Перейти до вмісту

Нарис української історіографії. Джерелознавство/VI. Літопис Самовидця

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел

РОЗДІЛ VI.
Літопис Самовидця.

Козацькі літописи. Перше видання літопису Самовидця. Друге видання Київської Тимчасової Комісії. Де написано літописа. Перша й друга частина літопису. Становище автора в суспільстві та його світогляд. Значіння й оцінка літопису. Уривки з літопису.

Козацькі літописи з'явились саме тоді, коли козаччина в державному, національному, релігійному та й соціяльному життю вкраїнського народу поважну почала відогравати ролю. Це був XVII в., доба найяскравіша в історії України, ба й в історії самої-таки козаччини. «Це була, — каже О. І. Левицький, — бурхлива, тривожна, але й блискуча доба, коли всі живі суспільні сили українського народу, закликані на рішучу боротьбу за саме його існування, досягли найвищого напруження і нарешті утворили той величезний, політичний і суспільний вибух, що пам'ять про нього звязана з ім'ям Богдана Хмельницького. Такі часи, певна річ, викликають у всякому суспільстві напружену літературну діяльність. Тож тим більше треба було сподіватись цього на Україні, де релігійна боротьба, що її викликала Унія року 1596, ще до початку повстання Б. Хмельницького, багатющу релігійно-полемічну літературу утворила. А швидка зміна подій у політичному й релігійному житті України за Хмельниччини своєю чергою мусіла збагатити історичні твори українського письменства. Так воно справді й було. Ті, що стояли ближче од нас до свого віку (як, наприклад, історики-письменники XVIII ст. Граб'янка, Величко, Лукомський та инші) згадують про цілу низку відомих їм історичних творів XVII ст., як от церковні і світські літописи, козацькі «кронічки», різні «діяріуші», то-що»… …«Окрім літописів і мемуарів, у тому-ж таки XVII ст. з'явилася ціла низка дрібних історично-поетичних творів, що їх уламки збереглися в літописах Величка й Граб'янки. З уламків оцих знати, що тоді кожнісінька видатна подія надихала того чи иншого українського піїту на оспівування її віршами»… «Тале-ж ба, з творів оцих дотепер так що й нічого не залишилося. Допіру декотрі геть аж до наших часів доховалися, що правда, небагато-ж їх. Коли-б не уламки з них, що їх зберіг Величко та инші, ми, либонь, і не знали були-б про їхнє існування. І літописи тогочасні не всі доховалися до наших часів»…

На першому місці серед цих козацьких літописів треба поставити «Літопис Самовидця». Списки цього літопису були в аматорів української старовини в Київі і в Харкові, як свідчить про це М. О. Максимович; один список був і в нього самого ще з 1835 року. Знав цього літописа і історик М. Маркевич, дарма що не посилається він на нього в реєстрі своїх джерел. Перше видання літопису Самовидця надрукував Бодянський в «Чтеніяхъ Моск. Общ.», де він був за секретаря (Годъ 2-й № 1, стр. I–II, 1–22 і № 2, стр. 73–152, I–VI). Заголовок його такий: «Лѣтопись Самовидца о войнахъ Богдана Хмельницкого и о междуусобіяхъ бывшихъ въ Малой Россіи и его смерти. Доведена продолжателями до 1734 года». На початку читаємо таку передмову П. Куліша: «Через те, що декотрі з українських літописів не мають ясних заголовків і ймення літописців, то цей літопис в відміну од инших і для справности зсилок на нього названо літописом Самовидця на тій підставі, що автор його, як це видко з текста, жив од початку війн Богдана Хмельницького майже до останніх років XVII ст.) міркуємо так тому, що з цих років звістки його гублять форму оповідання і перетворюються в хронологічний реєстр подій. Початок літопису, як судити з його мови і особливо короткого викладу подій, позичений автором з якоїсь иншої української хроніки. Таким чином, літопис Самовидця починається, в тісному розумінні цього слова, з заголовку «Лѣтописецъ о началѣ войны Хмелницкаго» (на 6-й стор.). Отож, як бачимо, назву цьому літописові дав П. О. Куліш, він-же завважив, що літопис поділяється на дві частині — власне літопис Самовидця починався вже з 6-ї сторінки, де є й окремий оглав, а першу частину було запозичено, як він гадає, з якогось иншого українського літопису; про цю першу частину що-до її походження виникли згодом, як побачимо, гострі суперечки між дослідниками.

Другу передмову дає О. М. Бодянський. «Одержавши — пише він, — од Куліша список цього надзвичайно важливого літопису малоросійською мовою свого часу, я зараз згадав, що в Бібліотеці Московського Т-ва є ще щось схоже з нею. І справді, я знайшов там рукопис, але писаний не малоросійською, а великоруською мовою. Деякі замітки з приводу його зробив Д. Н. Бантиш-Каменський». О. М. Бодянський скористувався з цього списку, видаючи літописа Самовидця.

Перша частина літопису зветься отак: «Лѣтописецъ въ Малой Россіи, прежде Хмелницкаго бывшихъ гетмановъ и при нихъ дѣйствія», кінчається 1648 роком і займає перші 6 сторінок тексту. Він кінчається так: «Послѣ же того что происходило, нижей сего въ лѣтописцѣ Хмелницкого пространно и ясно и удивително показано и явствуетъ».

Друга частина має такий заголовок: «Лѣтописецъ о началѣ войны Хмелницкого» і доведено її геть аж до 1735 року.

Після тексту літопису йдуть додатки і варіянти. До останнього слова перщої частини зроблено таку примітку Кулішеву: «досі літопис писаний кимсь иншим і це видко й з особливостів мови й з того, що описаний тут початок війни Хмельницького повторюється й далі, тільки з більшими подробицями». Далі починається літопис Самовидця.

У примітці Бодянського читаємо, що літописець був родом мало не з Корсуня або його полку. Бодянський робить такий висновок на підставі літописного оповідання про похорон наказного гетьмана Ів. Золотаренка: Та в цьому оповіданні ми не знаходимо жадної вказівки на Корсунь або його полк. Про списки, що були в нього в руках, Бодянський робить таку примітку. Список Кулішів був неповний і оповідав тільки про події до 1669 року. Третього списка літопису Бодянський здобув од М. І. Костомарова, що списав його в Харкові в учителя Третьякова. Він, список отой, до половини XVIII в. належить і на список Юзефовичів скидається. Тільки-ж він коротший за нього і від 1675 року вони поміж собою різняться. Цей Третьяковський список Бодянський ладен був визнати за найближчий до оригіналу Самовидця. Та він тільки до 1690 року продовжується, а М. І. Костомаров писав Бодянському, що в нього бракує тільки кінця, себ-то сторінки. Отож, він міг кінчатись роком 1701, коли Самовидець, на думку Кулішеву, скінчив свого літописа, як про це свідчить і сама мова, що дуже відрізняється од мови до цього року. Перед 1720 роком П. О. Куліш робить таку примітку: «ось до якого місця літописа було ведено одним автором; далі і мова, і спосіб викладання значно міняються». Коли ми згадаємо, що тепер доведено, що літопис Самовидця справді вінчається 1704 роком, ми повинні будемо визнати у Куліша велике чуття в пам'ятках письменства. Далі у виданні Бодянського йдуть додатки, а саме: реєстр гетьманів, листування Богдана Хмельницького з царем Олексієм і умови, угоди, статті, грамоти. Далі йдуть поясніння незрозумілих (себ-то українських) слів, покажчик імен і місцевостей і реєстр друкарських помилок (аж на VI сторінках!).

Видання оце, як на ті часи, було непогане й корисне, і за нього треба бути вдячним світлій пам'яті незабутнього О. М. Бодянського, що й узагалі не аби-які українському джерелознавству послуги зробив своїми численними виданнями на сторінках «Чтеній». Та в ньому було чимало помилок, а головним чином, нове видання — Київської Тимчасової Комісії — було викликано тим, що в її розпорядженні знайшлися нові списки цього літопису, які велику мали вагу для цього нового видання. О. М. Бодянський надрукував літопис Самовидця за 4-ма списками — Куліша, Третьякова, Юзефовича й Історичного Товариства; список цей є переклад літопису на великоруську мову XVIII ст. з чималенькими додатками, але дуже попсований[1]. Бодянський, видаючи літописа, найбільше користувавсь із списка Юзефовича. П. О. Куліш про свій список писав до Бодянського. «Я забув вам сказати, що літопис Самовидця переписаний мною з двох списків. Один належав мітрополітові Євгенію (переписаний погано й не однією рукою), а другий — Пісарева, старий, писаний років 80 або 100 тому назад» (Иконниковъ, Опытъ истор. т. 2, кн. I стр. 1562, прим. з посилкою на Кіев. Стар. 1890 № 4, стор. 399). Куліш користувався з цього літопису для своєї «Чорної Ради». Перші два списки — Куліша і Третьякова — неповні. На превеликий жаль, Кулішівський список було зопсовано додатками пізнішого походження, що їх не пізнав і не зрозумів Бодянський, бо не зробив критичного огляду літопису. І ці додатки довго, геть аж до нового видання 1878 року, вважали були за органічну частину самого літопису. 1878 р. літопис Самовидця видала Київська Тимчасова Комісія[2] за редагуванням Ор. Ів. Левицького, що написав про неї цінну критичну розвідку. Розвідку цю треба визнати за зразок для инших майбутніх дослідів про козацькі літописи. Комісія здобула двоє поважних нових списків літопису Самовидця — один од проф. О. Кістяковського, другий — од учителя гімназії О. О. Матвієва. Перший було вміщено в збірнику полкового осаула Козельського, що його було скомпановано в 1740 році. Другий містився в рукописному збірнику бунч. товариша П. Іскрицького, складеному в 2-й чверті XVIII ст. Список літопису Самовидця було внесено туди, як гадає Ор. Ів. Левицький, між 1734 і 1740 роками, тоб-то тільки через 30 років після того, як було закінчено самий літопис у 1702 р. Решта — пізніших часів. Але тексти всіх списків надто вже один на одного скидаються. Отож і робить з цього О. І. Левицький висновок, що була одна тільки єдина редакція літопису. Її й реставрує цей дослідник, дарма що оригінал літопису до нас і не дійшов. О. І. Левицький найперше одкидає вступ до літопису, що його видрукував О. М. Бодянський, під заголовком: «Лѣтописецъ въ Малой Россіи прежде Хмелницкаго бывшихъ гетмановъ». Уже Максимович докладно довів, що вступ цей до літопису Самовидця не належить.[3] А втім він помилявся, кажучи, начеб-то Самовидець позичив його у Граб'янки. О. І. Левицький як-найкраще доводить, що це «Краткое описаніе Малороссіи», і склав його невідомий автор у 30-роках XVIII в., надруковано-ж його було, як особливий додаток до літопису Самовидця. Другий такий самий додаток до літопису Самовидця це доточений кінець його після 1709 року аж до 1734 року; він теж скомпільований з «Краткаго описанія Малороссіи». Є ще деякі вставки до тексту літопису (наприклад, статті Богдана Хмельницького, листування його з царем Олексієм, то-що). З другого боку, текст літопису Самовидця скорочували і його переписувачі, отож списки його на нові й скорочені поділити можна. О. М. Бодянський висловлював був думку, що короткі списки складено було раніше, а вже згодом пороблені були до них різні додатки, адже-ж ані формою викладу, ані мовою повна редакція од текста літопису не відрізняється. Та Ор. Ів. Левицький иншої гадки додержується. Він доводить, що були не короткі списки, а скорочені, що короткі редакції в жадному разі не первісні, початкові. Подробиці повних списків не могли бути внесені до літопису, пізніша навпаки скорочена редакція. Таким чином, текст літопису Самовидця, що його видала Тимчасова Комісія, треба вважати за зовсім близький до оригіналу, а може навіть і автентичний з оригіналом.

