоїш? Що ти «мугирь», чи що?» І козак-школяр пильнує, щоб стояти «по-козацькому». Школяр-«мугирь» почуває себе ніяково…

До послуг козака-школяра і двохкласова школа в станиці. Хоче вчитися далі — хоч і мало шкіл, — «Областное Правленіе» про освіту не дбає, та й Петербург зкоса дивиться на найменшу спробу козаків на світ вирватися — а все ж маються фершальська школа та учительска семинарія, де і вчитимуть козацких синів і годуватимуть. (Військо утримує ще й реальну школу для хлопців і інститут для дівчат, але в цих школах на військові кошти можуть вчитися лише діти «благородних родителей»).

Має козацька дитина путній голос — військовий хор («півча») шукає доброголосих хлопців — регент хору їздить що-року по станицях, одвідує школи та пробує голоси, і хлопець з путнім голосом може вступити до хору. Має козацька дитина нахил до музики — військова музична школа візьме її у науку. І хор і музична школа — установи військові, — козак навіть і службу відбуде там співаком чи музикою (не погана ще й «оружейна» військова майстерня. І туди козак може піти, і вийде з нього не аби-який майстер).

Хай городовик-школяр має голос золотий — його голосу навіть і не спробує регент військового хору. Хоч який нахил у городовика буде до музики, ніхто не зверне на нього ніякої уваги.

Городовик походив до школи дві зіми, і годі. Його до «козацької» не пустили, бо «не було місця», чи «не було за що», — ходив він до церковної, — діякон там «образовує»…

Це і вся наука більшости тих небагатьох щасливих «городовиків», що попали до школи. А походить дві зіми, трохи підросте і береться за працю. Пасе він чужі вівці, «кущанку», він за підпасича в чередника громадського і за погонича в сусіда-козака; він десятником коло «правленія» або йде в майстерню до шевця, до кравця, до бондаря; він працює дома, коли є коло чого працювати.

Школяреві козакові дванацять років, а він уже вміє і «навкулачки» битися. Він уже й рукава засукує, ніби й справжній парубок (а коли нема поблизу старших, то і «в-віру» лається). Та він уже знає й насолоду перемоги в боротьбі з… «бісової невіри городовиками». Городовикові дванацять років, а його вже не раз і не два застукували в суточках його однолітки козаки. Він уже був у бувальцях, не одного й синяка вже зносив, тай не за одну розпанахану сорочку дала вже йому мати «трипарів».

Сімнацятилітньому козакові громада дає пай. (По де-яких станицях на Закубанні паї даються десятилітнім хлопцям. Батько мусить викорчувати землю, щоб син у 17 років мав чистий пай).

Пай дається парубкові незалежно від того, скільки паїв батько його вже має, хлібороб він чи ні, і що він робить з землею. Пай дається парубчакові, бо він козак, бо він мусить за свій кошт справитися на службу.

Городовикові-хліборобові паю не дають. Городовик-хлібороб робить у козака з мірки. Не хоче працювати з мірки — може взяти в оренду якусь десятину чи сирітської землі чи у козаків-панів, що самі своїх паїв не обробляють і в станиці не живуть, а якщо й живуть, то їм з-за служби (писарської, фершальської і ин.) не до землі.

Сімнацятилітній козак починає парубкувати. Гуде «козацька» улиця. Нема найлюбішої розваги в козаків-парубків, як дати городовикам «доброї кладі». На «улиці» зводяться рахунки між парубками: пробиваються голови, вибиваються зуби, юнаки калічаться, і «куркулі» (так дражнять козаків) на все життя в знаки даються «городовичні». Буває й навпаки.

Парубок-козак вже й на городовика — чоловіка старшого віку гримає. Він на старого городовика рукава не засукує, але «в-душу» лаятися при ньому не соромиться. Городовика, хай і сивого чоловіка, парубок-козак не поважає, бо він же… «нагородній бісова-душа».

Парубок-городовик перед старим козаком не такий завзятий.

19 років козакові, і він береться за підготовчу працю до служби (станична громада обмірковує і вирішає, кому з козаків молодих де служити; заможніших громада призначає до кінноти, бідніших призначає в пластуни). Ходив колись козак до школи, але забув науку^[131], і знову дві зіми він учиться в школі (вечірні заняття). Два роки відбуваються і вправи військові (для кінноти на конях). Інструктор (громадський, з досвідчених вахмістрів) учить козаків і військової вправи і «словесности». Сотенний командір чи командіри полка або батальона, що приїздять у станицю «на смотр» — на огляд козацької амуніції — перевіряють, оскільки успішно йде навчання військовій науці.

«Учення» (вправи) відбуваються на церковній площі чи на вигоні. Дітвора і козацька й городовицька дуже любить дивитися на «вчення». Заклопотаний інстркутор хвилюється, лається: «як ти повернувся, щоб тобі те та се! Що ти «мугирь», чи що? Не вмієш ступити?» Або: «Як ти ідеш? Чого ти перехнябився, як та «городовичка» на перелазі?» Маленькі козаки слухають інструктора і з зневагою дивляться на маленьких городовиків.

З «словесности» козак довідується про існування «внутренняго врага» і про те, нащо козаки існують на білому світі. Козак дізнається з «словесности», що він мусить боронити «престол — отечество» від «внѣшняго врага», мусить замиряти Кавказ, Польшу, «тикинців» — та «усмиряти» ворога, який є «внутри». Козак знає, що люде, котрі живуть «унутрі», поділяються на козаків і «городовиків». Козак — «слуга царю», а «городовик»… нездара, недотепа, неоковира та він же «бісова душа» иноді ще й «внутренній враг», разом з жидом і студентом! Такі висновки робить козак після двохрічного навчання «словесности».

Провчився козак дві зіми і йде в лагері (в одну в станиць на Кубані) на 4–5 тижнів. Сходяться в лагері козаки цілого майбутньго полку чи батальону і козаки однієї станиці довідуються, з ким їм доведеться служити і знайомляться один з одним. В лагерях відбуваються вправи цілого полку, батальону. І не самі молоді козаки вчаться вправам, а разом з полком чи батальоном другої черги («очереди»), з старими досвідченими козаками, котрих теж покликано в лагері. Молоді вчаться, старі вчать, дають приклад. В лагерях козак остаточно підготовлений до служби.

Козак іде на службу. У козака свій кінь, своя зброя, своє вбрання. Не сам він іде, а в гурті своїх ровесників. Двадцять–30, 50–100 душ (в залежності від кількости козачого населення станиці) разом ідуть в один полк, в один батальон і навіть в одну сотню. Ідуть брати двоюродні, брати троюродні, зяті, шуряки, свати; батько одного козака — хрещений батько другого, рідна мати другого — хрещена мати третього, той у того бояринував, а той у того кумував. Ідуть одним великим гуртом, а в гурті тому менші гуртки: «зарічанці», «заєрковці», «з нашого кутка», «з красної вулиці», «сусіди», і всі, всі — «станичники». Знають вони один одного змалку: разом і до школи і на «улицю» ходили.

Виряжають козаків рідні, товариші, друзяки (а парубків і дівчата), та виряжає козаків і громада на чолі з станичним отаманом. Багатий, бідний, має батька-матір чи сирота, жонатий чи парубок — перед громадою всі однакові, всі — козаки. Виряжають козаків урочисто: правиться служба Божа, священник, покропивши свяченою водою і козаків, і коней, і збіжжя козацьке, напучує словом… Станичний отаман наказує козакам молодим не забувати про Військо, про славу його, про свою станицю, наказує держатися гурта свого козацького, стояти один за одного, «хоч би й не нашу сотню рубали»… Батьки напучують словом батьківським синів своїх, наказують коней доглядати («доглянеш, сину, і він тобі послужить») і… шануватися.

Разом козаки одслужаться чи за Кавказом чи за Каспієм, разом повернуться, і всіх дома стрінуть і рідні й громада. І рідні й громада радіють, що козаки одслужилися й повернулися і живі й здорові.

«Городовик»… Учора звечора бачили його на базарі, а сьогодні люде кажуть: «пішов у салдати». Пішов — пішов. І станичний не сказав городовикові слова доброго, хоч би він з діда-прадіда жив у станиці.

З ким городовикові доведеться служити, він не знає, а як одслужиться та повернеться з «шинелею» в станицю, його не стріне громада. Прийшов — прийшов, то його справа.

