Оліверъ Твістъ/25
| ◀ Глава двацять четверта | Оліверъ Твістъ Глава двацять пята |
Глава двацять шеста ▶ |
|
Старый жидъ звернувъ уже въ другу улицю, нѣмь прийшовъ до себе трохи зо̂ страху, якого нагнавъ єму Тобі своимъ оповѣданьемъ. Спѣшно ишовъ побо̂чными улицами и дорогами, а гадки мотались єму безладно такъ въ головѣ, що мало во̂зъ єго не переѣхавъ. — Вко̂нци прийшовъ до Сно-Гіль и ту ще прискоривъ ходу, поки не до̂ставъ ся въ довгу и вузку улицю. Теперь вже чувъ ся безпечнѣйшимъ и о̂до̂тхнувъ свобо̂днѣйше, вже не бѣгъ, але йшовъ своимъ звычайнымъ пово̂льнымъ ходомъ.
Недалеко о̂дъ того мѣсця, де сходять ся Сно-Гіль и Гольборнъ Гіль, веде на правый бо̂къ, коли глянути зъ Сіті, вузка и нужденна улица до Сафронъ Гіль, — Фільдъ-Лянъ зве ся, — зъ численными брудными склепами, де продають ся за по̂въ-дармо хустинки. Властителѣ тыхъ склепо̂въ купують ихъ о̂дъ кишеневыхъ злодѣѣвъ. Улиця має свого голяря, свою каварню и кухню. Становить она малу кольонію торговельну и має склады всякои всячины, добутои працею малыхъ злодѣѣвъ. Раненько и вечеромъ о̂двѣдують сю кольонію мовчазни̂ купцѣ, котри̂ свои справы полагоджують въ темныхъ закуткахъ и якъ незвычайно приходять, такъ и о̂дходять.
Жидъ звернувъ на Фільдъ-Лянъ. Єго знали добре тамошни̂ мешканцѣ. Неоденъ перехожій кланявъ ся єму зъ довѣрьемъ, а о̂нъ єму такожь. Але нѣгде не задержувавъ ся, ажь перейшовъ цѣлу улицю и ту заговоривъ зъ однымъ купцемъ малого росту, що сидѣвъ въ своѣмъ склепѣ и зъ вдоволеньемъ куривъ люльку. Фажинъ спытавъ, якъ о̂нъ має ся?
— Знаменито! Але слыхомъ слыхати, видомъ видати, зво̂дки вы ту взяли ся? — спытавъ чоловѣчокъ.
— Щось ту, Ляйвелі, ваше сусѣдство бунтує ся! — сказавъ Фажинъ, по̂днявши бровы та заложивши руки на грудехъ.
— Гмъ! Я вже чувъ ко̂лька разо̂въ, якъ на те жалують ся. Але не бо̂йтесь, охолоне небавомъ. Не вѣрите?
— Вѣрю, — о̂дповѣвъ Фажинъ, показавъ на Сафронъ Гіль и спытавъ, чи тамъ хто вечеромъ буває.
— Де? „по̂дъ калѣкою“?
— По̂дъ калѣкою.
— Почекайте, — говоривъ купець задумавшись дальше. — А, правда, по̂шло тамъ вже зъ шѣстьохъ моихъ знакомыхъ. Але мабуть вашого приятеля тамъ нема.
— Нема Сайкса? — спытавъ Фажинъ, неначе не сподѣвавъ ся таке почути.
— Нема. Не маєте що нинѣ продати?
— Не маю, — о̂дповѣвъ жидъ о̂дходячи.
— Идете „по̂дъ калѣку“, Фажинъ? — кликнувъ за нимъ малый купець. — Чекайте, по̂ду зъ вами та захолодимось де-чимъ.
Але Фажинъ махнувъ такъ рукою, якъ бы хотѣвъ сказати, що волить самъ зо̂стати, и такъ „калѣка“ не мавъ чести бачити у себе пана Ляйвелі. Той покивавъ лише головою и дививъ ся за жидомъ, задуманый и недовѣрный.
