Знов мені́ — наче скри́пка співа́є,
З напівтемряви сяє кришталь,
І твій сміх невлови́мо ховає
І цноту́, і діво́чу печа́ль.
З тихим вальсом, блаженно-фатальним,
Мрія зве́ в темний па́рк — до мети́,
Верби мліють у ко́лі віта́льнім,
І мені́ посміха́єшся — ти.
І цей ва́льс, і ці ру́хи, і зву́ки,
Поверта́ють і ро́ки, і дні.
Я цілу́ю ізно́в твої ру́ки, —
Ми в пітьмі, уві сні, ми — одні.
Бачу очі, як Сонце, як Небо,
Бачу губи, червоні, як кров!..
Буде, досить, доволі, не треба,
Душу знов спокушає любов!..
Вже й кущі — не кущі — добрі феї,
Кожна тінь — рай звелінь і хотінь,
І веду́ть нас звабли́ві але́ї
В незбагне́нну іще́ далечінь...
В звуках скри́пки — весе́лки і грози,
У нестя́мі зліта́ють смички,
І тремтять-миготять верболози,
Й зорі, й небо — у хвилях ріки...
|