Козак служить в полку чи в батальоні, в якому служив батько його. На службі навчається козак стояти «один за одного», а всі навчаються стояти за «свого». Офіцери в полку чи батальоні теж в більшості козаки. Офіцерів ріднить з козаками приналежність до одного Війська. При лихій годині офіцер не покине козаків, а козаки не покинуть свого офіцера. Вони — козаки. Козацька, військова частина — то сила, яку можна більшою силою подужати, знищити, а не розпорошити.

А городовик — салдат. Салдат — «крупа» («А на палубѣ солдатушки стоятъ!» — співають салдати. «Отакісінькі, бісові душі!» — не втерпить козак і покаже на пальцях, які саме завбільшки «солдатушки»). — «Далеко салдатам до козаків!» — каже так семилітній козак, та так каже й семидесятилітній козак. І старе і мале так думає.

Повернувся козак з служби і мусить сидіти дома, в станиці. Не має він права рушити з місця (без дозволу). Кінь, зброя, одяг мусять бути завше в належному стані, щоб чи в день чи в ночі, по першому наказу, козак міг в похід виступити.

«Смотр» — командір полка оглянув коня, — кінь спав з тіла — «брак!» Козак купує другого. Коня вкрали — козак купує третього. Ні з того, ні з сього «телій» — здох кінь — знову купує… Купив доброго коня, та купив не в черкеса Ібрагима, як наказував командір полка, і… «брак!» — треба другого купувати в Ібрагима (а за те, що не послухав, на місяць «на висидку»).

«Смотр» — командір батальона збракував бурку й башлик. Та башлик щей порізав кінжалом. «Добра бурка, і башличок нічого, а збракував і загадав купити в Тамазова… десь на Красній улиці…»

На першого коня козак стягся, продавши «те-се»… Щоб купити другого позичає «сирітські» в опікунів громадських… Третього купує громада за свій кошт, а частину козацького паю здає в оренду. Трапляється, що громада купує вже и другого коня (а по-за Кубанню то й першого).

Справка козаків виснажує. Господарство козацьке підупадає. Козак убожіє.

Лиха година об'єднує козаків.

Рівняє козак свою козацьку долю з «городовицькою» долею: «городовик — прийшов з служби, і ні гадоньки. Куди схотів — пішов, поїхав. Не зборканий він, неспутаний. Ні коня йому не забракують, ні на «висидку» його не пошлють. «Шинелю» зносив і забув, що салдат»! — «Добречко! живуть собі на наших животах!» — «Ат, бісові душі!»

Терпець уривається, засукують козаченьки рукава і… начувайтеся городовики! Невдоволення козаків своєю долею падає на городовицьку голову. Городовик не має, де дітися, і зносить нарікачня, а часом і знущання мовчки і взагалі поводиться так, ніби він і справді завинив перед козаком тим, що його батько чи дід пізніше прийшли на Кубань, ніж батько чи дід, або прадід козака (хоч із тієї ж самої причини і часто-густо з того ж самого місця), і тому не встигли вже приписатися в козаки, поки ще це легко було зробити.

По де-яких станицях громада рятує при лихій годині громадян-козаків: погорів козак — громада дає йому допомогу на будівлю хати; вкрали коня — громада допомогає купити коня.

Хай городовик голий вискочить під час пожежі, громада йому не допоможе.

У кожній станиці є громадська аптека, кожна станиця має свого громадського фершала (подекуди акушерку і майже завше ветеринарного фершала). Козак має право на безплатну медичну допомогу. І лише «добрий чоловік» — громадський фершал безплатно допоможе городовикові.

Козак — громадянин. Він вибірає, і його вибірають виборним, отаманом, довіреним, суддєю, уповноваженим в справах громадських. Козак дбає про містки, про школу, про будівлю церкви. Козак рятується від сарани, від повіді. Всі потреби життя станиці задовольняє і обслуговує козацька громада. Козак — господарь у станиці.

Городовик — «зайда», «приблуда», «пришлець». Має городовик город — платить посаженне; тягло має — одбучі одбуває, корову придбав — платить за попас. Нічого городовик не має — нічого не платить («з голого, як з святого»). У громадських справах городовик не бере участи. (В багатьох станицях городовики складають більшість населення). Городовик — чужинець (хоч би він з діда-прадіда жив у станиці).

Городовик любить край, станицю. Живеться більшості городовиків скрутно, та податися нікуди, — «з дому ж не підеш… коли поневірятися, так поневірятися вже дома».

Не злидні городовикам допікають, а безправне образливе становище, утворене, звичайно, не козаками, а розпорядженнями російського уряду. Позбавлений елементарних прав (не маючи в той же час майже й ніяких обов'язків громадських), городовик губить нахил до громадського життя, починає думати лише про те, щоб можна було йому вільно «глинки вкопати», «дровець нарубати» (по закубанських станицях), «корову чи гусей попасти» (революція р. 1905 подарувала городовикам мрію про скасування «посаженного»).

Городовик тримається так, ніби не дід його чи батько в станицю прийшов двацять–трицять–п'ятьдесят літ тому, а він сам прибув учора чи позавчора. Він нічого від козаків не вимагає і не просить, а чекає, коли козаки на нього зглянуться та полегшать його безправне становище. Городовик не від того, щоб на нього було покладено всі ті обов'язки перед станицею, перед краєм, перед державою, які мають козаки. (Певно, коли б і кубанському козакові довелося опинитися в становищі «городовика» на Полтавщині, то, як би скрутно не було йому, він не вимагав би і не просив би, щоб сільська громада дала йому наділ землі і всі права селянина-громадянина, козак теж чекав би).

Городовики («посаженщики» і взагалі всі ті, які живуть у станиці) не об'єднані. Лише перед революцією р. 1905 по багатьох станицях вони стали гуртуватися з метою організувати свою «городовицьку» школу.

Городовики — вічняки та хуторяне, теж ж — чужинці». І ті й другі складають досить численну і міцну економічно групу переселенців, головним чином, з України. «Вічняки» вже скупили чимало панської землі; хуторяне тримають в оренді більшість панських земель (і участки «шкільні», «церковні», «громадські» і т. п.). Війна та революція перешкодила цим заможнім хліборобам остаточно розвязати «земельне питання» на Кубані в частині його, що торкається «панських земель» (купували вічняки землю почасти при допомозі поземельного банку, засновуючи товариства). Ці городовики користуються в козаків не аби-якою повагою. Козаки поважають достаток, а вічняки — «не шушваль».

Вічняки і хуторяне теж не об'єднані. Ще дужче, ніж «посаженщики», відбилися вони від громадського життя і вже ніякого клопоту не чинять козакам, бо і в станиці бувають лише тоді, коли треба задовольнити потреби релігії (охрестити дитину, одговітися, посвятити паску і т. д.).

Городовицькі села, як і козацькі станиці, мають своїх «городовиків». Селяне-городовики — не «зайди», не «приблуди», вони — «корінні». «Тільки й того, що в салдатах служать» — так означається ріжниця між козаками і «городовиками», що живуть селами.

Доля городовиків не «корінних», що живуть по селах, майже нічим не ріжниться від долі городовиків, що живуть по козацьких станицях.

Городовики — городяне, — їх мало (коло ⅟₇ кількости всіх городовиків) і живуть вони відокремлено. Городяне з козаками станичанами здибуються, головним чином, лише на базарі, купуючи в останніх хліб, дрова, городину і т. д. По містах їх значна більшість, козаків меншість; але тут в міському житті вони всі рівні.

Всі городовики — чужинці, а в той же час і вони й козаки в значній більшості прийшли з України. Мати городовичка співає над колискою тих же пісень, що співає й мати козачка. Маленький козак і маленький городовик бояться одного і того ж «хо», однії й тії ж «вови». Семилітній городовик однаково носить «вечерю» своїй бабусі, як і семилітній козак. Щедрувати й колядувати і городовицькі і козацькі дівчата ходять разом, і городовички співають не краще від козачок. І в козаків не відбувається весілля без короваю і гільця, а городовицькі бояри й дівчатка-світилки однаково пишаються, як і козацькі. Мати, жінка, сестра, дочка — козачки й городовички однаково і тими же словами тужать за батьком, за мужем, за братом, за сином, а коли задзвонять «по мертвому», козак перед тим, як зняти шапку, не питає: «чи по козакові, чи по городовикові?» і т. д., і т. д.

Мова, пісні, звичаї у більшості козаків і у більшості городовиків одні, бо вони діти одного народу, брати.

Політика російського уряду і безголов'я роз'єднали братів і зробили їх ворогами.