„По̂дъ калѣкою“ була гостинниця, де вже разъ бувъ Сайксъ зо̂ своимъ псомъ. За перегородою шинковою сидѣвъ якійсь чоловѣкъ. Жидъ показавъ єму щось знаками и по̂йшовъ просто сходами на гору, отворивъ дверѣ, вступивъ тихо въ комнату и боязко розглянувъ ся доокола, прикрывши очи зъ-верха рукою.
Комната була освѣтлена двома ґазовыми поломѣнями, але оконницѣ були добре замкнени̂ та закрыти̂ занавѣсами. Стеля була почорнена, щобы сопухъ зо̂ свѣтла лишавъ менше на нѣй слѣду, а цѣла комната була такъ наповнена дымомъ зъ тютюну, що Фажинъ зразу не мо̂гъ нѣчого по̂знати. Ажь по хвили побачивъ о̂нъ численне товариство, хочь вперѣдъ чувъ уже гамо̂ръ и знавъ, що хтось тутъ єсть. Горѣ за столомъ сидѣвъ господарь зъ молоткомъ предсѣдательскимъ, чоловѣкъ нескладный, чотирокутный. Коли спѣвали веселу пѣсню, то здавалось, що и о̂нъ радувавъ ся разомъ зъ иншими, а таки о̂нъ бачивъ та чувъ все и скро̂зь своими острыми очима и ухами. Напротивъ него при зле настроєно̂мъ фортепянѣ сидѣвъ музикантъ зъ синимъ носомъ и зъ перевязанымъ лицемъ, бо зубы єго болѣли. Спѣваки очевидно волѣли свои повни склянки, якъ похвалы за спѣвъ, а лиця ихъ слухачѣвъ свѣдчили якъ найлѣпше, що то за товариство було. Такъ и знати було на нихъ проступки всякого рода, а були они тымъ приманюючи̂, що майже годѣ було на нихъ дивитись. На нихъ видко були ро̂знородни̂, а правдиви̂ образы хитрости, дикости и піяньства, а на дѣвчатахъ, старшихъ або молодшихъ, знати було о̂дстрашаючи̂ слѣды розпусты. Въ ихъ дико̂мъ выглядѣ не було нѣ знаку нѣжности и честноты и они становили найчорнѣйшу и найсумнѣйшу сторону образу.
Але Фажина не непокоили подо̂бни̂ гадки. О̂нъ водивъ очима цѣкаво зъ одного чоловѣка на другого, когось шукавъ, але не мо̂гъ найти. Вко̂нци махнувъ рукою на господаря предсѣдателя и выйшовъ такъ тихенько, якъ во̂йшовъ.
— Чого вы хочете о̂дъ мене, пане Фажинъ? — спытавъ господарь тихо, выйшовши до жида на сходы. — Хочете зъ нами засѣсти за столомъ? Цѣле товариство не по людски радувалось бы зъ того.
Жидъ похитавъ нетерпеливо головою и шепнувъ:
— Чи о̂нъ ту?
— Нѣ.
— Нема звѣстки про Барнея?
— Нема. И о̂нъ таки не рушить ся, поки всьо не затихне. Спустѣть ся вы на него; они вже попали на слѣдъ, а якъ бы о̂нъ де показавъ ся, то й зрадивъ бы всѣхъ. Вже о̂нъ добре робить; бо якъ зле, то я бы о то̂мъ знавъ. Дайте єму споко̂й! Я певный, що о̂нъ поступає собѣ дуже мудро.
— А о̂нъ не прийде нинѣ вечеромъ?
— Хто? Монкъ? — спытавъ господарь непевнымъ голосомъ.
— Тихо! Та-жь о̂нъ, а не хто иншій.
— Я сподѣвавъ ся вже єго, а якъ вы лишь десять хвиль заждете…
— Нѣ, нѣ, — перервавъ єго скоро жидъ, неначе утихомирило єго се, що не заставъ чоловѣка, за котрымъ пытавъ, хочь и якъ о̂нъ — якъ здавалось — радъ бувъ єго видѣти. — Скажѣть єму, що я єго ту шукавъ и що о̂нъ мусить конче прийти до мене нинѣ вечеромъ, нѣ, скажѣть: завтра най прийде. Коли вже єго теперь нема, то чей же завтра найдесь на се досыть часу.
