Панські жарти (1919)/VII
| ◀ VI | Панські жарти VII |
VIII ▶ |
|
І почалось від того дня
Поміж громадою і паном
Глуха, постійная війна.
Сеж перший раз та вість прийшла нам
Що пан у свойому селї
Чогось то зборонить не сміє.
А то ми ось віки цїлі
Жили й мов жито на рілї
Туди хилились, відки віє
Могучий вітер панських слів.
Хлоп і подумати не смів,
Щоб проти панського бажаня
Робити щось, а як не міг
Знести неволї та знущаня,
То кидав все, в чужину біг,
Лишаючи дїтий своїх
Іще на більше горюваня.
Аж враз — „Не можу зборонити!”
Значить, є щось таке над ним,
Чого і він боїть ся, чим
Йому не вільно погордити.
Почувши се цїла громада
Немов на ново віджила.
Ще в свята по хатах ішла
Оживлена, гуртова рада.
„Нам треба всїх дїтий учити.
Пан нам не сміє зборонити”.
Оттак відважно гомонїли
Ті, що ще вчора так тремтіли.
„Нам треба школу завести!
Або-ж то ми такі послїдні,
Що мусять наші дїти рідні
Ярмо таке по вік нести?”
Та нїщо крити шила в місї —
Знайшли ся старші, розважнїйші,
Що вцитькувати принялись.
„Чого ви так розрешетились?
На память слово те навчились:
„Не сміє”. От чекайте лиш,
А він посміє вам! От красше
Мовчіть, щоб грішне тїло ваше
Не мусіло відповідать
За ваш нерозум!”
Посумнїли
На тую мову смільчаки.
У многих ще таки свербіли
Від панських буків синяки.
Та годї знов було ховать ся
Не бувши в лїсї від вовків.
От і прирадили удать ся
До города і розпитать ся
В комісаря, щоб він повів,
Чи можна буть громадський школї
В селї без панової волї?
Комісар Нїмець був у нас,
Немолодий уже панисько,
Смішний такий. Було не раз
В село заїде в пізний час, —
В двір не заїде, хоч як близько
А все до хлопа. Кисілю,
Борщу, вареників, логази
Поїсть, балакає „Люплю
Я руська кльопа, — було каже. —
Я руські клїп їм тесять лїт,
І полюпив вас! Топрий лют,
Та кепськії пани оттут.
То кльопіт. Я вам повітаю:
Як пан вас путе туше тис,
То мене йтїть, я вше то знаю,
Такі йому контуші скраю,
Шо путе з злости пальцї хрис”.
Не знаю, за що, але люто,
Усею кровю, всїм нутром
Він не любив панів, мабуть-то
За те, що сам не вмів в їх тон
Попасти, чув себе між ними
Чужим, мов сирота яка.
Вони-ж на нього з висока
Глядїли й жартами бутними
Принижували бідака.
А то по тихо ще шептали,
Що мав оказію таку,
Що раз пани йому нагнали
І стиду й болю і ляку.
Була се вість мабуть правдива,
Що пан один із добра-дива
Йому за пів бутельки пива
Трохи не вкоротив віку.
Він ще в молодших був лїтах,
Що йно авансу дослужив ся
І все з панами руку тяг,
Бо до одного приблизив ся,
В якого донечка була
Не одиначка, та вродлива,
При тім весела і жартлива,
До нього зовсїм не спесива,
Оттак фіґлярочка мала.
Комісар пана добре знавши,
Не раз у нього, побувавши
За дїлом з разу, а по тім
І прошений як гість у дім,
Не раз з паннами забавляв ся,
І хоч поважно все держав ся,
Манюсї якось раз признав ся,
Що рад би цїлою душею
Її побачити своєю.
Манюся з легка запалїла,
Всміхнула ся і занїміла,
А по тім стиха відповіла:
„Pomów pan z mamcią!” — і пішла.
Комісар сам був у покою.
По хвилї ступою тяжкою
Панї добродїйка війшла.
„Wiem, to pan ma się do Maniusi.
