IX.
Поїхали пани до Львова,
Аж закурила ся дорога.
І знов в людий підняв ся дух,
Немов якась гнетуча змора
З села уйшла. Хоч то від слуг
Прийде ся завтра більш нїж вчора
Терпіти, то така то вже
Людська натура — зміни хоче!
По яснім дни бажає ночи,
Одного довго не знесе.
Нехай хоч гірше, лиш би инше!
А без панів, то хоч і більше
Докучить панщина, та знов
В хатах, на вулицї немов
Говориш, дихаєш вільнїйше.
А тим часом піп не дрімає,
Все про тверезість научає
Та до присяги притягає,
Горілки щоб зовсїм не пить.
Люд з разу слухає, мовчить.
Всім якось дивно виглядає,
Як можна хлопови не пить?
А деякі лякались таки,
Щоб пан не змусив їх ломать
Присягу. „Хто то може знать, —
Мовляли тії небораки, —
Ануж в інвентарі стоїть,
Щоб мусїв хлоп горілку пить?”
Що піп толкує — все дарма.
Присяга, бач, страшнеє дїло!
Погубиш легко душу й тїло.
Побачив піп, що так нема
Ладу, на инше догадав ся,
І до комісаря удав ся,
Щоб він заглянув у село.
Комісар аж не знав де сїсти,
Коли такі веселі вісти
Почув. „Я зо! Отак пульо
Тавно вше трепа вам сропити!
Ваш топрий, щирий, тихий лют,
Та поки путе вутку пити,
Vergeblich путе всякий трут”.
З попом комісар зговорив ся,
Коли і як і що зробить,
І на почесне розщедрив ся,
А тайком певно рад був досить,
Що пана добре се підкосить,
Як хлоп покине „вудку” пить.
От раз в недїлю по відправі
Люд з церкви рушив виходить,
А господарі по звичаю
На цвинтарі стояли з краю
Новин громадських всї цїкаві.
Аж зирк, близь церкви на зарінку
Враз комісарську однокінку
Пізнали всї. Він сам садить
До нас у мундурі, при шпадї
Прийшов, вклонив ся всїй громадї.
„Ну, як ся маєте? Сторово?”
„Спасибі, пане!”
„Но, но, но!
Я маю сльово вам отно,
Отно таке маленьке сльово
Сказати. Тут єкомосць ваш,
Як чую, вам ховорить тутки,
Шоп ви зарік ся пити вутки.
То є барс пєкно. Лиш кураш!
Лиш смільо! Чую, ви поялас,
Шо пан наропить крик і халас?
Nix draus! Най спропує ропить!
Ви тумала, шо пан вас моше
Присилувать горілку пить?
Nix draus! Не пійте ся! Хрань Поше!
Я вам кашу: цїсарська воля
Така, шоп кльоп товолен пув,
Шоп тосить мав хутопи, поля
І шоп то школи ся хорнув!
Наш цїсар — слухайте лише! —
Вас хоче вільними сропити!
А як путете вудку пити,
То скаше: „Ей, той лют іше
Не варт свопота!” Сросуміла?
Ну, йтїть тепер до свого тїла!
Ропіть як снаєте! Ade!”
Сказати вам не маю сили,
Яке вражінє ізробили
Отті слова на всїх селян.
„Сам цїсар нам не каже пити!
Нас хоче вільними зробити!
Що нам тепер шинок і пан?”
Мов грім прогоготїв селом.
Нїхто не йшов обіду їсти
Мов опянїли всї від вісти,
Що воля близька. Всї валом
Враз на попівство повалили,
Убогу хату пан-отця
Мов рій шумливий обступили.
І вже не чуть було слівця,
Що хто казав, лиш клекотїло
Гуртом: „Пан-отче! Воля! Воля!
Ми будем вільні! Проч недоля!
Проч панщина! І душу й тїло
За цїсаря, — він волю нам
Дає! Кажіть у дзвони бити!
Ходїть присягу проводити!
Ми всї, старі й малі від нинї
Присягнем Господу і вам
До віку нї цяти не пити!
На волю хочем заслужити!
Ходїть, пан-отчику єдині!”
Зблїд панотець. Злякав ся бідний,
Не знав, що стало ся з людьми.
Та радість, крик той однозгідний
Свідчив, що вже на правду ми
Йдем не по „жартовій дорозї”.
Про жадну волю він не знав,
Натомісь пан йому нагнав
Чимало страху, а в погрозї —
В ґубернї, в цїсаря самого
Шукати права проти нього —
Він бачив справдї щось страшного,
Бо бідолаха добре знав,
Що перед паном він збрехав,
Що з консісторії не було
Такого наказу, щоб вчить
Хлопів тверезости і навіть
Їх до присяги приводить.