Скорочені списки мають пізніші форми мови («годъ» замість «рік», «что» замість «же») і хронологічні помилки. Звістки, що їх у скорочених списках зовсім немає, навпаки, цілком певні, бо хто инший, як не самовидець, наприклад, міг записати таке свідоцтво: «року 1681 августа 9 перед свѣтомъ, земля тряслася, с понедѣлка на вовторокъ». Мабуть писар, копіїста, хтів був полегшити собі працю, дещо проминаючи, особливо з того, що було ближче до його часів; проминав він зовнішні події, місцеві, занадто дрібні, деякі господарчі справи, метеорологічні звістки. І взагалі копіїсти дещо змінювали, виправляли, скорочували, по иншому складали відомості, утворюючи оповідання з розкинутих звісток.

Можна також погодитися і з иншими критичними поглядами Ор. Ів. Левицького на літопис Самовидця, в розвідці його висловленими. Де було написано літописа Самовидця і хто його склав? Про це в самому літопису звісток немає, але текст його дає відповідь на це питання. Бодянський і Максимович висловили думку, що літописець був родом з Правобережжя, що літописа склав задніпрянський козак, значить літописа складено в правобічній Україні і, як гадав Бодянський, у Корсуні. М. О. Максимович завсіди зве Самовидця задніпрянським козаком (Собр. соч., I, стор. 398, 403, 434, 462). Але це помилка, як це й довів О. І. Левицький. Акад. В. С. Іконніков каже, що тут треба відокремлювати питання про місце походження автора й питання про те, де літописа того було написано, — автор був, на його думку, родом із Правобережжя, а літопис складено на Лівобережжю, навіть можна додати, що в Стародубі. Це видно передовсім з того, що за Лівобережжя в ньому більше звісток, аніж за Правобережжя. А що літописа написано на Лівобережжі, ось на це доводи, що беремо їх з цього-ж-таки літопису: «Также и напотомъ-той сторони Днѣпра, ажъ по самій Днѣстръ, тое жъ ся стало спустошення замкомъ[4]; а звлаща тая сторона боку Днѣпра, которая при Дорошенку зостаетъ»[5], «Итакъ тая Украина стала пуста»…[6] «Орди… на томъ боку Днѣпра, на Волиню шкоди починили»[7]. Правобережна Україна всюди тут зветься тим боком Дніпра. Лівобережну навпаки він зве сьогобочною: «орди кримскіе… подпавши на сей бокъ Днѣпра, коло Домонтова и коло Бубнова»,[8], «Ромодановскій симъ бокомъ Днѣпра ишолъ»[9]. Иноді в одній звістці літописець виявляє протилежними обидва ці назвиська: «Козацтво, которое зостаетъ на томъ боку Днѣпра, якъ Чигринъ, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостаетъ на семъ боку Днѣпра, то повинно слухати его царского величества»;[10] «тамъ на Волиню коло Гродня и Берестя Литовского… Тутъ на Украинѣ коло Нѣжина и Чернигова»[11]. Гетьмана й козаків Лівобережжя літописець зве «нашими». Це все підтримує думку, що літописець жив на Лівобережжю і там, мабуть, складав і свого літописа. До всього, здається, жив він не на Полтавщині, а саме на Чернігівщині, адже за цю країну бачимо ми в нього найбільше таких подробиць топографічних, що їми цікавитися, ба навіть знати міг тільки тубілець. Таке, наприклад, оповідання про пожежу в Стародубі року 1877: «Того жъ року, мѣсяца мая семогонадцять дня, в четвертокъ, в обѣдной годинѣ, по службѣ божой, в полгодини можетъ занялася церковъ Рождества Христова стоячая в ринку, близко коморъ крамнихъ, в Стародубѣ»[12]. «Зима барзо великая била такъ снѣгами, якъ тежъ и морозами и мало которій день былъ безъ вѣтру, и тривала снѣгами и морозами великими близко до св. Гегоргія, же юже людемъ на Сѣверу не тилко сѣна, але й соломъ на хатахъ не ставало»[13]; «того жъ (1690) року великая саранча била на Украинѣ и коло Стародуба на Сѣвери, прийшла августа 9… инная тутъ на Украинѣ коло Нѣжина и Чернѣгова и на Сѣвери коло Стародуба зазимовала. А барзо йшла широка и московскихъ краевъ займала по за Свинскомъ и Комарицкую волость зопсовала, з'боже и усю ярину потравила, которіе застала непожатіе, усе поела и так учинила дорожнечу у збожжу: жито стало осмачка по золотихъ три и овесъ в той же ценѣ, которого и мало било у Сиверѣ, але з Украини доставали»[14].

Полтавську частину Лівобережжя Самовидець одного тільки разу зве тою Україною «итакъ Бруховецкій, якъ першей наменилося, вишолъ з за порожжа с козаками в килка сотъ, которого князь Ромодановскій вдячне принявъ и при нихъ сталъ, же тая уся Украина по Роменъ оныхъ слухала, отступивши от Сомка гетмана» (стор. 70). Це ще більше підтримує думку, що Самовидець жив у північній частині Лівобічної України. А втім треба завважити, що мова літопису не має в собі великих ознак сіверянської мови. Це примушує Ор. Ів. Левицького висловити думку, що раніше колись Самовидець жив на Правобережжі, а вже згодом переселився на Лівобережжя. За дуже поважний і неначе незбитий довід на те, що він справді з правого берега Дніпра походить, правити можуть тії сторінки літопису, де він задніпрянщиною (Заднепра) зве Лівобережжя (стор. 12–19, 28, 29, 31–33, 63–64, 103, 106, 107, 109, 121, 127–128, 130, 139, 147, 181): про Єр. Вишневецького тут оповідається, що він володів усім задніпром; задніпрянськими полками звуться переяславський, ніженський, чернігівський, прилуцький та инші полки Лівобережжя; Заднепренце — полки ніженський, Чернігівський і Вишневеччина; Задніпря — Переяслав, Прилуки, Ніжень; Задніпря – Переяслав, Ніжень і Чернігів, усе Задніпря — Лівобережжя. Скрізь, де Самовидець паше Задніпря, треба розуміти Лівобережжя. Самовидець писав не місцевою, сіверянською, а тодішньою літературною мовою, що мала силу українських слів, як це видно із словника їх, але була далека од місцевих українських говірок. Не була вона ні степова, ані сіверянська, ані якась инакша. Що-правда, треба додати, що часом у Самовидця трапляються й суто сіверянські вирази, отож приміром, «пултора» (замість півтора), «Воронувка» (замість Воронівка).

Літопис Самовидця це пам'ятник початку XVIII в., дарма що найбільше в ньому оповідань про XVII вік, а XVIII в. захоплює він тільки двоє перших років. Що-до характеру викладання подій, літопис поділяється на дві частині: перша частина має прагматичний характер більш-менш систематично-історичного оповідання про тодішні події (початок повстання Богдана Хмельницького). Це швидче історія, як літопис, і автор дуже дбало, пильно обробив на підставі тих джерел, що були у нього в руках. Події викладаються тут систематично, ба навіть по розділах: «О началѣ войны Хмелницкого», «Война самая», «Починается война Збаражская». Автор звичайно вживає слова «на той час» і цим виявляє, що ці часи йому самому давніми здаються. Часом ми бачимо в нього і помилки, котрі раз-у-раз трапляються в автора, який оповідає не про те, що сам бачив, а про те, що з своїх джерел вичитав. Видима річ, що першу частину літопису не учасник цих подій склав, а написано її згодом на підставі джерел і, може, деяких оповідань сучасників. Це видно і з того, що автор часом попереджає події, що за них оповідає, отже, коли він писав про їх початок, він табок знав і про їх продовження і навіть про кінець. Отож приміром, під роком 1664 Самовидець, оповідаючи за те, як уряд польський заарештував Юр. Хмельницького, Гуляницького й мітр. Тукальського і заслав їх до фортеці Малборк, тут-таки додає: «где роковъ два сидѣли у вязенню»[15]. Оповідаючи під роком 1648 за кн. Ярему Вишневецького, він тут-таки додає, що син його, Михайло, «напотомъ королемъ полскимъ зосталъ биль»[16]; а став він королем польським тільки року 1669, себ-то через 21 рік після року 1648. Під роком 1670 Самовидець оповідає про те, як Господь покарав гетьмана Многогрішного, що впав з ґанку й зломив собі шию, але все-таки не хтів опам'ятатися, і тут-же додав: «що напомомъ оному нагородилось зле»; цим він натякає на нещасливий для Многогрішного кінець його гетьманування, — подію, що скоїлася через два роки — року 1672. Значить свій літопис Самовидець почав редагувати не раніше від року 1672. Відтоді характер його уже зміняється, з нього стає справжній літопис, з власними самого літописця замітками. А втім, зазначити треба, що й раніш у першій частині були коротенькі звістки, що їх записати міг і сам Самовидець, користуючись часом із записів инших, хоча-б із тих козацьких реєстриків, що за їх згадує літописець Величко. За зразок таких коротеньких заміток може бути, наприклад, така (під роком 1654): «Того жъ року слонце барзо мѣнилось у середу у спасовку першои недели»[17].

Від року 1672 літопис Самовидця змінює свій характер і переходить з історії в літопис-діяріуш, себ-то щоденник подій, виключно з хронологією звязаних; поруч поважних подій ідуть дрібниці, записані, очевидячки, у той мент, коли вони відбувалися. Широкі оповідання трапляються тепер більш випадково; систематичного оповідання так що й цілком немає. В протилежність тому, що було в першій частині літопису, автор тепер ніколи не попереджає подій, бо, очевидно, не знає їх продовження й кінця. Ось приклад тому. Під роком 1676 оповідається про те, як Дорошенка було скинуто з гетьманування й заслано до Сосниці, про дальшу-ж його долю автор тут нічого не каже. А про це — про висилку його до Москви — оповідає вже під роком 1677[18]. Найчастіш ми бачимо такий щоденник подій, як у давньому руському літописі, де єдине оповідання раз-у-раз переривається вставками про щось инше. Під роком 1698 Самовидець оповідає про мир в Туреччиною: «Того жъ року з Турчиномъ почали зачинати згоду цесаръ християнский и король полский, и его царское величество и виправили пословъ до Турчина»[19]; далі йде мова про те, що турки віддали Кам'янець польському королеві: і тільки під роком 1700 продовжується перше оповідання про згоду з Туреччиною: «Стала з'года его царского величества с Турчиномъ на роковь тридцять и отпущено посла московского з Царигорода Украинцова з честю»[20]. Очевидячки, літописець записував події тоді, коли вони відбувалися, бо инакше він був-би склав з них єдине оповідання.

