Народні оповідання (1858)/Викупъ

by Марко Вовчок

◀ Панська Воля

Наро́дні оповіда́ння Марко Вовчок Ви́купъ

Свекруха ▶

• Цей текст написаний кулішівкою. • Інші версії цієї роботи див. Викуп

ВИ́КУПЪ.

---

I.

Роскажу́ вамъ про Я́кова Харче́нка, яко́го вінъ сму́тку набра́всь у Хмели́нцяхъ, залиця́ючись до Коханівни.

Прихо́димо ми зъ нимъ, у неділю, підъ те село́. Со́нечко вже низе́нько. Мій па́робокъ, дивлю́сь, ніби поча́въ пристава́ти. Приміча́ю мо́вчки… приде́ржавъ, зна́ете, собі хо́ду, — приміча́ю: зроби́вся мій па́робокъ зовсімъ дру́гий чоловікъ. Всю доро́гу бувъ таки́й говірки́й та весе́лий, бубонівъ, якъ міський дзвінъ, а тутъ ніби води́ въ ротъ набра́въ, и бро́ви здви́нувъ, и го́лову повісивъ.

»Що́ се«, кажу, »па́не Я́кове, наду́всь, мовъ кули́къ на вітеръ?«

»Яко́го тамъ кулика́ ви ви́думали, дя́дьку!« пробурча́въ.

»Мо́же, притоми́вся, хло́пче?«

»Ні«, одрізавъ, та й зновъ иде́ мо́вчки.

»Да що́ жъ се«, кажу́, »па́не Я́кове? пе́рше гнавъ, не вро́ку тобі, якъ ві́трівъ ба́тько, а тепе́ръ чого́ се поча́въ пристава́ти?«

Тутъ якъ разъ зійшли́ ми на горбо́къ, такъ невели́чкий да зъ ёго гля́нуть на Хмели́нці — село́ якъ на доло́ні.

»Одди́шемо«, кажу́.

Сіли. Ди́витця мій Я́ковъ на село́, ажъ ёму́ о́чи розбіга́ютця; дивлю́сь и я. Все знако́мі міста́ и ха́ти, и садки́. Сла́вне село́, якъ-би́ ви ба́чили! Це́рква стоіть висо́ка. Стари́й со́тникъ яки́йсь іі́ будова́въ. Цви́нтаръ зарісъ чере́шникомъ да зіллємъ тро́хи не въ по́ясъ; хаточки́ похова́лись у вишне́ві садки́. Лю́бо, що́ й каза́ти!

Сидимо́, ди́вимось. Гомоніли лю́де на селі, а да́лі оди́нъ по одному́ и розійшли́сь. Цокота́ли ще дві молоди́ці; росхо́дились и зно́въ схо́дились, та все маха́ли рука́ми, на́че горо́хъ молоти́ли. Якъ-би́ не ви́йшовъ съ ха́ти чоловікъ, то не розійшли́сь би й до світу. На селі сти́хло; хиба́ де сту́кне віко́нце, да проско́чить по-підъ ворітьми́ хистки́й па́робокъ.

»Го́ді вже, ходімъ!« заговори́въ мій Я́ковъ, ніби ёго́ підки́нуло: »вже пізно.« А самъ ажъ побілівъ.

»Отсе́ мині ли́хо!« кажу́ я.

»Яке́ вамъ ли́хо, дя́дьку?«

»Да що́ на те́бе найшло́, Я́кове? Ви́йшовъ и здоро́вий, и весе́лий, и співа́въ, и розмовля́въ, а тутъ ра́зомъ нена́че тебе́ кипяче́мъ обпа́рено. Гро́шей не погуби́въ?«

Вінъ за ша́пку: »Гро́ши есть«, ка́же.

»И гро́ши несе́шъ, и дівчи́на дожида́е, а ти якъ у ярмо́ йдешъ!«

А ні па́ри зъ устъ.

»Переночу́емо вже«, кажу́, »ра́зомъ зо мно́ю у старо́го Ко́хана.«

»Якъ іхъ ла́ска», ка́же.