Старече серце добре чуло,
Що як би добре пан завзяв ся,
То міг його біди набавить,
І що там в Юрі б не озвав ся
За ним нїхто, противно — власть
Духовна перша кине камінь
На „незаконную” його
Роботу на глум. Так ось чого
Злякавсь старий. Нехай ще нинї
Щось справдї лучить ся в народї,
Пан не питати ме, чи винні
Такі причини або инні,
Що вибух непорадків пламінь,
А скаже: „Винен піп тай годї!”
І бідному попови амінь.
Опершись обома руками
На паличку мовчав він. Довга
Була та хвиля, поки втих
Безладний гамір юрб сїльських.
В кінцї промовив він: „Що з вами?
Гей, дїти, дїти, бійтесь Бога!
Що се ви робите? Яка,
Де, відки воля вам приснилась?”
„Нї, не приснилась, — відклика
Народ, — а справдї обявилась.
От пів години ще нема,
Як пан комісар власним словом
Сказав нам! Людям урядовим
А чейже не брехать?”
„Ага!
А щож таке сказав вам? А?”
„Сказав нам те, що й ви панотче,
Аби горілки нам не пить;
А ще додав, що цїсар хоче
Нас — каже вільними зробить”.
„Ну, і що більш?”
„І більш нїчого”.
„Дурні, дурні! І ви так з того
Утїшились? От барани!
Що цїсар хоче — милий Боже! —
Се ж певно! Але чи він може?
Чи зараз може? Жди небоже!
Та ви-ж подумайте самі:
Хто має в хатї три сини,
Всїм трьом рад долю запевнити,
То годї враз всїх трьох женити,
Бо всїх не міг би обдїлити
І сам лишив ся б ще в зимі
Без хлїба. Так то і в державі
Цар-батько. В нього три сини:
Хлоп і військо і пани,
Усї цареви рівно милі,
Бо всї однако царській славі
Допомічні й державній силї.
Тож робить цар для них що може.
Та всего годї враз зробить.
Вам волю дати було б гоже,
Та хто там зна, пани би може
Тодї схотїли бунт вчинить”.
„Що? бунт? Нехай лише рухнуть ся,
То й чорт не взнає, де дїнуть ся!
Торічнїх мало їм запуст?[1]
„Ну, бачите, які ви дїти.
Як мало вмілиб ще цїнити
Ту волю, коли з ваших уст
Такі погрози йдуть. Нї, милі,
Ви не дуфайте своїй силї!
Не мести, не різнї від вас
Жадає цїсар! Вашу долю
Йому довірте! Він вам волю
Дасть певно, як настане час.
А криком, шумом — вірте, любі! —
Ви ворогів своїх лиш днесь
Укріпите і попретесь
Самі на стрічу власній згубі”.
Похнюпились і посумнїли
Хлопи, не любо знать звелїли
Слова ті в їх ухах, та щож
Робить? Правдиве, хоч не гоже
Те слово: цїсар дав би може
Їм волю, та хто зна, чи може?
Похнюпились і посумнїли,
А многих таки ще свербіли
На тїлї панські канчуки,
І власна шкіра знай шептала:
„Не будь ти, брате, надто смілим,
Поки ще чорного на білім
Нема, що ми не кріпаки!”
І вся громада застогнала:
„Так щож, панотче, нам робить?”
„Щож, дїти? Господа молить,
І тихо бути, смирно ждати,
Чей то недовго вже прийдесь!
Нїкому й слова не казати
Про те, що вам комісар днесь
Сказав”.
„Ну, добре най так буде!
Але горілки вже нї в рот!
Рад цїсар знать, що ми за люде,
То ми йому й покажем! От!
Ще нинї, зараз ми готові
Тверезість вічну присягти!”
„Дай Бог вам встатчити ся в слові,
Покуси всї перемогти!
Та се не так то легко, дїти!
Присяга, дїти, то не жарт!
А знаєте ви, що зробіте?
Отсе Пилипів піст надходить.
Шлюбуйте кождий сам собі
Не пити, в згодї і любові
З усїми жити, кривди й шкоди
Не памятать і не робить,
Перемагать покуси вражі
І терпеливо все зносить,
Що Бог нашле за блуди наші.
„А там перед Різдвом святим
Хто чути ме охоту й силу,
Відбуде сповідь, а за тим
Присягу зложить Богу милу.
Так, дїтоньки, отсе ще вам
Два місяцї тяжкої проби.
Перенесїть її так, що би
Готовим, чистим можна нам
Вступити в новий рік. Хто знає,
Що той рік новий приведе?
Тож хто присяги з вас бажає,
Най в новий рік у церкву йде!”
Громада хвилю помовчала,
Потім вклонивши ся сказала:
„Най буде й так! Ми пристаєм!
І ще терпіти мем злу долю,
Але нехай нас ріжуть, колють,
Горілки більше вже не пєм!”
|
