IV.
Був пан Мигуцький, пан богатий,
Хоч на однім селї сидїв.
З якого роду був — не знати,
Та що хлопів тиснути вмів,
Що дер данини безпощадно,
Днї панщини числив прикладно,
Хвилинки не подарував,
Що був богач, громада гола,
То славили пани довкола,
Що добре господарював.
Не раз зимою, як у полї
Нема роботи, а в стодолї
Все зроблено і лїс не тнуть.
Щоб панщини не дарувати,
Він каже, було лїд орати,
А то хлопи в хатах заснуть.
І те сказав, про хлопа дбав він,
Як дбав про коний і волів;
В зимі три вози дров давав він,
Щоб хлоп продроглі кости грів;
Весною хлїбом спомагав він,
Щоб лїтом з голоду не млїв.
Любив, коли був хлоп здоровий,
Прудкий до працї і розмови,
До танцїв, сміхів і пісень;
Та не любив хлопів богатих
Та мовчазливих і завзятих,
А на письменних був огень.
„Хлоп щоб умів орать, косити
І в танцї дївкою носити,
Та „Вірую” і „Отче наш”.
Письма не треба хлопу знати;
Як хлоп почне книжки читати,
Хто буде пану свинї пас?”
І хоч то нїби наставав він
На те, щоб хлоп порядок знав,
Та все таки горівку гнав він
І кожду гінку роздїляв
На кождий нумер у селї:
По стілько ґарцїв, скілько хата
Душ має, хлопцї чи дївчата,
Чи то старії, чи малі.
І кождому за ту горівку
Цїну втягав у інвентар,
Як присний панщини тягар:
Сплати, чи відроби той дар,
А трунок лий хоч на долівку,
Лиш иншому продать не смій!
Був в того пана й арендар,
Що з паном тихую тяг спілку.
Людий музикою у свій
Шинок заманював. Тут люди
Лишали розум, сїряки
І чоботи, дївки — вінки,
А господинї покладки;
Тут війт робив громадські суди,
А Жид лиш цмокав залюбки.
Чи много лїт отак, чи мало
Те панське ремесло цвило, —
Аж раптом в коршмі тихше стало!
Щось на людий таки найшло,
Що почали на панське горе
В якусь задуму попадать.
І роблять панщину, терплять,
І кожде пильне, кожде скоре,
(Як нї — нагайка плечі зпоре!), —
Та якось тихо, мовчки так,
Понуро навіть, мов глубоко
В душі гризе якийсь червяк,
Немов якась таємна сила
Ворушить ся у темній млї:
Скрізь чути дотики її,
Та нїчого не бачить око.
Музика молодим не мила,
В шинок заходять тілько ті,
Кому вже в кров і кість віссалась
Та панська школа. Жид біжить
До пана, плач підняв і галас:
„Нї звідки рати заплатить!”
А пан і сам уже від давна
Ту зміну в людях замічав,
І злив ся, бив, карав, кричав —
Дарма. Вже звільна й сам вбачав,
Що річ се таки не забавна.
Він добре знав, що поки пє,
Співає, робить без упину
Й смієть ся хлоп, так довго є
Похожий він на худобину,
Що вік цїлий в ярмі жиє,
І тїшить ся, як дістає
До паші зерна одробину.
Та як почне він сумувати
І вішать голову у низ,
Над своїм станом розмишляти,
Пораду у людий питати,
Тодї тремти і стережись!
Бо думка, свідомість народа
І однодумцїв тиха згода,
То ворог лютий тих усїх,
Чиє богацтво і вигода
На потї і сльозах людських
Основані. От пан днї й ночи
Над дивом тим усе міркує;
То сердить ся, а то й сумує,
Немов нещастє серце чує,
А далї скрикнув, аж підскочив:
„Тут очевидно хтось бунтує!”
|
