Оліверъ Твістъ/27
| ◀ Глава двацять шеста | Оліверъ Твістъ Глава двацять сема |
Глава двацять осьма ▶ |
|
— А щобъ васъ вовки зъѣли! — воркотѣвъ Сайксъ и скреготавъ зубами. — Кобы зъ нихъ котрый бувъ коло мене, я-бъ єго спытавъ ся, чого такъ верещавъ!
Сайксъ бувъ спосо̂бный до найбо̂льшои лютости. Такъ и теперь, вимовивши ти̂ слова въ страшно̂мъ гнѣвѣ, поклавъ хлопця на зо̂гнени̂ колѣна и оглянувъ ся за своими гонителями. Въ мрацѣ и темнотѣ не мо̂гъ нѣчого побачити, але тымъ выразнѣйше чувъ въ ночи голосни̂ крики, лай псо̂въ доокола и голосъ алярмового звона.
— Сто̂й, трусе ледачій! — кричавъ Сайксъ за Тобі Крекітомъ, котрий зачавъ якъ найлѣпше уживати своихъ довгихъ но̂гъ и вже о̂дбѣгъ досыть далеко. — Сто̂й!
Тобі станувъ, хочь ще не бувъ зовсѣмъ певный, що не досягне єго куля, и по̂знавъ ясно, що зъ Сайксомъ теперь зовсѣмъ не пора до жарто̂въ.
— Поможѣть хлопця нести, — лютивъ ся Сайксъ.— Вертайте сюды!
Тобі ступивъ ко̂лька кроко̂въ, але о̂дваживъ ся тихимъ, задыханымъ голосомъ сказати ко̂лька своихъ скромныхъ противныхъ гадокъ.
— Скоро! — крикнувъ Сайксъ, положивъ хлопця въ сухій ро̂въ и вытягъ пістолетъ. — Чи вы мене за дурня маєте?
Якъ-разъ въ ту саму хвилю подвоивъ ся крикъ. Сайксъ побачивъ, що вже єго гонителѣ перелазять браму на поле, де бувъ о̂нъ, Тобі и Оліверъ, а ко̂лька псо̂въ бѣгло передъ ними.
— Нема що робити, Біль, — сказавъ Тобі, — киньте хлопця, а самъ ноги на плечѣ!О̂нъ волѣвъ бы вже згинути зъ руки приятеля, якъ неминучо попастись въ руки ворога; тому побѣгъ, ко̂лько но̂гъ стало. Сайксъ закусивъ зубы, кинувъ хустину зъ шиѣ на хлопця, побѣгъ до найблизшого плота, щобы гонителѣвъ обманити, станувъ передъ другимъ плотомъ, що сходивъ ся зъ першимъ по̂дъ простымъ кутомъ, кинувъ пістолетомъ высоко въ воздухъ, скочивъ якъ шаленый черезъ пло̂тъ и побѣгъ въ иншо̂мъ напрямѣ, якъ Тобі.
О̂нъ и не потребувавъ уже спѣшити ся, бо якъ утѣкавъ такъ полемъ, то оденъ зъ трехъ гонителѣвъ закликавъ псо̂въ назадъ, а ти̂ очевидно, такъ якъ ихъ паны, зовсѣмъ не мали охоты переслѣдувати злодѣѣвъ и сейчасъ вернули. Не забѣгши далеко въ поле, станула тро̂йка на нараду.
— Я раджу, а радше кажу, — обо̂звавъ ся найгрубшій зъ трехъ, — сейчасъ зво̂дси вертати назадъ до дому.
— Що панъ Джайльсъ скаже, и я на те годжу ся, — сказавъ чоловѣкъ меншій, але такожь зовсѣмъ не худый собѣ. О̂нъ дуже поблѣдъ и ставъ незвычайно чемнымъ, якъ се часто лучає ся у наляканыхъ людей.
— Мои панове, — сказавъ третій, що закликавъ назадъ псо̂въ, — и я не такій нечемный. Панъ Джайльсъ се найлѣпше знає.
