Перейти до вмісту

Народні оповідання (1858)/Данило Гурчъ

Матеріал з Вікіджерел
Наро́дні оповіда́ння
Марко Вовчок
Дани́ло Гурчъ
• Цей текст написаний кулішівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Данило Гурч

ДАНИ́ЛО ГУРЧЪ.

I.

Коза́че село́ Гли́бове при само́му Дніпрі́, та облягли́ ёго́ височе́нні го́ри. І́хатимешъ, то шляхъ тобі звива́етця бо́ромъ густи́мъ таки́мъ, що й не проглянешъ; тілько надъ тобо́ю світъ Бо́жий, округи́ имла́ паху́ча; зда́лека щось гучи́ть-гучи́ть; коли́, отъ, опахну́въ свіже́нький вітере́ць — и засиніе стари́й Дніпро́ поміжъ зеле́нихъ комишівъ та черво́ного верболо́зу, и повстаю́ть круті си́ві го́ри. Тутъ и село́ якъ разъ. Білі́ють ха́ти, цвіту́ть горо́ди. Отъ муро́вана це́рква зъ висо́кою дзвіни́цею, да́вня вже; муръ ажъ зазеленівъ; мо́щений цви́нтарь нрорісъ траво́ю.

Са́ме за це́рквою стоя́ла собі коли́сь ха́та сла́вна, и садо́къ, и горо́дъ при ій бувъ до́брийі! Живъ у тій ха́ті Охрімъ Поліщу́къ изъ жінкою. Вона́ була́ здале́ка взя́та, и така́-то вже хоро́ша, чорнобро́ва а го́рда та пи́шна — Ма́ти Бо́жа! Иде́ було́ собі якъ малёвана: о́чи у зе́млю спу́щені и не ди́витця.

Пе́рво вони́ ду́же бага́ті були́. Що́ е найкра́ще нами́сто, або́ очіпокъ, або́-що, то вже І́вга собі поче́пить. Ма́ли вся́кого добра́, що й не злічи́ти. Та не до́вго роскошова́ли. Охрімъ бувъ чоловікъ таки́й добря́чий; аби́ кого́ поба́чивъ у біді́, за́разъ ви́рятуе, хоть тамъ я́къ утра́титця. Роспозича́въ гро́ши то тому́, то и́ншому, ще до то́го й погуля́ти люби́въ, та й не схамену́вся, якъ подвіръе спустіло и ко́вані скри́ні спорожніли.

Зажури́лась тя́жко І́вга, ажъ краса́ іі́ зовя́ла; зста́рілась, хо́дить похму́ра, и дити́нка іі́ не втіша́е. Що вже яка́ була́ въ іі́ дівчинка хоро́ша! »Вроди́лась«, ка́же, »моя́ дити́но, на го́ре та на ли́хо! Вікъ бідо́ю зба́вишъ, до́чко; біду́ и въ домови́ну зъ собо́ю поло́жишъ.« Усе́ було́ суму́е та суму́е, а дити́ночка ди́витця мату́сі въ вічп любе́нько й веселе́нько та въ доло́нечки пле́ще — не розуміе.


II.

Часъ не спиня́етця. Чима́ло літъ мину́ло. І́вга хоть и приви́кла тро́хи, та вже не та ста́ла, що́ пе́рше була́! А дівчи́на ви́ходилась у не́і хоро́ша, якъ ма́ківочка повне́нька, свіжа якъ я́года лугова́, а весе́ла мовъ та пта́шка співо́ча; а що вже правди́ва та щи́ра душа́! Зъ ро́ду-віку не чу́ли, щобъ кого́ обмо́вила, чи осуди́ла; така́ вже любя́ча исто́та була́! Щобъ тамъ посвари́тьця съ кимъ, якъ дру́гі, то ні въ світочку! Чи на вечорни́цяхъ, чи въ танку́, чи до́ма — до всіхъ привітна й веселе́нька якъ я́сочка.

Сва́тае Ната́лю Миха́йло Бру́й, па́робокъ до́брий и ро́ду хоро́шого, а що вже коха́въ іі́ щи́ро, то всі те ба́чили. Лю́де було́ любу́ють на нихъ, якъ зійдутця де на весі́ллі, або въ танку́ до ку́пи. Обо́е молоде́нькі й хоро́ші, якъ по́вні квіти. »Отъ, коли́ бъ Госпо́дь звівъ до па́ри!« було́ ка́жуть.

