Оповіданя (Куліш, 1917)/Мартин Гак

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оповіданя
Пантелеймон Кулїш
Мартин Гак
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Мартин Гак
Джерзі Ситі: Свобода, 1917
МАРТИН ГАК.
——o——
I.

Мартин Гак (росказує було молодшим людям прадїд мій) був чоловік старосьвітського заводу. Тепер уже таких людей по-над Росавою[1] й не зуздриш. Що то за зрост був у того чоловіка! що за врода козацька! На виду — мов той казан, що тільки зараз у котляра з-під молота вийшов: червоний, та смуглявий, та повний. Гетьманом би такому чоловікові бути; та не під такий час на сьвіт він родив ся. Ще-ж до того й правдивий, щирий чоловяга був; а такі, кажуть, рідко верхом ідуть та гетьманують. Отся то правда йому й шкодила. Батько його вік свій звікував у панському дворі ловчим, і сина до того способив. Ну, поки-ж старий був на сьвітї, то й нїчого; а як склав руки, зараз Мартинову натуру пани й розпізнали. Товаришив він із людьми вбогими, і за вбогих людей, наче за родичів, уступав ся; а окомону та й самим панам у правдї не змовчить. Хто його знає, як він і виріс такий, що наче й не розумів, що то чоловік підданий і вбогий, а що — пан! З паном він, ніби з товаришем говорить. Не злюбили його пани і зараз із двору вируговали. Хоч над його й не було по всїй Корсунщинї ловчого, а про-те сьмілива мова його дуже була панам не по-нутру.

II.

Ну, дарма. Кат вас бери з вашим двором! Осїв ся Мартин Гак крій села, в убогого чоловічка; давай у-купі з ним хлїб заробляти. А батько йому тільки й зоставив, що пару жупанів та шапок високих козацьких зо дві. І той не вмів коло панів нажитись. Доглядав панського добра, як свого власного: думав, що й син на готовому хлїбі вік свій звікує; а синові прийшлось просо товкти в макітрі. Справдї усю зїму було товче в макітрі просо, бо на ступу убогий чоловічок не спроміг ся; а Днїпро розіллєть-ся, то він і носить на пристань пшоно. Полїщуки[2] на Низ Днїпром ідуть; то скільки хоч винеси пшона — усе закуплять, бо вони люблять його страх, а просо в їх не родить. Та ще було косить по людях, за плугом ходить, жне. От і ввесь його заробіток.

Жаль стало панам, що такий уданий юнак марне свій вік тратить, — мовляв, з хлопством тільки псуєть-ся; узяли його в двір ловчим, — уже не ті пани, другі. Що-ж? Яка в кого вдача. Правда випхала його знов із панського двору. Не схотїв схибити словом на полюваннї; мірошник повалив дика, а не панич. А паничеві, бачте, хотїлось перед молодою виставитись: він саме залицявсь до грабянки. „Лайдак”, мовляли пани, „неадукована бестія!” та й геть від себе ловчого.

III.

Знов наш Мартин просо товче в макітрі та до Днїпра носить. Женитись би йому та пристати в прийми. Що-ж, коли перед тестем та тещею не хотїв голови нахилити! А вести жінку в чужу хату — се не його була вдача. Так вік молодецький ізживав марне. Лицялись до його дївчата, що вже й казати! Було заспіває в темряві на майданї: „Ой ізійди, зійти ти, зіронько та вечірняя”, — так до його купцем[3] дївчата й зійдуть ся: що нїхто, бач, таких пісень співати не вміє… Кохали його дївчата вельми і раді б йому неба нахилити, та не туди наш Мартин стреляв розумом. Про любощі йому було байдуже.

— Чорт-ма в тому добра, панове браття! було говорить товариству.

— А в чому-ж добро, Мартине? питають ся.

— Ге, в чому! та й замовкне.

IV.

Пішов раз Мартин навпростець гаями до Днїпра, та тільки його й бачили. Чи він попав на безодню драговину[4], чи може його русалка — бо гарний був аж надто — завела у яке озеронетечу, нїхто того не знав. Зникнув Мартин Гак десь у безвістї. Жалкували дївчата і пісню про його проложили. Тільки-ж по йому й слави в нас на Росаві зосталось, що було співає молодїж:

 „Чи тобі-ж, Мартине,
 Та мужикувати?
Тобі тілько з козаками
 Раду радувати.

