VI.
Старий був, смирний піп у нас,
Іще з тих давнїх мало вчених,
У Луцьку чи в Холмі свячених,
Що то жили й робили враз
Із мужиком, що поглядали
На панський двір трівожно, мали
Для пана лиш низький поклін,
І ненастанно почували,
Що їм чужий, ворожий він.
А пан хоч явно не цурав ся,
Все з далека від них держав ся,
Не сповідавсь, не причащав ся,
А як яке лучилось дїло,
Що змовить ся з попом велїло,
У двір до себе закликав,
Та до покоїв не пускав.
Попам сїльським лиш тілько всього
Було із попуваня того,
Що на ту панщину не йшли.
Ґрунт між громадою держали,
За треби, що хто дав, те брали,
І з працї рук своїх жили.
Не думав певно старовина,
Наш піп, не снив мабуть і сном,
Що надійде така година,
О перед панськими очима
Зістане він бунтівником.
Та довелось!
Вдівцем бездїтним
Богато лїт він жив у нас,
Аж заманулось йому раз
Занять ся ремеслом просвітним.
Хоч сам він не богато знав,
Та як у полї вже робити
Не міг, то щиро забажав
Дїтий хоч читаня навчити.
Не довго й думавши, давай
До себе дїтвору скликати.
Веде їх лїтом в поле, в гай,
Зимою до своєї хати.
І не від разу їх садив
За книжку анї за азбуку.
Чи то тому, що й сам блудив
За мало в книгах, чи судив
Він остро книжную науку.
Він зацїкавлював дїтий
То повістками, то казками,
А головно на сей святий
Великий божий світ — природу
Раз в раз увагу їх звертав.
На кождім кроцї свого ходу
Він щось цїкаве зустрічав,
Про все умів щось розказати,
І вмів до всього навязати
Чи то випадок із житя,
Чи корисну якусь науку.
Умів і кожде він дитя
Розрушать, взяти мов за руку,
Збудувати власні в нїм думки
І визвать власнії уваги
Так що малії дїтваки
Обдерті, босі, залюбки
До нього йшли, мов овечки
До пійла в час лїтньої спраги.
Та річ у тім іще не вся:
Їх до попівської оселї
Не так тягла наука ся,
Як більш гостина в пан-отця,
Оті полуденки веселі
В просторій хатї, за столом,
Де піп і челядь вся гуртом
Немов сїмя одна сїдали.
Свобідно слуги жартували,
А пан-отець мов батько всїм,
Сего впімне, того наставить.
Як що робить, як дїлом править.
А дїти слухають, і їм,
Навиклим дома бачить голод,
Зносити дим і бруд і холод,
І чуть що рана стук в віконце
І крик сїпак: „Ану, чи конче
Вам бука треба? Виходїть!” —
Навиклим бачить невсипущу
Журу батьків і серце рвущу
Одну зітханя пісню чуть, —
Тут, в тім кутку, де все яснїє,
Де чисто, тихо і приютно,
Де слова прикрого не чутно, —
Сам з себе якось ум міцнїє,
Розширюєсь дитяча грудь.
Встають, ідуть в садок, гуляють,
Присядуть трохи відпочить.
От пан-отець читати вчить:
З прутків вербових укладають
Здорові букви на піску,
А далї й книжечку яку
Їм винесе; товплять ся тут,
ЦЇкаво в книжку заглядають,
Знайомі букви пізнають,
В слова знайомі їх складають.
Не знаю, Бог дає мабуть
Усяким людям всякі дари:
Одному ясний, сильний ум,
Що не знаходить в світї пари;
Другому рій крілатих дум,
Що мов орли летять за хмари;
Ще иншим руки золоті:
Що очи бачуть, руки вдїють.
Який же дар дістали ті,
Що так дїтий учити вміють?
Менї здаєть ся, в скарбі тім
Любви найбільш дісталось їм.
Чимало вчителїв стрічав я
В житю, чимало жив з людьми,
А про такого й не чував я,
Щоб так з маленькими дїтьми
Вмів поводить ся, як покійний
Наш пан-отець. І що то був
За празник у селї подвійний,
Як на Великдень хлопцї наші
У церкві складно заспівали,
На крилосї на переміну
Апостол по пунктам читали!
Мов рій у лїтї люд загув,
Мами аж плакали. „Такого
Нїхто від віку в нас не чув!
Чи бач, хлопята! Дармо каші
Не їли! Бач його старого,
Як вивчив!” В радісну, нестрійну
Громаду коло церкви збились
Батьки і стали міркувать,
Як пан-отцю віддякувать
За те. Та поки ще рішились,
Вже з двораків один спішив
У двір, щоб пану все сказати.
Пан сам до церкви не ходив,
Щоб враз із бидлом не стояти.
Скінчилась служба посвятили
Паски, аж ось з двора біжить
Післанець до попа: „В тій хвили
Пан хоче з вами говорить”.
Іде наш піп. В громадї тихо
Зробилось, посумнїли щось,
Почули, що якесь тут лихо
Над ними без вини стряслось.
Гуртом хотїли провожати
Попа, та він їх задержав:
„Не треба пана дратувати” —
Перехрестивши ся сказав.
Пішов. З свяченим і з пасками
Громада коло церкви жде, —
Аж ось по хвилї він іде.
„Христос воскрес! Та Бог із вами!
Чому не йдете по хатах?
Не бійте ся! Нїякий страх!
Пан лиш питав мене, як смів я
Без волі власти заводить
Якусь тут школу? Відповів я,
Що школи зовсїм не завів я,
Лиш так приватно хтїв навчить
Дїтий письма зовсїм без плати.
„Ну, сього я вам заказати
Не можу — згодя каже пан, —
Лиш по добру пораджу вам:
Покиньте се пустеє дїло!”
„Я-б був його й не зачинав, —
Оттак я пану відказав,
Колиб до мене не наспіло
Із консісторії письмо:
Не лиш дїтий в селї навчити,
А й школи, де мож, закладати.”
„Чи так? Ну, се ще ми вздримо!” —
Сказав вельможний, і рукою
Махнув на знак, що вже на днесь
Досить розмови! Йдїть в спокою,
Не бійте ся! А ви, хлопята,
До мене завтра всї на свята!
Ну, йдїть! Громадою такою
Не стійте тут! Христос воскрес!”
|