Ото жъ посла́въ Миха́йло сватівъ; дівча́та вже въ дру́жки прибіра́ютця та мірку́ють, яке́-то весіллє въ Ната́лі бу́де; ажъ тутъ свати́ изъ своімъ хлібомъ поверну́лись: не оддаю́ть Ната́лі! Ба́тько й радъ би, та ма́ти й слу́хати не хо́че, що не бага́тий. Зажури́вся Миха́йло, пла́че Ната́ля, та нічого роби́ти! Попроща́лись молодя́та, пійшо́въ Миха́йло чумакова́ти. Така́, бачъ, ду́мка була́: »Запрацю́ю щось, підможу́ся, та візьму́ таки́ Ната́лю.«

III.

По́ки жъ вінъ ходи́въ по доро́гахъ та чумакова́въ, наверну́всь и́нший, бага́чъ вели́кий, Дани́ло Гурчъ. Вінъ таки́ съ козаківъ бувъ, та живъ собі па́номъ, мавъ свій ху́тіръ и степи́, й по́ле, тілько що ходи́въ у сви́ті, въ си́вій ша́пці, — не хотівъ у и́нше вбіра́тись. Я́кось ёму́ крамарі, що́ наізди́ли до ёго де́-що купова́ти, то й ка́жуть: »Бра́тіку Дани́ло! всімъ би ти чоловікъ, та коли́ бъ ти оту́ свити́ну заки́нувъ та ходи́въ по на́шому — у капта́ні.«

»А щобъ ви того́ не діжда́ли, вра́жі сини́!« гукну́въ на нихъ. »Коли́ ма́ете мою́ оде́жину га́нити, геть зъ мого́ двора́!« То въ-си́лу бідола́хи втекли́ одъ ёго.

Таки́й бувъ яростли́вий, що Бо́же борони́! якъ розлюту́етця, ажъ ёму́ огне́ві и́скри зъ оче́й ска́чуть и побілі́е якъ кре́йда. А бувъ хоро́ший изъ се́бе ду́же: висо́ке чоло́ гетьма́нське, бро́ви такъ и гово́рять, о́чи ка́рі, ясні якъ зо́ри, и всміхне́тця було́ такъ ласка́во, да ра́зомъ и го́рдо й смутно́, що ажъ за се́рце вколупне́…

Вінъ оста́всь изъ-ма́лку сирото́ю: ма́ти молодо́ю вме́рла, а ба́тька вби́то на войні. Роска́́зовали старі лю́де, що була́ ще въ ёго сестра́, хоро́ша дівчи́на, та злюби́лась изъ Ляхо́мъ, братъ того́ й не знавъ, тілько зна́ла стара́ бабу́ся, що́ въ іхъ жила́ и ви́пестила обо́хъ. Якъ стара́ ні вговоря́ла Ка́трю — не послу́хала дівчи́на, та, якъ бра́та не було́ до́ма, и помандрова́ла зъ Ляхо́мъ у По́льщу. Приіжджа́е до госпо́ди, та й пита́е стару́: »А де сестра́? чому́ мене́ не стріча́е?« А вінъ сестру́ такъ жа́ловавъ, якъ свою́ рідну дити́ну; тілько й на ду́мці въ ёго, що Ка́тря, чимъ би то втішити сестри́цю, якъ звесели́ти.

Пита́е вінъ, а стара́ запла́кала, та й ка́же: »Ніхто́ вже не стріча́тиме тебе́, мій со́коле я́сний, окро́мъ ме́не старо́і!«

»А що́ таке́? Яка́ напа́сть? Де́ сестра́?«

Стара́ й одповісти́ла ёму́, якъ злюби́лась Ка́тря зъ Ляшко́мъ, якъ не слу́хала ні вмо́ви іі́, ні про́зьби, ні гро́зьби. »Вчо́ра« ка́же стара́, »у ве́чері приіхавъ ізде́ць, вона́ ви́йшла, а я за не́ю побігла. Звісно, молоде́ — ху́тче добігла, ніжъ я. Схопи́въ вінъ іі́ на ру́ки, та й помча́въ. Тілько й ба́чила!«