VII.

Обезголовлене населення Кубані, «образоване» російським учителем, а почасти «словесностью», поволі привчається покірливо нести тягар безправности.

Колись вільне і вільнолюбне козацтво обертається в зброю в руках російського уряду, яку останній все частіше і частіше починає вживати для «усмиренія» непокірливих мешканців «тюрми народів». Козак стає не аби-якою підпорою існуючого ладу і, ніби вдоволений своєю долею, мріє лише про те, щоб «коней не дуже бракували». Боязка думка козацька вже не сягає навіть до бажання позбутися справки на свій кошт (революція р. 1905 не подарувала козакам і мрії про скасування справки).

Справка, поголовна служба та одбучі (натуральна повинність) поволі руйнують козацьке господарство. Козак, помітивши, що до нього наближаються злидні, що злидні ось-ось-ось знищать його добробут, нашорошується, щукає-вишукує причини підупадку господарства. І знаходить її. Казакові здається, що убожіє він через городовика, йому здається, що коли б у станиці не було городовиків, то злидні не заглянули б у козацьку хату. Козак напосідає на городовика.

До революції р. 1905 ні козакові ні городовикові і не сниться можливість полагодження відносин між ними, можливість утворення спокійного співжиття. Козак все сподівається, «що городовик піде собі», і все його підштовхує, щоб ішов. Городовик «з дому» не хоче йти і все надіється, що може ж таки можна буде й йому «глинки вкопати».

Після цієї революції козак, не дочекавшися, коли городовик піде геть, дає йому спокій і береться утворювати кращі умови життя, рятувалися від злиднів.

Козаки обезголовлені, вони не мають своєї інтелігенції. Старшина військова та «чиновництво» — відрізана скибка: московська школа з козацьких синів витворила «їх високоблагородій», а «їх високоблагородія» не дуже часто цікавляться долею свого народа; козаки, так званих, інтелігентних професій — адвокати, судді, інженери і т. д. — їх де-кілька десятків душ на цілу Кубань — це — утвір тієї ж школи, це — більше люде «20 числа». Священники, вчителі й міська інтелігенція — в більшості люде чужі краєві, дбають, головним чином, лише про свій «промисел», а вчителі-кубанці — майже всі дивляться на світ Божий очима російських інтелігентів-заробітчан. Так звана, ідейна російська інтелігенція живе переважно по містах і до станиць не доступиться; вона бавиться в «союз русскаго народа» (праві) чи веде партійну роботу між своїми земляками городянами (с.-д., с.р., к.-д.). Козацька ідейна молодь («образовані» козаки) — не численна, і вона заклопотана «общечеловѣческими интересами», иноді витрачаючи всю свою енергію на поборення «украинскаго сепаратизма».

Козацької національно свідомої (української) інтелігенції ще менще і розкидана вона по краю…

Нема кому ковакам-хліборобам і раду дати.

Козаки хлібороби проводирів своїх виділяють з поміж себе. Не дуже вчені ці проводирі — вчилися вони в учительській семинарії, в фершальській та в двухкласовій чи однокласовій школі. Багато їм можна закинути де-чого — козацьке хліборобське населення в переходовий мент свого життя спромоглося лише на таких проводирів — але вони (імена і прізвища їх всім кубанцям відомі) почали вчити кубанців покладатися не на «начальство», не на уряд російський, а на себе. Вони — сіль землі кубанської в останні 10–15 років життя її перед революцією р. 1917 — не хто ж, а вони ввели козаків на шлях самодіяльности.

Були діячі маштабу краєвого, але кожна станиця мала й своїх, котрі служать громаді в повнім розумінню того, що, крім них, нема кому працювати на ниві громадській.

Працюють проводирі без плану, без певної системи (иноді, ніде правди діти, не забуваючи й про себе), як уміють, так і працюють, і роблять багато помилок, бо й їм немає кому ради дати. З ким справді порадитися може громадський діяч — станичний отаман чи гурток хліборобів, що оточують отамана і втілюють в життя ту чи иншу добру думку? З священником? Чужий він, і до нього люде більше звертаються тоді, коли треба задовольнити потреби релігії, обряду. Учителі? (В станиці п'ять, десять, двацять, трицять учителів.) Який же з учителя порадник у справах громадських (в значній їх більшості). З багатьма з них добре «пульку записати», в «банчок» чи в «триньку» пограти, а не радитися… Сотенний командір, командір полка чи батальона?.. Та хіба був випадок, щоб «їх високоблагородіє», приїхавши в станицю «на смотр», не поводилося з станичним чи з козаками громадянами старшого віку не як з «нижними чинами»? Щось було не чути, щоб «їх високоблагородіє» поцікавилося життям громадським і порадило козакам, як позбутися тієї чи иншої болячки. Нема з ким радитися проводирям, самотужки працюють вони і вчаться на досвіді (инколи ця наука дорого коштує громаді).

Немає болячки, яку б станичний громадський діяч не брався залікувати, немає такої дірки, яку б він не брався залатати.

Один дбає про сіяні трави — козаки починають сіяти трави. Ще він клопочеться, щоб путню худобу козаки годували, шукає-вишукує бугаїв «доброго заводу». Знайшов — громада купує їх і дякує панові-отаманові, що розшукав «швиців». (Місяць-другий минає, отаман дізнається, що «швиців» на Закубанні, в горах, добре плодити, що на Чорноморії, в степу, було б далеко зручніше «семинталів» держати, — помилка виправляється: «швиці» продаються на Закубання станичній громаді, яка вже два роки шукає їх і ніяк не найде, а для себе купуються «семинталі»).

Другий переконує громаду, що без акушерки, а ніяк жити не можна, що молодиці соромляться з жіночими хоробами до фершала йти; громада згоджується, призначає кошти на акушерку та заразом ухвалює й шпиталик свій організувати.

Третій про пошту дбає. Писав він раз, писав два, і, нарешті, з округи (з Владикавказу) відповіли, що пошту можна відчинити, коли козаки дадуть хату простору, сторожа, освітлення й опал, а також візьмуть на себе доставку пошти з залізниці.

Третій доводить громаді, що нема чого нарікати на «казну», бо на те ж вона й «казна», щоб брати, а нічого не давати; що треба не ґавити, згоджуватися та скоріше відчиняти, щоб ще в окрузі і не роздумали… Громада дає хату, дає сторожа, освітлення, паливо і береться доставляти пошту з залізниці. — Пошта відчиняється.

Четвертий всі сили покладає, щоб як-найкраще використати громадський лан («общественні запашки»), щоб збити копійку та, збудувати громадську цегельню з «гофманською грубкою».

П'ятий міркує-розмірковує: коли станична громада дає раду громадському ланові, коли станична громада має цегельню, то чому вона не може мати й власного млина? Громада будує паровий млин…

Шостому здається, що одна станиця нічого не вдіє, щоб бездоріжжя позбутися, але коли сорок станичних громад об'єднаються, коли козаки гуртом візьмуться, то де-що можна б зробити. Їздить шостий по станицях, намовляє, до об'єднання козаків закликає і… утворює спілку громад, пише статут акційного товариства, іде до Петербургу, добуває дозвіл і будує залізницю. Будує залізницю та й про свій стиль дбає (Чорноморсько-Кубанська залізниця має всі будинки українського стилю^[132]).

^[133]Сьомому здається, що козацтво без своєї інтелігенції переведеться ні-на-що. «Куди не глянь — все з Тамбова та з Рязані… Дожилися до того, що вже й писарь із Москви»… Клопочеться сьомий, побивається, щоб у станиці гімназію відчинити. Оббиває він пороги в Катеринодарі, добивається до «Округа» (Тифліс), достукується до Петербургу — ніде ні дозволу йому, ні поради, ні слова доброго… Розпочинає знову. Витрачає сьомий чимало часу і коштів і, нарешті, свого таки добивається, і громада відчиняє гімназію.

Восьмому здається, що доки будуть на Кубані козаки й городовики, доти не буде ладу. Йому здається, що в інтересах і тих і других і в інтересах цілої Кубані треба козацтво вивести з станової окремішности шляхом «окозачення» городовиків. Безсилий він зробити багато і робить, що зможе, і добивається, що в кооперативі між громадянами станиці немає поділу на козаків та на городовиків.