 Радував би раду
 На ляцьку трівогу,
Як з неволї визволити
 Україну вбогу.

 Радував би раду
 На панську досаду,
Що загарбали Вкраїну,
 Та не знайдуть ладу”.

 
V.

Справдї ж бо не знаходили ладу з Україною мостиві панове Ляхи. То самі було один одного під'їздами шарпають, то гайдамацтво було нарине з низового Днїпра, а не гайдамацтво, то гледи — Татарва вкинеть-ся в села. Погано було тогдї жити; все було стережись не того, так иншого чорта. Та ще, собі на лихо, опіяки великі були тогдї пани Ляхи (тепер трохи вдержують ся); то було заведуть ся на бенкетї та село на село й пруть: бий ся за їх лобату[5] голову! Ну, хлопцї ж було таки й бють ся, споминаючи стару козащину, а старі тілько панів з обох боків лають. Пук, пук по-верх чужої голови; а зійдуть ся на шаблї, побрязкотять та й годї. „Щоб їм добра не було, сим цвенькачам!” мовляють: „як вони нас брата на брата підцьковують!” Иногдї тут-же було й помирять ся вражі дуки, зачнуть вівати серед поля пити, а наш брат не один постреляний конає. „Ale to nic”, мовляють між себе панове: „нехай молодїж цьвічить ся, щоб зуміла Татар та гайдамацтво проганяти”.

VI.

Коли-ж чуємо ми по-над Росавою, що вже гайдамаки не злодїйським робом ходять. По всїй Смілянщинї, Чигиринщинї, Уманщинї червонїють гольтяпаки у панських жупанах; жидівські шапки роздаровують молодицям на заткала — верхи[6] затикати; ксьонзівськими орнатами сїдла вкривають. Хмельнищиною скрізь по Вкраїнї запахло. І в нас по-над Росавою декотрі парубята позникали і коней з панських косяків[7] позаводили. Вжахнули ся пани; давай на-вкруги токів та дворів справляти варту самими паничами. Найкрасчому Русинові не діймають віри; всїх нас уважають за гайдамацьких дядьків. А в нас і думки тієї не було, щоб гайдамакам понатуритись, бо й то були людські добродїї, незгірші від кварцяних[8] або народових[9]. Коли в кого жупан саєтовий від прадїда залежавсь, не надївай до церкви — злуплять. Коли в кого коник у лозах вигулявсь, найдуть — не сховаєш ся. І все було вражі сини беруть у позику, нїчого не рабують, не жакують[10] по татарській. То вже, коли було терпіти від кого напасть, так лучче від панів.

VII.

Се ж то старечі голови так міркували, а парубоцтву хоч і не кажи. В тих на умі тільки співи про козацьку славу та про здобич велику. Та що? я й сам, дарма що вже був жонатий, де було знаю по пасїках старих людей, так було туди й прямую. „Дїдусю!” скажеш було поздоровкавшись: „чули про нову Хмельнищину?” — „Шкода говорити, синку! Не що-тижня велике сьвято, не що-року весїля”.

„А заспівайте менї, серце дїдусю, тих пісень, що з старосьвіщини позоставались”. — От було й заведе:

„Ой став пугач на могилу,
 Та й крикнув він: пугу!
Чи не дасть Бог козаченькам
 Хоч тепер потугу.

І день і ніч войни ждемо,
 Здобичі не маєм.
Давно була Хмельниченька,
 Що вже й не згадаєм.

Ой колись ми воювали,
 Та більше не будем;
Того щастя й тої долї
 По вік не забудем”.

І що б то здаєть-ся! Слухаєш, та й заплачеш. Такий час був, що й дерево, ти б казав, шумить про давню козацьку славу. Тим-то було тільки по пасїках і почуєш старосьвітську пісню. Крий Боже, хто заведе на селї! У Бранїцьких та в Яблуновських, то за старосьвітські піснї і голови людям стинали.
 
VIII.

