Оповіданя (Куліш, 1917)/Очаківська біда

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оповіданя
Пантелеймон Кулїш
Очаківська біда
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Очаківська біда
Джерзі Ситі: Свобода, 1917
ОЧАКІВСЬКА БІДА.
——o——

Бував тут колись часто у нас у монастирі полковник козацький з того боку Днїпра; звав ся Перепелиця. То було як зачне росказувати про давнїї войни, так умора та й тілько[1]. Що — каже — тепер за войни? То як колись наші Заднїпрянські козаки войовали, так, так! То — каже — народ храбрий і до войни тяжко способний. Як згадаю — каже — собі, що як був я сотником, то ходили ми з сьвітлїйшим князем Потьомкиним аж на край сьвіта, під Очаків, де, казали нам, що жінки як перуть, то праники на небо кладуть: так небо там низенько. То нашому козацтву і хотїлось побачити такого дива, і страшно було так далеко від дому одбиватись. Та що-ж маєш робити, коли приказ!

Отто, ще може тижнїв за два до походу, жінки давай усячину готовить у дорогу: грінки сушить, сало в вози укладувати. Нариштовали повнії мажі[2]. Посходились усї родичі[3]. Плач, жаль такий по всьому селу, що Господи! Де-ж пак! не близький сьвіт до Очакова, де небо вже так низенько, що баби праники кладуть, перучи на річцї. Прощались з нами більш як тиждень; провожали за царину гурбою, з чарками, з пляшками. Плакали, як по мертвих, що й сам я трохи сплакнув, а з козаків деякі й геть то зарюмали.

Отже й пішли ми до того Очакова, на край сьвіта. Прийшли, аж нї: небо ще не дуже низько, а хиба трохи низче, як у нас. „Ну”, кажемо, „слава ж тобі, Господи! ще, видно, не тут край сьвіту”.

Стали ми стояти під тим Очаковом, та аж обридло — так довго. Котрому козакови повні сакви жінка тютюну напхала або ріг табаки набила, то все те повикурювали й повинюхували. Дуже довго щось стояли. Приняли й холоду й голоду, бо стояли в шатрах, як Цигани, і не було там нї борщу, нї вареників, а все тілько грінки з салом їли. Отаке то лихо! Аж ось нестало вже ставать і сала, а тілько самі грінки позоставались. Що тут чинити? Коли-б ще козаки з голоду не попропадали, то як тогдї й до дому вертатись? Біда!… Повісили наші носи, зовсїм змарнїли; тілько що диханіє в тїлї, бо сказано — що з самих грінок за смак?

От я, взявши з собою писаря сотенного та осаула, та й пішли до сьвітлїйшого прохати, щоб позволив післати підводи до дому за салом. Приходим, аж сьвітлїйший стоїть на рундуку[4] і люльку курить. Поклонились йому. А він: „Што ви, хахли?…” та так і ляпнув по московськи.

Овва, як же погано злаяв! О, цур же йому, як негарно!

„Ваша сьвітлость! біда прийшла козакам!”

„Какая біда?…” і знов так і загнув нам по московськи на всю губу.

А, як же паскудно лаєть ся! Та нїчого робити.

„Біда”, кажу, „ваша сьвітлость: козаки з голоду мруть!”

— „Как з голоду, праклятії хахли?”

„Мруть, ваша сьвітлость: самі грінки зостались в обозї, а сала вже забули, й яке воно”.

Ще я й не доказав, а він: „Вон, хахли!… Ребята[5]! вазьмітє їх!”

Тут Москва як вискочить та за нас, а ми, підобравши поли, на-втїкача! А вражий Москаль, так як репях, і вчепить ся, що геть його проволочеш може гоней зо двоє. Утекли на силу.

„Еге, панове!” кажу опісля своїм: „отсе вам наука, щоб брали сала ще більше, нїж хлїба, а то бач, яке лихо!”

Ото вже стоїмо ми собі хирні, їмо тії грінки. Як ось стала чутка, що Турки йдуть під Очаків. Посилає мене сьвітлїйший з сотнею попереду, а сам мусить би то йти за нами. Поїхали ми та й думаєм собі: „О тепер же мабуть прийшла на нас остатня година!”