Дев'ятий гадає, що козаки його станиці живуть, хвалити Бога Милосердного, так, що дай Бог кожному. І хліб, і до хліба… І залізниця під боком… А коли й є яка прикрість, так це хіба та, що в його славній Старо-Нижче-N-ській станиці церква та школи не такі великі та красиві, як у Ново-Вище-N-ській, хоч остання станиця й менша далеко… І громада витрачає десятки тисяч карбованців, щоб і церква і школи були, «як і в людей».

Десятий бачить, що мирошник і в млині, і на своєму подвір'ї, і в хаті світить електрикою. Десятий вираховує, чи дуже дорого коштуватиме освітлення станиці електрикою… Поглядає десятий на річку… Роспитує, вираховує, а громада чекає…

Одинацятий переконав свою громаду, що вода з «цистерн», вода дощова, яку люде вживають, шкодить здоровлю. Він радить артезіянську криницю викопати. Громада робить постанову «викопати». Шукає одинацятий того, хто знає, як копати артезіянську криницю… Шукає, шукає і не знаходить…

Дванацятий згуртував де-кілька станиць, щоб висушити плавні. Громади призначили кошти. Шукали, шукали громади досвідченого чоловіка і знайшли… Дали йому шістьдесят тисяч, щоб розпочав працю, а він… «тички поставив і каже, щоб ще сто дали… треба шукати другого, бо цей щось…»

Тринацятий вичитав про трактор і вирішив спробувати орати ним на громадському ланові. Громада призначає кошти, і тринацятий їде до Катеринодару розпитати в «Союзі», де можна купити той трактор, а ж тут… війна! («Найшли коли воювати)»..).

І т. д., і т. д., і т. д.

Мучить бездоріжжя, — ні уряд російський ні місцева влада не звертають уваги на цю болячку — козацтво само рятується: станичні громади складаються, утворюють три акційних товариства і будують залізниці: Чорноморсько-Кубанську, Армавір-Туапсинську і Єйську. Кожне з акційних товариств розроблює проекти поширення своїх магістралів і будівлі під'їздних шляхів. Десять-двацять років спокійного життя, і Кубань позбудеться бездоріжжя власними силами.

Дається взнаки безгрішшя — державний банк, російські комерційні банки, а потім і московський народній (кооперативний) банк висмоктують з Кубанщини гроші і перекачують їх до російських центрів, — населення утворює краєву кредитову кооперацію і свої кооперативні осередки (Центральний Союз, Кубсоюз).

Московський народній (кооперативний) банк усі сили покладає, щоб не дати кубанському кооперативному осередкові (Кубанський Центральний Союз) стати на ноги, об'єднати кредитові товариства, а кубанці виносять осуд цій політиці М. Н. Б., зміцнюють свій союз і приймають не аби-яку участь в боротьбі кооперативного «Юга» в кооперативним «Сѣвером».

П'ять-десять років спокійного життя, і Кубань порятується від безгрішшя.

Для перемолу кубанської пшениці — «Кубанки» млини існують в Італії… Там з кубанського борошна макаронні фабрики роблять макарони… Инша сировина іде також за кордон та на російські фабрики та заводи, і кубанські кооперативи стають на шлях утворення своєї промисловости… Місцеві промислові кола й собі мобілізують сили і заходжуються коло будівлі фабрик та заводів. Кооперативи розробляють проект будівлі кооперативних елеваторів.

Десять-двадцять років — і Кубань свою сировину перероблятиме дома.

Хліборобське населення потребує порад, допомоги, і кооперативні союзи пробують задовольнити потребу в агрономах…

Прекрасні річки в степовій частині Кубані греблями та загатами запаскуджені. Не одна сотня тисяч десятин родючої землі гине під плавнями.

Гірські річки Кубані можуть дати білого вугілля для задоволення всіх потреб краю. І вже в головах проводирів рояться думки про оздоровлення річок, про осушку плавнів, про використання гірських потоків — дарової сили. Десять-двацять років спокійного життя, — і утвориться не одна спілка громад, щоб раду дати і річкам, і плавням, і лиманам.

Російський уряд дбає, щоб кубанець умів добре «усмиряти» та щоб кубанець нічим не відріжнявся від російських козаків: донців, оренбуржців і инших; щоб умів він «розписатися» — більша наука урядом вважалася для козака шкідливою. А населення з великим осудом стріває козаків, котрі вертаються з «усмиренія» з награбованими швейними машинами та посудом, з краденими годинниками та перснями, і будує за свій кошт школи-палаци та відчиняє гімназії по станицях.

Проводирі — станичні отамани, учителі, фершала, станичні кооператори, більш-менш освічені хлібороби — в більшості прихильники зрівняння в правах городовиків з козаками. Вони зуміли вже полагодити відносини між ними в кооперації. Десять-двацять років спокійної праці утворять ґрунт для цілковитого скасування «городовицького» стану.

Населення Кубані під проводом козацьких проводирів, може й спотикаючись, а йде вперед по шляху поступу. Лабети російського централізму не мають уже сили стримати поривання його до поліпшення свого добробуту, до утворення умов культурного життя. «Областное Правленіе» — далека від життя, чужа російська бюрократична установа, існує вже лише в ролі свідка пробудження народу та регістратора його здобутків. Десять-двацять років спокійного життя, і козаки — здатні в інтересах громадських на великі жертви — визнають, що дім городовиків — Кубань, а об'єднане населення — кремезне фізично і талановите духово — спроможеться на проводирів, котрі виведуть багатий і прекрасний край з становища російської колонії^[134].

Але одну болячку проводирі лікувати не беруться — це знищення темряви народа. Офіційна російська школа їх не задовольняє («Доки хлопець у школі, доти й грамотний, а кінчив курс, — два-три роки минуло, — тільки й уміє… розписатися…»).

Проводирі бачуть, як козак позіхає, коли вчитель на «народном чтеніи» читає «о 1812 годѣ», як козак куняє на народній виставі, коли гурток аматорів з учителів-росіян виставляє незрозумілу для народа п'єсу Островського «Лѣсъ», але в справі освіти вони — піші. Тисячі інтелігентів з Росії приставлені до населення, і ці фаховці «образовують» його, запаморочують і козацькі й городовицькі голови.

Населення позбавлене і політичного виховання. Покинуте своєю інтелігенцією, виховане на «словесності», обдурене й затуркане воно поволі поділяється на великі, ворогуючі між собою табори, які уявляють з себе добрий ґрунт для провадження тих чи инших експериментів першого-ліпшого демагога.

Кубань політичних партій не має.

VIII

«За лакомство нещасне» (землі, дворянство, чини та ордена) козацька інтелігенція запродалася і покинула свій народ «ожидать обѣтованія Отча свыше». Ні козаки ні городовики не витворили національно свідомих проводирів, котрі розуміли б, що Кубань знайде свій порятунок лише тоді, коли відірветься від Росії, і тому, коли прийшов «слушний час», на чолі козаків змогли стати духовні діти російської інтелігенції — «образовані» козаки, а на чолі городовиків — представники російської інтелігенції та російської революційної демократії.

Ці проводирі не могли дбати про об'єднання козаків в городовиками. І тім і другим було очевидно, що злиття козаків з городовиками спричиниться до утворення ґрунту, на якому виникне жахлива для їх думка про необхідність якогось об'єднання земель, заселених українським народом. Україна об'єднана, Україна Соборна — це найбільше страховище, яке тільки можуть уявити представники російської інтелігенції і російської революційної демократії та їх духовні діти «образовані» козаки.

І ті й другі все зробили, щоб ще дужче роз'єднати козаків та городовиків та поглибити прірву між ними, викопану російським урядом.

«Образовані» козаки, забувши про «общечеловѣческіе интересы», написали на своєму прапорі: козак — «слуга» тому, хто збереже козацкі привілеї, а хто він буде — чи царь чи президент російський — це однаково. Затямивши, як перші Чорноморці на Кубані намагалися відгородитися від Півночи^[135], вони повели кубанське козацтво до об'єднання не з українським народом, а з російськими козаками: донцями, оренбуржцями, астраханцями, амурцями, забайкальцями, приморцями, акмолинцями, семипалатинцями, семиріченцями, уральцями («Общеказачій Союз», а пізніше «Юго-Восточный Союз») в метою оборонитися спільними силами від «внутренняго врага» — від городовика (на землях кожного козацького війська маються свої «городовики», а на Дону — переважно українці).

В той же час представники російської інтелігенції та російської революційної демократії піклувалися про городовиків. Вони дбали, щоб «Кубанская Область» лишилася в межах «Единой Недѣлимой Россіи», обіцяючи, що вона матиме демократичну самоуправу («земство»), що козаки й городовики стануть «гражданами», а до того городовикам «Всероссійское Учредительное Собраніе» і землю дасть.