»Чи не той се Ляхъ, що́ въ Макси́мчиному ху́торі прожива́въ?«

»Той сами́й, голу́бчику! Все було́, куди́ ні пійдемо, вінъ на́ очи наверта́етця.«

Нічо́го більшъ не сказа́въ Дани́ло. Білий, якъ та ху́стка, спусти́въ о́чи до землі й ду́мае. А да́лі: »Прощава́й, стара́!«

»Куди́ жъ ти, мій о́рле? Покида́етъ мене́ въ ту́зі та въ печа́лі! Чи ху́тко жъ тебе́ дожида́ти?«

»Ху́тко бу́ду.«

Впавъ на коня́, та й полену́въ, и не було́ ёго́ місяцівъ зо́ два. Стара́ вигляда́е та пла́че: »Ви́кохала, ви́пестила, та й обо́е поки́нули!« Коли́ такъ одного́ ве́чора затупотіло въ дво́рі; ви́бігла стара́, а Дани́ло коня́ привя́зуе.

»Ой си́ну мій! квіте мій! Де́ жъ се ти й до́сі бувъ? Чи не чувъ про сестру́? Де́ вона́, моя́ пта́шечка? Яку́-то ій до́лю Госпо́дь давъ!«

А вінъ мовчи́ть, ні па́ри зъ устъ.

Увела́ ёго́ въ ха́ту, та ажъ зляка́лась: таки́й вінъ ставъ!

»Дани́лечку мій! та яки́й же ти страшни́й! Незду́жавъ, ма́буть? Чи тебе́ доро́га стоми́ла?«

»Утомивсь«, ка́же, »хо́чу одпочи́ти.« Та хму́рий, невесе́лий таки́й.

Поту́пала стара́ коло ёго — усе́ мовчи́ть, та й одійшла́.

Живу́ть вони́ въ-двозі. Дани́ло й не зга́дуе про сестру́, на́че зъ ро́ду іі́ й не було́, а стара́ ду́же скуча́е, та й ка́же одного́ ра́зу, ва́жко зітхну́вши:

»Де́ тепе́ренька Ка́тря моя́ ми́ла? Хоть би́ ще мині поба́чити мою́ лю́бку ! Я́къ-то вона́ на чужи́ні прожива́е?«

Дани́ло на́че й не чу́е.

»Дани́лечку! чи ти одцура́всь сестри́, чи тобі не жа́лко, що ти й не згада́ешъ про бідну дівчи́ну? а я заговорю́, то ти съ ха́ти йдешъ. Скілько вже блага́ла тебе́ поіхати пошука́ти, де́ вона́. Мо́же, той Ляшо́къ іі́ поки́нувъ; мо́же, нещасли́ва де тиня́етця, та боітця верну́тись. Чи ти жъ свое́ рідне поки́нешъ у нару́гу лю́дямъ!«

»Не турбу́йся, стара́, не бу́де твоя́ Катру́ся въ нару́зі!«

»Де́ жъ вона́? Де́ жъ вона́? Ти іі́ ба́чивъ?«

»Помяни́ іі́ ду́шу!«

»Бо́же мій, Бо́же! Се ти сестру́ зъ світу згуби́въ! Катру́сенько моя́ нещасли́ва! пропа́въ твій вікъ, якъ ма́ківъ цвітъ! Дани́ло! вели́кий тобі гріхъ!«

»Го́ді«, ка́же, »бабу́сю, пла́кати: не помо́жетця!«

»А вінъ же де́?«

»Спита́й чо́рного во́рона, що ёго́ ко́сті розно́шуе.«

IV.

Оттаки́й-то жени́хъ бувъ Данило Гурчъ, що посва́тавъ Ната́лю; а І́взі не що́ въ голові, якъ зять бага́тий.