To bardzo dobrze, ale musi
Pan z ojcem mówić, bo bez niego
Nie decyduję sama tego.”
За пів години вже сидїв
Комісар в пана в кабінетї
І дожидаючи глядїв
На гостий, що обсївши стіл
Сидїли мирно при лябетї.
Сидїв і ждав зо дві години,
Аж по закінченю гостини
Пани розїхались. Тодї
Пан дїдич до слуги озвав ся:
„Ану Михайле, тут постав ся!
Бутельку пива принеси,
Дві скланки й кусень ковбаси,
А по тім дай до стайнї знати
Там до стаєнного Гриня,
Щоб комісарського коня
Казав негайно осїдлати!”
Слуга сповнив, що пан велїв.
Пан дїдич весело присїв
Біля комісаря й почав
Балакати про се й про теє.
Комісар слухав мовчки, ждав,
А пан знай пива доливав,
Але про дїло те слизькеє,
Яке комісар розпочав,
Він анї слова не згадав,
Допили пиво, в тім слуга
Донїс, що кінь уже готовий.
Пан дїдич чемно наляга:
„No pij pan jeszcze do połowy!”
Комісар випив і устав
І помовчавши запитав:
„No, jakże pan dobrodziej myśli
W tej sprawie, co mówiła pani?”
„O proszę, proszę, towar tani!
Dziś jeszcze, teraz zaraz w nocy
Zarządzę wszystko, co w mej mocy,
Byśmy na dobre oba wyszli”.
І більш не кажучи нїчого
Комісаря аж до самого
Коня провів і підсадив,
По плечех поплескав приязно,
Потім щось муркнув невиразно,
І моментально, без полики
Кропиви корчик невеликий
Під хвіст коневи вгородив.
„Ну, прощайте! В ласцї Бога!
Щаслива, пане вам дорога!”
Сказав і свиснув. Кінь рванув,
Підскочив і в ґальоп пустив ся.
А пан комісар не хрестив ся,
Не дякував і не прощав ся,
За шию лиш коня вхопив ся.
І вихром із двора помчав ся.
Мчав, поки мчав по рівнім полю,
Та як притрафив ся рівчак,
З коня звалив ся неборак
І тут зомлїв з тяжкого болю.
У ранцї там його знайшли,
До міста возом відвезли.
Тяжкую перебув горячку
І довго ще терпів від кольки,
Кахикав потім лїт із пять,
Зарік ся більше не сїдать
Нї на коня, анї на клячу,
Й не залицяти ся до Польки.
І від тодї на всїх панів
Нетайний і завзятий гнїв
Комісар мав у своїм серцї.
На панський не ступав поріг,
За те з панами де лиш міг
Зводив він юридичні герцї.
А був він у циркулї сила,
Трохи не старостї рівня.
І не було такого дня,
Щоб рук його не доходила
Якась замотана й немила
Панів з хлопами колотня.
Тому не дивота, що много
Панам давав ся він в знаки,
І за порадою до нього
З всїх сїл ходили мужики.
І що то вже пани робили,
Аби позбути ся його!
До ґубернатора ходили,
Писали скарги, голосили,
Що люд бунтує, що свого
Пани непевні, що готові
Хлопи вже до розливу крові,
Не хочуть панщини робить.
Та всї ті скарги пропадали,
Комісаря не підкопали,
Нї навіть не могли сплямить,
Бо весь округ спокійний був;
Саміж пани в ґубернськім світї
Являлись в кепській кондуітї,
Комісар анї в вус не дув.
Так от до нього то вдались
Селяни наші. Аж підскочив,
Коли почув, що наторочив
Наш хлопський ум. „Путуйте лиш!
Не пійтесь! Най лиш пан стріпує
Вам поронити, то почує
Таке, якого ще не чув.
Путуйте! Тож цїсарська воля,
Шоп в коштій весї пуля школя,
Шоп коштий кльоп письменний пув”.