---

Вогник національної свідомости принесли були на Кубань проводирі Чорноморців — старшина військова. Здавалося, що вогник той при тяжких умовах життя перших переселенців вгасне цілком, але Яків Кухаренко озвався «Чорноморським побутом».

Коли Мова-Лиманський проспівав був «Старим гніздом і молодими птахами» вічну і недобру пам'ять зрадливій козацкій старшині військовій, здавалося, що українське козацтво на Кубанщині, покинуте своєю інтелігенцією, цілком обмосковиться, але під час революції вогник свідомости знову блимнув.

Мабуть, коли б з початку революції хліборобське населення Кубані віддало провід тим, хто «швиців» купував, млини громадські будував, гімназію в станиці відчиняв та городовицьке питання в кооперативі скасовував, то ці проводирі дбали б не про розбрат між козаками та городовиками не про поглиблення та поширення прірви між ними, а про об'єднання їх. Можливо, що ці проводирі зуміли б напутити козаків на шлях згоди з городовиками, а коли б городовики були приняті в козаки, то вогник національної свідомости, певно, розгорівся б у полумя, яке пожерло б незгоду між переселенцями з України, і можливо, що трьохмільйонове козацтво змогло б тоді розпочати нове життя, відновивши кращі традиції Запорожжя.

Цього не сталося.

---

1.	М. Поночовний.	«Стародавні грецкі колонії боспорські в межах теперішньої Куб. Обл.» Записки Науков. Тов. ім. Т. Г. Шевченка. т. II.
2.	Ламбинъ.	«О Тмутараканской Руси». Жур. М. Нар. Пр. 1874, №1.
3.	И. И. Дмитренко.	Сборникъ историческихъ матеріаловъ по исторіи Кубанскаго Казачьяго Войска». Т. I–IV, 897 + 475 + 799 + 497. С. П. Б. 1896–98.
4.	П. Короленко.	«Черноморці». С. П. Б. 1874.
5.	Він же.	«Предки кубанскихъ казаковъ на Днѣпрѣ и на Дністрѣ». Екатеринодаръ. 1901.
6.	Він же.	«Кошевые атаманы Черноморскаго казачьяго войска». С. П. Б. 1902.
7.	И. Сбитневичъ	«Воспоминанія о Черноморіи». «Украин. Журналъ», Харьковъ. 1825. № 11–12.
8.	Е. Д. Фелицынъ.	«О колонизаціи Кубанской Области». Извѣстія Кавказскаго Отд. Им. Геогр. Общ. т. VIII.
9.	Він же.	«Библіографическій указатель литературы о Кубанской Области, Кубан. Каз. Войскѣ и Черноморской губ». Екатеринодаръ. 1899–1909.
10.	Він же.	«Кубанское Казачье Войско». 1888.
11.	Бентковскій.	«Матеріалы для исторіи колонизаціи Сѣвернаго Кавк.»
12.	Він же.	«Заселеніе Черноморіи».
13.	Він же.	«Заселеніе бывшаго Кавказскаго Линейнаго Войска».
14.	«Извѣстія Общества любителей изученія Кубанской области». Екатеринодаръ, 1899.
15.	«Кубанскій Сборникъ» (де кілька томів).
16.	Дебу.	«О Кавказской Линіи и Черноморскомъ Войскѣ».
17.	С. Н. Дубровинъ.	«Войны на Кавказѣ».
18.	Він же.	«Библіографическій указатель къ первымъ 2 книгамъ Исторіи войны и владѣнія на Кавказѣ».
19.	В. А. Потто.	«Кавказская война въ отдѣльныхъ очеркахъ, зпизодахъ, легендахъ и біографіяхъ». С. П. Б. 1887. т. I в. 1–4.
20.	Бобровскій.	«Суворовъ на Кубани».
21.	Він же.	«Походъ въ закубанскія горы».
22.	П. Капельгородський.	«Українці на Кубані». Київ, 1907.
23.	Н. В. Гильченко.	«Матеріалы для антропологіи Кавказа. III. Кубанскіе казаки». Труды Антропол. Отд. Москов. Общ. Любителей Ест. Этн. и Антр. т. XVIII.
24.	«Матеріалы къ изученію Кубанскаго Казачьяго Войска». «Пѣсни Кубанскихъ казаковъ». Собраны Бигдаємъ. Изд. Куб. Стат. Комит. Москва. в. I–IV. 65+72+91+75.
25.	«Энциклопедическій словарь» Брокгауза и Эфрона, кн. 26, 30, 32, 34.

——————

1. В. Липинський. «Україна на переломі». Київ–Відень, 1920 р., ст. 27–30. М. С. Грушевський, «Ілюстрована історія України». Київ, 1919 р. ст. 312–316.
2. Відомі російські вчені пр. Сергєєвіч («Лекціи и изслѣдованія по древней исторіи русскаго права»), і проф. барон Нольде («Очерки русскаго государственнаго права») кажуть, що формою своєю Переяславська Умова є міжнародньою умовою двох окремих, незалежних держав.
3. По-над 300.000 українців було вжито російським урядом на непотрібні Україні роботи. Щось коло 100.000 калік повернулося додому, а останні пропали від тяжких умов праці та під батогами московських дозорців. Десятки тисяч українських козаків будували Петербург; дуже багато їх загинуло тоді у Фінських болотах, і коли кажуть, що царь Петро I збудував російську столицю на українських кістках, то це твердження має підстави.
4. М. Драгоманів. «Політичні пісні Українського народу XVIII–XIX ст.» ч. I, розд. II, Женева, 1885 р. ст. 81–82 (у російського вченого С. Соловьова — «Исторія Россіи», т. XX, ст. 97–99).
5. «Для нашей безопасности на Украинѣ — писав за часів царя Петра I князь Дм. Голіцин до міністра Головкіна — надобно прежде всего посѣять несогласіе между полковниками и гетманомъ; не надобно исполнять всякія просьбы гетмана… Когда народъ узнаетъ, что гетманъ такой власти не будетъ имѣть, какъ Мазепа, то надѣюсь, что будетъ приходить съ доносами… Какъ прежде я Вамъ писалъ, такъ и теперь повторяю: необходимо, чтобы во всѣхъ порубежныхъ городахъ были полковники несогласные съ гетманомъ; если будутъ несогласны, то дѣла ихъ всѣ будуть намъ открыты» — (Та ж праця Драгоманова, розділ I, ст. 69 — у Соловьова, т. XVI, ст. 40–41).
6. Визвольний рух, відомий під назвою гайдамацького, перед роком 1768 набрав такої сили, що Польша була вже згубила надію утримати українські землі в своїх руках. Росія боялася, щоб повстання не перекинулося на лівий берег Дніпра, тоб-то, на частину України, що була під її пануванням, і послала на поміч Польші своїх салдатів та донських козаків. Повстання було придушено, а проводирів, на чолі з Гонтою, Росія видала Польші.
7. М. Драгоманів, та ж сама праця, розділ I, ст. 71.
8. Державна традиція не вмерла на Запорожжі, і січовики при кожній нагоді висували її наперед. Так наприклад, в Законодавчій Комісії р. 1767 в той час, як донці, уральці, терці говорили про необхідність зазначення в законі прав козацтва, як вільного стану (сословія), згадували про «древнія обыкновенія» військ в обсягу управління, «про привілеї», а не про політичні права козацьких країв, не про автономію їх, — представник Січи, Скапа, рішуче висовував історичні права Запорожжя, яко республіки, і зобов'язання російського уряду. (С. Г. Сватиковъ. «Россія и Донъ». Вѣна. 1924. ст. 198 і 202).
9. В. Антонович. «Коротка історія козаччини». Коломия. ст. 207–290.
10. М. Драгоманів, та ж сама праця, розділ I ст. 7, 8, 25. Инші пісні, що їх немає в праці Драгоманова, цитуються за збірником укр. пісень, виданим Оренштайном, збірниками Лисенка і инш.
11. А. Кащенко. «Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове». 4 вид. Катеринослав—Ляйпціґ, ст. 293.
12. Н. Маркевичъ. «Исторія Малороссіи». Москва, 1842 р. т. IV, ст. 446–451.
13. «Кіевская Старина», 1889 р., № 11, ст. 383.
14. Записана з слів К. Я. Безкровного.
15. С. Петлюра. «Причинок до історії переселення турецьких запорожців на Кубань». Записки Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка. т. LXV.
16. М. Драгоманів, та ж праця, розд. I, ст. 24–25.
17. П. Г. Бутковъ. «Матеріалы для новой исторіи Кавказа съ 1722 по 1803 г.». т. II, С. П. Б. 1869 р. ст. 250.
18. М. Драгоманів, та ж сама праця, розділ I, ст. 32.
19. О. Кондратовичъ. «Задунайская Сѣчь». «Кіевская Старина», 1883 р. № 1, ст. 49–50.
20. В. А. «Сѣча — Setcsha. Поселенія запорожцевъ въ Банатѣ». «Кіевская Старина», 1882 р. № 6.
21. Ор. Л–к. «Потемкинъ и Черноморцы». «Кіевская Старина», 1887 р., № 9, ст. 189.