— Добре. Маєте ще що сказати?
— Нѣ. Добрано̂чь! — о̂дповѣвъ жидъ, идучи по сходахъ.
— Гей! — кликнувъ шептомъ господарь за жидомъ. — Що бы то була за добра нагода до якоись маленькои роботы! Я упоивъ Філя Баркера такъ, що дитина могла бы єго обдурити.
— Ого! Але теперь не пора на Філя Баркера, — сказавъ жидъ такъ само тихо. — Філь має ще де-що зробити, поки єго позбудемось. Отже йдѣть до свого товариства, мо̂й любый, и скажѣть людямъ, нехай весело жиють люде, поки ще жиють. Ха-ха-ха!
Господарь и собѣ засмѣявъ ся и вернувъ до своихъ гостей. Скоро жидъ самъ оставъ ся, знову задумавъ ся и зажуривъ ся. Подумавши хвильку, нанявъ во̂зъ и казавъ во̂зникови ѣхати до Бетналь Ґрінъ. Ко̂лька тысячь кроко̂въ передъ мешканьемъ Сайкса злѣзъ зъ воза и по̂шовъ пѣшки.
— Теперь вже покаже ся, моя дѣвчино, — воркотѣвъ о̂нъ самъ до себе, пукаючи въ браму, — чи ты що задумуєшь, чи нѣ? Я всьо заразъ довѣдаюсь, хочь и якъ ты хитра.
Тихенько полѣзъ на гору и не запукавши во̂йшовъ въ комнату Нансі. Она була сама и лежала, головою на столѣ. Выпила, — подумавъ собѣ жидъ ро̂внодушно, — або може така нечемна.
Коли дверѣ замыкавъ, збудивъ єи шелестъ зъ дрѣмоты чи зъ задумы. Глянула споко̂йно въ очи жида, що слѣдили єи, спытала, що нового, а о̂нъ оповѣвъ ѣй, що чувъ о̂дъ Тобі Крекіта. Она выслухала и, не сказавши нѣ слова, поклала зновъ голову на сто̂лъ, пото̂мъ гнѣвно о̂дсунула свѣтло на бо̂къ и тупнула ко̂лька разо̂въ ногою; але то̂лько й всього.
Жидъ оглянувъ ся неспоко̂йно довкола, якъ бы хотѣвъ пересвѣдчити ся, чи Сайксъ нишкомъ не вернувъ домо̂вь. Вдоволеный тымъ, якъ здавало ся, що Сайкса не побачивъ, закашлявъ ко̂лька разо̂въ и такъ само ко̂лька разо̂въ старавъ ся зачати розмову. Але дѣвчина не зважала на єго бесѣду, такъ якъ бы о̂нъ бувъ статуєю. Вко̂нци набравъ о̂дваги и затираючи руки обо̂звавъ ся якъ найприязнѣйшимъ голосомъ:
— Якъ тобѣ здає ся, люба дитино, де теперь може бути Біль?
— Дѣвчина о̂дшепнула ледви зрозумѣло ко̂лька сло̂въ, що не знає, а єму здавало ся, що она тихо хлипала.
— А де може бути малый Оліверъ? — пытавъ о̂нъ дальше, силуючись хочь окомъ кинути на єи лице. — Подумай собѣ, Нансі, бѣдна дитина, якъ могли они єи полишити въ ровѣ!
— Тамъ єму лѣпше, якъ въ насъ, — сказала дѣвчина, по̂днявши наразъ голову, — и єсли-бъ зъ того нѣчо злого не выйшло для Біля, то я бы собѣ дуже бажала, щобъ о̂нъ тамъ въ ровѣ й померъ и щобъ єго молоди̂ кости тамъ зо̂гнили.
Жидъ ажь скрикнувъ зъ задиву.
— А якъ-же! Я бы собѣ дуже того бажала и сподѣваюсь, що такъ станесь, — говорила Нансі и дивилась жидови въ очи. — Я рада, що не бачу єго и знаю, що найго̂рше лихо вже минуло. Я не можу єго мати коло себе. Я не терплю себе и васъ всѣхъ, коли єго бачу.