Закипівъ же й я тогді. »Да ти«, кажу́, »Я́кове, говори́ до ла́ду! Що́ ти урива́ешъ по слове́чку, якъ попівна на бенке́ті? Якъ ти мипі за́разъ не ви́сповідаесся, — я тобі не Явту́хъ Товстоду́бъ! и въ старости́ не кличъ: не пійду́!«

Отъ вінъ тогді й поча́въ. »Що жъ мині«, ка́же, »дя́дечку, по тихъ гро́шахъ? Чи ви́куплять вони́ мене́?«

»Чого́ жъ се, бра́тіку, завівъ тако́і жалібно́і? Чому́ не ви́куплять? Аби́ гро́ши, то ви́куписся.«

»А якъ па́ні не схо́че?«

»А вона́ чому́ не схо́че, твоя́ па́ні? неха́й іі́ ба́тьку все до́бре! Чи ти де ба́чивъ таки́хъ панівъ, щобъ імъ гро́ши були́ не ми́лі? Мині«, кажу́, »не трапля́лись, — не зна́ю таки́хъ.«

»Э-э, дя́дечку! вона́, ма́буть, чи не ковше́мъ іхъ міряе!«

»Да́рмо«, кажу́, »що ковше́мъ міряе: вони́, сі́і пани́, на гро́ши такі ла́си, якъ Ци́ганъ на са́ло, бра́тіку! Імъ до віку, до су́ду бу́де ма́ло! Не жури́сь! я самъ съ тобо́ю пійду́ до па́ніі… И не таки́хъ ба́чили. Ти поклони́сь старо́му…«

»Вінъ уже́ каза́въ мині: »За па́нського дочки́ не одда́мъ. Лу́чче неха́й иде́ въ черни́ці.« А якъ Ко́ханъ сказа́въ, такъ и бу́де: се й мале хлопъя́ зна́е.«

»Ну, поба́чимо, якъ бу́де«, кажу́: »не дале́ко вже. И ха́та ёго онъ біліе!«

II.

Идемо́ у́лицею; ище́ зъ друго́го кінця́ поба́чили — въ ха́ті світитця. Підійшли́; я посту́кавъ. У дворі га́вкнуло цуценя́; хтось одсу́нувъ віко́нце; да, ма́буть, нічо́го не поба́чивъ, бо таки́ нахма́рилось и зовсімъ те́мно було́. Бря́знула за́щіпка и ви́бігла Коханівна Ма́рта.

Що́-то за дівчи́на підъ той часъ ста́ла, Бо́же мій, світе мій! Да така́ жъ молоде́сенька, а кра́сна, якъ ма́ківочка! Заквітчана, въ черво́ному нами́сті, соро́чка виши́вана, въ череви́чкахъ, — ну, дівчи́на!… якъ зірочка!

Ви́бігла съ каганце́мъ, поба́чила мене́ й Я́кова. »Ай, дя́дьку!« ка́же, »що́ се ви!«

А се, ба́чте, не я, а Я́ковъ… ле́дві каганця́ зъ рукъ не ви́бивъ.

»Ма́рто, я́сочко моя́!« ше́пче.

Ажъ ось и стари́й Ко́ханъ ви́глянувъ; а за нимъ стоіть Кохани́ха. Поздоро́вкались, привіта́лись.

»Э, до́чко«, ка́же стари́й, »лю́бихъ госте́й до ха́ти про́сять, а ти тутъ въе́сся. Иди́, моя́ ла́стівко!« И пропусти́въ іі́ въ две́ри.

Увійшли́ й ми, поклони́лись, та й посіда́ли. Стари́й вече́ряти про́сить. Ма́ти й дочка́ коло стола́ то коло пе́чи звива́ютця, а ми погляда́емо одно́ на одного́ та хо́чемъ розмо́ву поча́ти.