І ім'я автора літопису для нас невідоме. П. О. Куліш назвав його Самовидцем, показуючи цим на те, що з нього був самовидець подій. І справді, з нього був самовидець багатьох, хоч і не всіх подій. Ми не маємо жаднісіньких окремих відомостей про автора літопису і їх треба здобувати, критично розглядаючи самий текст літопису. Оце й зробив вичерпуюче дослідник літопису Ор. Ів. Левицький. Виявляється, що автор належав до якогось стану освічених людей, а таким тоді були: духівництво, декотрі з міщан, видатні козаки і православні шляхтичі. Але текст літопису свідчить, що з автора його не була духовна особа, — у нього немає церковного світогляду, любови до біблійних текстів, мова його близька до народньої. Не належав він, автор отой, і до міщанства, бо надто близько стояв до політичних подій свого часу, ба навіть брав у них часом не аби-яку участь, отож навіть брав участь у походах, посольствах, дуже добре знав про те, що робилося у тодішньому уряді. Отже, швидче був з нього козак, за такого вважав його і М. О. Максимович, звучи його задніпрянсьним козаком. І справді, трапляються часом неначе вказівки на його козацьке походження: він оповідає про деякі січі, як їхній самовидець, ба навіть як учасник. Але й тут не видно справжнього козака, закоханого в своїй професії, ніде він жадного слова не каже про свої власні військові вчинки, ніде не виявляє, як ставиться до тяжкого становища козаків, коли їх були побили вороги, як наприклад, у Берестецькій січі. Навпаки, автор взагалі ставиться неприхильно, навіть вороже, до простого козацтва, а особливо гультяйства. Він негативно ставиться до вчинків козацьких за часів Хмельниччини. Він обурюється розбишацтвом і насильствами козаків, що забивали скрізь шляхту з жінками й дітьми, грабували маєтки, палили костьоли, забивали ксьондзів, руйнували й вирізували скрізь жидів. «Рѣдкій в той крѣвѣ на тотъ часъ рукъ своихъ не умочилъ і того грабленія тихъ добръ не чинилъ». «И такъ на Украинѣ жадного жида не зостало, а жони шляхецкие зостали жонами козацкими» (стор. 13). Оповідаючи далі про татарські сплюндрування країни, Самовидець додав од себе: «И хто можетъ враховати такъ не ошацованную шкоду в людехъ, що орды позабирали, а маетности козаки побрали! Бо в тотъ часъ не було милосердія межи народомъ людскимъ» (стор. 15). Цікаво, що Самовидець гостро висловлюється проти всякого козацького руйнування й плюндрування, хоч-би проти кого воно було скеровано — чи проти шляхти, чи проти поміщиків, чи проти ксьондзів, чи проти жидів. У нього самого немає національної ворожнечі і зненависти. Ба навіть, більше. Він такий толерантний, що розуміє всеньку шкоду од примусу в справах совісти й віри. Він оповідає про те, що жиди, боячися смерти, вихрещувалися, але коли це зроблено було з примусу, то повтікавши до Польщі, вони там знову прийняла жидівську віру. Розказує він і про те, що русини переховували в себе поляків і тільки ці й залишилися живі (стор. 12–15). Йому неприємно, що всі тоді хтіли козаками поробитися, і він каже, що вони це робили, щоб мати змогу грабувати. Тут він помиляється, бо головні мотиви для окозачування були зовсім инші. Повстання Б. Хмельницького підтримало спочатку й селянство і міщанство. Про це й оповідає Самовидець, але не хоче, чи не може, зрозуміти причин цього суспільного руху, бо взагалі ставиться неприхильно до простого козацтва, а особливо до тих селян і міщан, що саме тоді вступали до нього. «Такъ усе, — каже він, що живо, поднялося въ козацтво, же заледво знайшоль в якомъ селѣ такого человѣка, жеби не мѣль албо самъ, албо синъ до войска ити; а ежели самъ нездужалъ, то слугу паробка посилалъ. А иніе килко ихъ было всѣ ишли з двора, милко одного зоставали, же трудно было о наймытахъ. А то усе дѣялося задля того, же прошлого року збогатилися шарпаниною добръ шляхецкихъ и жидовскихъ и иныхъ людей, бываючихъ на преложенствѣ, же наветъ где в городахь были и права Майдебурскіе — и присягліе бурмистрове, и райцы свои уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли, бо тие себѣ зневагу держали, которій бы з бородою неголеною у войску был. Такъ дияволъ учинилъ себѣ смѣхъ з людей статечнихъ!» (стор. 20). Особливо вороже ставиться автор до поспільства, яке геть пало до козацтва, одбившись од свого ремества або селянської праці, виступаючи тепер проти значних людей: «И на тотъ часъ туга великая людемъ всякого стану значнимъ била и наругання от посполитихъ людей, а найбилие от гултяйства, то есть от броварниковъ, вынниковъ, могилниковъ, будниковъ, наймитовъ, пастуховъ, же любо бы якій человѣкъ значній і не хотѣлъ привязоватися до того козацкого войска, тилко мусилъ задля позбитя мого насмѣвиска и нестерпимехъ бѣдъ в побояхъ, на пояхъ и кормахъ незвичайнихъ, и тіи мусили у войско приставати до того козацтва» (стор. 13). Тут уже зовсім яскраво виступають перед нами класові симпатії авторові — вони не на боці незаможного козацтва (гультяйства), поспільства; отже, висловлює Ор. Ів. Левицький думку, чи не був з нього шляхтич — з тих українських православних дворян, котрі на бік Богдана Хмельницького попереходили и тим свої права й привилеї уратували (стор. 38). Деяка частина православної шляхти справді залишилася після повстання Б. Хмельницького на Вкраїні, але, на мою думку, важкенько і навіть не можна довести шляхетське походження Самовидця. Як-раз навпаки, — ми маємо свідоцтво його самого, на яке не звернув був уваги Ор. І. Левицький, що він належав до козацтва. Адже оповідаючи він про Борисівську Комісію каже: «На которую и насъ козаковъ затягано (стор. 61); другого разу він оповідає про те, що разом із козаками брав участь і в січі (стор. 66). Краще буде сказати, що він належав не до шляхти, а до козаків, але не до звичайних, а до їх вищої верстви — козацької старшини, з якої виходили військові канцеляристи, то-що. Отакий канцеляриста був і з Самовидця. Щоб підтримати свою думку, Ор. Ів. Левицький наводить силу уваг (стор. 55–64), та всі вони мають апріорний характер, як з цим і сам він погоджується. Розглянувши Ор. Ів. Левицький всі вказівки, що їх подав за себе Самовидець, каже: «хоч ми ніде не знайшли простого виразного свідоцтва на користь нашої думки про службове становище нашого автора на посаді військового канцеляриста, але гадаємо, що коли бракує простих указівок на це, має силу те, що літописні дані цілком з нашою думкою погоджуються». Не заперечує цьому й свідоцтво Самовидця про його участь у походах, адже частенько в них разом із військом виступали й канцеляристи. Підтримується ця думка й тим, що він близько стояв до кількох гетьманських урядів — Ів. Виговського, Сомка, Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, дарма що в кожного з них була своя столиця — Переяслав, Гадяч, Батурин. Це найлегше зрозуміти, припустивши, що Самовидець посідав посаду при військовій канцелярії, яка бувала при всіх гетьманах. Посада в канцелярії давала людині цілковиту спромогу як-найкраще за геть-усі політичні події довідуватись. Жадна инакша посада не могла цього дати. Вона давала йому в руки офіційні документи, а також відомості про чужі землі. Приватна людина про події в чужих землях знати не могла. Тимчасом гетьманський уряд завсіди пильно стежив за тим, що діялося за кордоном, дізнаючись про це від чужовемних подорожників, купців і спеціяльних агентів. У Польщі гетьманський уряд мав особливих кореспондентів, що мусіли своєчасно сповіщати його, як про місцеві польські, так і про чужоземні події. Адже Польща вже тоді мала певні поштові зносини з Европою. В «Актахъ Южной и Западной России» і «Архивѣ Юго-Западной Россіи» надруковано чимало таких реляцій. Особливо цікава реляція року 1674. В ній оповідається про політичне становище у Франції, Ельзасі й Лотарингії, Австрії, Голандії, Швеції і самій Польщі. З фахівців військової канцелярії вийшли справді деякі літописці — Сам. Величко, Сам. Зорка, Пил. Орлик, Ст. Савицький.