Вартують наші паничі, розмовляють поміж себе тихцем селяне, аж гульк! і на нашому полї вродили червоні бодяки: притягли під Когарлик гайдамаки з-під Канева. Сумно було й поглянути з панського двору. На узгірї стояв панський двір, а поле поперед його переливалось горбами та долинами. Де гайок уріжеть ся в жито, де весняна вода одірве горба і зробить кручу — все видно, як на долонї. Горе панам, горе ж і нашому братові. Двір хоч і обставлений був палями — тогдї не можна було инше, — та що по тому? Як його вбережеш у день і в ночі? Зібрались люде в панський двір, та один одному не діймає віри. Там бо, між гайдамацьким роєм, познали де-які наших парубків на панських конях. Хто його знає, у кого яка думка! Про Хмельнищину почали вже так розмовляти, наче вона позавчора минула. Де та й память у людей узяла ся! що ти б сказав — вони самі того Хмельницького бачили і з ним у-купі жидівські бочки по орандах розбивали. Таке сьвято надходило, що нїхто вже про будень і не думав. Позабували люде й дїло робити, знай тільки про ту козащину правлять. Ну, як же тепер з тими гостьми привітатись? Чи їх самим до двору прохати, чи від них посланця ждати? Думка ж то думкою, а дїло дїлом.

IX.

Пани людей горілкою заохочують, щоб одбивали добре гайдамак. Що було дома огняної зброї — все пороздавали поміж підданими. Клюшник у приполї[11] порох носить та охочим у брилї насипає; а декотрі сокири на довгі топорища набивають, коси навпростець приправляють, дрюки дубові засмалюють. А гайдамаки так і грають перед панським двором по ярках та по горбах; то в гай пурнуть, то з гаю випурнуть. Не велика купа їх і була, а здавались тисячею. Жид-рандар, так аж очи заплющив, та все своєму богові молить ся, а Жидівка з жидівчатами так поховались, що й собаки не винюхали б. Декотрі шуткували з рандаря:

— „А що ти чинити-меш, Жиде, як гайдамака під ворота прийде? Чи книжку читати-меш, чи під саж[12] утїкати-меш, чи вийдеш на-зустріч та горілкою витати-меш? Ой уже-ж тобі, Лейбо, карбів не писати: буде тобі гайдамака спину карбувати, буде тобі за оранду вистачати плату, носити-меш, хоч не схочеш, опанчу червчату[13].

Під такий дивний час якось розжевріє розум людський, і мов з його искри посиплють ся. Хто з-роду мовчязний був, дивись — глаголе таке, наче не при собі ходить. І нїхто б не вгадав, чи ми будемо битись, чи миритись із тими колїями[14]. По инших селах люде жалкують ся було дуже на панів, то й не диво, що визирали сїчових гостей; а в нас пани не були лихі до людей, — так собі пани та й годї. І рандар у нас годящий був. Весїлля справляємо було під його цимбали. Тільки що борода чортяча, а то зовсїм наче християнин: і горілки випє, і пошуткує, і не дзижчить, як говорить. От-же кажи! Зненавидїли люде пана і Жида, скоро прочули про гайдамаччину. Чудний був час — хай уже не вертаєть-ся!

X.
Крутять ся тай крутять ся поперед двору гайдамаки, а до воріт не приступають. Вже й вечоріє. Вже наші серед двора заходились і вечерю варити. Підохотившись горілкою, пісень усяких співають, і про Хмелницького забувшись ріжуть. А гайдамаки собі в гаю вигукують. Прислухаємось, аж одна пісня, що в нас, що в їх:

„Перебийніс вивів до бою
Сїмсот юнаків з собою,
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.

Ой пийте, пишні панове,
З калюжи пійло готове,
Що вимишляли на меди-вина
Дуди[15], очкове[16], волове!”

Звонтпили тогдї пани, поховались у будинок; позамикали двері дубові; сидять з рушницями коло вікон. А наші байдуже — співають. Горілкою добре впивались, а піснями ще більш. Тим-часом нїхто не мислив про зраду, хоч і кричав рандар вай-вай, слухаючи співів. Сонце зайшло. Місяць підбивсь у-гору. Декотрі лежали вже покотом, а піснї не втихали.

XI.

Слухав я, слухав, і взяла мене охота добути звістки в гайдамак; скільки їх і що вони собі думають? Одвага в мене така, що про смерть анї гадки. Викравсь я з двора в ярок, та поміж зїллям і лїзу, мов той ужака; коли ж хтось мене хіп за шию!

— А куди се, Петре? питає в мене гайдамака.