Ко́ханъ… Ви, пра́вда, зъ-ро́ду ёго́ не ба́чили. Сёго́ чоловіка всі поважа́ли зъ-мо́лоду.-Якъ паробкова́въ, поведе́ чо́рними брова́ми — дівча́та со́хнуть и дуріють; а тепе́ръ, якъ приста́рівся, моргне́ си́вимъ у́сомъ — грома́да й приміча́е… Пе́рвий чоловікъ у селі Ко́ханъ. Якъ-би́ ви на ёго гля́нули! що ті пани́ ва́ши мі́ські? ошпа́рені горобці! Сей, якъ ви́йде, кажу́ вамъ, — висо́кий, си́вий та уса́тий, у чо́рній сви́ті, а поя́съ черво́ний, ша́пка си́ва, ви́ступка коза́цька настоя́ща, ще да́вніхъ козаківъ. Хоть тамъ и ворогу́ешъ зъ нимъ, а ша́пку не́ хотя зни́мешъ. Чи ма́ло по селу́ стари́хъ люде́й хо́дить? ну, и́ншому покло́нисся, а и́ншого, бува́е, що й не вгле́дишъ; а сёго́, якъ гетьма́на, за́разъ у́зришъ. И вінъ підні́ме ша́пку, хоть би́ малій дити́ні, підні́ме — и да́лі йде. Оже́нивсь вінъ изъ Окса́ною, — Якове́нка старо́го дочка́, тожъ коза́цького хоро́шого ро́ду. Така́ повнови́да молоди́ця, чепурна́, чорнобро́ва, настоя́ща коза́чка!

Поси́діли ми такъ, ище́ погля́нули оди́нъ на одного́.

»Та́къ-то воно́, бра́те«, ка́же Ко́ханъ.

»Та́къ-то, бра́те«, кажу́ й я ёму́.

Кохани́ха вече́рю постанови́ла, почали́ частова́ти горілкою. «Ище́ ча́рочку, сва́те!« про́сять. »Доро́га да́льня«, ка́же Кохани́ха, »и холо́дний вітеръ віе; ма́буть, притоми́лись«.

»Э, паніма́тко«, кажу́, »до лю́боі небо́ги нема́ дале́коі доро́ги«, та й ви́пивъ дру́гу.

Да́лі стари́й до па́робка: якъ? що? чи все гара́здъ? яки́й заробітокъ?

Я́ковъ, ба́чте, въ Ки́еві на заробіткахъ бувъ. У насъ пуска́ють; тре́ба тілько пода́чу дава́ти, яку́ тамъ поло́жять. Я́ковъ того́ ро́ку таки́ до́бре зароби́въ. Наляга́въ я́ко мо́га, бо знавъ, за́ що, то й діло кипіло.

»Хвали́ти Бо́га«, ка́же Я́ковъ. Ви́нявъ изъ ша́пки гро́ши, та й положи́въ старо́му передъ о́чи. Самъ уста́въ, поклони́всь, та й ди́витця.

Стари́й тілько си́вимъ у́сомъ моргну́въ. »Гро́ши«, ка́же.

Я́ковъ зновъ поклони́всь. »Всю надію клавъ на ва́шу ла́ску та ми́лость, ба́тьку!«

Ма́рта, дивлю́сь, припини́лась, наста́вила голо́воньку, мовъ та перепілочка, и слу́хае — не ди́ше.

И ма́ти, ба́чу, на насъ ка́римъ о́комъ закида́е.

»Зъ Бо́гомъ«, кажу́, »за́втра руша́ймо до па́ніі, а по́тімъ и до ва́шоі ми́лости за рушника́ми.«

»Зъ Бо́гомъ«, ка́же стари́й; »попита́йте до́лі. Одку́писся, Я́кове, зя́темъ бу́дешъ; а ні — во́ля Бо́жа! За па́нського дочки́ не одда́мъ. Каза́въ пе́рше, съ тимъ и умру́. Вона́ въ ме́не сла́вного коза́цького ро́ду! Чи таки́ жъ мині, да ще зъ си́вою голово́ю, че́сний хоро́ший рідъ зневажа́ти! коза́цький рідъ перево́дить, якъ пога́ну Жидівську віру! Нема́ въ сві́ті надъ козаківъ!« А самъ ажъ сте́лю підпира́е; ви́проставсь и о́чи світять, и го́лосъ дзвіни́ть; ажъ помоло́дшавъ, на́че на Ту́рка йде́!

»А нема́, нема́ надъ козаківъ! нема́, — що́ й каза́ти!« сти́ха прика́зуе жінка, хита́ючи голово́ю.

Мій па́робокъ побілівъ, якъ ху́стка; и дівчи́на сама́ не своя́. Стоіть, якъ нежива́, и я́снихъ оченя́тъ не зведе́.

