Оліверъ Твістъ/24
| ◀ Глава двацять третя | Оліверъ Твістъ Глава двацять четверта |
Глава двацять пята ▶ |
|
Коли таке дѣялось въ домѣ убогихъ, Фажинъ сидѣвъ скуленый и задуманый при слабо̂мъ, курно̂мъ огни въ своѣй давно̂й норѣ, то̂й само̂й, зъ котрои Нансі вывела Олівера. При столѣ за нимъ сидѣли майстеръ, Чарль Бетсъ и Томъ Чітлінґъ и грали віста. Майстеръ гравъ и все выгрававъ, хочь бы и яки̂ карты до̂ставъ въ руки. Чітлінґь плативъ, и дивувавъ ся, що Докінсови такъ „карта иде“, и сказавъ, що єму нѣчо „не приходить“. Чарль Бетсъ засмѣявъ ся голосно, а Фажинъ глянувъ на него и замѣтивъ, що Томъ мусить дуже рано встати и „о̂дбити ся“.
— Такъ, ты мусишь рано встати, — сказавъ Чарль — отже не скидай на но̂чь чобо̂тъ и насади потро̂йни̂ окуляры.
Докінсъ слухавъ зъ фільософічною ро̂внодушностію, якъ єго хвалили, и рисувавъ крейдою на столѣ плянъ вязницѣ въ Нюґетъ.— Але жь ты нудный, Томъ! — сказавъ майстеръ по ко̂лькохъ хвиляхъ. — И о чо̂мъ о̂нъ думає, Фажинъ?
— Якъ я можу знати? — о̂дповѣвъ жидъ. — Може думає о стратахъ на селѣ, зъ-во̂дки недавно прийшовъ. Ха-ха-ха! Чи такъ?
— Не вдалось єму, — говоривъ майстеръ дальше. — Якъ ты мѣркуєшь, Чарль?
— Я мѣркую, що залюбивъ ся въ Бетсі. Глянь, якъ почервонѣвъ! Ажь то смѣшно — Томмі залюбленый! Смѣхъ людямъ сказати.
— Дай єму споко̂й, — сказавъ жидъ и моргнувъ на Докінса, а Бетса трутивъ зъ невдоволеня мѣшкомъ до роздуваня огню. — Бетсі — гарна дѣвчина! Лише ты, Томъ, єи не покидай, а знай приєднати собѣ!
— То ту нѣкого не обходить! — сказавъ гнѣвно Чітлінґъ до Фажина.
— Дай споко̂й! — о̂дповѣвъ жидъ. — Най собѣ Чарль балакає та смѣє ся; така єго натура! А Бетсі чемна дѣвчина. Ты, Томъ, роби такъ, якъ она тобѣ каже, а зробишь щастье.
— Робивъ я, якъ казали, — говоривъ Томъ — слухавъ єи рады и — до квача до̂ставъ ся. Вы зъ того всего мали ребухемъ[1], — правда, Фажинъ? — а я — шѣсть недѣль… Що вы на те? Прийде часъ, скорше чи по̂знѣйше, въ зимѣ мабуть буде найлѣпше, коли чоловѣкови о̂дхоче ся такъ часто выходити. Якъ мѣркуєте, Фажинъ?
— Певно, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ жидъ.
— Але тобѣ мабуть всьо одно буде, до̂статись знову до квача, — сказавъ майстеръ и моргнувъ на Фажина та Бетса — якъ лишь зъ Бетсі всьо буде въ порядку.
— Ага, такъ само… Побачите! — о̂дповѣвъ Томъ ще гнѣвнѣйшій. — Цѣкава рѣчь, хто бы за мене сидѣвъ?
— Но, то вже нѣкому на думку не прийде, — о̂дповѣвъ Фажинъ. — Не знаю нѣкого, що бы на се приставъ.
— А я мо̂гъ цѣлкомъ добре уво̂льнитись, якъ бы лишь схотѣвъ закапувати! — гнѣвавъ ся що разъ бо̂льше Томъ. — Я потребувавъ сказати лише одно слово, — правда, Фажинъ? — а я не сказавъ. И чого-жь ту смѣяти ся?