При місяцї я й пізнав нашого-ж таки яселничого[17], що втік на панському конї.

— Куди-ж? кажу, наче менї й байдуже. — А вже-ж до вас.

— Так наша віра?

— Ваша.

— Ходїмо ж от-сюди.

Та й повів мене по-за кручею на узлїсся[18].

Дивлюсь — із-за дерева димок біжить, проти місяця золотить ся. На узлїссї варта спитала тільки: »Наша віра?” та й пропустила.
 
XII.

Прийшли ми до куреня; аж сидить купа людей чимала, а між ними — хто-ж би? — Мартин Гак!

Спершу я наче не пізнав його в червонім жупанї. Обличчя якось йому споважнїло, наче десятьма годів постаршав; тільки чоло було захмарене, і позирав перед себе сумовито. Хоч-би й не сказано менї, що се отаман, сам би я догадав ся.

— А що, Петре, на волї красче?

— Красче, кажу, пане отамане.

Він якось так усьміхнувсь, і дивно менї стало, чого він такий сумовитий.

— А що? в вас трусять ся? питає.

— Боять ся, кажу, дуже, а про-те битимуть ся.

— Побачимо.

Та й замовк.

Товариство його безпечне виспівувало пісень, а він, покручуючи мітласті вуса, нахиливсь проти багаття та наче й забув про мене.

Повів мене яселничий до другої купи. Там привітали мене всї наші парубята. Мусив я з ними веселитись, та все випитую: скільки їх, звідкіля наринули, що завтра чинити-муть?

— Вчинили б ми й сьогоднї, коли-б не атаман! кажуть менї. — Щось він нїби сумує, ходячи по застумах[19], не велить нам чіпати панського двору. Хоч би Жида були захопили в орандї, а то й оранда порожня. Лейба пронюхав своє лихо, мов пес, та не мине песької смерти.

— А чим він, братцї, перед вами винен? кажу я з-тиха.

— Дивись, чим винен! гукне яселничий. — Що то не був у козаках! Лях, Жид і собака — все віра однака.

Хотїв я й про своїх панів сказати, та й замовк. Частують мене; випив. Вони ж собі пють та співають, а я прилїг та нїби й заснув. Важким духом на мене від них повіяло. Почав я собі думати, що з сього пива вийде за диво. Думав, думав, тай справдї заснув.

XIII.

Чи довго спав, чи нї — не знаю, тільки мене хтось будить. Прокинувсь — уже на сьвіт починає займатись. Передо мною на пеньку сидить Мартин Гак. Такий же він понурий, як і був, тільки поблїд, нїби нездужає. Кругом усе спить. Соловейко в гаю ладкає над гайдамаками, наче над ратаями.

— Так будуть, кажеш, битись, Петре? питає в мене тихцем Мартин Гак.

— Будуть, пане отамане.

— Не величай мене отаманом, Петре.

— Чом же?

— Не я се отаманую: отаманує моя недоля.

— Як же се так? питаю дивуючись.

— Не того я, брате, сподївавсь по козацтву, почав говорити Мартин, та й поглянув, чи нема кого близько. — Любив я правду з-малечку, шукав її всюди, та й не знайшов нїгде. Нема в сьвітї правди, нема її нї в панів, нї в черцїв, нї в козаків. Коли зосталась де правда, то по вбогих хатах у запічку. Там стара бабуся, прядучи вовну, навчає унуків, як у сьвітї по правдї жити. Сумовитим ти мене знаєш, Петре, з-малку, та не того я сумував, що з панами не вмію жити, а того, що шукаю було правди, та нїгде не знайду її, — тільки було в церкві про неї чую. От, наслухавшись у церкві про сьвяту правду, „пійду я — думаю собі — по манастирях! Там вона мусить коренитись, там вона росте, цьвіте і солодкі ягоди свої родить”. Ге-ге! шкода працї!

Та й похитав Мартин Гак головою.
XIV.