»Чимъ же вінъ не коза́къ!« кажу́ я стари́мъ. »Да подивітця, лю́де до́брі, чи вінъ же не коза́къ? Неха́й хоть сама́ Ма́рта ска́же!«

Ма́рта нічо́го не сказа́ла, закри́лась виши́ванимъ рукавце́мъ, та й съ ха́ти ви́йшла.

»Такъ я́къ же се бу́де, па́не бра́те?« пита́ю.

»А такъ бу́де, якъ я сказа́въ. Йдіть до па́ніі, пита́йте до́лі.«

»А якъ, вра́же зіллє, бага́цько схо́че?«

»Аби́ схотіла, за гро́ши не стійте: я гро́шей дамъ.«

»Ну, спаси́бі, бра́те!« кажу́ я. »Щи́рий ти коза́къ, якъ я ба́чу!« Та й торкну́въ свого́ молодо́го: приміча́й ніби.

Веселійше, зна́ете, ста́ло. Ви́пили ще́ по ча́рці, та й почали́ ра́дитись, якъ приступи́ти до тіі́ па́ніі, якъ зговори́ти, що́ до чо́го приложи́ти. Кохани́ха за дочко́ю ви́йшла. Пе́вно десь присіли въ садку́, та й жури́лись уку́пці. Ми того́ ве́чора вже іхъ и не ба́чили.

III.

Одвівъ насъ стари́й у комо́ру на добра́-нічъ, та й поляга́ли ми спа́ти. Чу́ю я — не спи́тця щось мойму́ па́робкові: то сіно переверта́е, то здиха́е, да́лі й ви́йшовъ.

»Чи не пійти́ бъ и мині за нимъ? Мо́же, знадоблю́сь для сторо́жи.« Лежу́ собі, та й ду́маю, а сонъ мене́ такъ и кло́нить: сіно паху́че, свіже. Чу́ю — рипъ! »Ну, й до́бре, що не пійшо́въ: се Яковъ«… Вінъ! постоя́въ тро́хи и зновъ шмигну́въ. »Э, ні, постій!« тутъ и я за нимъ. Ба́чу: підбира́етця підъ ха́тнє віко́нце, да ба́! Вінъ и льнувъ до ёго, и би́вся го́лубомъ, и сту́кавъ тихе́сенько, ніби трави́цею, — віко́нце не одчини́лось. Чи спа́ла молода́ коза́чка, чи ба́тько не спавъ, хто ёго́ зна́е! А ми пійшли́, якъ прийшли́, ні съ чимъ.

»Не жури́сь«, кажу́, щобъ ёго́ розва́жити: »коли́сь и передъ на́шими ворітьми со́нечко зійде!«

Вінъ тілько руко́ю махну́въ, та й зари́всь у сіно.

»Я́кове! о Я́кове!« кли́чу.

Мовчи́ть, нена́че не чу́е, спить.

Тогді я й собі на́ бікъ, та й спра́вді засну́въ.

Повстава́ли ране́нько, до со́нця. Стари́й випровожа́въ насъ за село́ (бо Хмели́нці село́ коза́цьке, а до па́нського бу́де ще съ півверсти́); знявъ ша́пку: »Бо́же поможи́!« та й попроща́лись. Йде́мо собі, коли́, де ні візьметця, Ма́рта зъ коро́мисломъ, и хо́че щось каза́ти, и соро́митця, а сама́ якъ ви́шенька.

»Що́ се, Марту́сю«, кажу́, »чи не насъ ви́йшла провожа́ти?«

Я вже му́сивъ розмо́ву поча́ти, бо мій па́робокъ тілько очи́ма світить та по-за мно́ю посува́етця знай до дівчи́ни.

»Я була́«, ка́же, »въ Га́лі; додо́му йду. Бо́же вамъ поможи́, дя́дьку!« Та й стрибну́ла поміжъ ве́рби.

IV.

Увійшли́ въ па́нський двіръ; со́нечко вже підби́лось височе́нько; пита́емось — сплять. Посіда́ли коло малёваного рундука́, ди́вимось. Садъ якъ разъ передъ очи́ма. И туди́ сте́жки, и сюди́ сте́жки, все жо́втимъ піско́мъ повиси́пувані, и квіто́къ цвіте́ безъ ліку, все кружка́ми, кружка́ми; и лавочки́ зеле́ні, чисте́нько такъ, поря́дошненько.

