Народні оповідання (1858)/Панська Воля

by Марко Вовчок

◀ Сонъ

Наро́дні оповіда́ння Марко Вовчок Па́нська Во́ля

Викупъ ▶

• Цей текст написаний кулішівкою. • Інші версії цієї роботи див. Горпина

ПА́НСЬКА ВО́ЛЯ.

---

I.

Старий Яки́менко ожени́въ си́на, та таку́-то вже невісточку собі взявъ, що й не сказа́ти! Білоли́ця, га́рна й весе́ла, а прудка́, якъ за́йчикъ; и въ ха́ті й на дво́рі въе́тця, порядку́е, господарю́е, и співа́е, й сміе́тця, ажь геть чутно́ іі́ голосо́къ дзвеня́чий. Аби́ на світъ благослови́лось, уже́ вона́ й проки́нулась, якъ ра́ння пта́шка, и клопо́четця, й бігае. И све́кру дого́дить — услу́жить, и чоловіка пожа́луе, и діло не стоіть — зро́блене все. Живу́ть щасли́во, любе́нько; стари́й, на іхъ гля́дючи, тілько Бо́га милосе́рдного дя́куе.

Одно́ й жури́ло іхъ, що діто́къ Госпо́дь не дае́. Вона́ було́ якъ де попаде́ чужу́ дити́нку, то вже й цілу́е, й милу́е, а сама́ зітхне́ тя́жко. Ажъ ось посла́въ імъ Госпо́дь, уроди́лась дівчинка. Та́къ-то вже коха́е та пести́ть Горпи́на свою́ перви́чку, и зъ рукъ не спуска́е; аби́ проки́нулась, аби́ поворухну́лась — уже́ вона́ й коло коли́ски, и кре́стить, и цілу́е, и коли́ше, и співа́е надъ не́ю. На па́нщину пожену́ть, — дити́нку за собо́ю несе́, та вже й мо́ститця тамъ зъ не́ю, сама́ ро́бить, а о́ко біжи́ть до дити́нки.

Ото́ було́ молоди́ці й жарту́ють: »А що́«, ка́жуть, »ва́ша дочка́, Горпи́но?«

Вона́ й почне́: »Та вже всміха́етця, сестри́ці голу́боньки, и рученя́та до ме́не простяга́е; вже зна́е мене́; ні до ко́го не йде, тілько до ме́не. Све́коръ бу́бликомъ мани́въ — не хо́че! И въ доло́нечки вже пле́ще! Ви́йду я съ ха́ти та зза дверей и ди́влюсь, а воно́ й во́дить оченя́тами — шука́е мене́!«

»Розу́мна, розу́мна зросла́«, ка́жуть. »Готу́й лише́нь по́сагъ та рушники́; ху́тко й сва́татимуть!«

А дівчинка, спра́вді, якъ та квіточка роспу́куетця; таке́ сла́вне дитя́точко, весе́ле й здоро́ве, на пречу́до!

II.

Тимъ вре́мємъ поме́ръ нашъ панъ; поча́въ молоди́й господарюва́ти. И стари́й бувъ недо́брий, а сей таки́й лихи́й, що неха́й Госпо́дь боро́нить! Такъ люде́й жене́, гіршъ якъ тіхъ волівъ. Отсе́ три дні па́нські одбу́демъ, а четве́ртий за поду́шне, пя́тниця й субо́та якісь толо́чні повиду́мували. А яка́ толо́ка? Не то стра́ви, та й хліба не даю́ть. День при дні, день при дні ро́бимо. Пе́рше все сподіва́лись: молоди́й панъ буде́ до́брий, та й дожда́ли собі до́брого! Вінъ бувъ не ду́же бага́тий, а жи́ти пи́шно, у роско́ші вели́кій хотівъ, по-па́нськи! Що ёму́ до то́го, що лю́де було́ на ни́ві па́дають? вінъ собі то ко́ней заведе́, таки́хъ, що якъ зміі́, то коля́су ку́пить нове́ньку, то у місто поіде — тамъ стра́титця. А намъ ище́ було́ ка́жуть сусідні панки́ (вони́ захо́дять ча́сто съ чужи́ми людьми́ въ розмо́ву, а свое́, то бъють такъ, якъ и вели́кі пани́, — аби́ рука́ досягла́); то й ка́жуть було́: »Десь у васъ тепе́реньки панъ до́брий ду́же! Такъ гово́рить, що ажъ ли́хо! Що мужиківъ тре́ба й нау́камъ учи́ти, и жа́ловати, и не відь-що! Десь ёго́ му́дро ду́же на́вчено!«

А се спра́вді, пе́рше говори́въ, що й ха́ти но́ві поста́влю у три віко́нця, а по́тімъ, то й старі розвали́лись! Мо́же, ёго́ на до́бре й у́чено, та, ма́буть, па́нську исто́ту не переро́бишъ!