Фажинъ успокоивъ єго чимъ скорше, що нѣхто зъ него не смѣє ся, анѣ навѣть Чарль Бетсъ. Бетсъ хотѣвъ и зо̂ своєи стороны заявити, що всѣ безъ выимки були въ поважно̂мъ настрою, але замѣсть того засмѣявъ ся, ажь всидѣти не мо̂гъ. Томъ Чітлінґъ зо̂рвавъ ся, щобы безчельному Бетсови заѣхати кулаками, куды попало, але Чарль звинко схиливъ ся, а кулакъ трафивъ въ груди веселого старого жида такъ, що ажь до стѣны покотивъ ся та до себе не мо̂гъ прийти.
— Тихо! хтось звонить, — сказавъ въ то̂й само̂й хвили майстеръ, взявъ свѣтло зо̂ стола, зо̂йшовъ тихенько по сходахъ, вернувъ небавомъ назадъ и шепнувъ щось Фажинови до уха.
— Якъ! — сказавъ жидъ. — Самъ?
— Самъ, — сказавъ майстеръ.
Фажинъ зажуривъ ся, думавъ хвилину, а вко̂нци спытавъ: „Де о̂нъ?“ Докінсъ показавъ нѣмо, де о̂нъ, а жидъ казавъ Чарльови и Томови тихо вынестись зъ хаты. За хвилю во̂йшовъ майстеръ зъ Тобі Крекітомъ, блѣдымъ и посоловѣлымъ. О̂нъ очевидно не мывъ ся и не голивъ ся ко̂лька днѣвъ. Поздоровивъ Фажина, що боязко на него дививъ ся, и о̂дразу заявивъ, що нѣчого не скаже про вло̂мъ, поки не наѣсть ся и не напє ся. Жидъ приказавъ Докінсови, подати ѣсти, що було, и Докінсъ подавъ. Тобі зачавъ жадно ѣсти и пити и не показувавъ найменшои охоты, зачинати розмову та успокоити нетерпеливого и непевного жида, що бѣгавъ по хатѣ сюды и туды, числивъ кождый кусокъ Крекіта и клявъ въ души єго. Тобі усмѣхавъ ся и ѣвъ, самолюбный, якъ звычайно. Жидъ мало не згинувъ зъ пересердя. Вко̂нци о̂до̂звавъ ся Тобі: Передовсѣмъ, Фажинъ…
— А, прецѣ, — ну, передовсѣмъ…
— Передовсѣмъ, що дѣєсь зъ Білемъ?
— Що дѣєсь зъ Білемъ! — закричавъ жидъ, и по̂дскочивъ на сто̂льци, бо о̂нъ зъ цѣкавости сѣвъ собѣ коло самого Крекіта.
— До чорта, чей не скажете, — говоривъ Крекітъ и зблѣдъ.
— Що́ не скажу? — кричавъ жидъ и зъ лютости бивъ ногами о землю. — Де они? Сайксъ и хлопець — де они? Де лишили ся? Де сховали ся? Чому не вернули.
— Вло̂мъ невдавъ ся, — о̂дповѣвъ Тобі непевнымъ голосомъ.
— Знаю, — сказавъ жидъ, вынявъ часопись зъ кишенѣ и показавъ Крекітови. — И що-жь?
— Стрѣляли и хлопця трафили. Мы втѣкли зъ нимъ, бѣгли, перескакували плоты, ровы, якъ бы чортъ за нами гонивъ. Насъ переслѣдували ѣй-Богу, цѣла околиця збудилась, и псами насъ тровили.
— А що зъ хлопцемъ, що зъ хлопцемъ? — ажь сапѣвъ Фажинъ.
— Біль нѣсъ єго на плечехъ. Перестали мы бѣгти и взяли єго поміжь себе. Єму голова опала на-до̂лъ, похоловъ и скостенѣвъ. Они вже були зъ нами, а тогды звѣстно: сорочка близша до тѣла, жаденъ зъ насъ не хотѣвъ першій висѣти на шибеници. Такъ мы и розбѣглись, оденъ сюды, другій туды, а хлопець зо̂ставъ въ ровѣ; чи живый, чи мертвый, не знаю. Отсе мавъ я самъ сказати!
Жидъ кракнувъ голосно, хопивъ ся за волосье и выбѣгъ зъ комнаты а зъ дому.
——————
- ↑ Пожитокъ.