Оповіданя (Куліш, 1917)/Орися

by Пантелеймон Кулїш

◀ Мартин Гак

Оповіданя Пантелеймон Кулїш Орися

• Цей текст написаний желехівкою. • Інші версії цієї роботи див. Орися

Джерзі Ситі: Свобода, 1917

ОРИСЯ.

——o——

(ІДІЛЛЇЯ).

I.

Співають у піснї, що нема найкрасчого на вроду, як ясная зоря в погоду. Отже хто бачив дочку покійного сотника Таволги, той би сказав може, що вона красча й над ясную зорю в погоду, красча й над повний місяць серед ночи, красча й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і зьвіря в дуброві, і мак у городї.

Може й гріх таке казати: де таки видано, щоб дївча було красче од сьвятого сонця й місяця? Та вже мабуть так нас грішних мати на сьвіт породила, що як споглянеш на дївоцьку вроду, то здасть ся тобі, що вже нї на землї нї на небі нема нїчого красчого.

Гарна, дуже була гарна сотниківна! Знали її по всїй Українї; бо в нас на Вкраїнї, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди. Було чи треба кому з молодого козацтва, чи не треба чого у Війтовцї, їде за сто верстов, аби тілько побачити, що там за дочка в сотника Таволги, що там за Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! Та не багато з того виходило користи. Якось не було козацтву приступу до неї з залицяннєм. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю; а знаю, що було вернеть-ся инший крутиус із Війтовець та й ходить, мов неприкаянний. Спитає його про Орисю товариш…

„Шкода”, каже, „брате, нашого повабу^[1] й залицяння! Не для нас зацьвіла ся квітка! Може хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого десятка”.

А товариш похитає мовчки головою та й подумає: „От-же занапастила козака!”

II.

А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викохалась, як біла тополя в левадї. Подивить ся було на її старий сотник, подивить ся на її пишний зрост і хорошу вроду, порадуєть-ся батьківським серцем, що діждав на старість собі такої дочки, а часом і посумує: „Доспіла єси, моя ясочко, як повний колос на ниві! Та чи знати-ме женчик, яку благодать бере собі од Господа милосердного? Єсть багато людей, і статечних і значних, що залицяють ся на тебе, та не хотїлось би менї оддавать тебе в руки сивому дїдові: звялить тебе ревнуючи^[2], як вітер билину в полї. Ой, не хотїлось би оддавать тебе й за молодого шибайголову, що не поживе довго без степу та коня, поляже в полї буйною головою, а тебе зоставить горювать з дїтоньками!”

Так собі думаючи та гадаючи, старий Таволга часом тяжко-тяжко засумує, аж сльоза покотить ся йому з ока.

А Орися росла собі як та квітка в городї. Повна та хороша на виду, маяла то сям то там по господї в старого сотника, похожала як по меду бжілка і всю господу звеселяла.

III.

Приснив ся раз Орисї предивний сон. Здалось, прийшла до неї з того сьвіту покійна панї-матка, стала над нею в головах та й каже: „Дитино моя, Орисю! Не довго вже тобі дївувати: що-день благаю Господа милосердного, щоб послав тобі вірну дружину”.

Встала Орися нї смутна нї весела, іде до пан-отця в сьвітлицю, зачервонїлась як та квіточка, та й каже: „Пан-отченьку! Позолили мої дївчата платтє. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми до Трубайла^[3], під Турову Кручу; там вода, чиста як скло, рине по камінням”.

А пан-отець рече: „Чого-ж тобі, Орисю, так далеко їздити?”

— „Хиба-ж то вже, пан-отченьку, й далеко?… На пів години ходи; та туди-ж усе їхати лугом та левадами, що й не счуєш ся, як вода заблищить і зашумить під горою”.

А пан-отець: „О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмієш випросить. Поклич же менї старого Гриву!”

Поскочила Орися до дверей, не довго шукала Гриви, зараз привела його перед пан-отця.

А той Грива був старий, дїдизний чоловік. Знав він пана сотника ще з-малечку, випестив його на руках; вивчив і на конї їздити. Потім виходив з сотником у походах ледви не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному морі; та вже на старість не схотїв би й панства, аби тільки при йому дожити віку. Старий уже був дуже дїдуган той Грива; брови на очи йому понасовувались і борода сива до пояса.

Увійшов у сьвітлицю, вклонив ся пану сотнику, та й каже: „Добрий-день, добродїю!”

А сотник йому: „Здоров, добродїю!” Бо вони один одного звикли добродїями величати.

„Запряжи”, каже, „добродїю, пару коней, візьми хоч той віз, що було сухарі в походї возимо, та повези наших прачок до Трубайла”.

А той йому: „Добре, добродїю, запряжемо. Чому не запрягти?”