Все село́, якъ за стіну засу́нулось, такі смутні усі, що су́мно й гля́нуть! Тілько Горпи́на тро́хи веселе́нька, тішитця мало́ю до́нечкою, та й про гро́мадське ли́хо забува́е. Та не мину́ла й іі́ лиха́ годи́на! Занеду́жала дити́нка, кричи́ть, пла́че. Горпи́на й сама́ пла́че надъ не́ю та нічо́го не вра́дить. Бігавъ стари́й све́коръ до лікарки — нема́ до́ма, та на́віть и зъ молоди́ць нема́ ніко́го: всі на па́нщині. Да́лі й за Горпи́ною прийшли́: »Чому́ не йдешъ?«

»Въ ме́не дити́на незду́жае«, ка́же вона́ пла́чучи.

»Па́нові тре́ба робо́ти, а про твою́ дити́ну ба́йдуже.«

Му́сила йти. Узяла́ дити́ну, обгорну́ла, та й пійшла́. А воно́ біднесеньке кричи́ть та кричи́ть. Дойшли́, панъ стріча́е самъ, таки́й гнівни́й, крий Ма́ти Бо́жа! Поча́въ іі́ слова́ми карта́ти, а дити́ночка на рука́хъ такъ и пруча́етця — кричи́ть. Панъ ище́ гіршъ розгнівався: »Геть ту дити́ну!« гукну́въ, »геть! тре́ба мині роби́ти, а не зъ дити́ною па́нькатись.«

Звелівъ деся́тнику додо́му однести́.

»Ой па́ночку, голу́бчику!« блага́е ёго́ Горпи́на плачу́ща, »неха́й же я хоть однесу́ сама́! Па́ночку мій! бу́дьте милости́ві! се моя́ дити́нка еди́на!«

»Неси́, неси́«, ка́же деся́тнику; »а ти роби́ діло, коли не хо́чешъ ка́ри здобу́ти.«

Понесли́ дити́нку по́лемъ. Ище́ до́вго Горпи́на чу́ла дитя́чий плачъ, жалки́й та бо́лезний; да́лі все тихшъ, а тамъ и зовсімъ зати́хло.

III.

Якъ уже́ вона́ тамъ роби́ла сей день, — уве́чері прибігла додо́му, ажъ духъ ій захвати́ло: »Дити́нко моя́! до́нечко! Чи ви жъ догляда́ли іі́, ба́теньку? Скажіть же бо, що́ й я́къ?«

»Та го́ді побива́тись, до́чко« , ка́же стари́й све́коръ: »дя́ковати Го́сподеві, вти́хла тро́хи.«

Та не на́-довго: въ ночі проки́нулось изно́въ, та ще гіршъ стражда́е, ажъ гори́ть. Ра́дилась Горпи́на зъ баба́ми, — нічо́го не вра́дили, нічо́го не помогло́ся. А тутъ день уже́ нахопля́етця, тре́ба на па́нщину йти. Згада́ла Горпи́на, що чу́ла коли́сь, якъ дити́на не спить, то насто́яти ма́кові голо́вки на молоці, та й дать ви́пити. Такъ вона́ й зроби́ла. »Неха́й хоть воно́ одпочи́не — не му́читця«, ду́мае. Якъ дала́ ій, дити́на за́разъ и вти́хла, засипа́ти почала́, та такъ кріпко засну́ла, и не здрігну́лась якъ кри́кнувъ деся́тникъ на ввесь го́лосъ: »На па́нщину!«

Положи́ла Горпи́на дочку́ въ коли́сці, перекрести́ла, та й пійшла́ пла́чучи.