Канцелярська посада допомогла виробити й утворити канцеляристові й літературну мову, що ставала йому потім у великій пригоді, як він складав літописа. Взагалі кажучи, думка про те, що Самовидець служив при військовій канцелярії, дуже можлива й не заперечує тому, що він сам оповідає за себе у своїм літопису. Ці вказівки його надто цікаві, бо вони показують, що він брав участь у багатьох подіях, що відбувались у різних місцях (навіть поза межами України) і в різні часи впродовж усієї другої половини XVII ст. від повстання Богдана Хмельницького геть аж до 1702 року, цебто 50 років. З'являється навіть певний сумнів, чи-ж можна розуміти виключно його самого в цих указівках, чи може в декотрих з них мається на увазі инших людей, що вони написали свої записки, а Самовидець тільки цілком позаносив їх до свого літопису, залишивши так і їхні указівки про себе. Ось у яких випадках виступає перед нами автор літопису. Завважимо, одначе, перш за все, що в перших двох оповіданнях про Конотіпське чудо (стор. 32–33) під 1652 роком і про облогу царем Олексієм Мих. Смоленська р. 1654 (стор. 37) ми не бачимо ясної вказівки авторової на те, що він був там, яку бачить Ор. Ів. Левицький. Першу певну вказівку про себе дає Самовидець під 1655 роком, коли оповідає про похорон у Корсуні ніженського полковника Ів. Золотаренка, і додає: «О томъ зась тѣлѣ албо трупѣ того Івана Золотаренка взмѣнку положу, що ся стало на погребѣ оного; напишу, бомъ самъ тамъ былъ и набралемъся страху немалого… (стор. 42). Зайнялася церква, де лежало тіло і де була сила народу. …бо я самъ на тое смотрѣлъ…, додає літописець, якъ еще огонь не разширилъся былъ» (стор. 43). Другу вказівку дає про себе автор під 1656 роком, описуючи облогу м. Риги царем Олексієм Михайловичем, про кількість його війська він каже: …«сила великая была, которыхъ меновано седмъ кротъ сто тисячей, на которыхъ я своима очима смотрѣлъ» (стор. 45). Та ми не погоджуємося тут з Ор. Ів. Левицьким, що висловлює думку, начеб-то Самовидець справді був при облозі Риги і наводить навіть гіпотезу про те, як це сталося. Передовсім, треба зауважити, що ця гіпотеза не підтримується жадною фактичною вказівкою пам'ятника. По-друге, саме оповідання про цю подію у Самовидця ані трохи не потрібує, щоб Самовидець особисто був під Ригою — він міг взяти його з якогось иншого джерела, а такі джерела були. По-третє. Свідоцтво Самовидцеве з приводу Ризької облоги про те, що начеб-то там було 700.000 війська, викликає в нас не аби-який сумнів, — це число, живовидячки, страшенно збільшене. По-четверте. В дійсності було там, за обрахунком, що його зробив С. М. Соловйов на підставі певних джерел, усього тільки 34.000 душ, як про це каже і сам Ор. Ів. Левицький (стор. 44). По-п'яте. А коли так, тоді треба визнати, що тут виникла якась помилка в самому тексті літопису, і даремно О. І. Левицький одкидає варіянт цього тексту у списку Козельського, де замість фрази - «на которыхъ я своима очима смотрѣлъ» сказано: «''на которихъ не можно очима зсмотрѣти», мовляв, така сила їх була. Ор. Ів. Левицький одкидає цей варіянт тому, що список Козельського перекручує оригінал і в нього багато перифразів самого переписувача. Може воно взагалі й так, але тут варіянт Козельського, на нашу думку, відповідніший, ніж инший, і швидче за перекручений перифраз треба вважати варіант про те, що автор на власні очі налічив тут аж 700.000 чол., тимчасом у дійсності їх було тільки 34.000. І коли в цій облозі зовсім не брали участи українські козаки, тоді цілком незрозуміло, звідки-ж узявсь там Самовидець. А гіпотеза про його посольство аж надто безґрунтовна і її треба одкинути. Одкидаючи присутність Самовидцеву під Ригою, чи визнаємо за можливіші його новіші свідоцтва про себе — коли й де він пробував і в яких подіях брав участь. Ор. Ів. Левицький каже, що Самовидець був присутній на Чигиринській Раді 1657 р. і на параді Виговського з Кримським Салтаном Карамбеєм 1658 р. Робить він цей висновок на підставі хронологічних подробиць (є вказівки на дні і години) про цю подію. Але завважити треба, що сам Самовидець нічогісінько не оповідав про свою присутність на цій нараді і міг узяти цю звістку од якогось иншого учасника цих подій з його козацької кронічки або запису. Самовидець, справді, міг служити тоді у військовій канцелярії і цього було по-достатком, щоб здобути певні про ці події звістки, не їздячи навіть до Полтави, до Лохвиці і до Конотопу вкупі з гетьманом, як це підтримує дослідник, не маючи на це певних доводів. Про дипломатичну місію до Борисова є свідоцтво самого Самовидця, хоч і не досить ясне, а загальне: «…въ Борисовѣ, — оповідає він, — на початку року починается коммисія, на которую и насъ козаковъ затягано и билисмо». І справді там було з ніженським полковником Золотаренком 3052 чол., серед них повинні була бути канцеляристи й козаки. Під 1662 роком Самовидець свідчить про себе, що він начеб-то брав участь у січі проти татар укупі з нашими козаками («гонилисмо, сталисмо»), і коли з нього був канцеляриста, тоді це свідоцтво може належати не до нього самого, а цілком узяте ним з якоїсь кронічки або запису иншого автора цієї події. Про участь свою у січі Ромодановського і Сомка з Юр. Хмельницьким Самовидець нічого не каже і тому не можна рішуче запевняти, що він описав її, як учасник. Хоч описа цього міг скласти якийсь инший його учасник, але не можна одкинути й думку про те, що її, січу оту, бачив і Самовидець. Ніженську Раду, де було обрано за гетьмана Брюховецького. Самовидець описує дуже яскраво, як самовидець, і до того ще додає такі слова, які незаперечно свідчать, що він особисто був на цій раді, і був саме на боці прихильників Сомкових, а не Брюховецького: «але — каже він — несталость нашихъ людей тое помѣшала» (стор. 76); вони-бо кинули Сомка й перекинулися до Брюховецького. Нашими людьми він зве прихильників Сомкових. Викликає сумнів і думка Ор. Ів. Левицького про те, що Самовидець брав участь у поході на Білу Церкву проти польського гетьмана Яблонського, бо в одному списку, мовляв, автор сам сказав про себе: «…где з Яблонскимъ мѣлисмо потребу власне въ обѣдную годину», а в другому (Козельського) «где з Яблонскимъ мѣли потребу» (козаки і комлики). Нічим, я гадаю, підперти й думку про те, що брав участь Самовидець у виборах на гетьманство Многогрішного і в його усуненні з гетьманського уряду. — Сам він за свою участь у цих подіях нічого не каже. Починаючи від року 1676, ми знаходимо чимало звісток про місцеві події на Сіверщині, де, мабуть, і перебував автор, у Стародубі. Але коли так, то повстає сумнів, чи-ж справді брав він участь у другому Чигиринському поході і був у Чигрині, як його облягли турки, і чи був у кримському поході 1687 р., особливо коли він служив у канцелярії, а не у війську. Ор. Ів. Левицький каже: «хоч автор і не згадує просто за свою участь у кримському поході 1687 р., але з подробиць оповідання вона виявляється безсумнівна. Так, літописець не тільки перелічує бояр, котрі були при кн. Голіцині, ба й дуже докладно зазначає маршрут походу» …«Очевидячки, тільки учасник походу міг з такими подробицями зазначити кожен крок війська»… Але, на мою думку, Самовидець, не беручи сам участь у цих походах, міг скористуватися для оповідання про нього із щоденника котрогось з його учасників, а такі щоденники справді були. Про те, як Самойловича з гетьманства скидали, Самовидець теж міг написати на підставі якихось чужих докладних звісток і на це натякає навіть він сам, кажучи: «повѣдають, же з умислу казалъ степъ палити своимъ зичливимъ, жеби тимъ отмовитися, же неможна до Криму ити за для конского корму» (стор. 170). Виникає у нас сумнів і що-до гадки про особисту участь Самовидцеву в другому кримському поході 1689 року, бо й тут усенькі подробиці він міг здобути од котрогось з учасників походу. Участь Самовидцеву у січі при Нарві не обстоює і сам Ор. Ів. Левицький, дарма що й її описав неначе учасник. Літопис закінчено 1702 роком і, здається, незабаром після цього Самовидець помер. Таким чином, ми не погоджуємося з Ор. Ів. Левицьким у тім, що Самовидець особисто брав участь у тих походах, що їх він яскраво описує: ми гадаємо, що він міг узяти опис їх од якихось наших учасників цих подій. Коли-б це прийняти, вийшло-б, що Самовидець увесь час мандрував, переходячи по Україні і навіть виходячи за її межі. Ми не погоджуємося з тим, що він був шляхетського походження, коли сам себе він зве козаком. І з нього справді мабуть був козак, хоч і заможненький нівроку. Думка, що він посідав посаду військового канцеляриста досить можлива, але вона не підтверджується фактичними вказівками. Про автора з його літопису можна ще додати такі певні відомості для його характеристики. У всякому разі він близько стояв до сучасного йому гетьманського уряду, починаючи з Брюховецького й кінчаючи Мазепою, особливо-ж до двору Самойловича, що за нього він оповідає справді, як сучасник, що добре знає його звичаї і приватне життя, його палац. Його посада у військовій канцелярії дала йому спромогу знати і про зовнішні зносини гетьманського уряду з Москвою, Польщею, Кримом, Туреччиною, тут він міг здобувати кронічки-щоденники про походи та й инші події од їхніх учасників. Тут він міг бачити й офіційні акти та грамоти. М. О. Максимович не має Самовидця за вченого, надто до Величка його порівнюючи, — він уважає його за розумну, хоч і не дуже книжну людину[21]. Але Ор. Ів. Левицький цілком слушно на це відповідає, що з Самовидця була людина все-ж освічена таки, дарма що не вчена, як Величко. Та це й зрозуміло, Величко-бо написав історію, а Самовидець — тільки літописа. А все-ж-таки, світогляд у нього широченький і що-до зовнішніх справ. У нього трапляється багато згадок про події в чужих землях: у Швеції, Ліфляндії, Курляндії, Австрії, Угорщині, Молдавії, Сербії, Туреччині, згадує він коротко й про Прусію, і про німців узагалі, Голандію, Угорщину. Він знав і тогочасну географію Европи, йому відомі були тодішні політичні стосунки цих земель і держав. Очевидна річ, що все це він мусів був здобувати з самих книжок. Він не цитує, як це робить Величко, відомих йому книжок-джерел, але він уживає, як це звичайно робили тодішні письменники, чужоземних латинопольських слів, свідчучи цим про свою освіту (контентоватися, респонсъ, президіумъ, юригелтъ, алѣансъ, аманатъ, декретъ, елекція, инквѣзиція, креденсь (столовое серебро, буфет), медіаторъ й инше). Він посилається також на книжку Сим. Полоцького «Жезлъ Правленія», стор. 132. Взагалі його мова не така складна и риторична, як у Величка, скидаючись трохи на народню українську. В усякому разі треба сказати, що в нього дуже багато щиро-українських слів і чимало давніх книжних українських речень. Отож з літопису Самовидцевого може словник української історичної мови багато слів зачерпнути, про це свідчить збірка його слів, додана до видання Київської Комісії. На превеликий тільки жаль, видавець умістив тут не самі слова з Самовидця, ба й з додатків до його літопису, та й не позазначувавши ще до того, де цих слів ужито — на якій саме сторінці книжки. Що літопис Самовидця написано мовою подібною до вкраїнської, знати з того, що його перекладено було свого часу на мову російську. Це був особливий список літопису.