І ото зараз іде, бере двох хлопцїв, викочує з-під повітки^[4] віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що нераз у лихій годинї, засївши за його, одбивавсь од Ляхів або од Татарви, нераз приняв через його й нужди не мало, часом як трапить ся було утїкать із ним по корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопить ся манівцем із залоги. Викочує старий Грива той віз тепер на иншую потребу; запрягає пару коней, що вже лїта давно погасили в них той огонь, що кипить у серцї, паше з очей і з ніздер, і кидає коня сюди й туди, на страх жінкам і дїтям, а доброму козакові на втїху. Смирні тепер тії два білії коники ходили під рукою сивого Гриви, що вже давно одвик од козацького герця.

Отже дївчата Орисині несуть сорочки, шитії рушники, настілники і всяке добро; наклали повен віз, і самі посїдали: усї в стьожках та в квітках, — Орися поміж ними, — і як мак у городї всї квітки закрашає, так вона сидїла поміж своїми дївчатами. Сивий Грива сїв з-переду; хлопята кинулись одчиняти ворота. Виглянув у вікно пан сотник:

„Не бари ся ж там, Орисю!”

А вона: „Нї, пан-отченьку!”

Ляснув погонич пугою^[5]; конї заржали, почувши лугову пашу; потюпали і зникли з очей і з возом, і з погоничем, і з дївчатами.

IV.

От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було бо се саме на веснї, як ще трава сьвіжа та молода, тілько що вкриє землю. Скілько в-горі синього неба, стілько в-низу зеленого лугу. І так як ясна зоря в ночі покотить ся, палаючи по небу, так тая Орися проїзджала широким лугом з своїми дївчатами.

Аж ось — шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступить ся дерево, а сонце як заблищить саме в тім місцї, де вода рине через каміння, то ти б сказав, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий кришталь рине з гори і бєть-ся на дрібнії склянки^[6] об каміння.

Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим вязом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеть-ся кудлатими жмутками. А в-низу вода рине та рине! Отсе ж тая й Турова Круча.

Дивлять ся на неї дївчата, та й питають ся в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою?

„На-що вам знать?” каже Грива.

— „Аже-ж ти на щось знаєш? Так і нам скажи!”

„Ой, мої голубята! Сказав би я вам, та тілько більше не поїдете сюди на річку”.

— Що-ж там таке? Скажи бо таки нам, дїдусю!”

Як узяли просить, не видержав старий, сїв на каменї над річкою, та й почав глаголати:

„Колись то давно, іще до татарського лихолїття, правив Переяславом якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у польованнї. Ото-ж раз поїхав той князь на польованнє, та й одбив ся у пущі од своєї челяди. Їде та їде пущею, коли ж дивить ся, аж на лощинї^[7] пасеть-ся стадо турів”.

— „А що-ж то, дїдусю, за тури?” спитала ся Орися.

„То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нїгде не зуздриш. Бачить князь тих турів; тілько не дивуєть-ся на їх золотії роги, а дивуєть-ся, що при них стоїть дївчина, така, що усю пущу красою осьвітила. Поскочив він до неї; а від неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовная краса.

„Дївчино!” рече: „будь моєю жоною!” А вона рече: „Тогдї я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеть-ся”. А князь їй знову: „Як не згодиш ся на моє проханнє, то я твої тури постріляю”. — „Як постреляєш мої тури, то вже більш нїчого не стреляти-меш”. Розсердив ся князь, взяв лук з плеча і почав стрілять золоторогії тури. Сунулись тії тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тогдї був не такий узенький як тепер, — прибігли над високу кручу і всї шубовсть у воду! та й нї один не переплив, усї каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тогдї дївчина руками: „Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всї вічнії роки!…” Отже й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі, і нїяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських, — чого вже не було з тим Переяславом? А він не знайде його, та й не знайде. А дївчинині тури лежать і досї каміннями в водї, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води. Отже, кажуть, буде таке время, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і пійдуть шукати собі диких пущ по Вкраїнї”.

V.

Слухають дївчата, та аж сумно їм стало; слухає Орися, та вже боїть ся й глянуть на каміння, що простяглось купою через річку. Вже їй здаєть-ся, що то справдї не каміння, і вода шумить якось не так, як вода…

Засмутив зовсїм дївчат старий Грива. Не знають уже, чи прать би то їм, чи до-дому вбіратись; сором тілько старого Гриви: поглядає бо на них, та тілько всьміхаєть-ся. То було люблять прать на самій бистринї, положивши кладку з каменя на камінь; а тепер одійшли дальше од кручі, де вода ще не дійшла до каміння і пливе тиха та чиста, хоч вигляньсь як у зеркало. І справдї мов у зеркалї видно в водї і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучерявії вязи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою.

Дивить ся Орися в воду, аж у водї на кручі щось зачервонїло; хтось нїби виїхав із пущі на сивому конї і стоїть поміж вязами. Боїть ся глянуть у-гору, щоб справдї не було там когось; боїть ся глянуть і на каміння: вже їй здаєть-ся, що ось-ось заревуть і сунуть ся з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дївчину і показала в воду: дивлять ся дївчата, аж на Туровій Кручі князь на сивому конї. Так і обомлїли. Бо хто-ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазинї, а з пояса золото аж капає.

