Оліверъ Твістъ/26
| ◀ Глава двацять пята | Оліверъ Твістъ Глава двацять шеста |
Глава двацять сема ▶ |
|
Незначно̂й особѣ писателя не лицює, покинути такъ знатного чоловѣка, якъ слугу приходского въ сурдутѣ на сто̂йцѣ коло огню, поки єму (авторови) не захоче ся, зво̂льнити єго. Але становиско писателя и добре поведенье такъ само не позваляє єму, покинути даму, на котру згаданый слуга приходскій глянувъ нѣжнымъ и прихильнымъ окомъ и нашептавъ ѣй до уха богато любенькихъ сло̂въ. Слова такъ важнои особы приняла бы кожда дѣвчина и жѣнка радо. А совѣстный писатель сеи повѣсти чує належне поважанье до осо̂бъ, що мають такъ высокій и важный авторітетъ и тому хоче о̂нъ о̂ддати честь, о̂дповѣдву ихъ становиску и показати цѣлу ихъ совѣстну, безоглядну роботу такъ, якъ на се справедливо заслугують ихъ высоки становиска, а тымъ самымъ и ихъ велики̂ честноты. Авторъ хотѣвъ въ той цѣли подати ту цѣлу розправу о божихъ правахъ слугъ приходскихъ и доказати, що слуга приходскій не може нѣкого скривдите. Се для розумного и прихильного читателя було-бъ не лише приятне, але й хосенне. Однакожь на жаль бракъ часу и мѣсця спонукує єго, не говорити ще теперь о то̂мъ. А єсли стане часу и мѣсця, то покаже, що слуга приходскій въ цѣло̂й своѣй дѣйстно̂й и найвысшо̂й силѣ, т. є. такій слуга, що єсть урядникомъ приходского дому працѣ и якъ урядникъ ходить до приходскои церкви, — має по̂сля правъ и свого уряду всѣ найвысши̂ спосо̂бности, однымъ словомъ всѣ найлѣпши̂ свойства людскои вдачѣ. До него й не вмылись всѣ слуги або педлѣ въ товариствахъ, каплицяхъ и судахъ.
Панъ Бумбль перечисливъ знову всѣ ложочки до чаю, зваживъ клѣщѣ до цукру, оглянувъ докладно цѣдилко до молока и всѣ движимости ажь до подушокъ зъ ко̂ньского волося на сто̂льцяхъ. Ажь о̂дтакъ впавъ на думку, що вже пора, щобы панѣ Корні вернула. Але єи все ще не було нѣ видко, нѣ чути. Гадка выкликує звычайно гадку; и тому Бумбль подумавъ дальше, що для забитя часу буде се совсѣмъ невинна и о̂дповѣдна розрывка, єсли перегляне зъ цѣкавости комоду панѣ Корні.
Такъ послухавши у дверей, чи хто не йде, почавъ о̂нъ переглядати долѣшну высувку комоды. Найшовъ тамъ одѣжь зъ доброи матеріи и она єму незвычайно подобалась. Въ горѣшно̂й высувцѣ о̂дкрывъ замкнену скриночку, потрясъ нею, а тамъ грошѣ забренѣли, якъ яка мила музика. Порадувавшись такъ симъ и тымъ, замкнувъ комоду, станувъ коло печи, якъ перше, и сказавъ торжественно-поважно: „Зроблю такъ!“ Прито̂мъ усмѣхнувъ ся о̂нъ такъ хитро и приємно, наче хотѣвъ сказати, якій зъ него кремѣзный, веселый та штудерный старый хлопець! Вко̂нци оглянувъ зъ вдоволеньемъ и цѣкавостію свои лидки зъ боку.
Ще дививъ ся о̂нъ такъ зъ вволеньемъ на свои лидки, кола панѣ Корні скоро во̂йшла, майже безъ о̂ддыху впала на столець коло печи, одною рукою закрыла очи, другою хопилась за серце и закашлалась.
— Панѣ Корні, — сказавъ Бумбль, схилившись надъ нею, — що вамъ, панѣ? Нещастье яке, чи що? Прошу, скажѣть! Я стою, якъ — якъ… — Панъ Бумбль не мо̂гъ пригадати собѣ слова „на угляхъ“ и сказавъ: „якъ на клѣщахъ до цукру“.
