Панські жарти (1919)/VIII
| ◀ VII | Панські жарти VIII |
IX ▶ |
|
Аж враз нї з сього анї з того
В селї щось стало ся нового:
Урвав ся спів, шинок спустїв,
Всї люди якось посумнїли,
Понуро мовчки ще терпіли,
Та пан від разу зрозумів,
Що не добром се пахне. З разу
І догадать ся він не міг,
Як і відки се заразу
Навіяв біс якийсь на всїх.
Та певний того, що нїхто ту,
Хиба лиш піп один бунтує,
Почав розвідувать і чує
Ось про яку попа роботу.
Де тілько траплять ся хрестини,
Чи похорони, чи родини,
Чи так в село де для гостини
Попа запросять, за столом
Усюди йде одна розмова:
„Пора вам, дїтоньки, з шинком
Розстати ся! Побійтесь Бога!
Горілка зводить вас з ума.
Горілка, то чортівська справка.
Себе жалїйте! Йде зима,
А в хатї і чобіт нема,
А Жид нассавсь уже як пявка!
„Хоч на дїтий своїх глядїть!
Голодні, голі, хорі, темні!
Що вийде з них? Тепер же світ
На світлї, не на тьмі стоїть.
Вже не досить ті скиби землї
Перевертать, а треба вміти
З людьми по людськи гомонїти,
Не дать кривдить себе нїяк,
Стоять за себе й за громаду.
А як же дасть собі пораду
Невчений, темний, ще й піяк?”
Ба деякі з двірнї казали,
Що в церкві деколи бували,
Що й там на казанях раз в раз
Піп про тверезість промовляє,
Шинки, Жидів, горілку лає,
І каже, що вже крайнїй час
Зовсїм її покинуть пити.
Пан став на місцї мов прибитий
Почувши се. „Ось як воно!
Зовсїм пора покинуть пити!
По щож менї її палити?
Чи маю може свиням лити?
Попу мабуть се все одно,
Та не одно менї, о нї!
Се-ж бунт! Таж він в мою кишеню
Виразно засуває жменю!
Таж він підкопує менї
Найлїпший дохід! Ей, паноче!
Сего терпіти й чорт не схоче!
Насихмісць тут попа призвать!”
І ждучи скорою ходою
Ходив у злости по покою,
Плював, сїдав, вставав опять.
Прийшов панотчик, поклонив ся
І близь порога зупинив ся,
В руцї держачи капелюх;
Глядїв трівожно та несміло;
Обличє зблїдло, побілїло,
Мов весь уйшов аж в пяти дух.
З гори, мов на собаку буру,
На ту непоказну фіґуру
Пан марсом своїм поглядїв,
І сплюнув, вільною ходою
Пройшов два рази по покою
А піп стояв, мовчав, тремтїв.
В кінцї пан звільна наблизив ся
І аж над самим похилив ся
І різко, остро запитав:
„Єґомосць, чи ви дурнем стали
Чи з роду розуму не мали,
Чи вам дурниць хто нашептав?
Чого ви шию самохіть
Все пхаєте менї у сїть?
Хиба на те вас ваші власти
Попом поставили ось тут.
Щоб ви напроти мене люд
Підбурювали до напасти
І вчили панську власність красти?”
Піп аж до долу похилив ся
І весь тремтїв, перехрестив ся,
Та пану в очи все дивив ся.
„Се ясне пану набрехали”. —
Сказав несміло.
„Набрехали?
Хто, що, по що? Чи се брехня,
Що ви приватно з амбони
Хлопам розводите андрони
І всюди клеплете що дня,
Щоб кинули горілку пити?”
„Се правда”.
„Ну, а як хлопня
Послухає сих слів, то що
Менї з горальнею робити?”
„Се не моя річ”.
„Отож то!
Не ваша річ! А підтинати
Мій дохід, хлопа бунтувати,
То ваша річ?”
„Дарують пан,
Роблю се не по своїй волї!