— А якъ же, — о̂до̂звавъ ся менчій — що панъ Джайльсъ скаже, намъ тому годѣ противитись, годѣ. Я своє положенье хвала-бу занадто добре понимаю, щобъ я мавъ гороѣжитись.
Малый чоловѣкъ справдѣ занадто добре понимавъ своє положенье та ще й о̂дчувавъ єго дуже немило, бо станувъ собѣ заразъ коло другихъ и сѣкъ зубами.
— Вы боитесь, Брільсъ? — спытавъ панъ Джайльсъ.— Зовсѣмъ нѣ, — о̂дповѣвъ Брільсъ.
— Але-жь боитесь!
— Мылитесь, пане Джайльсъ.
— То брешете, Брільсъ.
Суперечка выйшла зъ того, бо панъ Джайльсъ зажуривъ ся; а зажуривъ ся тому, бо о̂нъ за все о̂дповѣдавъ, а нерадо хотѣвъ почути компліментъ, що вернувъ до дому безъ злодѣѣвъ. Ажь третій зако̂нчивъ спо̂ръ дуже фільософічно: — Позвольте собѣ повѣсти правду, що и вы и я и мы всѣ боимось, — сказавъ о̂нъ.
— То вы про себе говорите, — сказавъ панъ Джайльсъ, найблѣдшій зо̂ всѣхъ трьохъ.
— А вже-жь, — о̂дповѣвъ той. — Середъ такихъ обставинъ совсѣмъ природно и не дивно, що чоловѣкъ боить ся.
— Якъ такъ, то и я бою ся, — сказавъ Брільсъ — але зовсѣмъ безъ потребы сказали вы намъ такъ просто въ очи.
Таки щири̂ зо̂знаня успокоили пана Джайльса и о̂нъ сейчасъ такожь признавъ ся, що трохи боить ся. О̂дтакъ всѣ три зго̂дно и дружно почали спѣшитись домо̂въ. Однакожь небавомъ здержавъ ихъ панъ Джайльсъ, що мавъ найкоротшій о̂ддыхъ, а нѣсъ велики̂ вила, бо хотѣвъ оправдати свою загонисто̂сть.
— Вѣрити не хочесь, — сказавъ о̂нъ, — до чого чоловѣкъ спосо̂бный, коли кровь въ нѣмъ загрѣєсь. Справдѣ, я бувъ бы вбивъ котрого злодѣя, якъ бы лишь було удалось намъ котрого зловити.
Прочи̂ обидва були того самого переконаня, лише не могли поняти, якъ се наразъ ихъ настро̂й такъ змѣнивъ ся.
— Знаю вже, — сказавъ Джайльсъ — то брама винна, а якъ-же, брама о̂дъ поля, де мы мало що злодѣѣвъ не зловили. Она спинила у насъ гадку о убійствѣ и втихомирила люто̂сть. Я чувъ се, коли перелазивъ браму.
Дивнымъ дивомъ и прочи̂ обидва товаришѣ чули въ то̂й хвили те саме и сумнѣву вже не було, чи панъ Джайльсъ говоривъ правду, що се брама винна.
Джайльсъ и Брільсъ були слугами дому, вотрый Сайксъ и Тобі Крекітъ хотѣли обрабувати. Третій чоловѣкъ то бувъ вандро̂вный ко̂тлярь, що спавъ въ сусѣдно̂мъ домѣ и разомъ зо̂ своими двома псами рѣшивъ ся такожь переслѣдувати злодѣѣвъ. Панъ Джайльсъ служивъ у старои панѣ, що замешкувала до̂мъ, и бувъ заразомъ сторожемъ пивниць и дому, а Брільсъ послугувавъ, бувъ огородникомъ, по̂славцемъ и т. п. Стара дама взяла єго въ службу ще тогды, коли бувъ малымъ хлопцемъ и хочь о̂нъ теперь мавъ вже трийцять лѣтъ, то зъ нимъ все ще обходились, явъ зъ хлопцемъ.