— О, пане Бумбль, — крикнула дама, — я неначе розбита.
— Розбита! — гнѣвавъ ся Бумбль. — Хто поваживъ ся — а, вже знаю, — додавъ о̂нъ зъ вродженою повагою и торжественностью, — се знову дѣло Богомъ забутыхъ, ледачихъ убогихъ.
— То страшно й подумати о то̂мъ, — сказала дама и ажь задрожала.
— Го, не думайте, панѣ, — сказавъ Бумбль.
— Бе можу, — залепетѣла панѣ Корні.
— То выпийте каплю вина, — радивъ слуга приходскій милосернымъ голосомъ.
— Нѣколи въ свѣтѣ! — о̂дповѣла панѣ Корні. — Нѣякъ не можу, горячи̂ напоѣ — нѣ, нѣ. Охъ-охъ, тамъ на шафѣ по право̂мъ боцѣ — охъ-охъ.
Добра панѣ мала очевидно сильни̂ судороги и вже не тямилась, коли вказувала на шафу. Бумбль скочивъ, найшовъ зелену флящину, знявъ єи, наливъ въ склянку и подавъ ѣй до устъ.
— Вже менѣ лѣпше! — о̂дповѣла панѣ Корні, выпивши до половины лѣкарство.
Бумбль по̂днявъ очи до стелѣ, неначе дякувавъ Богу, глянувъ на склянку и по̂днѣсъ єи до носа.
— Перцѣвка зъ мятки, — сказала панѣ Корні слабымъ голосомъ, але вже усмѣхаючись до слуги приходского. — Покоштуйте, ще трохи лишилось.
Бумбль покоштувавъ цѣлющого напою разъ и другій зъ мудрымъ, хитрымъ лицомъ и поставивъ порожну склянку на сто̂лъ.
— Знамените, — сказала хора.
Бумбль о̂дповѣвъ, що справдѣ знамените, сѣвъ собѣ коло панѣ Корні и спытавъ нѣжно: — Але що вамъ стало ся, панѣ?
— Нѣчого, — о̂дповѣла она — отъ дурна зъ мене, дразлива та слаба жѣнка.
— Слаба, панѣ? — сказавъ Бумбль, присуваючись близше. — Чи вы справдѣ слаби̂?
— Мы всѣ слаби̂ сотворѣня, — о̂дповѣла панѣ Корні загальною гадкою.
— То правда, — потвердивъ Бумбль.
— Мы всѣ разомъ взявши слаби̂ сотворѣня, — повторивъ о̂нъ.
Панѣ Корні зо̂тхнула.
— Не зо̂тхайте, панѣ!
— Охъ, коли-жь вытримати не можу! — и знову зо̂тхнула.
— Хатинка чиста и дуже приємна. Якъ бы такъ ще хто до неи, то можна-бъ не зле жити.
— Ту одно̂й особѣ тѣсно, — о̂дворкнула дама.
— Але не двомъ, панѣ, — перебивъ єи Бумбль тужнымъ голосомъ. — Що вы на те, панѣ Корні?
Панѣ Корні похилила голову при тыхъ словахъ пана Бумбля, а панъ Бумбль собѣ-жь схиливъ, щобъ побачити єи лице. Панѣ Корні глянула зъ великою скромностью въ бо̂къ, хотѣла вытягнути зъ кишенѣ хустинку, але рука єи впала мимоволѣ въ руку пана Бумбля.
— Чи вамъ дирекція дає за дармо опалъ? — спытавъ слуга приходскій, стискаючи нѣжно єи руку.
— И свѣтло за дармо, — о̂дповѣла панѣ Корні и стиснула легко руку Бумбля.
— За дармо опалъ, свѣтло и помешканье, — говоривъ Бумбль дальше. — О, панѣ Корні, вы ангелъ!
Дама мала на такій обявъ чувства занадто мягке серце, щобы єще довше противитись, и подалась въ рамена пана Бумбля. А сей джентельменъ въ надмѣрѣ чувства поцѣлувавъ єи пристрастно въ невинный но̂съ.