— Овъ! — перервавъ єи зго̂рдно жидъ — ты пяна, дѣвчино.
— Ага, пяна! — насмѣвалась она. — Вже-жь, то не ваша вина, єсли я не пяна. Я бы нѣколи й твереза не була, єсли-бъ по вашей воли все дѣялось, хиба що теперь нѣ. Мабуть мо̂й настро̂й не дуже вамъ подобаєсь?
— Зовсѣмъ не подобаєсь! — лютивъ ся жидъ.
— То змѣнѣть єго! — говорила дальше зо̂ смѣхомъ дѣвчина.
— Змѣнѣть єго! — кричавъ жидъ, не въ мѣру роздратованый єи упертостію та немилымъ вечеромъ. — Отже змѣню єго! Слухай, що скажу я, ты ледаче бабске насѣнье, я, що потребую сказати шѣсть сло̂въ, а перевяжуть єму горло такъ певно, якъ бы я теперь єго задушивъ, коли-бъ мавъ въ рукахъ єго волову шию. Коли верне, а хлопця не приведе, коли цѣлый зъ того выйде а не принесе єго живого чи мертвого, то ты, дѣвчино, вбий сама Біля, єсли хочешь, щобъ не по̂шовъ на шибеницю; убий, скоро ступить до хаты, бо инакше буде за по̂зно, памятай собѣ!
— Що вы кажете? — скрикнула дѣвчина мимоволѣ.
— Що я кажу? — говоривъ дальше жидъ и не тямивъ ся зъ лютости. — Се, що чуєшь! Єсли дитина варта для мене сотки фунто̂въ, то я маю ихъ стратити! стратити се, що менѣ случай наднѣсъ, черезъ дурный розумъ пянои шайки, котрои житье въ моѣй руцѣ, — коли я жию въ приязни зъ правдивымъ чортомъ, що лишь захоче, а покаже, що о̂нъ значить!
О̂ддыху єму не ставало, о̂нъ заслинивъ ся зо̂ злости и даремно силувавъ ся дальше говорити. Ажь ось наразъ перемо̂гъ сво̂й гнѣвъ и принявъ зовсѣмъ иншій видъ, присѣвъ на крѣслѣ, скуливъ ся и задрожавъ зо̂ страху, що самъ выхопивъ ся зо̂ своими тайными злодѣйскими намѣрами. Помовчавши хвилинку о̂дваживъ ся глянути на Нансі и — якъ здавало ся — успокоивъ ся трохи, побачивши єи въ тако̂мъ само̂мъ байдужо̂мъ положеню, якъ перше.
— Дитинко моя, Нансі, — о̂до̂звавъ ся о̂нъ своимъ звычайнымъ захриплымъ голосомъ — чи ты чула, що я казавъ?
— Не мучте мене теперь, Фажинъ, — о̂дповѣла она, по̂дводячи свою сонну и втомлену голову. — Єсли теперь Білеви не вдалось, то вдасть ся иншимъ разомъ. Неодно добре дѣло зробивъ о̂нъ вамъ и зробить ще, якъ буде мо̂гъ, а якъ не буде мо̂гъ, то — не буде мо̂гъ. А теперь бо̂льше о то̂мъ не говорѣть!
— Але — Оліверъ, дитинко? — спытавъ жидъ, затираючи нетерпеливо руки.
— Єго стрѣла така доля, якъ и иншихъ, — перебила єго скоро Нансі — и кажу вамъ ще разъ: я думаю, що о̂нъ померъ, и вже нѣ собѣ нѣ вамъ не пошкодить, хиба що зъ Білемъ вже склалась яка лиха пригода? А єсли Тобі выйшовъ цѣлый, то нѣчо єму не буде, бо о̂нъ и за двохъ Тобівъ стане.
— Ну, а се, дитинко, що я казавъ? — спытавъ жидъ, въ двоє такъ остро взявши єи на око.