Три о̂дважни̂ люде вертали збитою фалянґою домо̂вь, розмавляли весело и мило, щобъ не було скучно, и хочь неоденъ сильнѣйшій подувъ вѣтру лякавъ ихъ незмѣрно, то таки показались на сто̂лько о̂дважными, що по̂шли забрати лѣхтарню, поставлену за деревомъ, щобы злодѣѣ не видѣли, зво̂дки стрѣлъ паде, розумѣєсь, єсли бъ у нихъ була охота стрѣляти.
Они вже давно вернули домо̂вь, воздухъ надъ раномъ похолоднѣвъ, земля звогла, а Оліверъ лежавъ все ще безъ памяти въ ровѣ, де єго Сайксъ положивъ. На всходѣ почало неясно свѣтати, и здавалось, що се радше смерть ночи, якъ народженье дня. Сонце сходило, вкрыте хмарами, дощь почавъ падати, але Оліверъ не чувъ нѣчого. Все ще лежавъ омлѣлый на своѣмъ твердо̂мъ, вохко̂мъ леговиску на земли.Вко̂нци бо̂ль страшный збудивъ єго; о̂нъ крикнувъ голосно и збудивъ ся. Въ лѣво̂й руцѣ, перевязано̂й на скоро хустиною, не чувъ нѣ силы, нѣ власти, а хустина насякла кровію. Бувъ такъ ослабленый, що ледви мо̂гъ сѣсти. Дививъ ся неясно, чи не йде хто зъ помочію и стогнавъ зъ болю. На цѣло̂мъ тѣлѣ трясъ ся зъ зимна и втомы, хотѣвъ станути, але зо̂млѣвъ зновъ и впавъ.
Падаючи прийшовъ на думку, що певно помре, єсли ту довше полежить. Зъ великимъ трудомъ вставъ, голова єму закрутила ся, почавъ заточуватись, якъ пяный зъ одного боку на другій, але выпрямивъ ся, лише голову похиливъ и волѣкъ ся впередъ, самъ не звавъ, куды.
Въ єго нутрѣ товпились страшни̂ запутани̂ думки и образы. Здавалось єму, що ще йде межи Сайксомъ а Крекітомъ, а ти̂ гнѣвно мѣжь собою сварять ся. Слова ихъ ще звучать въ єго усѣ. Ступивъ хибно, отямивъ ся и замѣтивъ, що говоривъ до тыхъ двохъ страшныхъ людей, мовь бы бувъ ще въ ихъ рукахъ. Пото̂мъ зновъ здавалось єму, що сидить самъ зъ Сайксомъ, а той навчає єго, що має робити при задумано̂мъ вломѣ. Невыразни̂, гро̂зни̂ постатѣ снувались єму передъ очима и знову неначе почувъ выстрѣлъ, задрожавъ, почувъ голосни̂ крики, въ очахъ єму потемнѣло, свѣтла щезли, въ ухахъ шумѣло, всьо довкола него крутилось и кричало, а якась невидима рука взяла єго на руки. Такъ о̂нъ на-по̂въ сонный думавъ, а ту безнастанно мучивъ и лякавъ єго якійсь невыразный бо̂ль, якась по̂въ-свѣдомо̂сть свого несказано нещасного положеня.
Такъ волѣкъ ся о̂нъ дальше и дальше, перелазивъ майже механічно краты и дѣры въ плотахъ, поки не прийшовъ на дорогу. Теперь зачавъ падати дощь такъ, що о̂нъ зовсѣмъ збудивъ ся. Оглянувъ ся довкола и недалеко побачивъ до̂мъ. Думавъ, що чей до него долѣзе. Люде въ то̂мъ домѣ може змилують ся надъ нимъ, а єсли нѣ, то таки лѣпше — думавъ о̂нъ — померти близько людей, якъ тамъ на пустыхъ поляхъ. Зо̂бравъ свои послѣдни̂ силы и йшовъ до дому такъ скоро, якъ лишь мо̂гъ.