«Сла́вний садо́къ, Я́кове!«

»Сла́вний«, ка́же, »дя́дьку!«

Довге́нько таки́ ми сиділи та жури́лись, по́ки дожда́лись. »Па́ні вста́ла«, ка́жуть. Кликну́ли насъ до поко́івъ. Увійшли́. Ажъ у оча́хъ намъ замигтіло: и зеленіе, и червоніе, и білі́е, и синіе… чого́ тамъ нема́! Мо́же, дово́дилось зазирну́ть у Жидівську крамни́цю? всёго́ бага́цько; зъ ра́зу й не розбере́шъ, що́ до́бре, а що́, вибача́йте, годи́тця въ сміттє ви́кинути, аби́ люде́й дури́ти, аби́, ба́бо, ря́бо! Такъ и тутъ: по кутка́хъ блищи́ть, по стінахъ ся́е. Повибіга́ли якісь панночки́, ку́ци та бистри́і, якъ соро́ки; повертілись, повертілись передъ очи́ма, та й кру́ть за две́ри! Обі́днёі вже доби́ сама́ па́ні вкоти́ла, якъ на коле́сахъ; пу́хла така́, ніби на дріжча́хъ зійшла́; у перстня́хъ, у отла́сахъ. Прийшла́ про́сто до зе́ркала, поверну́лась двійчи, такъ и зашуміло по поко́еві, якъ сухе́ ли́стє; плю́хнула въ крісло, ажъ іі́ підки́нуло; тогді зиркъ на насъ! »Чого́ вамъ тре́ба?« пита́е.

»До ва́шоі ми́лости«, кажу́: »такъ и такъ!« да низе́нько кла́няюсь.

Вона́ й ста́ла тогді ніби пильнійшъ на насъ диви́тись, да й ка́же, що тепе́ръ усе́ доро́гше ста́ло, що въ того́-то да ще въ друго́го па́на паробки́ одкупля́лись, то по півти́сячи за се́бе положи́ли.

»А въ яко́го жъ се па́на, добро́дійко?« пита́ю, та зновъ низе́нько кла́няюсь.

»Тобі на́ що, въ яко́го па́на?« а самій мовъ у у́сі закрутило, »на́ що тобі?«

»Да що́?« кажу́; »у того́ па́на — неха́й ёму́ Богъ дае́ здоро́въе — такі лю́де бага́ті!«

»А ти ду́маешъ за скілько одкупи́тись?«

»Та ми бъ то ду́мали, вельмо́жна па́ні, якъ по на́шимъ гро́шамъ… Да що́! ма́буть, Богъ не суди́въ.«

»За скілько жъ ти ду́мавъ?«

»Да що́ вже даре́мно ва́шу ми́лость тѵрбова́ти! Бува́йте здоро́ві, добро́дійко!« А самъ до двере́й.

Я́ковъ мене́ хіпъ за рука́въ: »Дя́дьку!«

Я ёму́ моргну́въ — не міша́йсь!

»Слу́хай бо ти«, кричи́ть па́ні: »постій!« Заверну́ла; зно́въ пита́е: »За скілько хо́чешъ одкупи́тись?«

А я таки́ не кажу́. »Що́«, мовля́въ, »ва́шу ми́лость клопота́ти намъ!«

Да́лі ба́чу, що вона́ вже червоніе, якъ жаръ найчервонійший, — кажу́: »Я, милости́ва па́ні, ду́мавъ за дві́сті карбо́ванцівъ.«

Вона́ мині: »Да ти, ма́буть, зъ ро́ду дурни́й! да ти се́, да ти те́!« А я все кла́няюсь мо́вчки, ніби вона́ й до ла́ду гово́рить.

Ви́говорилась, уста́ла: »Коли́ хочешъ одкупи́тись — одкупля́йся скорійше за три́ста; бо по́слі й за ти́сячу не одку́писся.«

Я́ковъ мій зрадівъ та, якъ ду́рень съ пе́чи, въ но́ги ій гепъ! Дя́куе, бачъ, що ёго́ жъ са́ломъ та по ёго́ шку́рі!

»Ну, а гро́ши жъ принесли́?« Сама́ якъ у о́чи не вско́чить.

