Панські жарти (1919)/V

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Панські жарти (1919
Іван Франко
V
Видання: Нью-Йорк: Українська книгарня Т. Шевченка, 1919.
V.

„Бунтує хтось!” — Мій Боже милий,
Хто в нас тодї не бунтував!
Урядники панів вязнили,
Що революцію чинили;
Пани знов світу голосили,
Що сам уряд попідкупляв
Хлопів, щоб шляхту мордували.
Одні в Жидах вини шукали,
Ті Єзуітів приплели,
А инші знов ширили вісти:
То демократи комунїсти
І емісарії були.


А серед тої колотнечі
Мужик стояв, зігнувши плечі,
Нїмий, слїпий, а всїм грізний.
Бо й як же-ж! Після вікової
Тиші мов ураган страшний
Зірвавсь, і то без нїякої
Причини, й кровію братів
Країну рідну обагрив.

Нї, се аж надто очевидно,
Що тут якась рука брудна
Душі народньої безстидно
Й безбожно в гору підняла
Найдикші страсти, заглушила
Чутя, і тисла і вела
Нетямні руки до удару.

Хоч від тарнівського пожару
Вже рік минув, хоч днї лїчив
Цєнґлєвич в Куфштайнї, Дембовський
Над Вислою в землї десь гнив,
А в Львові голову зложив
На Гицлївській горі Вішньовський,
Проте раз-враз по краю йшла
Якась холодна дрож, трівога
Всї ждали вибуху нового,
Що ранку дякували Богу,
Що ніч без вибуху пройшла.


Немов недужий в лихорадцї
Після тяжкої операції,
У снї й на яві все тремтить,
За леда дотиком зриваєсь,
Не знає сам, чого лякаєсь,
Лиш теє чує, що болить, —
Так край наш по різни два лїта
Тяжкий настрій переживав,
Так конанє старого світа
Важке болючо відчував.

Тай ще одно цїкаве дїло!
Хоч руський люд в страшні ті днї
Нїде не кидавсь до різнї —
(Про Горожану скажу сміло,
Що потерпіли там пани
Найбільше з власної вини,
Що битву почали з хлопами) —
А навіть декуди ставав
І сам панів обороняв
Перед мазурськими товпами.
Проте і в нашій сторонї
Не ласкавійшими очима
Дивив ся пан на христянина,
Нїж у самій Мазурщинї.

Знать думали: що вчора там,
Те нинї може стать ся нам,
Ще й гірш, бо тут ми в чужинї.
Тож дикі слухи не втихали

І всїх в напруженю держали
І у роздразненю важкім.
Мов хмари над селом нависли,
І з них от-от ударить грім,
Так нашій шляхтї в роцї тім
Бунт хлопський не сходив із мисли.

От і не диво, що коли
Такий настрій побачив людський
І вчув, що й коршму почали
Минать, горілки не пили —
„То бунт!” — аж скрикнув пан Мигуцький.
Та хто бунтує? Перебрав
Усїх смілїйших, дотепнїйших,
Що з давна їх на оцї мав, —
Та з них нїхто нїщо такого
Підозреного не зробив,
Щоб міг вину звалить на нього.

Питає, чи не пріїздив
Який комісар? Чи якого
Письма з міста не принїс.
Чи не скликали де громаду,
Не радили таємну раду?
Нїхто не бачив. — „Що за біс?” —
Міркує пан і сюди й туди,
Серед покою мовчки став,
Аж голову схилив на груди.
З натуги дум аж засвистав.
В тім скочив, затремтїв, рукою

Ударивсь по чолї.
„Дурний я!” — скрикнув. — „Я тут стою
І мучусь, бю ся сам з собою,
Хто люд менї псує в селї,
Із за десятої границї
Пронюхую бунтівників,
А бунту сущої криницї
Заткати й доси сам не хтїв.
Найголовнїйший емісар
Під боком в мене бунт готує.
O Sapperment! Warum nicht gar!
Таж се на певно піп бунтує!”