Коли зблизивъ ся, здавалось єму, що вже до̂мъ сей колись бачивъ, хочь и не мо̂гъ собѣ єго докладно пригадати. Ось муръ довкола городу! Тамъ на то̂мъ мѣсци минувшои ночи кинувъ ся о̂нъ на колѣна и просивъ обохъ о милосердье. То бувъ той самъ до̂мъ, що єго мали обрабувати. На ко̂лька хвиль почувъ величезный страхъ, забувъ на бо̂ль о̂дъ раны и думавъ утѣкати. Утѣкати! О̂нъ ледви державъ ся на ногахъ, а де набрати силъ до утечи, а якъ бы найшлась въ него сила, то куды втѣкати? Дверѣ до городу буди отворени̂, перейшовъ муравою, ледви вылѣзъ по сходахъ порталю дому на гору и запукавъ тихо. Силы опустили єго, зо̂млѣвъ и впавъ на землю.
Якъ-разъ въ ту саму пору крѣпили ся панъ Джайльсъ, Брільсъ и ко̂тлярь по трудно̂й и страшно̂й ночи въ кухни, пили чай, а ѣли, що найшлось. Панъ Джайльсъ не мавъ звычаю, занадто довѣрочно жити зъ низшою службою. О̂нъ радше обходивъ ся зъ нею звычайно по людски, ласкаво, але такъ, що се завсѣгды нагадувало єго высше становиско въ суспо̂льности. Однакожъ случаѣ смерти, пожары и вломы роблять всѣхъ людей ро̂вными. Панъ Джайльсъ сидѣвъ зъ вытягнеными ногами коло печи, поклавъ лѣву руку на столѣ, а правою илюструвавъ якъ найдокладнѣйшій описъ но̂чного нападу. Єго публика, то єсть кухарка и покоѣвка, слухали єго зъ найбо̂льшимъ занятьемъ.
— Може було по̂въ до другои, — говоривъ панъ Джайльсъ, а може и три чверти на другу, — на се не присягъ бы я, — коли наразъ буджу ся, обертаюсь въ ло̂жку ось такъ менше бо̂льше (при тыхъ словахъ обернувъ ся о̂нъ на своѣмъ крѣслѣ, потягнувъ трохи скатерть на себе и такъ образово представивъ колдру) и чую щось шелестить.
Ту кухарка зблѣдла и казала покоѣвцѣ замкнути дверѣ о̂дъ кухнѣ; покоѣвка казала Брільсови, Брільсъ ко̂тляреви, а той удавъ, що не чує.
— Чую: щось шелестить, — повторивъ панъ Джайльсъ. — Думаю собѣ: то причулось, и кладу ся знову спати. Ажь чую: знову шелестъ, а вже зовсѣмъ докладно.
— Що то бувъ за шелестъ? — спытала кухарка.
— Таке, якъ бы щось розбивали, — о̂дповѣвъ Джайльсъ.
— Радше, якъ бы хтось пилувавъ штабу зелѣзну, — сказавъ Брільсъ.
— Такъ було, коли вы се чули, — сказавъ Джайльсъ, — але коли я се чувъ, то здавалось, якъ бы щось розбивали. Скидаю я колдру (о̂нъ показавъ на скатерть, якъ колдру зкинувъ), сѣдаю и слухаю.
Кухарка и покоѣвка скрикнули ро̂вночасно: Господи! — и цофнулись въ задъ.
— Чую такъ докладно, якъ бы се коло мого ло̂жка дѣялось, — говоривъ дальше Джайльсъ. — Думаю собѣ: певно выломлюють дверѣ або о̂кно. Що робити? Треба доброго хлопця Брільса збудити та уратувати, бо ще замордують єго въ ло̂жку. Не збуджу, то перерѣжуть єму горло о̂дъ уха до уха, такъ що не отямить ся, якъ? коли?