»Ні«, кажу́, »милости́ва па́ні, ма́емо при собі тро́хи, да не всі.«

»Мині за́разъ гро́ши тре́ба!« кри́кнула, »за́разъ таки! Я«, ка́же, »поіду въ го́родъ сёго́дні, и ви щобъ тамъ були́, та все й скінчу́. Идіть, заберіть гро́ши.«

Сама́ якъ схо́пить дзвіно́къ! по всіхъ поко́яхъ — дзінь-дзінь! Повбіга́ли дівча́та й хло́пці. »Каля́ску!« ка́же, »та не барітця!« А сама́ товче́тця, якъ Ма́рко по пе́клу, то папірчикъ изза зе́ркала ви́тягне, то одмика́е, то зачиня́е; за не́ю й дві дівчинки ме́чутця, якъ тиі жеребя́тка, що жаха́ютця.

V.

По́ки въ па́нському дворі ла́годились та вбіра́лись, ми хуте́нько перебігли до Хмели́нцівъ, нароби́ли тамъ кри́ку, сміху́, ра́дости та весе́лости, и зновъ верну́лись до па́нського дво́ру. Па́ні каза́ла намъ дать возо́чка; сама́ сіла въ висо́ку каля́ску, да й поіхали зъ Бо́гомъ.

Городо́къ нашъ — такъ собі городо́къ, нічо́го. Мій ба́тько каза́въ, що коли́сь по ёму прохожа́ли полко́вники та со́тники, — такъ куди́ ні глянь, сла́вне військо, якъ той макъ черво́ний; а тепе́ръ засіли Жиди́, якъ сарана́. И пани́ живу́ть. У база́ръ, то й чоловіка попаде́шъ, бо въ база́ръ люде́й найбільше.

Заіхала на́ша па́ні до старо́го Мо́шки Жи́да. Поко́і висо́кі й хоро́ші, тілько такъ пе́рцемъ и несе́!

За́разъ посла́ли по яко́гось пи́саря Захаре́вича, а намъ каза́ли коло двере́й підожда́ти, по́ки вінъ при́йде. Прийшо́въ вінъ ху́тко. Погане́нький на ли́чку, ряби́й якъ ре́шето; штани́ си́ні, широ́кі, яка́сь ку́ца сви́точка и на ши́і зеле́на ху́стка; підъ прави́цею ша́пка. Увійшо́въ, зігну́всь, изнітивсь на́че й не ступа́е, а чо́боти здоро́ві и до́бре зма́зані.

Па́ні ёго́ до се́бе за́разъ покли́кала. Вона́ въ на́съ, якъ гово́рить зъ яки́мъ чоловікомъ, сиди́ть собі про́сто, якъ до́брий кача́нъ у горо́ді, и все роздивля́етця, які въ те́бе бро́ви, які у́си, яка́ оде́жа на тобі. Хиба́ бъ яки́й генера́лъ, щобъ вона́ голівку схитну́ла на́ бікъ, або́ гля́нула въ вічи любе́нько.

Пожда́ли ми ще тро́хи, по́ки па́ні ра́дилась изъ тимъ Захаре́вичемъ. Ви́йшовъ вінъ одъ не́і, моргну́въ на насъ, та й ка́же. »За мно́ю йдіть!« И па́ні зъ двере́й ка́же: »Идіть за нимъ.« Ми й пійшли́.

А весе́лий чоловікъ бувъ той пи́сарь Захаре́вичъ! Ле́дві ми ви́йшли, вінъ поча́въ смія́тись и говори́ти, ма́ло не танцю́е. Да́лі огрівъ мене́ зо всіі́ руки́ по пле́чахъ, та й ка́же: »А що́, схотілось на во́лю? И до́бре!«

»Та́къ-то до́бре«, кажу́, »що кра́ще намъ и не тре́ба до яко́го ча́су!«

»То тілько біда́«, ка́же, »що діло-то ва́ше ду́же трудне́ньке. Не зна́ю, я́къ-то воно́ й бу́де.«

»А що́ жъ тамъ таке́?« пита́ю; а Я́ковъ такъ и побілівъ.