Схарактеризуймо тепер літописця — його погляди на тогочасні політичні й соціяльні події. Він спочуває Україні й кохає її. Особливу увагу в своїм літописові присвячує він повстанню Богдана Хмельницького, що визволило Україну від визискувачів — поляків та жидів. Богданове повстання, Хмельниччину, мовляв, отую, викликали, як він гадає, утиски над православієм і тягарі над реєстровим козацтвом, а також утиски орандарів-жидів над поспільством (стор. 1–5). Проте, він і проти посполитих, себ-то, тих, хто не був у козацьких реєстрах, а самовільно приставав до козацького руху, обурюється, кепкує, як ми бачили, й з статечних міщан, що голили були собі чуприни. Він сахається розбишацтв, що їх чинили були козаки, а надто гультяйство, над значними козаками і козацькою старшиною. Він тужить і побивається, бачучи, скільки пролилося тоді на Україні крови, як і свої, і чужі (татари) сплюндрували нещасну Україну; орда так та навіть не брала у полон бранців, щоб не обтяжувати себе ними, а стинала їм голови. Біда була й міщанам, и поспільству. Ніженський полк, що з наказу Б. Хмельницького, добував Кодака, чинив людям усякі кривди. Ото проти цього, а не проти козацтва взагалі, Самовидець обурюється, як представник шляхетського стану. У народньому повстанні Б. Хмельницького він не саму-но люту зненависть свавільної черни супроти папів-державців добачає. Він гадає, що це кара Божа за гріхи всіх, як каже Ор. Ів. Левицький. Самовидець гостро картає тільки тих, хто пустошить країну, мордує людність, катує безневинних людей. Він каже, що за гріхи народу послано на нього отаку страшну війну. Це звичайний погляд тогочасних письменників на причини суспільних катаклізмів; такі самісінькі погляди письменники давніших часів висловлювали були. Та треба додати, що Самовидець аж надто неохоче надприродніми причинами історичні події пояснює. Навпаки, він уважає, що народній рух за часів Хмельницького викликали не якісь там провіденціяльні причини, а так що я звичайнісінькі собі умови й обставини реального життя. Він присвячує цьому цілісінький розділ, ба навіть починає цим свого літописа. Ми побачимо це тут трохи далі з уривка його літопису. Найяскравіше виступає шляхетський світогляд Самовидців, на думку акад. В. С. Іконнікова, на 171-й сторінці його літопису, але там мова знову тільки про сваволю козацьку, що її новообраний гетьман Мазепа хтів зупиняти, караючи повстанців-баламутів: «а ежели кому якая кривда от кого есть, жебы правомъ доходили, а сами своихъ кривдъ не мстилися». Автор, значить, обстоював лад проти свавільства. Тож не дивниця, що він гостро виступав проти тих, хто свавільно приставав до козацтва, щоб збагатити себе «шарпаниною добръ шляхецкихъ и жидовскихъ и иныхъ людей» (стор. 20). Такий погляд міг мати і представник реєстрового козацтва, таки вати себе на військовій службі. На його погляд, винні були також і всі ті, що служили по військових канцеляріях, — адже-ж вони своєю діяльністю підтримували козацьку старшину та й сами увіходили були до її складу, являючи собою її нижчу верству. Правдиву думку висловлює Ор. Ів. Левицький, кажучи: «Автор своїми поглядами належав був до тієі партії (ми-б сказали стану людности), що хтіла з простого народу виділити реєстрових козаків та й утворити з них шляхту на польський зразок» (стор. 66). Цим можна пояснити неприхильність його до запорозців. Неприхилля отеє ми помічаємо вже в оповіданні його про Ніженську Чорну Раду. Тут він виразнісінько стоїть на боці старшини й її проводиря й наказного гетьмана Сомка, супротивника Брюховецькому, кандидатові від запорозців. Та до запорозців він ставивсь неприхильно, як до свавільників. Отож і не дивно, що він супроти Чорної Ради виступає, де яв-раз панувала всенька оця сваволя поміж запорозцями и простим козацтвом. Чорну Ніженську Раду 1663 року він звязує з представником Запоріжжя Брюховецьким: «Зараз по веснѣ заводится на новое лихо, чого за иних гетмановъ не бивало, то есть чорной ради. А то заразъ фортеліовъ заживаетъ Бруховецкій и докучаетъ его царскому величеству, о той радѣ просячи, жеби кого зволилъ его царское величество на тую раду послати» (стор. 72–73). Симпатії до старшини, що пнулася й собі шляхетства на польський зразок здобувати, пояснюють нам і симпатії Самовидцеві до особи польського короля, як представника найвищої влади. Оповідаючи про велике посольство до Богдана Хм. року 1649 від польського короля і про те, що воно, посольство отеє, привезло привилей на вольності з клейнодами, щоб скінчити війну. Самовидець пише, що Хмельницький пообіцяв погодитися з королем, скоро тільки козаки залишаться при своїх стародавніх вольностях, але заразісінько-ж-таки вислав своїх послів до кримського хана, закликаючи на поміч собі у нашу землю самого хана з усіма ордами. Хан справді прийшов на Україну «на спустошення христіянства». Очевидячки, автор стояв проти спілки з татарами, що завсіди Україну плюндрували, і обстоював згоду з Польщею, коли вона згоджувалася дати права реєстровим козакам. Він хотів-би, щоб Хмельницький ставився до польського короля з пошаною, як до свого монарха й пана. І він висловлює йому докір за те, що він не увійшов тоді з ним у згоду через свою пиху і заятріння, що розвинули в нього угорські посли, а також московські, молдавські й волоські. Посли ції приносили великі подарунки, «що до болшого заятрення и пихи гетмана Хмелницкого побужали» (стор. 18). Тут літописець обвинувачує більш послів, а ніж самого Богдана Хмельницького. Про те, що Богдан Хмельницький не захтів полонити польського короля і віддати його в полон татарам, Самовидець оповідає об'єктивно, не складаючи особливої йому похвали, як каже про це Ор. Ів. Левицький[22]. I не дивниця, він-бо раз-у-раз висловлюється проти спілки з татарами, що плюндрували Україну та її людність. Це було після збаразької облоги, коли й сам Хмельницький мусів оддати їм на поталу українські міста, і козаки вкупі з ними грабували людність (стор. 22). До Москви й московського царя Самовидець ставивсь прихильно, так само як перед тим — до польського короля. Він оповідає, що переяславсьва умова викликала скрізь серед українського народу радість, і вкраїнці охоче заприсягалися Московському цареві на вічне підданство (стор. 36). Певна річ, він і не уявляв собі, щоб Україна та могла бути незалежна від Польщі, від Москви, й узагалі від будь-якої иншої держави. Вигнання і вбивство московських воєвод з наказу Брюховецького Самовидець називає «непотребнымъ дѣломъ», хоч, правда, описує його досить об'єктивно, оповідаючи, що, мовляв, була на це згода й усіх полковників (стор. 98). Але вбивство Брюховецького, з наказу Дорошенка, що доручив це голоті, справляє на нього гнітюче вражіння: «итакъ голота, — каже він, — тиранско забили и замордовали Брюховецкого на полѣ и много людей значнихъ козаковъ и запорожцов позабивали, на першомъ тижню петрова посту» (стор. 100). Тут його вражає тиранство і вбивство, однаково — чи воно гетьмана торкається, якого він не любив, а чи його запорозців, що й їх він теж не любив, чи, нарешті, старшин, до яких прихилявся. Він обурюється також проти запорозців, що зрадою утопили царського посланця й пограбували ті подарунки, що він віз до кримського хана. «И такъ, — каже він, — юже на своеволю почали знову заробляти, запомнѣвши такъ великую ласку царскую ку себѣ, же онимъ слалъ соболями, сукнями, грошми, борошномъ; которое ихъ злое дѣло без карности минулося: его царское величество пробачилъ. Але юже ненависть почала расти на Украину за такую своеволю: нарушили ласку его царского величества; а козацтво що далѣй в злость ся утравляли, а звлаща и тую даючи причину, же людей тяглихъ повернули в послушенство и у подачку его царского величества воеводамъ, що юже отвикли были давати подачокъ, а с того найболше бунти почали вставати, бо на Запорожже волно ити в козацтво такъ козаковѣ, яко тежъ и мещанину: тамъ того не постерѣгають[23]». Тут, як ми бачимо, у Самовидця бере гору його звичайна об'єктивність і він пояснює нам, звідкіля повстали бунти людности проти Москви та її воєвод — за те, що почали повертати у підданство й оддавати воеводам тих, хто записавсь у вільне запорозьке козацтво і забувсь уже за своє підданство і про оддачу воєводам. Спокійним тоном, не виявляючи своїх поглядів, оповідає Самовидець про всі важливіші внутрішні справи, отож і не можна уявити, яку саме думку він на них має. Він не виявляє свого погляду на такі, наприклад, події, як Гадяцька умова, що розділила Україну на дві частині — право- і лівобічну. Руїна, що знищила дощенту всеньке правобережжя, діяльність московських воєвод на Вкраїні, збори по українських містах у царську скарбницю, обмеження української автономії, залежність Київського мітрополіта од московського патріярха, то-що. Навряд щоб Самовидець не міг скласти погляду на ці справи через те, що не був він для цього досить освічений або-ж попросту не цікавивсь цим, як думає Ор. Ів. Левицький. Ми гадаємо, що він навмисне ухиливсь від того, щоб висловити про них свою думку. Бо взагалі він хтів бути літописцем, а не істориком. Окрім того, він, можлива річ, утримувавсь од цього через цензурні умови свого часу. Він жив і писав свого літописа у страшні й небезпечні для України часи Петрові і, дарма що не готував він його до друку, але все-ж-таки мусів бути обережний, особливо коли дожив до зради Мазепиної й до утисків, що вона була викликала. Може через це саме Самовидець не залишив нам і свого ймення, тимчасом як инші літописці — Величко, Грабянка — не захтіли, щоб їхні твори, над якими вони, як і Самовидець, так багацько попрацювали, були анонімні. А що Самовидець міг, коли-б тільки був захтів, скласти й виявити свій погляд на історичні події, про це незаперечно свідчить те, що він має й висловлює свої погляди на події закордонні. Адже-ж, щоб їх оцінювати, треба було мати ще більшу освіту й хист. Так завсіди негативно він висловлюється що-до спілки України з турками й татарами, як ворогами віри христіянської. Оповідаючи про Богдана Хмельницького під роком 1653, коли польський король усеньких заходів уживав, щоб одвернути якось кримського хана од козаків, Самовидець од себе додав: «Аже тотъ неприятель вѣри християнской радъ бы усѣхъ християнъ в нѣвець обернути»[24]. Оповідаючи Самовидець про зраду кримського хана під Берестечком, од себе додав таку сентенцію: «Аже нестатечная приязнь вовку з бараномъ, такъ християниновѣ з бесурманиномъ»[25]. Коли тут вовк — татарин і він завсіди готовий в'їсти барана — українця, то тут не самий тільки релігійний мотив для неприязни поніж ними, а й те, що татари завсіди робили несподівані напади на Україну, забирали бранців, нищили худобу, хліб. Самовидець закидає Б. Хмельницькому те, що він, побратавшися з поганином і ворогом христіянства — кримським ланом, сплюндрував христіянську Волоську землю р. 1650 (стор. 23–24). Закидає він і гетьманові Дорошенкові те, що той піддався турецькому султанові: оповідаючи про те, як орда через Дорошенка зруйнувала Україну, Самовидець додав: «Не заболѣло его (Дорошенка) серце такого безчестія образовъ божіихъ за-для своего нещасливого дочасного гетманства!»[26].