Ту звернули всѣ очи на Брільса, а той вдививъ ся на бесѣдника, широко отворивъ ротъ, а на єго лици знати було незмѣрный страхъ.
— Скидаю зъ себе колдру, — говоривъ Джайльсъ, (о̂дкидаючи скатерть и остро змѣривши очима кухарку и покоѣвку), встаю тихо зъ ло̂жка, натягаю —
— Пане Джайльсъ, при дамахъ! — заворкотѣвъ ко̂тлярь.
— Пантофлѣ, пане, — говоривъ дальше Джайльсъ, звернувъ ся до ко̂тляря и великій натискъ поклавъ на свои пантофлѣ, — беру набитый пістолетъ, що єго и кошикъ зо̂ срѣбломъ завсѣгды на гору приносять, иду на пальцяхъ до комнаты Брільса, буджу єго и кажу:
— Брільсъ, лише не злякайтесь!
— Такъ вы сказали, пане Джайльсъ, то правда, — перервавъ єго Брільсъ дрожачимъ голосомъ.
— „Брільсъ, менѣ здаєсь: мы пропали“, кажу я, — говоривъ Джайльсъ дальше — але не лякайтесь!
— И не злякавъ ся о̂нъ? — спытала кухарка.
— Нѣ, — о̂дповѣвъ Джайльсъ — бувъ о̂дважный, майже такъ о̂дважный, якъ я.
— Я бы на мѣсци померла, якъ бы менѣ таке лучилось, — замѣтила покоѣвка.
— Ну, вы дѣвчина, — сказавъ Брільсъ, що зачавъ бути сердечнымъ.
— Брільсъ добре каже, — замѣтивъ Джайльсъ и похитавъ незначно головою, — дѣвчина инакше бы не зробила. Але мы, мужчины, взяли лѣхтарню зъ хаты Брільса и выйшли. На дворѣ темно, хочь въ око стрѣль! (О̂нъ вставъ, замкнувъ очи, ступивъ на помацки ко̂лька кроко̂въ впередъ и помахавъ ко̂лька разо̂въ руками въ воздусѣ, поки не до̂ткнувъ ними неприятно кухарку. Кухарка и покоѣвка зачали кричати, а панъ Джайльсъ вернувъ зновъ на своє крѣсло). — Се що такого? — перервавъ о̂нъ самъ свою бесѣду. — Хтось пукає. Отворѣть дверѣ!
Нѣхто не рушивъ ся.
— То дивно, що такъ рано хтось пукає, — говоривъ дальше Джайльсъ, оглянувъ ся, поблѣдъ, а побачивши такожь сами̂ блѣди̂ лиця, крикнувъ: Дверѣ треба конче отворити! Ану, скорше! Нѣхто не чує?
Панъ Джайльсъ звернувъ при тыхъ словахъ очи на Брільса; але зъ природы недотепный, скромный молодець уважавъ себе теперь мабуть нѣчимъ и думавъ певно, що се не до него говорять. Сякъ чи такъ, але не о̂дповѣвъ нѣчого. Тогды Джайльсъ глянувъ на ко̂тляря, неначе єму казавъ отворити дверѣ, але ко̂тлярь наразъ заснувъ. Про дѣвчатъ и не говорити!
— Єсли Брільсъ може хоче дверѣ отворити при свѣдкахъ, — обо̂звавъ ся Джайльсъ по хвили, — то я можу бути свѣдкомъ.
— И я такожь, сказавъ ко̂тлярь, що наразъ такъ скоро пробудивъ ся, якъ скоро заснувъ.
Брільсъ зрѣкъ ся свѣдко̂въ, але якъ о̂конницѣ отворили и побачивъ, що вже ясный день на дворѣ, набравъ о̂дваги и зъ малою о̂дважною громадою по̂шовъ до дверей, псы зъ переду, а дѣвчата зъ заду. По̂сля рады пана Джайльса говорили всѣ голосно, щобъ показати ворогови, ко̂лько ихъ єсть. А ще по̂сля дуже хитрого воєнного способу, выдуманого тымъ самымъ джентельменомъ, въ сѣняхъ щипали псо̂въ за хвосты, щобы гавкали и выли; и они справдѣ звели великій крикъ.