— Хиба повторѣть менѣ всьо, єсли хочете, щобы я на се що порадила, — о̂дповѣла Нансі — але вже радше менѣ завтра роскажете. Вы мене на хвильку розрухали, але я вже знову змучена и непроворна, якъ перше.
Жидъ задававъ ѣй ще ко̂лька пытань въ то̂й само̂й цѣли, щобы розслѣдити, чи зважала она и зрозумѣла слова, яки̂ зъ пересердя выхопились єму необачно зъ устъ. Але она о̂дповѣдала и дивилась смѣло въ єго слѣдячи̂ очи, а єму здавалось вже певнымъ, що она за богато выпила. Панѣ Нансі справдѣ не була во̂льна о̂дъ сеи хибы, звычайнои мѣжь выхованками Фажина, то єсть: и она любила неразъ надъ мѣру выпити. Ще въ молоденько̂мъ вѣцѣ вчили єи пити, замѣсть здержувати ся о̂дъ пяньства. Єи дикій выглядъ и запахъ горѣвки, наповняючій комнату, свѣдчили якъ найлѣпше о переконаню жида. А коли она вко̂нци почала плакати и сейчасъ пото̂мъ смѣяти ся та кричати безъ упину: „А то, хто жь бы хотѣвъ ити по̂дъ шибеницю!“, то жидъ, що въ такихъ справахъ въ сво̂й часъ самъ на собѣ робивъ богато досвѣдо̂въ, не сумнѣвавъ ся вже бо̂льше, а тѣшивъ ся незмѣрно, що она справдѣ такъ далеко вже до̂йшла.
О̂нъ чувъ теперь велику полекшу и по̂до̂йшовъ дуже вдоволеный, бо осягнувъ подво̂йну цѣль: сказавъ дѣвчинѣ, що чувъ о̂дъ Тобі, и переконавъ ся на власни̂ очи, що Сайксъ ще не вернувъ. Була вже година по по̂вночи, а зимно страшне, тому и спѣшивъ ся о̂нъ, якъ мо̂гъ скоро, до свого мешканя. Коли прийшовъ на уголъ улицѣ, при котро̂й мешкавъ, и вже шукавъ въ кишени за ключемъ, приступивъ до него несподѣвано и нечуйно чоловѣкъ зъ заду и шепнувъ єму въ саме ухо своє имя. Обернувъ ся скоро. — Се вы? — спытавъ.
— Я! — перервавъ єго остро чоловѣкъ. — Ждавъ двѣ годины. Де до чорта вы були?
— Бувъ занятый въ вашо̂й справѣ, мо̂й дорогій, — о̂дповѣвъ жидъ, глянувъ неспоко̂йно на него и зво̂льнивъ хо̂дъ, — цѣлый вечѣръ занятый въ вашо̂й справѣ.
— Ну, певно, — о̂дповѣвъ той глумливо, — Що-жь вы зробили?
— Не богато доброго, — о̂дповѣвъ Фажинъ.
— Мабуть: нѣчо злого, — перервавъ єго перебраный чоловѣкъ, станувъ и дико глянувъ на жида.
Фажинъ похитавъ головою и вже хотѣвъ о̂дповѣсти, коли перебивъ єго перебраный чоловѣкъ и сказавъ, що волить єго дома слухати, єсли вже слухати мусить, бо ту вже мало не замерзъ. Жидъ глянувъ на него такими очима, якъ бы хотѣвъ сказати, що въ такъ по̂зну годину зовсѣмъ не забагаєсь єму гостей, заворкотѣвъ, що не має дровъ и таке инше, але непрошеный го̂сть повторивъ ще разъ рѣшучо, що въ хатѣ хоче зъ нимъ говорити. Фажинъ отворивъ дверѣ и сказавъ єму, щобы тихо замкнувъ, а о̂нъ по̂де по свѣтло.
— Ту темно, якъ въ гробѣ, — замѣтивъ го̂сть, пробуючи ко̂лька кроко̂въ ступити. — Вертайте скоро, такои тьмы я не люблю.
— Замкнѣть дверѣ, — шепнувъ Фажинъ зъ другого боку сѣней и ледви о̂нъ се сказавъ, якъ дверѣ зъ гукомъ заперлись.