Оповідаючи про кінець Дорошенкового гетьманування і про заслання його до Сосниці, Самовидець каже: «Итакъ гетманство его скончилося, при упадку великомъ Украини»[27]. Самовидець радів, коли йому трапляється оповідати про перемоги над турками й инших европейських христіянських народів — угрів, поляків. Оповідаючи Самовидець про війну цісаря проти турків року 1691, каже: «Война сроgая била у земли Венgерской войскъ цесарскихъ с турецкимъ, в которой войнѣ Господь Богъ помоглъ войску цесарскому, же турецкое войско знесенно дощенту».[28] Що-до оцінки діяльности українських історичних діячів, то тут Самовидець сяку-таку симпатію висловлює тільки двом — Сомкові й Сіркові, про більшість-же свого погляду не висловлює, а деяких, видатних, гудить. В боротьбі за гетьманську булаву поміж Сомком і Брюховецьким його симпатії цілком на боці Сомковому: «…войско козацкое, видячи, же Якимъ Сомко, не щадячи здоровя своего, ишолъ з войскомъ и добримъ приводцею быль, хотѣли учинити совершеннимъ гетманомъ»[29]. Про Івана Сірка, Запорозького отамана, Самовидець каже, що з нього був «ватаг силній»[30]. До Виговського ставиться Самовидець надто неприхильно й закидає йому його «фортель лядскій», що-до гетьмана Юрка Хмельницького; він каже, що він одурив на Раді простий народ і забувсь, що для нього зробив старий Б. Хмельницький: «запомнѣлъ того скоро Выговскій, же старій Хмелницкій, з неволѣ оного от татаръ вызволивши, такимъ паномъ учинилъ, а не тилко его самого, але и усѣхъ покревныхъ его збогатилъ»[31]. Неприхильно ставиться Самовидець і до Брюховецького за те, що той, здобуваючи владу, спирався на чорний народ; адже-ж чернь нищила заможних козаків і старшин, і тії, після Чорної Ради мусіли ховатися й міняти свої кармазинні жупани на сермяги (стор. 77). Вороже він, як ми були бачили, ставився і до Петра Дорошенка за його спілку з татарами-бусурманами; його він зве «подданній незбожній» турецького султана (стор. 115). Вороже ставився Самовидець до гетьмана Многогрішного за його пиху; за цю пиху його вже, мовляв, було покарано, бо він упав з ґанку і скрутив собі в'язи, отож якийсь час не міг навіть говорити, але видужавши він не хтів був схаменутися, і за це на нього згодом наслано було кару. Тут автор натякає на те, як у нього віднято гетьманство, вивезено його на Москву, де з його знущалися, а потім із жінкою заслано до Сибіру. «И такъ, — каже Самовидець, — скончилося гетманство Многогрѣшного, которій собѣ клятву соборную святѣйшого патриярхи нѣ во что поважаючи, совсѣмъ въ нѣвецъ пойшолъ; а маетность его розно старшина подѣлила»[32]. Іще неприхильніш ставиться він до гетьмана Самойловича: адже з його, мовляв, людина пихата, здирця і скнар; він закидає йому втрату Чигирина і зраду проти московських монархів у кримському поході, коли він умисне звелів запалити степ (стор. 169–170). Яскраву характеристику гетьманування Самойловичевого у Самовидца ми подамо далі. Цікаво, що до гетьмана Ів. Мазепи Самовидець ставиться в жадному разі не вороже, а швидче прихильно. З прихильністю він оповідає про те, як обирали Мазепу на гетьмана, причому завважує, що родом він був із старожитної української шляхти і, «у войску знаной», що він зараз-таки, як його було обрано, почав сваволю припиняти, скинув оренди на горілку, то-що (стор. 171). Літопис Самовидця кінчається 1702 роком, тоб-то до того часу, як Ів. Мазепа перейшов на бік Карла Шведського; отож ми й не бачимо у нього Мазепиної характеристики узагалі і не знаємо, як ставивсь літописець до Мазепи після подій 1709 року. Як ставився Самовидець до инших українських історичних діячів невідомо: навіть про Богдана Хмельницького він не висловлює свого власного погляду, ані прихильности, ані неприхильности, хоч свою прихильність виявляє в тім, що звертає найбільшу увагу саме на події цих часів. До московських царів і московської держави узагалі Самовидець ставиться дуже прихильно. Московського царя він титулує «Царскимъ пресвѣтлымъ величествомъ всея Россіи Самодержцемъ», і, як ми знаємо, вітає Переяславську умову, хоч ніякої характеристики царя не подає. Зате сина його, Федора, дуже вихваляв за його прихильність до українців. «Мѣсяця мая государъ царъ московский и всея Россіи Ѳеодоръ Алексѣевичъ померъ з жалемъ усего християнства в молодихъ лѣтехъ, которій великую любовь до нашого народу мѣлъ, бо и набоженства на Москвѣ нашимъ напѣвомъ по церквахъ и по монастирахъ отправовати приказалъ, и одежу московскую отмѣнено, але по-нашому носити позволилъ»[33]. Самовидець цікавився московськими подіями за часів Федорових, і тому проф. Замисловський дуже цінує його літописа як джерело для історії царювання Федора Олексієвича[34]. У літопису Самовидця взагалі сила-силенна звісток про московську державу і про приїзд до Москви східніх патріярхів для суду над патр. Ніконом, до якого він ставиться прихильно (стор. 97, 108); про повстання Ст. Разіна, що спирався на свавільне козацтво (стор. 97); про те, як московське військо знищило Соловецький манастир за те, що ченці не хтіли були виконати постанов Московського собору про виправлення божественних книжок. Самовидець висловлюється проти переслідувань за релігійні погляди й докоряє за це сплюндрування манастирів, кажучи: «за тое тотъ монастир спліондровано, которій на увесь свѣтъ славній, и святихъ чудотворнихъ мѣлъ у собѣ; и за тие новіе рѣчи многихъ черцовъ, поповъ и свѣцкого стану людей у земли Московской помордовано, же того не хотѣли приймами, але на старомъ держалися, як перед тимъ было.»[35] Оповідає він і про смерть царя Федора Олексієвича, про поголоску, що його отруєно, про стрілецькі повстання й вибори царів (дуже яскраво — стор. 152–158), про озівські походи Петра I й участь, яку брали в цій боротьбі українські козаки (стор. 185–191), про змову на Петра Соковнина і Циклера, про його закордонну подоріж (що він гуляв) (стор. 191–196), про стрілецький розиск і страшенні кари на стрільців, коли цар стинав їм голови (стор. 196–198), про велику північну війну зо шведами (стор. 199–207). Очевидячки, царювання Петрове не аби-яке вражіння на Самовидця справило, отож він позаписував, як сучасник, чимало таких звісток про російську державу, що подій на Вкраїні безпосередньо не торкалися.

Про те, яку літопис Самовидців вагу має, в історичній науці встановлено так що й одноголосний позитивний погляд, як на першорядне джерело серед усіх козацьких літописів. З нього користувався літописець Граб'янка. Дивно, що не знав його Величко. Користувався і Ріґельман у свойому «Лѣтописномъ повѣствованіи о Малой России». Його знали й давні українські історики — М. О. Максимович, що мав у себе два його списки (один од мітр. Євгенія) і М. О. Маркевич. Куліш каже про літопис Самовидця: «Я відкрив і проф. Бодянський видав літопис Самовидця, що його не можна порівняти до жадного з малоросійських літописів. Новий погляд на історію козацької Малоросії почав проявлятися в друкованих і рукописних творах. Недовір'я до власних джерел, що найбільш за все утворив цей літопис, примусило звернутися до польських джерел. Живі зносини знавців рідних переказів з безсторонніми польськими вченими і переважно з небіжчиком Гр. Свідзинським і Мих. Грабовським, ствердили у південно-руських письменниках розумні думки про історичні події на обох берегах Дніпра». (М. О. Максимович у рецензії на Чорну раду П. О. Куліша одповідав йому на це так: «Для Куліша ознайомлення з літописом Самовидця (оскільки пам'ятаю, у 1843 році), це власне було поважне відкриття. Але для наших аматорів української старовини і в Київі, і в Харкові літопис цей давно вже був відомий. Так і в мене, іще року 1835 був ще у мене другий мій власний список. Окрім того, ще року 1785 дуже відомий інженір Ріґельман вніс її в своє «Лѣтописное повѣствование», що з нього черпали Бантиш-Каменський і дальші історики. Тому літопис Самовидців і не міг справити в історичній науці такого вражіння, яке він справив на Куліша, бо був для нього за новину… Ми можемо дякувати Кулішеві, що він дав проф. Бодянському свій список літопису Самовидця, доведений, одначе, тільки до половини; але ще більше ми повинні завдячувати Бодянському, що він надрукував цього літописа цілком (у Чтеніяхъ 1846 р.), одержавши ще инші списки від Юзефовича і Костомарова і маючи окрім того давній великоросійський її переклад з величенькими додатками, який належав з року 1824 Московському Товариству історії і старовини російських[36].

Г. Ф. Карпов про літопис Самовидця у виданні Бодянського висловив такі думки. «Цей літопис — і тільки він один — є літописна всезбірка, бо инші (Граб'янчин і Величчин) являють собою переробку матеріялів у формі історії або роману (?). Назвисько Самовидця цій всезбірці надав власне П. О. Куліш, але права на таке назвисько у правному свойому складі вона не має. Сам П. О. Куліш мав тут на увазі ту частину всезбірки, що оповідала про історичні події, від часів Богдана Хмельницького починаючи». Літопис Самовидців, як гадає Карпов, склався з двох літописів, що звались «Лѣтописецъ въ Малой Россіи прежде Хмелницкаго бывшихъ гетмановъ и при нихъ дѣйствій» і «Лѣтописецъ Хмелницкаго». Обидва ці літописи Карпов визнає за оригінальні і стародавні, отож і виступає проти М. О. Максимовича; той-бо перший літопис за стародавній не уважав, ба навіть думку висловив, що він пізнішого походження і позичений у Граб'янки[37]. Літопис гетьманів, котрі були до Хмельницького, на погляд Карпова, складено раніш од Граб'янчиної всезбірки[38]. Граб'янка позичив свої звістки у нього з усіма його помилками і додав до них ще й своїх власних. Літопис гетьманів до Хмельницького характеризується простотою і краткістю, тимчасом, як Граб'янчин літопис промовистий. Максимович гадає, що автор вступу до літопису Самовидця взяв у Граб'янки самі-но факти, а викинув усенькі його прикраси. Але нащо було тому, хто склав усезбірку Самовидцеву додавати до неї цього самостійного вступу, коли там немає ніякої провідної ідеї або тенденції? А коли він хтів приставити початок до цього літопису, йому легше було-б узяти його з якогось готового літопису, а не утворювати тут якогось фальшу[39]. Це і не копія Граб'янчиного літопису, ні доповнення його до літопису про Хмельницького, себ-то Самовидця; бо у Граб'янки є те, чого нема у Самовидця і в початку його літопису. І навпаки, там ми знаходимо певні звістки, яких одначе нема у Граб'янки. Далі Карпов виступає проти думки М. О. Максимовича, що за джерело для Літопису гетьманів до Б. Хмельницького був коротенький реєстр гетьманів у Граб'янки. Чому-ж, питає він, не навпаки: Граб'янка склав свій реєстр на взір того, що він побачив у літопису гетьманів до Хмельницького і звідтіля міг перенести частиною до свого реєстру, а частиною до свого літопису. Короткі сухі реєстрики були тоді в українському письменстві і за зразок їх править той, з якого користувався Величко. Карпов висловлює думку, що Величко в своїй вказівці на такі реєстрики мав на увазі Літопис гетьманів до Богдана Хмельницького, бо він його не завдовольняв, як художника-романіста. На підставі усіх цих думок, Карпов визнав Літопис гетьманів до Богдана Хмельницького за оригінальний, самостійний, що з нього скористувавсь, як з джерела й Граб'янка. Автор її міг бути або вчений козак, один із співробітників Богдана Хмельницького, або особа духовного походження[40].