    М. Уманець. «Антін Головатий». Львів. 1891 р.

    Ф. Щербина. «Исторія самоуправленія у Кубанскихъ казаковъ». «Кіевская Старина», 1884 р., № 2 ст. 224–226.

22. А. Кащенко. Та ж сама праця, ст. 333.
23. М. Уманець, та ж сама праця. Склав цю пісню А. Головатий.
24. И. Попко. «Черноморскіе казаки въ ихъ военномъ и гражданскомъ быту». С. П. Б. 1858 р.
25. «О времени поселенія бывшаго Черноморскаго казачьяго войска на мѣста нынѣ имъ занимаемыя и о происходившихъ перемѣнахъ по военному и гражданскому управленію». Записка, составленная по архивнымъ источникамъ въ 1865 г. есауломь Барилкомъ и хорунжимъ Кіяшко. «Кіевская Старина», 1897 р. № 5, ст. 49.
26. Р. 1792 велено було 6 полків донських козаків поселити на верхній і середній Кубані, до ст. Усть-Лабинської. Граф Гудович, командуючий війсками, хотів був переселити Хоперський полк, що складався майже виключно з українців, Волзький, в якому було багато українців, і 3 донських, але цариця не погодилася з цим і наказала переселити лише донців, збільшивши кількість їх. (П. Г. Бутковъ, та ж праця, ст. 246–247.).
27. Останні 4 рядки записано з слів К. Я. Безкровного.
28. «Ф». «Черкесы, Казаки, Адехе». «Русскій Вѣстникъ», 1863 р., № 12, ст. 850.

    Ф. А. Щербина. I т. «Ист. Куб. Каз. Войска».

29. М. С. Грушевський. «Історія України Русі». Т. I. 3 вид. Київ, 1913 р., ст. 195, 242, 417, 487, 511; т. II, вид. 2, Львів, 1905 р., ст. 29, 45, 53, 68–70, 514.
30. Д. И. Эварницкій. «Исторія запорожскихъ казаковъ», Т. I, Петербургъ, 1892 р., ст. 19–20.
31. «Die Kosaken in ihrer geschichtlichen Entwickelung und gegenwärtigen Zuständen». von A. v. B. Berlin, 1860, ст. 230.
32. М. Ивановъ. «Переселеніе запорожцевъ на Тамань». «Кіевская Старина», 1891 р. № 7, ст. 138.
33. Та ж сама «Записка» «О времени поселенія бывшаго Черноморскаго казачьяго войска…» ст. 43.

    Ф. Щербина. «Колонизація Кубанской области». «Кіевская Старина». 1883 р. № 12, ст. 531.

    Він же. Цит. «Исторія самоуправленія у Кубанскихъ казаковъ».

    Його ж I т. «Ист. Куб. Каз. Войска».

34. …«Мы предоставляемъ Правительству Войсковому расправу и наказаніе впадающихъ въ погрѣшности въ войскѣ, но важныхъ преступниковъ повелѣваемъ для осужденія по законамъ отсылать къ губернатору Таврическому» — писала цариця Катерина в грамоті Чорноморцям (та ж сама «Записка»).
35. «Порядокъ общей пользы», що його склали р. 1794 Кошовий Отаман Чепіга, Військовий Суддя Головатий і Військовий Писарь Котляревський, згадавши в вступі «о первобытномъ подъ названіемъ запорожцевъ состояніи и Божіимъ попущеніемъ онаго за разныя погрѣшности уничтоженіе» і «сообразуясь изданному отъ Ея Импер. Величества учрежденію о управленіи губерній», в § 1 установлював: «Да будеть въ семъ Войскѣ Войсковое Правительство навсегда управляющее на точномъ и непоколебимомъ основаніи всероссійскихъ законовъ безъ малѣйшей отмѣны, въ которомъ засѣдать должны: атаманъ кошевой, войсковой судья и войсковой писарь» (та ж «Записка» Барилка і Кіяшка, ст. 53).
36. И. Попко. Та ж праця.
37. И. Попко. Та ж праця, ст. 2.
38. Про недобрий клімат, між иншим, свідчить і прислів'я, що склали перші Чорноморці — «До Святого Духа не скидай кожуха, а по Святім Дусі у тому ж кожусі» (Попко, та ж праця).
39. Туренко. «Историческія записки о Войскѣ Черноморскомъ». «Кіевская Старина». 1887 р., № 6, ст. 378
40. Туренко. Та ж праця. «Кіев. Стар., 1887 р., № 5, ст. 132.
41. П. Короленко, «Азовцы». «Кіевская Старина», 1891 р., № 7 і 8.
42. Цитов. «Записка» Барилки і Кіяшка, ст. 45.
43. Ф. Щербина. «Бѣглые и крѣпостные въ Черноморіи». «Кіевская Старина». 1883 р., № 6, ст. 234–239.

    Цит. «Записка» Барилка і Кіяшка, ст. 44.

44. С. Ж. «З історії колонізації Чорноморя». «Правда». 1889 р., № 5.

    Н. С. «Изъ исторіи малороссійскихъ казаковъ въ концѣ XVIII и въ началѣ XIX вѣка». «Кіевская Старина», 1897 р., № 5, ст. 481; № 10, ст. 130; № 11, ст. 155.

    Ф. А. Щербина, «Исторія Кубанскаго Казачьяго Войска», Екатеринодаръ, 1910 р., т. I, ст. 53–70.

    Його ж цит. «Бѣглые и крѣпостные въ Черноморіи», ст. 238 і «Колонизація Кубанской области», ст. 534.

    И. Попко. Цит. праця.

    Цит. «Записка» Барилка і Кіяшка.

45. Н. С. Та ж праця, «Кіев. Ст.», 1897 р., № 5, ст. 467.
46. С. Ж. Цит. праця.
47. Цит. «Записка» Барилка і Кіяшка, ст. 48.
48. Р. 1798 і 1801 коло 1.000 черкесів і татар добровільно записалися в Чорноморське Військо і майже цілком асимілювалися.
49. Цит. «Die Kosaken…», ст. 222–226.
50. П. Г. Бутковъ. Цит. праця, т. I, ст. 15.
51. П. Г. Бутковъ. там же, ст. 29 і попер.

    Цит. «Die Kosaken…», ст. 277.

52. П. Г. Бутковъ. Цит. праця, т. I, ст. 166–168, т. II, ст. 6.
53. Цит. «Die Kosaken…», ст. 229.
54. П. Г. Бутковъ. Цит. праця, т. II, ст. 49.

    М. И. Венюковъ, «Къ исторіи заселенія Западнаго Кавказа». «Русская Старина», 1878 р., т. XXI, ст. 260–261.

    Ф. А. Щербина. «Ист. Куб. Каз. Войска», т. I.

    Його ж цит. «Колонизація Куб. обл.», ст. 536.

55. П. Г. Бутковъ, Та ж праця, т. II, ст. 246–247.

    Ф. А. Щербина. Та ж праця, т. I.

56. Ф. А. Щербина. «Ист. Куб. Каз. Войска», т. I, ст. 188.
57. Та ж праця Щербини і його ж «Колонизація Куб. обл».

    Та ж праця П. Г. Буткова, т. II.

58. Ті ж праці Ф. А. Щербини.
59. Та ж праця П. Г. Буткова, т. II, ст. 250 і слід.
60. Н. С. Цит. праця. «Кіевская Стар.» 1897 р., № 10, ст. 130.
61. Та ж праця. «Кіевск. Ст.», 1897, № 11, ст. 155.
62. Н. С. Цит. пр. «Кієвск. Ст.» 1897, № 10, ст. 131, В. Антонович. Цит. пр. ст. 227. Цит. «Die Kosaken…», ст. 235.
63. Ф. А. Щербина. «Ист. Куб. Каз. Войска». Його ж. «Колонизація Куб. обл», ст. 538.