— О, ты зоре всѣхъ честнотъ приходскихъ! — крикнувъ одушевленый Бумбль. — Вы знаєте, моя дорога, що панови Слючови нинѣ вечеромъ пого̂ршилось?
— Знаю, — о̂дповѣла засоромлена панѣ Корні.
— Докторъ казавъ, що вже не прожиє бо̂льше, якъ во̂сѣмь днѣвъ, — говоривъ дальше Бумбль. — По єго смерти опорожнить ся посада сторожа дому. Панѣ Корні, яки̂ выгляды на будуче! яки̂ выгляды на щасливе споко̂йне житье домашне!
Панѣ Корні захлипала.
— О, чаро̂вна панѣ Корні! — говоривъ Бумбль дальше. — Скажѣть хоть словечко, однѣсеньке любеньке словечко!
— До-о-бре! — ледви вымовила она.
— И ще одно — одно лише — коли то має бути?
Она двѣчи пробувала говорити, але не могла. Вко̂нци прийшла до себе, обняла Бумбля за шию и сказала, коли хоче, най зробить, о̂нъ любый чодовѣкъ и спротивитись єму годѣ.
Полагодивши такъ справу въ спосо̂бъ приязный и вдоволяючій, запили торжественно угоду ще склянкою перцѣвки зъ мятки, що й було потрѣбне, бо дама була дуже зворушена. Выпивши перцѣвки, оповѣла панѣ Корні свому судженому смерть старои бабусѣ.
— Гарно! — замѣтивъ Бумбль, выпиваючи свою перцѣвку. — Въ поворотѣ до дому вступлю до Соерберрі сказати, най приготовить ся. Але що се, моя мила, васъ такъ зворушило?
— Нѣчо незвычайного, мо̂й дорогій, — о̂дповѣла дама выминаючо.
— Ей, то щось незвычайне! чому не хочете сказати свому Бумблеви?
— Иншимъ разомъ, якъ поберемось, мо̂й дорогій!
— Ажь якъ поберемось! Чей-же жаденъ убогій не зробивъ вамъ нѣчо злого?
— О нѣ, нѣ, зовсѣмъ нѣ! — о̂дповѣла дама скоро.
— Єсли-бъ я знавъ, — говоривъ слуга приходскій дальше — що котрый убогій посмѣвъ свои прости̂ очи по̂двести на ваше миле лице —
— Але, хто-жь бы о̂дваживъ ся — нѣколи —
— Показавъ бы я єму! — гнѣвавъ ся Бумбль и грозивъ кулакомъ. — Най бы я побачивъ кого, убогого чи не убогого, що о̂дваживъ бы ся на таке, давъ бы я єму, що ажь о̂дхотѣло бы ся єму въ-друге!
Може ти̂ слова й не були-бъ дуже лестни̂ для красы дамы, але о̂нъ прикрасивъ ихъ сильными рухами. Рухи ти̂ були воєнни̂ и зъ нихъ по̂знала панѣ Корні, дуже зворушена, що о̂нъ готовъ пожертвуватись для неи. Тому сказала єму зъ великимъ подивомъ и огнемъ, що о̂нъ дѣйсно голубъ.
А голубъ запнявъ ґузики ажь по бороду, насадивъ на голову трикутный капелюхъ, обнявъ свою голубку нѣжно и выйшовъ мимо бурѣ и морозу. Въ комнатѣ убогихъ мужчинъ забавивъ ся пять хвиль и насваривъ ихъ, щобъ выпробувати, чи на посадѣ сторожа дому буде вмѣвъ задержати приналежну повагу. Переконавшись о своихъ спосо̂бностяхъ выйшовъ зъ дому зъ легкимъ, веселымъ серцемъ и блыскучими надѣями на авансъ.