— То не я, — сказавъ мучитель жида, ступаючи непевно впередъ, — то вѣтеръ подувъ, або й сами̂ дверѣ заперлись. Вертайте скоро зо̂ свѣтломъ, бо ще пробю де собѣ голову въ то̂й проклято̂й норѣ.
Фажинъ закравъ ся до кухнѣ, за хвилинку вернувъ зо̂ свѣтломъ и звѣстивъ, що Тобі Крекітъ спить на долѣ въ задно̂й комнатѣ, а хлопцѣ въ передно̂й. Кивнувъ на непрошеного гостя и повѣвъ єго сходами до комнаты на поверсѣ.
— Ту можемо сказати тыхъ ко̂лька сло̂въ, що маємо собѣ сказати, — зачавъ о̂нъ, коли во̂йшли въ комнату, — лише най свѣтло поставлю на сходы, бо въ о̂конницяхъ суть дѣры, а мы не хочемо нѣколи показати сусѣдамъ, що маємо свѣтло.
Поставивъ лѣхтарь напротивъ дверей комнаты, въ котро̂й находилось лише поломане крѣсло, а коло дверей стара прича непокрыта. Чужинець такъ и кинувъ ся на ню. Жидъ сѣвъ собѣ передъ нимъ на крѣсло. А що дверѣ були на по̂въ отворени̂, то въ комнатѣ не було зовсѣмъ темно; на сходахъ поставлене свѣтло освѣчувало млаво стѣну напротивъ себе.
Они шептали якійсь часъ такъ тихенько мѣжь собою, що якъ бы хто по̂дслухавъ ихъ розмову, то зрозумѣвъ бы лишь то̂лько, що Фажинъ боронивъ ся противъ закидо̂въ чужинця и що той бувъ дуже гнѣвный. Шептали они такъ може чверть годины, коли Монкъ — бо такъ назвавъ жидъ ко̂лька разо̂въ свого гостя — сказавъ трохи голоснѣйше:
— Кажу вамъ ще разъ: то було зле обдумане. Чому вы не задержали єго при иншихъ? були бы зробили зъ него такого кишеневого злодѣя, що ажь ну!
— Легко казати! — о̂дповѣвъ жидъ и здвигъ раменами.
— Якъ вы се думаєте, чи вы бы не могли зробити, якъ бы лишь хотѣли? — спытавъ нерадо Монкъ. — А сотку иншихъ хлопцѣвъ вы могли навчити? Якъ бы у васъ була терпеливо̂сть хочь черезъ десять або дванацять мѣсяцѣвъ, то легко бы вамъ було покрутити такъ, що єго бы засудили або може й вышупасували на цѣле житье.
— И кому бы то выйшло на добро, мо̂й любый? — спытавъ жидъ поко̂рнымъ голосомъ.
— Менѣ!
— Але не менѣ, — говоривъ дальше жидъ ще поко̂рнѣйше. — Коли двохъ людей занимає ся одною роботою, то розумѣє ся, що зважати треба на заробокъ обохъ.
— И що-жь?
— Я видѣвъ, що не легко привчити єго ремесла. О̂нъ не живъ середъ тыхъ самыхъ обставинъ, якъ инши̂ хлопцѣ.
— А чортъ бы єго побравъ! — инакше вже давно бувъ бы зъ него добрый го̂льтай.
— Я не мавъ жадного способу въ рукахъ попсувати єго го̂рше, — говоривъ жидъ и зо̂ страхомъ вдивлявъ ся въ лице Монка, — а о̂нъ до нѣчого не мѣшавъ ся. Я не мо̂гъ нагнати єму страху, а безъ того вся наша робота нѣ-на-що. Що-жь мавъ я зробити? Выслати єго зъ майстромъ и Чарльомъ? Добре, выславъ я єго разъ, та досыть менѣ було вже того одного разу, мо̂й приятелю; я боявъ ся о насъ всѣхъ.
— Я тому не виненъ, — замѣтивъ захмареный Монкъ.
