Оповіданя (Куліш, 1917)/Циган

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оповіданя
Пантелеймон Кулїш
Циган
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Циган
Джерзі Ситі: Свобода, 1917
ЦИГАН.
(УРИВОК ІЗ КАЗКИ).
——o——

Був собі колись якийсь-то циган; та такий же то прегіркий пяниця, що й не приведи Господи! Чи є в його яка копійчина, так і несе її у шинк; чи яка жупанина, він і її туди-ж пре!

А жінка з дїтьми, голі й босі, пропадають без хлїба. Танцюють, танцюють халяндри[1], пішовши у Воронїж, — бо вони стояли шатром біля Воронїжа, — так що-ж бо? народ не дуже заглядуєть ся на їх танцї, бо вже вони нїкому не в дивовижу.

А батько, я ж кажу, волочить ся по шинках, та пє, та гайнує, та бєть ся навкулачки з ким попало. Побють йому всю пику, попідставляють окуляри, порозривають на йому одежу, спакостять нї на-що чоловіка! От тогдї вже він і тягне до господи, та й лежить під шатром, як той кабан у берлозї, поки йому одлигне там трохи на серцї.

Такий то вдав ся собі навіжений циган!

Оттак раз пізно ішов він із шинку до дому. Чи йшов він, чи рачки лїз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось; чути тілько було, що дуже кректав і спотикавсь; далї впав, здихнув разів зо два, та й захріп на все поле.

На той час довелось їхати тим шляхом якомусь панови. Аж ось конї — хвить на бік! трохи воза йому не перекинули.

„Стій! Що там таке?”

Роздивились, аж пяний циган.

„Узять його з собою!” каже пан свому поганяйлові.

Узять так і взять, — з панським, кажуть, свого язика не рівняй: коли довгий, то прикоротчають, коли короткий — витягнуть.

Машталїр[2] злїз із воза, розштовхав під боки цигана, та й підвів до воза.

„Куди отсе то мене цупиш?” питаєть ся у його циган.

„Лїзь, кажуть тобі, на віз!”

— „На віз? Ну, се ще не велика біда!” каже циган. Сїв собі любенько коло пана, та й захріп знов на все поле.

Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так і зомлїв!…

— „Де отсе я?… Куди се я забравсь?… Чи не в шинку? Так нї-ж бо: у шинку вікна не такі, та й стольцїв немає!… Ну, не дай Боже, та хто застане мене у сїх будинках! Адже-ж на менї й волося не зоставлють, — скажуть, що я прийшов красти! От-же коли прийшло на мою голову лихо!”

Тільки що се сказав, аж ось двери — рип! і увійшов якийсь синєкаптанник.

— „Добродїю!?” каже до його циган: „коли я зайшов сюди красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я іще почорнїшав! Щоб менї і руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказив ся! Щоб я сьвіту божого не побачив, коли я знаю, де я і що, куди отсе я зайшов!…”

„Що се ви, пане?” каже добродїй. „Чого се ви так божитесь?”

— „Який же я пан? Я не пан, а циган!”

„Господь з вами, пане! Що отсе вам приснилось? Чи ви-ж таки на цигана походили?”

— „Що за мара така?” думає циган. „Чоловіче добрий!” каже. „Годї тобі глузувати! Виведи тільки мене із сїх хат, так я твого й панства не хочу; та знайди менї мій бриль та свитку”.

„Та що бо отсе ви менї кажете, пане? Як би я посьмів над вами глузувати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю”.

— „Що за диво?” думає циган. „Справдї він до мене так говорить, як до пана. Надїну вже, так і буть, сей жупан: що буде, то буде”.

Аж ось несуть йому чаю, — він пє; дають люльку, — він і люльку тягне; дають поросятини, — їсть він і поросятину. А потім знов чаю, а потім знов ковбас та поросятини, так що аж живіт йому обдуло!

На другий день, ще він не прочинавсь[3], а тут йому уже й несуть чаю, горівки, вареників, ковбас, сала, — так що йому уже і в пельку не потовпилось!

От циган бачить, що всї йому кланяють ся у пояс, та знай величають паном, — перестав боятись і давай орудувати по свойому: „Горілки! музику!” гукнув він на прислужників.

Зараз вродилась і горілка й музика.

Циган дмухнув разом з півкварти, покректав, закусив, та так повеселїшав, що аж підскочив. „А нуте горлицї!”[4].

Музики загули, а циган так і пішов кружка по мальованому помосту.

— „А що-ж ви не танцюєте, вражі дїти?” гукнув він на людий. „Танцюйте! пийте! їжте! — Я не жалую нїчого!”

От і народ давай виступати по одному та по двоє, — і підняли такий галас, як на весїлї!

А циган же то вискакує та виспівує навперейми; кричить, гогоче[5], частує народ і сам пє, — так що й перестанї йому нема. Знай тільки погукує:

„Гей грай, коли граєш,
Коли чорні брови маєш!…”

Вже й вечір, а циган гвалтує, а циган коїть лиху годину! Та вже як зовсїм осмеркло, він зміг ся, та і впав, як сніп, пяний на поміст.

От тогдї пан звелїв знов одвезти його, та й положити на дорозї.

Так і зробили.

Хропе циган, неборак, на все поле, — аж вороня жахаєть ся на березах! Вже й сьвіт, — а він спить; вже люди й жать ідуть, — а він почиває, як після маківки!

От стали його будити: „Вакуло! Уставай! уставай!”

— „Пійдїть ви собі к діяволу!” загукав до них Вакула. „Чаю, бісові дїти!”

„Тю! навісноголовий! Тю! га! дурний!” І пішли реготатись та тюкати на бідного Вакулу.

Циган підвів ся і бачить, що се вже щось не по вчорашньому. „А де-ж музики?” спитав він.

„Які музики?”

— „Як які? Аже-ж я вам пан!”

„Тю! навіжений! Що се тобі приснилось?”

Оторопів[6] мій циган, розставив ноги і вирячив на народ очи. „Може й справдї се менї приснилось!” думає він. Та й не став нїкому росказувати, щоб іще більше з його не глузували та не приложили йому якого імени.

——o——

——————

  1. Халяндра — циганський танець.
  2. Машталїр — візник, фірман.
  3. Прочинати ся — пробудити ся, проснути ся.
  4. Горлиця — такий танець (і співанка).
  5. Гоготїти — верещати, (міцно) гудїти.
  6. Оторопіти — злякати ся.