    Цит. «Die Kosaken….», ст. 236.

64. М. Драгоманів. Цит. праця, розділ 1, ст. 11–12 (у Соловьова т. XV, ст. 242–248).
65. Дуже повчаюча історія Дону. Це яскравий приклад нелюдських насильств, що творила Москва над вільним козацтвом, що не тільки не шкодило їй, а навпаки, на свою голову багато їй допомагало. Облудою, чварами, насильством Москва поволі обернула Дон, що був самостійною державою, в «Область Войска Донского». Донський історик Сватіков («Россія и Донъ») так поділяє історію Донщини: з р. 1549 до 1614 Дон — незалежна держава; з р. 1614 до 1671 в васальній залежності від Москви; з р. 1674 до 1721 користується державною автономією; з р. 1721 до 1775 — областною автономією, а далі Москва остаточно ковтає його, переводячи в стан звичайної губернії.
66. Ф. А. Щербина. «Ист. Куб. Каз. Війс». Його ж. «Колонизація Куб. Обл.», ст. 536. М. И. Венюковъ. Цит. праця, ст. 260.
67. Цит. «Die Kosaken…» ст. 236.
68. Ф. А. Щербина. «Исторія Куб. Каз. Войска».

    «Объяснительная записка по вопросу о переселеніи на передовыя линіи» (цит. пр. Венюкова, ст. 261) каже, що Лабинська лінія заселювалась по жеребку Старою Лінією, «къ нимъ добавлялась часть переселенцевъ съ Дона и изъ внутреннихъ губерній, преимущественно изъ Малороссіи, и женатые нижніе чины кавказскихъ регулярныхъ войскъ».

69. Ф. Щербина. Цит. «Исторія самоуправ. у Кубан. казаковъ», ст. 240.

    Цит. «Die Kosaken…» ст. 234.

70. Цікаво, що назва «Кубанське» військо швидко стала відома в Туреччині серед нащадків Запорожців, і де-хто з них засвоїв її і собі. Так, напр., в селі Майносі (біля міста Цандерми в Малій Азії), де живе де-кілька сот козацьких родин, осаул, закликаючи на раду, вигукує: «Гей, господа козаки, велике військо кубанське, ходіть вісті слухати». («Майноскіе казаки». «Кіевская Старина», 1889 р., № 9.).
71. Перевагу українців в колонізації Північного Кавказу стверджують і російські дослідувачі переселенчеської справи, яких не можна запідозрити в українофільстві, наприклад: Ріттіх — «Переселеніе», кн. Васільчіков — «Землевладѣніе и земледѣліе», Б. Ленскій — «Крестьянскія переселенія» (див. також «Окраины Россіи». Подъ редакціей П. П. Семенова, Вице-Предсѣдателя Импер. Русск. Геогр. Общ. С. П. Б. 1900 г. изд. Мин. Фин., ст. 234; Хорошинъ, «Казачьи Войска», С. П. Б. 1881).
72. Л. С. Личковъ. «Очерки изъ прошлаго и настоящаго Черноморскаго побережья». «Кіевская Старина», 1903 р., № 6 і 10.
73. Цифра ця взята з відчиту Начал. Кубан. Обл. на 1 січня 1915 р.

    Г. Покровскій. «Деникинщина», Берлин, 1923, ст. 10.

    І. Івасюк. «Кубань». Прага, 1925 р., ст. 14–47.

74. Що перші донці походили не тільки з Росії, а й з України, — про це каже не тільки український вчений проф. Яворницький («Исторія запорожскихъ казаковъ»), а й російські відомі вчені — історик С. Соловьов («Исторія Россіи», т. V, VI), географ Семьонов-Тяншанскій («Россія», т. XIV) та донські історики — Савельєв («Трехсотлѣтіе Войска Донского», С. П. Б. 1870), Сухоруков («Историческое описаніе земли Войска Донского». Новочеркаск, т. I, 1867; т. II, 1872). Не хто инший, а російські ж таки вчені доводять, що низові донці, як антропологічним типом, так і звичаями — українці («Матеріалы для хозяйственной статистики Россіи». Изд. Имп. Вольн.-Эконом. Общ-ва, т. I, СПБ. 1853; Соболевскій — «Очеркъ русской діалектологіи», «Живая Старина», т. II, в. I. Семьонов-Тяншанскій — «Россія», т. XIV (див. Д-р С. Рудницький, «Огляд національної території України». Берлін, 1923 р.).
75. В початку р. 1914 представник Головного Штабу, генерал Л. в комісії Державної Думи, докладаючи один законопроект, що торкався безпосереднє козацтва, проголосив, що уряду не потрібні учителі, адвокати, інженери, державні діячі з козаків, бо він дбає лише про те, щоб кожне козацьке подружжя породило таку-то кількість «казачат» такої-то якости — і більш нічого.

    Це страшенно нагадує славнозвісного ген. Аракчеєва, котрий казав: «у меня всякая баба должна каждый год рожать, и лучше сына, чѣмъ дочь. Если у кого родится дочь, то буду взыскивать штраф. Если родится мертвый ребенок или выкинет баба — тоже штраф, а какой год не родит, то представь десять аршин полотна. (З наказу військовим поселянам; С. Мельгуновъ, «Дѣла и люди Александровскаго времени». Берлін. 1923 р. т. I, ст. 281).

76. Слово «черкес» виводять від: сер-кюш — по-перському — бунтівник, сер-кес — по-перському та турецькому — головоріз, шер-кес — по-турецькому та арабському — «той, хто порушає лад, закон» (цит. праця «Ф». «Черкесы, Казаки, Адехе», ст. 847).
77. А. П. Берже. «Выселеніе горцевъ съ Кавказа». «Русская Старина». 1882 р. № 5 (т. XXXIII).

    Е. Ковалевскій. «Очерки этнографіи Кавказа». «Вѣстникъ Европы». 1867 р. № 9.

78. І. Івасюк. «Кубань», ст. 16–17.

    А. Русовъ. «Статистика населенія Европейской Россіи». «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», т. II. Петроградъ, 1916 р.

    Д-р Ст. Рудницький. «Основи землезнання України», ч. II. Прага, 1923 р. ст. 233.

    Його ж цит. «Огляд національної території України».

    Його ж. «Ukraina. Land und Folk», ст. 153.

    М. Кордуба. «Територія і населення України». Відень. 1918, ст. 6, 7, 19.

    І. Федів. «Україна в числах». «Воля», Відень. Т. II, ч. 3.

79. М. И. Венюковъ. Цит. праця. «Рус. Ст», т. XXI, ст. 254.
80. И. Попко. Цит. праця.
81. Там же, ст. 142.
82. М. И. Венюковъ. Там же, ст. 253–254.
83. Otto Hübners. «Geographisch-statistische Tabelle aller Länder der Erde». 66 Ausgabe. Wien, 1920 р.
84. І. Івасюк. «Кубань», ст. 5 і 15.
85. 1 кв. кілом. = 0,8787 кв. верст, а 1 кв. вер. = 1,38 кв. кіл.
86. Таблиця складена на підставі даних вишезг. праці O. Hübners'а і крім того: Julius Szende. «Geopolitisches und Wirtschaftsstatistisches Jahrbuch aller Länder der Erde». Budapest, 1922 р. і В. В. Водовозовъ. «Новая Европа». Прага, 1925 р.
87. І. Івасюк. «Кубань», ст. 20–21.
88. Там же, ст. 21–22.
89. На підставі даних Otto Hübners'а (цит. праця).
90. 1 метр. центнер = 6.1048 пуд.
91. На підставі праці Otto Hübners'а.
92. Складено таблицю на підставі даних «Сельское хозяйство России в XX. веке». Стат. сборник под редакцией проф. Н. П. Огановского. Москва. 1923.
93. «Ежегодникъ Россіи 1910 г.» СПБ, 1911. Центр. Стат. Комис. Мин. Вн. Д.
94. Складено таблицю на підставі даних «Ежегодника Россіи 1910 г.», праці І. Івасюка «Кубань» і цит. праці Otto Hübners'а.
95. І. Івасюк. «Кубань», ст. 50–51.

    Inžen. Vl. Husnik. «Hospodářský rozvoj a družstevnictví v Kubánském Kraji». Praha, 1920, ст. 23.