По такихъ приготованяхъ хопивъ панъ Джайльсъ ко̂тляря сильно за руку (щобы не втѣкъ, якъ панъ Джайльсъ жартомъ сказавъ) и казавъ отворити дверѣ. Оденъ дививъ ся бокомъ на другого и дрожавъ, ажь — побачили сего страшного ворога. Блѣдый, малый Оліверъ Твістъ, блѣдый и втомленый; отворивъ очи и мовчки благавъ о милосердье.
— Хлопець! — крикнувъ панъ Джайльсъ, трутивъ котляря въ задъ, а самъ о̂дважно ступивъ впередъ. — Чи не той — Брільсъ — по̂знаєте єго?
Брільсъ, що отворивши дверѣ сховавъ ся за нихъ, крикнувъ, якъ побачивъ Олівера; по̂знавъ єго. Джайльсъ взявъ хлопця за одну ногу и руку — на щастье не за зранену, — втягнувъ єго до сѣней и поклавъ на камѣнныхъ плытахъ.
— Єсть, єсть! — кричавъ въ сторону сходо̂въ Джайльсъ, незмѣрно зворушеный. — Єсть злодѣй, панѣ! Маємо злодѣя, панѣ, зраненого злодѣя! Я єго трафивъ, а Брільсъ тримавъ свѣтло!
— Въ лѣхтарни, панѣ! — кричавъ Брільсъ, приложивши руку до устъ, щобъ єго крикъ лѣпше було на гору чути.
Кухарка и покоѣвка побѣгли на гору, дати панству знати, що панъ Джайльсъ зловивъ розбо̂йника; а ко̂тлярь стиравъ ся привести хлопця до памяти, щобъ не померъ, закимъ єго повѣсять. По хвили давъ ся чути зъ горы середъ крику лаго̂дный, милый голосъ якоись молодои панѣ: Джайльсъ, Джайльсъ!
— Я ту, панѣ! Не бо̂йтесь, нѣчо великого менѣ не сталось. О̂нъ не протививъ ся дуже, якъ лишь мене побачивъ!
— Тихо! Ще настрашите мою тѣтку го̂рше, якъ злодѣѣ. Чи дуже зраненый бѣдный?
— Має страшну рану, панѣ, — кричавъ Джайльсъ, незвычайно вдоволеный.
— Выглядає такъ, якъ бы хотѣвъ туй-туй о̂ддати духа! — кричавъ Брільсъ, приложивши якъ перше руку до устъ. — Може зволите зо̂йти, панѣ, и побачити єго, бо —
— Та не кричѣть такъ страшно! Мовчѣть хочь хвильку! Я по̂ду, поговорю зъ тѣткою.
Панѣ тихо о̂до̂йшла, вернула небавомъ знову и приказала, осторожно завести зраненого на гору до комнаты Джайльса. Брільсъ мавъ заразъ сѣсти на коня, поѣхати до Черці и спровадити поліцая и лѣкаря.
— Чи панѣ не зволять хочь разъ глянути на него? — пытавъ Джайльсъ зъ такою гордостію, якъ бы Оліверъ бувъ рѣдкою и величавою птицею, нимъ застрѣленою.
— Нѣколи въ свѣтѣ! — о̂дповѣла молода дама. — Бѣдный чоловѣкъ! Джайльсъ, лишь обходити ся менѣ зъ нимъ добре, зробѣть се вже для мене!
Старый слуга дому глянувъ за нею, коли о̂дходила, такъ вдоволено и гордо, якъ бы она була єго ро̂дною дитиною. Пото̂мъ помо̂гъ дѣвчинѣ, що ревно и приязно занялась хлопцемъ, занести єго на гору.