Роблю те, що духовний стан
Менї велить. В те, що на полї,
В коморі, хатї і стодолї
Хлоп робить, не мішаюсь я.
Та дбать про душі їх, вести
В житю їх шляхом чесноти,
Се, прошу пана, річ моя”.
„Е, тере-фере, моцюмпанє,
Усе те, се пусте ґаданє,
А я кажу вам раз на все:
Най про тверезість ту пустую
Від вас і слова більш не чую
Нї я, нї люди! Киньте се!”
„Я-б радо кинув ті історії,
Я-б навіть був не починав,
Колиб виразний не дістав
На се наказ із консісторії”.
„Се що у біса!” — крикнув пан,
І скочив, наче приск в холяві
Почув. — „Пралати ті плюгаві
Задумали мабудь наш стан
Пустить з торбами! Покажіте
Менї сей наказ! Боже-світе,
Та я їм ним кінця дійду!
Не пожалїю вже видатку,
В ґубернїї припну їм латку,
А то й до цїсаря піду!”
„Я наказу із консісторії
Не можу дати, — піп сказав, —
Він посилав ся по курсорії,
Я й нумеру не записав”.
„Га, попе! — скрикнув пан сердито, —
Ти брешеш! Аж тепер відкрито
Твою брехню! Із консісторії
Не було жадної курсорії,
Котраб наказувала се.
Бо знай, усї курсорії ті,
Дяк під загрозою менї
Все до прочитаня несе.
Так от який ти! Тут і сам
Неправні, бунтівничі речі
Говориш раз у раз хлопам,
А криєш ся за власти плечі!
А як він мов святий зложив ся!
„Яб того й не розпочинав!”
Постій-но „будеш ти ще знав,
З ким ти так хитро зачепив ся”.
Та дивно, голос той сердитий,
Вразливі, прикрії слова,
Що, бачилось, к'землї прибити
І похилити й принизити
Старого мусїли попа,
Зовсїм аж навпаки неначе
Сердезї духа додали.
Він випростував ся, тремтяче
Обличє заяснїло, око
Зустрілось з панським. Він глубоко
Вклонив ся і сказав: „Коли
Я провинив що проти права,
То щож робити, відповім!
Роблю лиш те, що божа слава
Менї наказує. Я стою
Вже в гробі одною ногою.
Мене не тикає зовсїм
Грізьба нїяка нї обава,
Сумлїнє в мене понад всїм”.
Сказавши се ще раз вклонив ся
І звільна, тихо віддалив ся.
Пан аж зубами скреготав.
„Постій же, попе! За ту штуку
Ти ще мою почуєш руку!”
Раз-по-раз люто він шептав,
І кляв і слав старого к'дїдьку.
Та вгамувавши ся крихітку
Він прибирать став у думках,
Як справдити свої погрози, —
І з лютости трохи що сльози
Не виступали на очах,
Коли побачив, що попови
За ті науки та промови
Не так то легко що зробить.
У консісторії просить,
Аби попови заказали,
Взяли його, або вкарали, —
Те пана якось не кортїло.
Чи до циркулу заносить
На нього скаргу? Там і мови
Нема про те, щоб виграть дїло.
Таж там комісар, що й послїдну
Сорочку радо-б з нього здер!
„Нї, — думав, — лиш одну тепер
Дорогу бачу відповідну:
До Львова їхать! Там і так
Контракти, сойм постулятовий,
Забави… Продамо ріпак,
От і знайде ся гріш готовий.
І жінка троха погуляє, —
Давно вже бідна нарікає,
Що дома із нуди засхне.
Ну, то й піду я особисто
До ґубернатора і чисто
Все розповім, — часто тут гостив,
Ще як у Самборі служив
Комісарем. Постійте, хами!
Чекай ти попе! Буде з вами
Не те! Я спражу вас на схаб!
І вже вам певно не поможе
Нї просьба, плач, нї „Святий Боже”,
Нї сей беззубий, клятий Шваб!”