Далї, помовчавши троха: — Бач, каже, де я з чернецтва опинив ся! У гайдамацтві!… Не мав я за розбишак тих людей, що їздили з Сїчи по манастирях; не розбишацьким духом вони дихали, та дїло їх вийшло гидке перед Богом і перед людьми. Ми то думали приспішити волю селянам, та мабуть чи не в гіршу кормигу їх запрягли. Хотїли слобонити рідну сторону від напасників, а розплодили таких драпік, що аж землї важко під ними. Скоро розпочалось кріваве дїло наше, зараз я постеріг, що нема в йому Божої правди. Не такій ордї Україну рятувати. Коли-б хто від неї самої слобонив Україну; а поки слобонить — кріваві річки ллють ся та й ллють ся. Отсе-ж я, брате, бачу, що лихо, та й почав декого з свого куреня на иншу дорогу звертати. Послухали мене, схаменулись. Сорок нас, як один, готові від розбишак відрізнитись[20], аби нас приняли в який замочок. Нехай їх прийде тогдї хоч тисяча — нїчого нам не вдїють, бо я всю їх удачу знаю і зумію від них оборонитись. Як зійде сонечко, ми почнем знов перед панським двором вихрувати[21]. Тогдї дивітесь — відрізнить ся купа від инших, та й почне в-гору шапками кидати. Відчиняйте тогдї ворота. Аби нам де ногу твердо поставити, не пустимо гайдамацтва дальше ширитись. Що Залїзняк із Ґонтою робить, нападаючи на людей заможнїх, те я вчиню, боронючи всю Корсунщину від гольтяпак.

XV.

Тільки що се він вимовив, аж за плечима в його хтось гукнув:

— Не діждеш!

Я зирк! Страшенний сивий гайдамака обома руками підняв над собою здоровенну шаблюку. Не встиг я скрикнути — гаряча кров козацька бризнула менї на вид. Мартин Гак простягсь неживий коло мене.

— Зрада! зрада! загукали по всьому гаю.

— Отамана вбито! чути було всюди.

Зробилась велика завірюха між гайдамаками. Закрутились вони, мов той вихор, що, вкинувшись у гай, піднїме колесом червоне листя з землї. Я вже й не тямлю, як я ту минуту перебув: думав, що моя голова ляже поруч з Мартиновою. А їм на мене й байдуже: вони юртують[22] ся між себе. Далї — шарах! покопотїли[23] долинами; зникли за горбиною; ще раз майнули оддалеки мов крізь серпанок, та тільки я їх і бачив.

Вернувсь я в двір, оповістив панам. Взяли Мартина Гака і чесно поховали в яру. І доси Мартиновим яром звесь-ся. Всї дївчата за ним плакали, а Жид аж два ведра горілки подарував. Бувають люде й між Жидами. Коли ж на другий чи на третїй день чуємо: попав ся Ґонта у московські лабети, довоював ся бідолаха до червоної сорочки: Ляхи живцем з його шкуру здирали. А Залїзняк наче крізь землю провалив ся. Тільки й зосталась по йому пісня:

Максим козак Залїзняк, з славного Запорожа,
Процьвітає на Вкраїнї, як в городї рожа…
Пишний був цьвіт, та гіркі ягоди вродили!…

——o——

——————

  1. Росава - Рось, правобічний доплив Днїпра.
  2. Полїщуки — Білорусини мешкаючі в Полїсю, болотнистім краю над Припетію, правобічним допливом Днїпра.
  3. Купець — купка.
  4. Драговина — трясавиця, багно, мочар.
  5. Лобатий — з великим лобом.
  6. Верх — комин, кагла.
  7. Косяк — табун, стадо кобил з оґером.
  8. Кварцяні — стале війско в Польщі, удержуване для „поточної” оборони з четвертої части (кварти) доходу з королївських дібр.
  9. Народові — кавалєрія народова: так звали ся польські драґони
  10. Жакувати — грабити, розхапувати.
  11. Припіл — податок.
  12. Саж — хлїв на свинї, кармник.
  13. Червчатий — горячо (шкарлатно)-червонни.
  14. Колїї — гайдамаки з 1768. року; колїй — той що коле.
  15. Дуди — податок рандаревий за дитину, що родить ся в селянина. Кулїш.
  16. Очкове — податок від пасїки (очок вуліях).
  17. Яселничий — конюший.
  18. Узлїсся — прилїсє, підлїсє.
  19. Застум — самотне місце.
  20. Відрізнитись — віддїлитись.
  21. Вихрувати — крутити ся.
  22. Юртувати ся — метушити ся, мотати ся, колотити ся.
  23. Покопотїти — потупотати.