Отсї слова були для нас,
Мов спраглому вода погожа,
Немов правдива ласка божа
В село зійшла. Народ нараз
Почав сходить ся, розмовляти,
На школу вже й складки збирати,
Мов пана й в світї не було.
Гай, гай, та швидко ми почули,
Що через рів та в рів стрибнули!
Дізнав ся пан, про що село
Загомонїло. Двацять чільних
Провідників, не сказав нї-гич,
А лиш по черзї простирати
Велїв і кождому влїпляти
По двацять солених палиць.
По тім сказав: „А що то, чую,
Що школу вашмосцї будують?
Що-ж, гарно! Й дальше так робіть!
Вже почали збирати складку?
Так се від мене вам завдатку.
Чи може мало ще? Скажіть!”
Слова ті з усміхом крізь зуби
Цїдив він, але враз поблїд,
Весь задрожав, сцїпились губи,
В очах заблис зловіщий світ.
„Га, хами! — крикнув він, — гадюки!
Вам школи треба? Знаю я,
Куди ви гнете! Не азбуки,
Вам волї хоче ся! Змия,
Не хлоп! Мовляв: письма лизну,
То хто тодї на панщину
Мене посміє гнать? — Ідїть!
Не попадайте в мої руки,
Бо лихо буде! Лиш їй Богу,
Як що про школу ту дурну
Ще раз почую, то такого
Вам всиплю бобу солоного,
Що замакітрить ся вам світ!”
Та помилив ся пан сим разом:
Гадав побоями злякать,
А роздразнив ще більш. „Згибать,
То згинем!” — стали всї кричать, —
„А не уйде йому се плазом,
Не зречемось ми правди свої!”
І зараз скаргу подали
За самовільнії побої
На пана. З уряду пішли
Допроси. Пан кричав, казив ся,
Та вже на буки не щедрив ся.
От так ми й школу завели.
Та тут наш клопіт не скінчив ся.
Прийшлось учителя шукать,
Бо піп не міг сам постачать.
Та що ми згодимо якого, —
Пан незабаром шасть-не-прасть
То до рекрут його віддасть,
То перемовить та до свого
Двора візьме, то налякає
Погрозами, то посилає
Своїх людий в шкільні години,
Щоб школї пакости робили,
Дїтий щоб гнали в панський сад
Хрущі, гусїльницї збирать.
Та й ми теж пану не спускали,
Все до циркулу скарги слали;
Комісар нам в пригодї став.
Чимало пану досолив він,
Тай в пану-ж ворога нажив він,
Бо той за все вину складав
На „Шваба”. Довго клекотїла
Вражда між ними, аж схотїла
Недобра доля раз закпить:
Звела їх враз в чужому домі.
Уздрівши Шваба, пан в ту мить
Прискочив, руку відвернув,
І поки здержали знайомі,
Комісаря в лице ливнув.
Скандал зробив ся, і не знати
Як здужав пан його замняти,
Але комісар не забув
Образи, ждав пори, хилив ся,
І таки за своє помстив ся,
Та так, що пан ще гірш почув.
Оттак два роки колотилось,
А тим часом в селї змінилось
Чимало. Арендар старий
Умер, настав якийсь новий,
Та хитрий з біса. Він то пана
Підмовив — своїм громадянам
„Одно, що будуть більше пить,
А друге те: громада пяна
Не буде й бунтів підносить”.
І справдї в ті жидівські сїти
Людий попало ся досить,
А Жид у коршмі сюди й туди
Підпитим клепле: „Стид вам люди!
Піп водить вас усїх за ніс.
На що вам в школу слати дїти?
На що вам з паном задирать ся?
Що при тій школї упирать ся?
На що вам школа? Хай їй біс!”
І от поволи почала ся
Зараза з коршми й потягла ся
Із хати в хату. Не було,
Вже згоди в радах та як перше,
Ба вже й дїтий чим раз то менше
Ходило в школу. Все село
Якесь нїме, понуре стало,
Лиш співом пяним знай лунало
Та панщини ярмо тягло.
Здавало ся, що благородне
Оте зворушенє народне
Пропало, порохом пішло.