Такі були думки Карпова про початок літопису Самовидця, або як він його визначає, літопису про гетьманів до Хмельницького. Взагалі треба сказати, що вони дуже апріорні, теоретичні і не досить навіть ясні. Але ця думка, як тепер виявилося, помилкова у своїй основі. Ор. Ів. Левицький довів, що цей початок не звязаний органічно з літописом Самовидця і являє собою зовсім не оригінальний і самостійний літопис, як висловивсь був Карпов, а хроніку, що її склав хтось у 30-х роках XVIII в., вона здобула назву «Краткое описаніе Малороссіи». Вона не належить до літопису Самовидця і знаходиться тільки в пізніших списках літопису Самовидця, а в старіших його немає. Вона одрізняється од літопису Самовидця і мовою, і викладами з помилками і навіть протилежностями з нею. М. О. Максимович виявив куди більше прозірливости у цім питанні, ніж Карпов. Адже, як ми знаємо, він висловлює думку, що цей вступ до літопису Самовидця не належить самому Самовидцеві, як це здавалося М. І. Костомарову і не позичено його з якоїсь иншої хроніки, як гадав був Куліш, а додав його до неї якийсь компілятор не раніш од другої чверти XVIII ст.[41]. Карпов-же остільки не розбирається на козацьких літописах, що пізнішу компіляцію, молодшу од літопису Самовидця, визнав за стародавній і оригінальний український літопис. Щоб довести свою думку, він полемізує з Максимовичем про те, хто в кого запозичив — чи Самовидець у Граб'янки, чи Граб'янка у Самовидця, як виявилося нині, М. О. Максимович помиливсь у своїй гіпотезі, що вступ до літопису Самовидця позичено у Граб'янки. Карпов-же, виступаючи проти цієї Максимовичевої гіпотези, сам зробив іще більшу помилку, гадаючи, начебто вступ цей оригінальний[42].

Проф. В. Б. Антонович в своїх лекціях про джерела з історії України, що їх він викладав на початку 80-х років, не багато говорить про літопис Самовидця, мабуть через те, що тоді вже було надруковано розвідку Ор. Ів. Левицького. Він каже, що літопис різниться од давніх західньо-руських літописів — автор його не чернець, а з нього військова людина, що брала участь у війнах Богдана Хмельницького і дуже добре знала про тодішні політичні справи, — він добре освідомляє нас про боротьбу Хмельницького, про зносини його з чужоземними урядами. Це є власне самовидець подій і одна з найкращих пам'яток історичного письменства. Разом з яскравістю ми бачимо у автора чималу об'єктивність. І В. Б. Антонович поділяє, як і Ор. Ів. Левицький, літопис на дві частині — першу до 1672 р. і другу до 1702 р. Перша — це більш історичне оповідання, друга — більш літопис. Його значіння збільшується ще й через те, що в ньому багато таких оповідань, яких нема в инших позадніх літописах, із великим числом побутових подробиць.

Щоб показати докладніше, якою мовою було написано літописа Самовидця, наведено тут троє уривків з нього: один про причину повстання Богдана Хмельницького, як зразок міркування автора, другий про Ніженську Чорну Раду, як зразок його яскравого оповідання, третій про Самойловича — як зразок його характеристик.


Уривки з „Літопису Самовидця“.
№ 1. О началѣ войни Хмелницкого[43].

Початокъ и причина войни Хмелницкого есть едино от ляховъ на православіе гонение и козакомъ отягощеніе; тогда бо онымъ не хотячи, чого не звикли были, панщини робити, на службу замковую обернено, которихъ з листами в городѣ до хандоження коней старостове держали, в дворахъ грубу то есть печи палити, псовь хандожити, дворѣ зъмѣтати и до инших незносныхъ дѣлъ приставляли. Знову зась которіе зоставали козаками реестровимы, а над оними полковникове шляхта панове от гетмана коронного насиланніе были, которіе бъ от ихъ волности бинамнѣй[44] 2) не дбаючи, але, яко могучи, оныхъ мѣрали, легце поважаючи; плату, которая постановлена была на козаки от короля его милости и Речи посполитой по золотихъ тридцять на рокъ, тое па себе отбѣрали, з сотниками дѣлячися; бо сотниковъ не козаки оббырали и настановляли, але полковники кого хотѣли з своеи руки, жебы онымъ зичливими были. Так же полковникове козаковъ до всякой домовои незвичайнои роботи пристановляли; в поля зась пойшовши, любо якій козакъ достане у татаръ коня доброго, того отоймутъ; з Запорожжа през поля дикие з рарогомъ[45], яструбомъ, орломъ, албо с хортомъ козака бѣдного шлетъ в городи, кому подарокъ шлючи, якому пановѣ, не жалуючи козака, хоча й бы згинулъ, якъ не трудно от татаръ. Знову зась, хоча й бы якого язика татарского поймали козаки, то з язикомъ татарскимъ, на кого ласкав полковникъ, якого жолнѣра своего высилаетъ до гетмана коронного, а козацкую отвагу потлумляютъ. В городахь зась от жидовъ тая была кривда, же неволно козаковѣ в дому своемъ жадного напитку на потребу свою держати, не тилко меду, горѣлки, пива, але и браги. Которіе зась на рибу хожували козаки за Пороги, то на Кодаку на коммисара рибу десятую отбѣрали, а полковникомъ особливо треба дати и сотникамъ, и асауловѣ, и писаревѣ, — аж до великого убозства козацтво прийшло. А болше шести тисячей неповинно козаковъ бити; хочай и синъ козацкій, тую жъ панщину мусѣлъ робити и плату давати. Тое над козаками было. Над посполствомъ зась, любо во всемъ жили обфито в збожахъ, в бидлахъ, в пасѣкахъ, але однакъ, чего не звикла была Украина терпѣти, вимисли великіе были от старостовъ и отъ намѣсниковъ, и жидовъ; бо сами державци на Украинѣ не мешкали, тилко урядъ держали, и такъ о кривдахъ людей посполитихъ мало знали, албо любо и знали, толко заслѣплени будучи подарками от старостъ и жидовъ арандарей, же того не могли узнати, же ихъ саломъ по ихъ же шкурѣ и мажутъ: з ихъ подданнихъ выдравши, онимъ даруютъ, що и самому пану волно бы узяти у своего подданного, и не такъ бы жаловалъ подданній его. А то леда[46] шевлюга,[47] леда жидъ богатится, по килко цуговъ коней справляетъ, вимишляючи чинши великіе, поволовщини[48], дуди[49], осипъ[50], мѣрочки сухіе[51], з жорновъ[52] плату и инное, отнимання фолварковъ, — що натрафили на чоловѣка одного, у которого отняли пасѣку, которая всей землѣ Полской начинила бѣди [Богдана Хмельницького].

№ 2. Чорна Рада у Ніжені, року 1663[53].
Зараз по веснѣ заводится на новое лихо, чого за инихъ гетмановъ не бивало, то есть чорной ради. А то заразъ фортеліовъ заживаетъ Бруховецкій и докучаетъ его царскому величеству, о той радѣ просячи, жеби кого зволилъ его царское величество на тую раду послати. И такъ на жадання запорожцовъ и тихъ полковъ, которіе ся привязали до Бруховецкого, висилаетъ его царское величество околничого князя Великоgаgина и столника Кирила Юсифовича Хлопова, о которихъ зближенню взявши вѣдомость, Бруховецкій заразъ, вишовши з Гадячого, простуетъ ку Батурину, переймаючи тыхъ посланихъ от его царского величества, а своихъ розсилаетъ по всѣхъ полкахъ с писмами, жеби усе посполство стягалося под Нѣжинъ у раду и Нѣжинъ рабовати; на которіи писма що живо рушили з домовъ не тилко козацтво, але усе посполство купами, а не полками. А гетманъ Сомко, козаковъ значнихъ с полковниками скупивши, притяглъ под Нѣжинъ, где и полковникъ нѣжинскій увесь полкъ свой скупилъ зо всего Сѣвера, бо то одинъ полкъ билъ и Стародубовщина. Але тое собрання Сомково нѣ на що обернулося, поневажъ юже Бруховецкій лѣпшую ласку з запорожцями мѣлъ у его царского величества, а то за стараніемъ епископа Мефтодія, которого Бруховецкій запобѣглъ подарунками и обетницями розними, яко то люде звикли дарами уводитися. Итакъ з другои сторони мѣста Бруховецкій, зейшовшися з околничимъ Великоgаgиномъ, з которимъ немало люду военного от царского величества было, подступили под мѣсто войска немаліе, а найбольшей посполства, где москва не бавячися в полю, увойшла уся у городъ Нѣжинъ и стала по господахъ в обохъ мѣстахъ — старомъ и новомъ. И постоявши килка дней, у которихъ началнихъ людей, то есть в околничого, запрошоній Сомко гетманъ и Бруховецкій з старшинами, оповѣли онимъ о зволенню его царского величества, же, по жаданю и прошенію усѣхъ козаковъ, зезволивъ быти чорной радѣ на обраня одного совершенного гетмана, чому любо Сомко, яко уже маючій гетманство от подручнихъ собѣ полковниковъ и сотниковъ и козаковъ, подтвержденное присягою ново у Ичнѣ, суперечали тоей радѣ, але же болшая била купа при Бруховецкому зо всѣхъ полковъ, мусѣли на тое позволити, исподѣваючись того доказати, же при нему старшина стоитъ. Итакъ зложили часъ радѣ юня 17, заразъ уступивши в постъ петровъ, на которую раду такъ постановили были, жеби в тую раду ити пѣшо, безъ всякого оружжа. И за мѣстомъ розбито наметъ великій, на тое присланній от его царского величества, при которомъ намѣтѣ и войско московское стало з оружжемъ за-для унимання своеволѣ, але тое мало що помогло. Як вдарено в бубни на раду, Бруховецкій, ведлугъ постанови, пѣшо войско припровадилъ ку намету своей сторони на тую раду, а Сомко не зозволився: и самъ и усѣ козаки, при нему будучие, яко люди достатніе, на коняхъ добрихъ, шатно и при орюжю, якъ до войни, тоей интенціи будучи, же ежели би не ведлугь мисли оныхъ рада становитися бы мѣла, то межи собою битву мѣти, бо при таборѣ Сомковомъ и гарматъ было не мало. Але тое нѣчого не помогло, поневажъ запорожцѣ, ласкою его царского величества упевнени, и скоро тая рада стала и бояринъ вишолъ з намету и почалъ читати грамоту и указъ его царского величества, не дано того скончити, а нѣ слухаючи писма царского величества, заразъ крикъ стался з обохъ сторонъ о гетманство: одни кричатъ: «Бруховецкого гетманомъ», а другіе кричатъ: «Сомка гетманомъ» и на столець обоихъ сажають, а далѣй межи собою узяли битися и бунчукъ Сомковъ зламали, — заледво Сомко видрался през наметъ царский и допалъ коня и інная старшина, а иншихъ позабивано до килка человѣка. И такъ сторона Сомкова мусѣла уступати до табору своего, а сторона Бруховецкого на столець всадили Бруховецкого, зопхнувши князя, и гетманомъ окрикнули, давши оному булаву и бунчукъ в руки; що заледво и нескоро той галасъ ускромился. Але того часу князь Великоgаgинъ не потвержалъ гетманства Бруховецкому, бо и до себе прити не моглъ за великимъ шумомъ межи народомъ. Итакъ Бруховецкій с тими знаками пойшолъ до своего табору, где стоялъ над Остромъ, у кутѣ Романовского. А Сомко в̾ехалъ до своего табору, юже не маючи бунчука а нѣ булави, бо тое запорожци видрали оному. Зачимъ войско почало Сомково собою тривожити, отступаючи Сомка, любо Сомко послалъ с тимъ до князя, же на той радѣ з войскомъ своимъ не перестаетъ и Бруховецкого гетманомъ не приймуетъ, и ежели знову не будетъ рада и жеби Бруховецкій положилъ знаки войсковіе, то отходить з своимъ войскомъ ку Переясловлю и знову до его царского величества слати, же гвалтомъ гетманство дано Бруховецкому, которого войско не приймуетъ. Що видячи князь тое розервання и обавляючися, жеби с того не вросло що злого, знову на третій день тую раду складаетъ и приказуетъ Бруховецкому, жеби в тую раду пришовши, знаки войсковіе положилъ, жеби уся старшина уступила до ради до намету, а чернь войско жеби гетмана настановляли кого улюблять; чому барзо Бруховецкій сперечался, аже видячи, же князь почалъ на Сомкову руку с̾хилятися, которому старшина подарила, жеби не будучи спротивнимъ за-для ненарушення ласки его царского величества, тилко жъ жеби не идучи ку намету, где войско стояло московское, але межи своими войсками тую учинили раду, на що и Бруховецкій позволився. Але несталость нашихъ людей тое помѣшала; бо козаки сторони Сомковой, отступивши своей старшини, похапавши корогви каждая сотня, и до табору Бруховецкого прийшли и поклонилися, и отвернувши, зараз напали вози своихъ старшихъ жаковати[54]. Що видячи Сомко с полковниками своими и инною старшиною, впавши на конѣ, прибѣгли до намету царского до князя, сподѣваючися помочи и оборони своему здоровю, котрихъ заразъ князь зовсѣмъ отослалъ в замокъ нѣжинскій. Того ж часу усе у них поотбѣрано — конѣ, ринштунки,[55] сукнѣ, и самихъ за сторожу дано. А Бруховецкій зо всѣмъ войскомъ пришолъ к намету царскому, которому юже князь здавалъ з своихъ рукъ булаву и бунчукъ, подтверждаючи гетманство, и попровадилъ в соборную церковъ святого Николая, где присягу виконалъ Бруховецкій зо всѣмъ войскомъ, и вийшовши з церкви, того жъ дня своихъ полковниковъ понастановлялъ з тих людей, которіе з нимъ вишли з Запорожжа, по усѣхъ городахъ, а нѣжинскій полкъ на три полки раздѣлилъ. При которомъ настановливаню полковниковъ много козаковъ значнихъ чернь позабивала, которое забойство три дни тривало. Хочай якого значного козака забили или человѣка, то тое в жартъ повернено. А старшина козаки значніе, яко з̾могучи, крилися, где хто моглъ, жупани кармазиновіе на сермяти миняли. И такъ тое забойство третего дня почало ускромлятися, и заказъ сталъ, жеби юже правомъ доходилъ, хто на кого якую кривду мѣетъ. Тихъ зась[56] полковниковъ, которіе у замку нѣжинскомъ зоставали у вязеню, усе пожаковали, и в домахъ мало що зостало.