96. І. Івасюк. «Кубань», ст. 24. 25, 47–49.

    Vl. Husnik, цит. праця.

97. І. Івасюк. «Кубань», ст. 24.
98. Там же, ст. 25.
99. І. Івасюк. «Кубань», ст. 27, 46.

    «Сельское хозяйство России в XX веке».

    Vl. Husnik, цит. праця, ст. 16.

100. І. Івасюк. «Кубань», ст. 29.
101. Там же, ст. 31.
102. Там же, ст. 32.
103. Там же, ст. 36.

     «Ежегодникъ Россіи» 1910 г.».

104. Vl. Husnik. Цитов. праця, ст. 23.
105. І. Івасюк. «Кубань», ст. 36.
106. Там же, ст. 54.
107. І. Івасюк. «Кубань», ст. 57–66.
108. Там же, ст. 37
109. Там же, ст. 40.
110. І. Івасюк. «Кубань», ст. 78–80.
111. І. Івасюк. «Кубань», ст. 77.
112. Там же, ст. 80–84.
113. «Ежегодникъ Россіи 1910 г.».
114. І. Івасюк. «Кубань», ст. 43.
115. Vl. Husnik, цит. пр., ст. 25.
116. І. Івасюк, «Кубань», ст. 45.
117. 1 килом. = 0,9373 версти.
118. «Ежегодникъ Россіи 1910 г.».

     І. Івасюк. «Кубань», ст. 12 і 13.

119. Otto Hübners, цит. праця.
120. «Ежегодникъ Россіи 1910 г.».

     І. Івасюк. «Кубань», ст. 12.

121. Vl. Husnik, цит. праця, ст. 11.
122. «Ежегодникъ Россіи 1910 г.».

     І. Івасюк. «Кубань», ст. 18 і 19.

123. М. И. Венюковъ, та ж праця, ст. 252–253.
124. Останніми такими бунтами були бунти, які викликало примусове переселення в Закубання (під час цих бунтів особливо вславилася своєю упертістю і непокірністю ст. Полтавська). Щоб швидче обмосковити Чорноморців, російський уряд обібрав знаряддям для цього Лінєйців і склав план заселення Закубання, згідно якому Лінєйців мусіли переселяти на нові місця цілими станицями, а Чорноморців розпорошувати по новоутворених з Лінєйців станицях окремими родинами. (Спочатку була думка переселити за Кубань і за Кавказ поголовно всіх Чорноморців, а їх землі віддати переселенцям з Росії, але царь Олександер II погодився лише на переселення окремих родин — спочатку охочих, а як їх не вистачить, то призначених Головнокоманд. кавказькою армією зі всіх станиць — «въ награду Войску за постоянное доблестное служеніе престолу и отечеству и за охраненіе имъ въ теченіи 70 лѣтъ дарованныхъ ему земель»). Почали переселення з Єйського повіту; єйчане на таке переселення погодилися. Коли ж дійшла черга до таманців та катеринодарців, то останні відмовилися йти «к бісовому батькові за Кубань». До козаків пристала частина старшини, і коли головний розпорядчик переселення граф Євдокімов прибув до Катеринодару, вступила з ним в суперечку. Спіраючися на царські грамоти, на споконвічні козацькі привілеї, чорноморське офіцерство доводило Євдокімову беззаконність і жорстокість цього переселення.

     «Хіба Ви, Ваше Сіятельство, хочете завойовувати Закубання нашими жінками та дітьми?» — питав його, між иншим, військовий старшина К–ський. А полковник Р–ль, плачучи, казав: «у нас відобрали дороге нам ім'я Чорноморців, ми не маємо права самі вибірати отамана, нас гонять з землі, котра затверджена за нами».

     В меморандумі, який було подано гр. Євдокімову, чорноморська старшина вимагала, щоб докладно було зазначено кордони Закубання, котре буде заселено Чорноморцями, і щоб ці простори царською грамотою було затверджено за Чорноморським Військом на підставах 1792 р., щоб не дозволялося продавати землю іногороднім, а також щоб 6 бригад Лінєйців було відділено, щоб Чорноморців не переселяли примусово, а іногороднім можна було селитися лише за згодою станич. громад, і було повернуто «дороге ім'я Чорноморського Війська».

     Звичайно, що з цього протесту нічого путнього не вийшло. З 93 старшин, що підписали цей меморандум, 8 душ було вкинуто до Ставропольської тюрми; покарано було де-кого й з козаків, і намічене переселення було переведено — протягом 4 років шляхом його засновано 83 станиці в Катеринодарському, Майкопському і Баталпашинському повітах (див. та ж праця М. И. Венюкова, ст. 259–270).

125. И. Попко, цит. праця, ст. 151–155.
126. М. И. Венюковъ, цит. праця, ст. 254–259.
127. Р. 1862 на Чорноморії припадало пересічно на душу населення 1⅔ четверти урожаю, а р. 1870 вже 3 чет.
128. Ще р. 1804 в Катеринодарі починає функціонувати «Войсковое Училище». Р. 1820 на Чорноморії функціонує 11 «училищ». Ріжними заходами російський уряд частину їх ліквідує. Р. 1818 відчиняється в Катеринодарі «Духовное Училище», але через 2 роки наказується перенести його до Ростова. Р. 1819 відчиняється в Катеринодарі гімназія, в якій з ініціятиви її директора, великого чорноморського патріота прот. Росинського, що був першим смотрителем «Войскового Училища», вводиться класа військових наук, — але р. 1828 «Высочайшимъ повелѣніємъ» вона зачиняється, а замісць неї відчиняється в Ставрополі, куди наказується передати і все майно її. Лише р. 1851 було дозволено відчинити її знову. На Лінії до 1832 р. не було ні однієї школи (Ф. А. Щербина. «Исторія Куб. Каз. Войска». Туренко, цит. праця, «Кіев. Ст.», 1887 р. № 3).
129. Процес заселення Кубані іногородніми один з сучасників його малює так: «Сперва появились тавричане, гоня передъ собой десятокъ другой овецъ: Мазаевы, Николенки, Петренки и многіе другіе… Потомъ появились землеробы хохлы на своихъ скрипучихъ, не окованныхъ арбахъ, запряженныхъ рослыми волами, а потомъ и наши земляки на своихъ заморенныхъ клячахъ… Лучше всѣхъ сжились съ новыми условіями степенные домовитые хохлы и вскорѣ зажили прочно и богато. Многихъ изъ «россійскихъ», т. е. чисто русскихъ, погубила страсть къ бродяжничеству… Они въ концѣ концовъ шли или въ батраки къ хохламъ, или возвращались въ конецъ разоренными домой съ вѣчнымъ своимъ припѣвомъ: «курицу негдѣ выпустить, тѣсно стало». (Баронъ Н. Врангель. «Воспоминанія (Отъ крѣпостного права до большевиковъ)». Берлін, 1924 р., ст. 130).
130. Негативний бік цього почуття і його негідні прояви свого часу був зазначив М. Драгоманів («Козацкі спомини і громадські потреби в Кубанщині». «Громада», № 5. Женева, 1882 р.).
131. Це трапляється особливо часто з козаками, для яких матерньою мовою є мова українська. Важко давалася їм в школі наука чужою російською мовою по незрозумілих підручниках (що иноді навчали чомусь кумедному: кіт плаває в морі, луна світить з неба і т. ин.), і вони легко забували і те, що було в цих підручниках, і мову, якої вони, крім школи, ніде не чули і не вживали.
132. Між иншим, коли клопоталися про дозвіл збудувати цю залізницю, то тодішній голова російського уряду, П. А. Столипін, в балачці з прохачами,
133. кубанськими діячами, висловив думку, що вона може бути шкідливою, бо козаки возитимуть нею… «газети», на що один з кубанців відповів, що вони будуть возити і раки…
134. Про те, як розвивалася Кубань, один з спостережників каже таке: «То, что порою приходилось видѣть на Кубани, скорѣе было похоже на Америку, чѣмъ на безпросыпно спящую Россію», і свідчить, що російський уряд не допомогав цьому розквіту краю, а навпаки, вигадував заходи, які знищили б те, що було досягнуто. (Цит. праця бар. Н. Врангеля, ст. 130–131).
135. Про це яскраво свідчив герб єйської округи, — «казакь при границѣ единовѣрцевъ съ ружьемъ на караулѣ стоящій», так малює його «Порядокъ общей пользы», § 8. Див. цит. «Записка» Барилки і Кіяшка, ст. 55.