Не мало ж, видно, здивовавсь і козак: стоїть на конї нерухомий. Бо хто-ж би й не здивовавсь, опинившись над такою кручею? У-низу рине вода через каміннє, а над водою сидить нерухомо сивий дїд на каменї, а там стоять нерухомі дївчата, з прачами^[8], з мокрими полотнищами в руках. Чи дївчата, чи може русалки повиходили прати сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Отсе-ж мабуть і сам він вийшов з води погріть старії кости на сонцї. Ще раз погляне козак на сивого дїда, ще раз погляне на дївчат: позасукували по локоть рукави, попідтикали плахти й мережані заполоччю подоли… Золото не сяє так на дорогих перстнях, як сяють у водї і над водою їх білії ноги. Задививсь козак, і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на його старий Грива: „Гей, гей! козаче! Чого се тебе занесло на кручу? Хиба хочеш пополоскать свої кармазини в Трубайлї?”

І скоро промовив, — зараз наче розбив які чари. Засоромились дївчата і давай бовтать полотнищами.

А козак одвітує дїдові: „Та й за те слава Богу, що хоть на кручу вибрав ся. Скажи, будь ласкав, дїдусю, як менї виїхать ік Війтовцям?”

„А чого тобі треба в Війтовцях?”

— „Через Війтовцї”, каже, „лежить моя дорога”.

„А куди-ж лежить твоя дорога?”

— „Моя дорога — до чийогось порога, моя стежечка — до чийогось сердечка”.

„Еге”, каже старий Грива: „нехай же тобі Господь у доброму дїлї помагає! От-же куди тобі виїхать. Берись у-низ, по-над берегом; то там трохи низче буде тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть через річку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопить ся”.

Подякував козак за пораду, повернув коня і сховавсь по-за деревом.

Як сховавсь, тогдї то вже розгулялись наші дївчата; розписали козака як на папері: які й очи, які й брови, як і говорить, як і всьміхаєть-ся. Та каже: „Се твій сужений!”, а та: „Се твій”. А одна додала: „Не змагайтесь дурно, дївчата: чи рівня-ж таки вам пишний князь! Се нашій панночцї сужений!”

Почервонїла Орися. „Збожеволїла”, каже, „ти, Параско! Хиба не чула, що він сказав дїдові?”

І жаль їй було, сама не знає чого, що він їде сватать ся. Мякше од воску дївоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця…

„Що-ж”, каже Параска, „що їде сватать ся! Суженої й конем не обїдеш!”

VI.

Попрали дївчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посїдали й поїхали до-дому, сьвіжі та веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертають ся.

„Орисю, наша панночко!” крикнули дївчата, скоро розчинились ворота. „Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Се-ж того козака, що ми бачили, се-ж твого князя, се-ж твого суженого!”

Гляне Орися, а в серцї наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зрадїла, сама того не знала.

Виглянув у вікно із сьвітлицї молодий козак: їде в двір віз із старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочеть-ся по боках і бєть-ся по колесах; а із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зїми, червонїє лїто: повен віз дївчат у квітках та в намистї, — Орися як сонце поміж ними! Виглянув, та аж руками сплеснув: „Се-ж вона, се-ж вона!” І ото вже тогдї почав на прямоту викладувать свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хто ж він такий, то се вже пан сотник знав давно: Миргородський осауленко, отаман у своїй сотнї, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивить ся, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідать ся, чи вже надбала шитих рушників у скриню… Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши, позвав Орисю. Ввійшла в сьвітлицю, червона як калина.

„От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи може підождеш красчого?”

Хоть-би тобі слово промовила, хоть-би тобі очима зглянула. Стоїть сердешненька і головку схилила.

Бачить пан-отець, що не діждеть-ся од неї одвіту, — бо де-ж таки, щоб дївчина сказала, що в її на мислї. Очицї хиба скажуть, а сама нї. Пораховав се пан-отець, та й каже: „Де вже такий козак та люб не буде! Обнїміть ся ж та поцїлуйтесь, та й Боже вас благослови!”

Обняв козак Орисю, поцїлував у тії губоньки, що наче з самого меду злїплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, пан-отцеві.

Чи багато ж наїхало дружини на весїлля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли, се вже не наше дїло розсказувати.

Бачив я Орисю саме перед весїллям; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргородї,— ще стала красча за-мужем, і дитина в неї як Божа зірочка. Вже я нераз думав собі на неї дивлячись: „Се Божа слава, а не молодиця! Що, як-би хто дотепний змалював її так, як вона єсть, із маленькою дитинкою на руках! Що б то за картина була!”

——————

1. Поваб — понада, принада.
2. Ревнувати — бути заздрісним, чіпати ся.
3. Трубайло — Трубеж, доплив Днїпра.
4. Повітка — піддаше, шопа, возівка.
5. Пуга — батіг, бич.
6. Склянка — кусник розбитого скла.
7. Лощина — полянка.
8. Прач — праник.