Якъ тамъ іі́ ла́яли, якъ на не́і свари́лись — и не слу́хае, аби́ ій до ве́чора дожда́ти! Перему́чилась день. Отъ со́нечко вже за си́ню го́ру запа́ло, отъ уже й ве́чіръ. Біжи́ть вона́ додо́му, біжи́ть… Убігла въ ха́ту: ти́хо й те́мно. Вона́ до коли́ски, за дити́ну, — дити́на холо́дна лежи́ть не ворухне́тця, не ди́ше.

IV.

»Та́ту!« кри́кнула.

»А чого́, до́чко, мене́ ляка́ешъ? Я бувъ задріма́въ. Мала́ спить и до́сі.«

Горпи́на й сло́ва не промо́вить, обхопи́ла дочку́ рука́ми та на́че й заме́рла. Стари́й изно́въ задріма́въ. »Світла! світла да́йте!« скри́кнула, »та́ту! світла!«

Стари́й ви́кресавъ огню. »Що́ се зъ не́ю подіялося?« ду́мае, та якъ засвіти́въ, гля́нувъ, такъ и прикипівъ на місті. Стоіть середъ ха́ти Горпи́на, ажъ почорніла и стра́шно ди́витця, а на рука́хъ у не́і ме́ртва дити́на.

»До́чко«, промо́вивъ стари́й, »до́чко!«

»Ащо́«, одмовля́е, »бачъ, якъ помогло́ся! Зати́хла моя́ дити́на — не кричи́ть!« А да́лі якъ запла́че, якъ зату́жить, — де ті й слёзи беру́тця! такъ и ллю́тця струме́немъ.

Почу́ли лю́де, прибігли, гово́рять, вмовля́ють. Вона́ мовъ и не чу́е, и не одирву́ть одъ дити́нки. Чоловікъ хо́дить самъ, якъ не при собі; све́коръ ажъ занеду́жавъ.

Ста́ли по́хоронъ ла́дити. Отъ уже й домови́нку принесли́ нове́ньку, вси́пали квітка́ми паху́чими, то зіллємъ. »Горпи́но«, ка́жуть, »дай дити́ну.«

Не дала́. Сама́ обми́ла іі́ й положи́ла. Часъ уже́ й нести́, а вона́ стоіть — ди́витця. Лю́де до іі́ гово́рять — не чу́е, не слу́хае.

Одвели́ я́кось, узяли́ й понесли́. Гля́нула вона́ тогді въ-пе́рше округи́, перекрести́лась и собі пійшла́. Куди́ лю́де ні сту́плять, и вона́ слідко́мъ за ни́ми, за то́ю домови́нкою; иде́, слове́чка не промо́вить. И въ це́ркві досто́яла мовъ спокійна, та якъ ста́ли хова́ти, Бо́же мій ми́лий! такъ и ки́нулась за дитя́мъ у я́му. Ле́дві вхопи́ли іі́ та принесли́ додо́му, мовъ неживу́.

Хорова́ла вона́ тя́жко ти́жнівъ изо́ три. Я́кось Госпо́дь поми́ловавъ, верну́въ здоро́въе, та ро́зумъ не верну́всь! Така́ вона́ ста́ла, яка́сь не при умі. Цілі́сінький день хо́дить мо́вчки та горо́дній макъ и збіра́е, а спита́ти, на́ що? »А се«, ка́же, »для мое́і дити́нки.«

Въ зімку, то все пла́че: »Нема́ маківо́къ: чимъ мині до́нечку рятова́ти!«

Аби́ почала́ пе́рша ма́ківочка бриніти, вже й угле́дить, и за́разъ ви́рве й любу́е е́ю, не натішитця. То ще діло ро́бить, по́раетця, а тілько зацвіту́ть маки́ въ горо́дахъ, вона́ й ха́ту поки́не и не ви́йде съ тихъ маківъ. Иде́шъ понадъ горо́дами, то й ба́чишъ: сиди́ть міжъ по́вними маківка́ми въ бі́лій соро́чці, га́рно убра́на, у нами́сті й сама́ ще молоде́нька, тілько якъ кре́йда біла, сиди́ть та перекида́етця маківочка́ми, и всміха́етця, якъ дити́на… А маки́ процвіта́ють, и білимъ, и си́вимъ, и черво́нимъ квітомъ по́вно.

---