»А те́, що тре́ба ва́мъ тепе́ръ осо́биі приміти писа́ти; се тру́дно! Я бъ то й написа́въ іхъ, та що́ ска́же панъ Би́ркачъ? тре́ба ёму́ чита́ти іхъ.«

»А якъ до́бре напи́шете, поздоро́въ Бо́же васъ, па́не, то пе́вно нічо́го не ска́же; хиба́ подя́куе.«

»Хиба́ ёму́ пода́рочокъ дасте́, а? А я однесу́. Се мо́жна. Га?«

Я́ковъ за́разъ и ви́рвався: »Яко́го жъ пода́рочка тре́ба? навчіть, па́не!«

»Мо́жна й грішми́, хоть и сто ру́блівъ, то візьме: вінъ до́брий чоловікъ!« ка́же пи́сарь, а самъ рего́че.

»Ні, па́не, ви намъ кажіть, якъ тре́ба.« Се вже я ёму́. »За́ що гро́ши дава́ть? Або́ ми па́нію свою́ спита́емо.«

»Се не ко́нче тре́ба. Во́льному во́ля, а спасе́нному рай. Мо́жна й безъ гро́шей.« Се вже безъ сміху ка́же.

Сівъ коне́ць стола́, а стілъ у ёго криви́й; да и вся ха́тка на бо́ці; по кутка́хъ дирки́ сміттємъ зава́лені. Написа́въ щось, да й ка́же: »Я не зможу́ тутъ нічо́го; такъ и па́ніі скажіть. Нічого писа́ти.«

»Якъ нічого? А други́мъ щось пи́шете, па́не!«

»Пи́шуть осо́бні приміти, муги́рю!« ка́же той Захаре́вичъ, нала́явши насъ; »а въ ёго які приміти? зовсімъ такъ, якъ и всі.«

»Такъ се, сла́ва Бо́гу, що й ми на люде́й похо́димъ!« я таки́ озива́юсь.

Такъ ні да ні! нема́ осо́бихъ примітъ, нічого писа́ти!

Мордова́лись-мордова́лись, — таки́ му́сили да́ти два рублі съ копо́ю! Тогді приміти знайшо́въ и хуте́нько іхъ наче́ркавъ у папе́рі. И весе́лий зновъ ставъ, яки́й и бувъ пе́рше.

Провівъ насъ, та й ка́же: »Не бійтесь, усе́ бу́де такъ, якъ слідъ ёму́ бу́ти: на те голова́ и прия́тельство. Намъ аби́ мале́нький пода́рочокъ; я́къ-то гово́рять: Зъ ми́ру по ни́тці — го́лому соро́чка.«

»Щобъ не довело́сь ми́рові оголіти!« кажу́ я, »бо, поздоро́въ Бо́же васъ, бага́цько ду́же ниточо́къ тихъ тя́гнете, да зъ усіхъ бо́ківъ.«

VI.

Все, якъ пообіща́въ Захаре́вичъ, скінчи́лось до́бре. Поклони́лись ми па́ніі, та й, не га́ючи ча́су, до Хмели́нцівъ. Въ Хмели́нцяхъ рушники́ були́ гото́ві, тілько насъ и жда́ли. Зроби́ли змо́вини, а тамъ и весіллє спра́вили.

До́бре погуля́ли и старі й молоді. По всёму́ селу́ пійшла́ чу́тка, що въ насъ весіллє: музи́ки гра́ють, у бу́бонъ бъють, — ве́село було́, бу́чно!

Пра́вду гово́рять: Зъ га́рноі дівки га́рна й молоди́ця; га́рно заверти́тця, га́рно й подиви́тьця. Що́-то за молоди́ця ви́йшла зъ на́шоі Ма́рти! Дівчи́ною якъ була́, бігае, сміе́тця, щебе́че; а тепе́ръ, я́кось ніби розумнійша ста́ла: двіръ пере́йде ти́хо, вели́чно, у вічи гля́не съ пова́гою. Очіпокъ черво́ний, намітка біла до́вга, — и гетьма́ну кра́щоі жінки не тре́ба, ей Бо́гу!

Живу́ть вони́ й до́сі зъ ба́тькомъ уку́пі и щи́ро лю́блятця. Хло́пчикъ найшо́вся въ нихъ, таки́й чорня́вий, у ба́тька вда́вся, и здоро́вий, дя́ковати Го́сподеві, росте́.

---