— Певно, що не виненъ, — хто-жь каже? Я вамъ зъ сего закиду не роблю. Бо якъ бы се не було стало ся, то вы бы були може хлопця и въ думцѣ не мали, а мы може нѣколи не знали-бъ, що се той хлопець, котрого вы шукали. Ну, добре. О̂ддали вы менѣ єго черезъ Нансі въ руки, а ту зачинає она своє и прикидаєсь єго приятелькою.
— А за горло єи! — сказавъ Монкъ нетерпеливо.
— Теперь годѣ, мо̂й дорогій, — говоривъ Фажинъ дальше и усмѣхавъ ся, — та й хо̂сна зъ того мало, инакше я бы се вже бувъ зробивъ давно. Монкъ, я знаю тую дѣвку; скоро лишь хлопець зачне тверднути, то она не буде журитись нимъ бо̂льше, якъ кусникомъ дерева. Вы хочете, щобъ зъ него бувъ злодѣй. Такъ, єсли о̂нъ жиє, то зроблю зъ него злодѣя; а — а якъ не дай Боже вже по нѣмъ, — менѣ здає ся, що се не правда —
— Якъ вже по нѣмъ, то я тому не виненъ! — перебивъ єго Монкъ и наляканый хопивъ дрожачою рукою жида за рамя. — Тямте собѣ, Фажинъ, я ту нѣ при чо̂мъ. Сказавъ я вамъ зразу: робѣть всьо, лише щобы о̂нъ не померъ. Я не люблю крови проливати, то все выйде на верхъ та й не дає чоловѣкови спокою. Єсли єго застрѣлили, то я тому не виненъ, чуєте, Фажинъ? Що се, чи дѣтько схопивъ ся въ то̂й норѣ, що се?
— Що такого? — крикнувъ жидъ и обнявъ Монка обома руками, коли той незмѣрно наляканый по̂дскочивъ въ гору. — Що? — де?
— Та ось! — о̂дповѣвъ дрожачій Монкъ, показуючи на стѣну. — Тѣнь — видно тѣнь дѣвчины въ плащи и въ капелюсѣ, пересунулась якъ пара по по̂длозѣ.
Жвдъ пустивъ єго и оба выскочили зъ комнаты. На протягу палахкотѣло свѣтло, поставлене тамъ, де перше, и освѣчувало пусти̂ сходы и ихъ блѣди̂ лиця. Они наставили уха и слухали дуже уважно, але въ цѣло̂мъ домѣ було тихо, якъ въ усѣ.
— Нема нѣчо, то вамъ привидѣлось, — сказавъ жидъ, по̂дносячи свѣтло и звертаючись до Монка.
— Присягну, що я видѣвъ, — говоривъ Монкъ и все ще сильно дрожавъ. — Вклонило ся, знаєте, якъ я глянувъ, и щезло, якъ лишь о то̂мъ зачавъ я вамъ говорити.
Жидъ глянувъ на него зго̂рдно, казавъ ити за собою, єсли хоче, и по̂шовъ самъ въ гору по сходахъ. Перешукали всѣ комнаты, зо̂йшли на до̂лъ, до сѣней, до пивницѣ, заглянули въ кождый кутокъ, але не найшли нѣкого. Въ цѣло̂мъ домѣ було пусто и тихо, якъ въ могилѣ.
— Якъ же вамъ здає ся, мо̂й приятелю? — спытавъ жидъ, коли станули въ сѣняхъ. — Въ домѣ нема живои душѣ, хиба мы, Тобі Крекітъ и хлопцѣ, а ти̂ добре позамыкани̂. Дивѣть ся!
О̂нъ вынявъ два ключѣ зъ кишенѣ и сказавъ, що, якъ перше сходили на до̂лъ, то замкнувъ Тобі, Докінса и Чарля, щобы не перешкодили нѣякъ розмовѣ. Монкъ сумнѣвавъ ся, а вко̂нци свазавъ, що се певно горяча уява здурила єго. Однакожь на теперь не хотѣвъ вже дальше розмавляти, пригадавъ собѣ наразъ, що се вже по першо̂й годинѣ, и такъ оба щири̂ приятелѣ розлучили ся.