Їдем, блукаєм по полю, як неприкаянії. Коли-ж де нї візьмись у степу курява така, наче чия велика панщина почала віяти жито на току в сто лопат. Отсе ж Турки йдуть! Що тут у Господа чинити? Стрілять би то до них, хоч і далеко, щоб почув сьвітлїший та йшов скорійш на підмогу. Так що-ж? поки ще прийде, то Турки нас пошаткують на капусту. А хоч і нї, то як підоспіють наші, то все таки нам лиха конем не обїхати: треба буде стояти з переду, то всї й пропадемо нї за собаку. Що тут у Бога дїяти? Дивлюсь, аж місток над ярком… „Братця!” кажу: „сховаймось під сей місток! Нехай чорти бють ся, а ми пересидим тут лиху годину та й живі до дому вернемось”.

Козаки зараз мене й послухали. Збились у купку коло мене, так як пчоли коло матки. Сидимо; коли ж земля і звідси і звідти гуде, так нїби дві хмари наступають — одна з западу, а друга від сходу сонця. Як зійшов ся ж Москаль із Турками, як стали битись, то — Господи, твоя воля! і родились, і хрестились, такого страху не бачили. А далї чуємо, що Москаль перейшов через місток та й погнав Турка.

От ми тогдї зпід мостка. Дивим ся, аж конї так і грають кругом нас по полю, а Турки, що тріски на дрівітнї, валяють ся купами, а деякі поранені ходять поміж ними і самі не знають, куди йти, бо й сили й сьмілости вже чорт має, а напужані так, як овечки від вовка: що як розжене стадо, то ще довго дурнії стоять, вилупивши очи, по горах, а пастух хоч гукай, хоч не гукай.

„Беріте їх!” крикнув я на своїх: „вяжіть вражих Турків, поки їм дух не одихне! ловіть коней!”

От мої козаки давай їх батовати[6] і набатовали сотень зо дві, і грошей повні кишенї понабирали.

„Тепер же,” кажу, „хлопцї, звернем у бік з дороги та відпочинем трохи денебудь у байрацї, бо може втомились, ганяючись за кіньми; а над вечір вернемось до сьвітлїйшого”.

Так і зробили. А як усе вгамовалось і сам сьвітлїйший вернувсь до лагеря[7], то й ми надвечір причвалали. Приходимо до ґанку, аж він стоїть, з люлькою таки в зубах. Зараз, як побачив нас, так і загнув нам по московськи: „А што ви, хахли?…”

О, цур же йому, як негарно лаєть ся! Овва!

„Та ми отсе прийшли спитатись, ваша сьвітлость, кому віддать на руки плїнних?”

— „Каких плїнних, праклятії чуби?”

„Та отже, бачите, що ми ходили у-в обїзд із своєю сотнею, то як напали на нас Турки, а ми як почали їх стріляти та рубати, то й самих розігнали, і двістї плїнних узяли, тілько шкода, що всї поранені”.

— „А людєй сколька патєряна[8]?”

„Нї одного, ваша сьвітлость! уся сотня, слава Богу, жива й цїла”.

— „Тьфу; праклятії хахли! двєстї плєнних і самі цєлі! Забрать у них плєнних! Пашлї… ґлупії чуби!”

Так нам загнув на прощанє та й відпустив, спасибі йому.

То вже тогдї мої козаки й кажуть: „Який то тобі, пане сотнику, Біг розум дав! Як би тебе не послухали, то всї-б може марне пропали; а тепер, слава Богу, і добичи повні руки, і самі зостались живі й здорові!”

 

——————

  1. Умора та й тільки — комедія та й годї.
  2. Мажа — віз тягаровий (татарський, чумацький).
  3. Родичі — свояки, споріднені.
  4. Рундук — ґанок.
  5. Ребята — хлопцї.
  6. Батовати — вязати (мотузами від коней).
  7. Лагер — обоз, табор.
  8. Патєряна — страчено.