Панъ и панѣ Соерберрі були при вечери, а що Ноа Кляйполь нѣколи не мавъ охоты, занадто мучитись роботою тѣлесною, а волѣвъ ѣсти и пити, то склепъ бувъ ще отвореный, хочь вже година минула, якъ єго треба було замкнути. Бумбль запукавъ ко̂лька разо̂въ паличкою о сто̂лъ склеповый, але нѣхто не приходивъ. А що черезъ о̂конце въ дверехъ побачивъ свѣтло въ друго̂й комнатѣ, то приступивъ близше, щобы выслѣдити, що тамъ дѣє ся. И немало здивувавъ ся, коли побачивъ, що тамъ дѣяло ся.
На накрыто̂мъ столѣ лежали хлѣбъ, масло, тарѣль, склянки, збанокъ портеру и фляшка зъ вина. Ноа Кляйполь сидѣвъ собѣ якъ найсвобо̂днѣйше на крѣслѣ и державъ въ рукахъ великій кусень хлѣба зъ масломъ. Заразъ коло него стояла Шарльота и отвирала устрицѣ, а Ноа бувъ ласкавъ ихъ ѣсти. Доокола носа почервонѣло єму бо̂льше, якъ звычайно, праве око дивно блыщало и се свѣдчило, що о̂нъ трохи бувъ пяный. О то̂мъ свѣдчило ще й се, що очевидно дуже жадно ѣвъ устрицѣ, котри̂ — якъ звѣстно — лагодять внутрѣшній жаръ.
— Отсе красна устриця, товста! — сказала Шарльота. — Ано спробуй!
— Що за чудовый смакъ у тыхъ устриць! — замѣтивъ Ноа, — и яка шкода, що трохи невыго̂дно чоловѣкови, коли ихъ бо̂льше зъѣсти!
— То справдѣ страшно и несправедливо, — сказала Шарльота. — А ось зновъ яка красна!
— Жаль менѣ, але вже бо̂льше не можу. Ходи, Шарльото, най я тебе поцѣлую.
— Що — якъ! — крикнувъ Бумбль, впадаючи въ комнату. — Ано скажи ще разъ, хлопче!
Шарльота крикнула и закрыла лице запаскою, а Ноа, не змѣняючи свого положеня, вдививъ ся пяными очима въ слугу приходского.
— Скажи ще разъ, ты го̂льтаю безвстыдный! — кричавъ дальше Бумбль. — Якъ ты смѣєшь говорити о поцѣлуяхъ? А ты, безчельна дѣвко, ще й по̂длещуєшь ся, додаєшь єму охоты! Цѣлувати! Тьфу! — крикнувъ о̂нъ сильно и справедливо розгнѣваный.
— Я не хотѣвъ! — звинявъ ся заклопотаный Ноа. — Она цѣлує мене, чи я хочу, чи не хочу.
— Ноа! — крикнула Шарльота и глянула такъ на него, якъ бы єму закидъ робила.
— Що? неправда? — цѣдивъ Ноа кро̂зь зубы. — Ты все мене цѣлуєшь. Пане Бумбль, она менѣ не дає нѣколи спокою, гладить мене все по-по̂дъ бороду и по̂длещуєсь на ро̂зни̂ способы.
— Мовчи! — загремѣвъ Бумбль. — Ты, дѣвко, заразъ менѣ забирай ся, а ты, пане Ноа, замкни склепъ и анѣ словомъ не обзывай ся, поки тво̂й панъ не прийде до дому. Памятай собѣ, бо добре на то̂мъ не выйдешь! А якъ прийде панъ до дому, скажи єму о̂дъ мене, най завтра рано по снѣданю пришле домовину на стару бабу. Чуєшь? Цѣлуватись єму хоче ся! Грѣшно̂сть и безбожно̂сть низшои клясы въ то̂мъ приходствѣ страшно змоглась, парляментъ на зо̂псутье не звертає уваги, край пропадає, а морально̂сть народу сходить на псы.
Зъ тыми словами выйшовъ о̂нъ маєстатично и гнѣино. А що мы такъ довго супроводили єго въ дорозѣ до дому, поки не выдавъ всѣхъ розпоряджень до похорону старои бабусѣ, то оглянемось теперь за Оліверомъ Твістомъ. Цѣкава рѣчь, чи лежить о̂нъ ще въ ровѣ, въ котро̂мъ єго покинувъ Біль Сайксъ и Тобі Крекітъ.