Бідну дівчи́ну на́че бли́скавка опали́ла; сама́ не своя́. »Ма́мо моя́!« пла́че, »не губіть мене́, молодо́і, не топіть за Гу́рчемъ. Лу́чче мині вме́рти, якъ за нимъ бу́ти!«

Не слу́хае І́вга дочки́, приси́ловала. Повінча́ли, одбули́ весіллє, ви́проводили молоди́хъ до госпо́ди. Стріла Ната́лю стара́ хлібомъ-сіллю: »Господи́не моя молода́я! неха́й же тебе́ Госпо́дь щасти́ть до́лею й здоро́въемъ! Щобъ була́ здоро́ва, якъ вода́, а бага́та, якъ земля́, а хоро́ша, якъ ро́жа! Ти на́шу ха́ту звесели́шъ и мене́, стару́ю, одмолоди́шъ!« Та́къ-то вже стара́ віта́е молоду́ та радіе, ажъ пла́че.

И Дани́ло и́нший ставъ, якъ одружи́вся: вже не насу́плені чо́рні бро́ви, и на уста́хъ ласка́вий усміхъ. Полюби́въ щи́ро молоду́ жінку. Тілько молода́ полохли́ва, якъ пташеня́ зъ га́ю: загово́рить вінъ — вона́ й оче́й не зведе́; візьме іі́ за ру́ку — побілі́е на ли́чку, и рука́ тремти́ть.

Живу́ть уже́ съ півро́ку; все молода́ не привика́е. Ставъ су́пити зновъ чо́рні бро́ви Дани́ло, и пи́льно й грізно ча́сомъ ди́витця на молоду́ жінку.

Похова́ли стару́; ще смутнійше въ ха́ті ста́ло. То бу́ло стара́ й загово́рить, и спита́е, й пошутку́е, бо ду́же люби́ла Ната́лю; а тепе́ръ и́нший разъ, то цілі́сінький день Бо́жий сидя́ть, не промо́влять и слове́чка: вона́ що-не́будь ро́бить, а вінъ, підпе́рши руко́ю кучеря́ву го́лову, не випуска́е іі́ зъ оче́й, та такъ пильно й неве́село ди́витця, що ажъ се́рце холо́не.

Одно́го ра́зу про́ситця вона́ до ма́тери въ го́сті, бо давне́нько не ба́чилась. Дани́ло мовчи́ть. Підняла́ о́чи, а вінъ білий-білий, тілько о́чи блищя́ть. Мовъ опали́въ іі́ своімъ по́глядомъ, ажъ одхитну́лась. Вінъ усміхну́вся.

»А чи не прійшли́ Гли́бівські чумаки́ додо́му?« проговори́въ, та такъ глу́хо, мовъ не своімъ го́лосомъ.

Ната́ля ле́дві всто́яла. Хо́че сказа́ти й не ви́мовить слове́чка. Вінъ уста́въ и вийшовъ съ ха́ти.


V.

А чумаки́ спра́вді верну́лись додо́му; верну́вся й Миха́йло. Тілько Ната́ля того́ не зна́ла и невідала; а коли́ вже вінъ, и якъ, и одъ ко́го довідався, що вона́ люби́лась изъ Миха́йломъ, то Госпо́дь ёго́ святи́й зна́е.

Съ того́ ча́су та́къ-то вже пильнова́въ Ната́лю, що й ступня́ съ ха́ти не пуска́е. Чи ро́бить вона́ де въ садку́ та розважа́е себе́, співа́ючи тихе́нько, чи въ дворі господарю́е, — вінъ усю́ди вро́дитця и оче́й блиску́чихъ не зведе́ зъ Ната́лі, ажъ ій и стра́шно й су́мно.

Вибіра́етця я́кось вінъ до міста. Ната́ля провожа́е ёго́, стоіть бліда́ й смутна́, ажъ вінъ самъ жахну́всь, якъ погля́нувъ. Обня́въ іі́ кріпко й щи́ро: »Го́ре мое́, Ната́лю! не лю́бий я тобі! Загуби́въ я й тебе́ й себе́!«

Вона́ хотіла щось промо́вити, та тілько запла́кала. Упа́въ Дани́ло на коня́ и помча́всь не огляда́ючись.