Того жъ дня, як тая рада стала, мѣсто Ічня, в которомъ рада была, и церковъ тая, в которой Сомковѣ присягали на послушенство гетманское, усе згорѣло до знаку тоей же години, якъ Сомка взято до вязення.

Гетманъ Бруховецкій, одержавши цале гетманство, вислалъ пословъ до царского величества болшей ста человѣка, дякуючи за урядъ гетманства, же одержалъ, и на Сомка з его полковниками, которіе сидятъ в нѣжинскомъ замку, нѣкоторіе рѣчи змисливши об ихъ незичливости ку царскому величеству, чего и не было; также и епископъ Мефтодій протопопу послалъ при тихъ же посланнихъ, отъ себе стараючися о ихъ з̾губѣ. Чому царское величество повѣривши, здалъ ихъ на судъ войсковій, которихъ потратити, а иннихъ живити, толко жъ у силку зослати в Москву.

№ 3. Характеристика гетьмана Самойловича[57].

Той же поповичъ [гетьман Самойлович] з̾разу барзо покорнимъ и до людей ласкавимъ билъ, але якъ южъ розбогатѣлъ, барзо гордий сталъ не тилко на козаковъ, але и на станъ духовний. Прийшовши до него старшина козацкая мусѣли стояти, нѣхто не сидѣлъ, и до двора жеби не йшолъ з жадною палицею; также и духовенство священници, хочай який значний, мусѣлъ, стояти непокритою головою. А у церквѣ нѣgди не йшолъ дари брати, але священикъ до него ношовалъ, также и сини его чинили; и ежели где-колвекъ виездилъ, любо на поліованя, жеби нѣgди священика не побачилъ, — то собѣ за нещастя мѣлъ. А будучи самъ поповичъ, из великою помпою ездилъ: без карети и за мѣсто не поехалъ, а нѣ самъ, а нѣ синове его, и у войску усе в каретѣ, — такъ великую пиху мѣли, которая в жадномъ сенатору не живетъ. А здирства вшелякими способами вимишляли такъ самъ гетманъ, якъ и синове его, зостаючи полковниками: аренди, стаціе великіе, затяговалъ людей кормленіемъ, — барзо на людей трудность великая била от великихъ вимислов, — не могъ насититися скарбами. И щось противко монарховъ нашихъ московскихъ хотѣлъ почати, бо и в походѣ с тими великими войсками на Кримъ незичливость его постережена, же не йшолъ просто на Кримъ, але по степахъ блудилъ, и повѣдаютъ же з умислу казалъ степъ палити своимъ зичливимъ, жеби тимъ отмовитися, же неможна до Криму ити за для конского корму. Такъ же и прошлой войни за своею незичливостю Чигиринъ утратилъ и людей военихъ много запропастилъ, которихъ мало жаловалъ; ато для-того жебы его панство з синами ширилося, которіе не полковниками, але панами називалися, о жадной южъ перемѣнѣ панства своего не мишляючи — а то надѣю маючи на людъ грошовий затяговий и на велікіе скарби зобраніе; бо южъ козака собѣ городового, такъ посполитихъ, яко и значнихъ, нѣзащо важили и в двори не пускали, маючи у дворахъ своихъ на килка мѣсьцахъ сторожу сердюцкую, которимъ плачовали роковий юригелтъ[58]. А священикъ и в килка дний не моглъ ся до двора упросити, хочай якая пилная потреба. Ово з̾гола усѣхъ людей нѣзащо мѣли, не помишляючи на подлость своего рожаю, же Господь Богъ тимъ барзо ображенъ бываетъ, хто в пиху подносится; и за тое скарани зостали, же перше от чести всякой отдалени и якъ якіе злочинцѣ з безчестіемъ на Москву голо попроважено, а напотомъ от жонъ розлучени, а маетности и скарби, которое многіе били, усе отобрано, в которихъ мѣсто великое убозство в̾мѣсто роскоши — сроgая неволя, в̾мѣсто каретъ дорогихъ и возниковъ — простий возокъ, телѣжка московская с подводникомъ, в̾мѣсто слугъ наряднихъ — сторожа стрелцовъ, в̾мѣсто музики позитивовъ – плачъ щодений и нареканя на свое глупъство пихи, — вмѣсто усѣхъ роскошей панскихъ — вѣчная неволя На томъ скончилося гетманство поповичово 25 июля, в субботу.



——————

  1. ↑ Про цей список примітка Бантиш-Каменського в «Трудахъ и лѣт. общ. III, кн. 2-я 63–65».
  2. ↑ Лѣтопись Самовидца, по новооткрытымъ спискамъ съ приложеніемъ трехъ малороссійскихъ хроникъ. Издана Кіевскою Временною Коммиссіею для разбора древнихъ актовъ. К. 1878.
  3. ↑ У друкованому листі до Поґодіна він писав року 1859: «застерегаю тебе, що вступний початок літопису приточений до нього пізніше, не раніше другої четверти XVIII ст. і узятий скорочено з літопису Граб'янки. Це я можу тобі довести, як дважди два чотири. І тому посилаючися на літопис Самовидця, не треба цитувати цього вступу, щоб не приписати письменникові XVII ст. те, що написано в XVIII ст.» (собр. соч. I, 398).
  4. ↑ Лѣт. Сам. стор. 13.
  5. ↑ ibid. стор. 93.
  6. ↑ ib. стор. 127.
  7. ↑ ib. стор. 174.
  8. ↑ ib. стор. 181.
  9. ↑ ib. стор. 69.
  10. ↑ ib. стор. 46.
  11. ↑ ib. стор. 179.
  12. ↑ Лѣт. Сам. К. 1874, стор. 134.
  13. ↑ ibid. стор. 133.
  14. ↑ ib. стор. 178–179.
  15. ↑ Лѣт. Сам., стор. 84.
  16. ↑ ib. стор. 12.
  17. ↑ ib. стор. 39.
  18. ↑ ib. стор. 133.
  19. ↑ Лѣт. Сам, стор. 198.
  20. ↑ ib. стор. 199.
  21. ↑ Собрание сочиненій, I. стор. 462.
  22. ↑ «Особенно онъ хвалитъ Хмельницкаго за то, что въ битвѣ надъ Збаражемъ онъ не допустилъ, чтобы Король достался въ полонъ басурманамъ» (пред. стор. 68). А Самовидець дак той не хвалить аж ніяк, а тільки каже: «однакъ же и гетманъ Хмелницкий того не зичилъ, жеби мѣлъ ся достати монарха християнскій въ руки и в неволю бѣсурманскую» (стор. 22 літ.).
  23. ↑ Л. С. стор. 94.
  24. ↑ Лѣт. Сам. стор. 34
  25. ↑ ibid. стор. 24.
  26. ↑ ib. стор. 115.
  27. ↑ ib. 130.
  28. ↑ ib. 180.
  29. ↑ Лѣт. Сам. стор. 68.
  30. ↑ ibid. стор. 150.
  31. ↑ ib. стор. 51–52.
  32. ↑ ib. стор. 113–114.
  33. ↑ Л. С. стор. 152.
  34. ↑ Царствованіе Ѳеодора Алексѣевича, стор. 194–195.
  35. ↑ Л. С. стор. 132.
  36. ↑ Собр. соч. стор. 525–526.
  37. ↑ Начало исторической дѣятельности Богд. Хмельницкаго. М. 1873, стор. 214–216.
  38. ↑ Ibid. стор. 219.
  39. ↑ Ibid. стор. 221.
  40. ↑ ibid. стор. 231–232.
  41. ↑ Лѣт. Самовидця. К. 1878, стор. 12–13.
  42. ↑ Згадує про літопис Самовидця Карпов ще й у другій своїй монографії «Крит. Обз.», М. 1870.
  43. ↑ Лѣт. Самов. К. 1878, стор. 3–5.
  44. ↑ Ані трохи.
  45. ↑ Кречетъ.
  46. ↑ Який-небудь.
  47. ↑ Мерзотник.
  48. ↑ Податок з худоби — волів.
  49. ↑ Податки з весілля.
  50. ↑ Податок з зерна.
  51. ↑ Податок з мір на сипке.
  52. ↑ Податок з перемолу.
  53. ↑ Лѣт. Самов. К. 1878, стор. 72–77.
  54. ↑ Грабувати.
  55. ↑ Зброя.
  56. ↑ Же.
  57. ↑ Лѣт. Самов. К. 1878, стор. 169–171.
  58. ↑ В списку Козельського — роковий даток.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Нарис_української_історіографії._Джерелознавство/VI._Літопис_Самовидця&oldid=553970