Оста́лась Ната́ля сама́, опоряди́ла все на господа́рстві, ви́йшла въ гай (а ху́тіръ іхъ у гаю́ въ само́му). Ти́хо й пу́сто округи́. Шляхъ звива́етця га́емъ… Тілько шумля́ть ли́стя, щебе́чуть и джерготя́ть пташки́ та шу́рхають ящурки́ въ траві. А зе́лено й паху́чо й свіжо! Зъ ли́пового зру́ба молоді па́росточки пусти́лись, ви́гналась ви́соко бере́за, и шелести́ть оси́ка тонки́мъ ли́стомъ; изъ-за те́много ду́ба то кали́нова вітка ви́тягнетця и черво́ний китя́гъ я́гідъ гори́ть, якъ жаръ, то колю́ча гаёва́ ро́жа пока́же дрібні́ листо́чки й паху́чу квіточку; вино́сятця хвоінки, якъ стрілочки́ пряме́сенькі, и гороби́на роски́нула зеле́ний наме́тъ, и ря́сно на ій я́гідъ червонозло́тихъ. А вся́кого зілля, квіто́къ! и копи́тникъ хреща́тий, па́пороть розросла́сь ку́пою; паху́ча берізка коло сухо́го дуплина́стого пенька́ повила́сь, и си́ній живокістъ, и кружа́ло черво́ноі смілки… Ажъ у оча́хъ мігти́ть!… Зве́рху со́нце такъ и си́пле те́плимъ проміннємъ у те́мну гущовину́, а зъ гущовини́ па́ше на те́бе холодко́мъ…

Погляда́е Ната́ля округи́, та й облили́ іі́ дрібни́і слёзи: »Ой світе мій я́сний, світе мій прекра́сний!« промо́вила піснею, »яки́й мій тала́нъ неща́сний!«

Схили́ла го́лову на білу ру́ку, пла́че та зга́дуе свое́ дівова́ннє: я́къ-то ве́село було́ й вільно! И спомяну́всь ій ясноо́кий Миха́йло… яки́й вінъ ти́хий бувъ, любя́чий…

»Пійду́ я хоть одвідаю свою́ мату́сю«, ду́мае. »Дани́ло ве́рнетця хиба́ за́втра — не зна́тиме. Мо́же, въ-оста́ннє попроща́юсь… Хоть поба́чу свое́ село́, пройду́ у́лицею. Спізню́ся, то ма́ти проведу́ть.«

VI.

Схопи́лась та й побігла шля́хомъ; а вже вечоріло и роса́ па́ла. Біжи́ть, біжи́ть Ната́ля, се́рце бъе́тця, якъ не ви́скочить… Місяць зійшо́въ; нічъ те́пла й ти́ха… Отъ и Дніпро́ блищи́ть си́нёю филею, и човни́ по бе́резі роски́дані, а тамъ и перевізъ; за малу́ годи́нку перебігти мо́жна — недале́чко.

Коли́ чу́е Ната́ля — за не́ю жену́тця. Огляну́лась — се Дани́ло мчи́тця… Уже́ настига́е… Не памята́ючи себе́, ки́нулась Ната́ля въ во́ду й поплила́ Дніпро́мъ, якъ та ри́бочка.

Примча́всь Дани́ло. »Не втече́шъ!« крикнувъ, »не втече́шъ!« Ски́нувъ чо́вна на во́ду и попли́въ за не́ю; нема́ весла́ — гребе́ го́строю ша́блею. Чо́венъ лети́ть… та все не дожене́ Ната́лі. Уже́ вона́ й далече́нько. Черво́на ху́стка пійшла́ бистрёю; до́вга коса́ роспусти́лась по воді. Дани́ло и вловивъ іі́ за ту ко́су шо́вкову… якъ замахну́вся блиска́вою ша́блею, тілько кровъ те́пла счервони́ла си́ву хви́лю Дніпро́ву.

Загуби́въ жінку Дани́ло, та й самъ пропа́въ… чи самохіттю, чи такъ уже́ Госпо́дь ёго́ покара́въ. Найшли́ обо́хъ риба́лки въ-ра́нці. Вона́ зму́чена й сумна́, а вінъ гнівний, та грізни́й, Бо́же! якъ ухопи́въ міцно́ю руко́ю за до́вгу ко́су, то такъ рука́ й звела́сь на віки. Вку́пі й знайшли́. Коли́бъ таку́ го́рду ду́шу та на до́бре Госпо́дь напути́въ! Бо бувъ вінъ щи́рий и правди́вий. Самъ ніко́го не обіжа́въ зъ ро́ду, тілько себе́ занапасти́въ передъ Бо́гомъ.




Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.