X.
Кінчив ся сорок семий рік
Погідно, ясно. Снїг глибокий
Замерз, стояв твердий як тік;
Підгірські річки і потоки
Мороз стояв ледом аж до дна;
Тріщали дерева з морозу,
І знаходило ся що дня
В снїгу замерзлу пташку божу.
Кінчив ся сорок семий рік
Твердим віщованєм: здавалось,
Що твердо, непохитно в вік
Стояти ме той лад поганий,
Що нам до крови вже допік.
За гори сонечко ховалось,
Коли почув ся в нас дзвінок,
І з за горбочка на місток
Мов вродили ся панські санї.
Завиті в коцах та футрах
В село вертали пан і панї.
Дзвінок і вид той по хатах
Рознїс якийсь невільний страх,
Мов курят страх при видї канї.
Селом скрізь чутка розійшла ся.
„Що то за вісти він привіз?
Де був так довго? Чи занїс
На правду скаргу ін на нас
До ґубернатора? Що згодом
Пан ґубернатор відказав
Йому?” — Так шепотом несла ся
Глуха трівога між народом,
І кождий гнувсь і лиха ждав.
І в панському дворі в тій хвили
Усї серця трівогу били,
Йшла суєтня та біготня.
Блїда, задихана двірня
Металась мов в окропі муха,
Бо кождий чув в покорі духа
Гріхів не мало за собою
І нишком всїх святих благав:
„Загородїть йому лускою
І очи й уши, щоб не взнав!
Ще лиш сей раз, сей раз послїднїй!
Буду наймав служби й обіднї,
Щоб лиш сей раз я не пропав!”
А пан понурий і похмурий
Приїхав, якось наче вовк
Глядїв, змарнїв щось і пожовк,
Чи то його так міські мури
Зіссали, чи грижа яка?
Роздяг ся, хвилю по покою
Ходив, по привичцї рукою
Помахуючи, мов би в нїй
Держав рукоять канчука.
А далї дзвоником в покій
Покликав він льокайчука.
„Най тут пан ржондца зараз стане!
Бігай! Та стій, чекай, балване!
Як пана ржондцу сповістиш,
Біжи, арендаря приклич!”
Прийшов пан ржондца. „Що чувати?”
„Вельможний пане, все гаразд!
Пшеницю й жито, як Бог дасть,
За тиждень будем чисто мати
В засїках. З двацяти телят,
Що вродили ся сими днями” —
„Ну, гарно, гарно, мій коханий!
Про се і завтра ще оба ми
Помовимо. Тепер я рад
Дізнать ся, що в селї чувать,
Як ви мирились тут з хлопами?”
„Бог милував, не було лиха.
Громада стала смирна, тиха,
Робили добре. Гріх би був
Жалїтись”.
Губи пан віддув,
Неначе був нерад тій вісти,
І по покою похожав.
Тим часом ржондца продовжав:
„От лиш з тим вирубом нїяк
Не можем до кінця долїзти”.
„З яким се вирубом?”
„Червяк
Зачав часть лїса лїтом їсти,
То пан казали вирубать”.
„Щож? Ви хиба ще не скінчили?”
„Та нї. Тут много ще занять
Було при домі, многі люди,
Що були винні, відробили,
А иншим тра було за труди
Платить, щоб молотьбу кінчать,
То й годї було в лїс післать
На раз богато рук. Ще перше
Рубали де що там, тепер же
Морози впали” —
„От се так!” —
Аж скрикнув пан і мов буряк
Почервонїв. — „Аби ті хами
Не простудили ся, хрань Боже,
То най червяк весь лїс мій гложе!
Ну, гарно вашими руками
Дороблюсь я! Їдїть, я там
Прийду і все огляну сам”.
І гордо пан махнув рукою,
А ржондца низько поклонив ся,
І смирно вийшовши з покою
Почухав ся і зажурив ся.
„Побачимо погану зміну!…
Розлютивсь пан наш не на жарт.
Десь там йому натерли хріну
Не будь якого! З жадних карт
Анї з гостин, хоч програвав він,
Таким недобрим не вертав він”.
Та дужше ще старий похнюпивсь
І дужше ще засумував,
Коли побачив, як поспішно,
Мов кіт облесно, мов пес втїшно
До пана Жид чимчикував
„От панський вірник! Сей Іюда
Не дармо пильно так біжить!
Когось то тра оклеветати,
Комусь то хоче ся облуда
Під ноги камінь підложить!
Ну, тай далеко ж пан заїде
Із Жидом в парі! Будем ждати,
Що з того вийде. Та мабуть,
Що не побіди, але біди
З жидівських нашептів прийдуть”.
А тим часом зігнутий в двоє
Уже до панського покою
Жид незастукавши війшов.
Пан при вікнї стояв, і довго
І не оглянув ся, немов
Не чув нїчого. Жид при входї
Стояв, все кланяв ся й мовчав,
А пан усе запримічав
В маленьке зеркальце. Чимало
Минуло хвиль, — все кланявсь Жид,
(Він знав, чим пану догодить!)
Аж врештї пану смішно стало.
Він обернувсь.
„Ну, годї, годї!
Мій Мошку, спина заболить!
Ходи сюди! Досить стояти!
Сїдай, розказуй, що чувати?”
„Ох, зле чувати, ясний пане!
Вже швидко нас зовсїм не стане”.
„Ого, а як се?”
„Чули пан?
Хлопи збунтовані до разу.
Весь піст анї один Іван
Не пив горівки! Як заразу
Минають коршму! Ох вей, мер,
Я вже зруйнований тепер!”
Всміхнув ся пан. „Ну, ну, мій Мошку,
Бог ласкав, ще не так то зле,
Коли ти файний, що й але,
Зовсїм не схожий ще на дошку!”
З тим словом поплескав пан Мошка
По круглім, повнім животї.
„Ох, ясний пан жартують трошка!
Та нї, тепер часи не ті!
Вже нас як пару непридалих
Патинків кинуть на смітник!
Чи чули пан? Тутешнїй ґалех
Вже збунтував усїх хлопів!
Чи чули пан? На завтра в них
Вже постановлено: як тільки
Скінчить ся їх церковний спів,
То всї присягнуть від горілки”.
„Що? Завтра!” — люто крикнув пан,
І схопивсь мов сидїв на тернї. —
„Що, піп? Він ще свої химерні
Думки не кинув? Я їм дам!
Der Teufel drein! Стара катряга!
Так завтра, кажеш ти, присяга?
Постійте, я заграю вам!”
„А знають пан, — торочив далї
І кланавсь Жид, — хто се вчинив.
До того руку приложив?
Ох, ох, тяжкі часи настали!”
„Ну, хто, скажи!”
„Хлопи казали,
Що пан комісар приїзджав,
Край церкви казанє казав,
Що цїсар хоче волю дати
Хлопам, і жде лиш, щоб усї
Горілку кинули вживати.
Ох, тут в селї у тім часї
Такий був крик і бунт завзятий,
Що я вже думав утїкати”.
„Так? А мій ржондца про отсї
Подїї не сказав нї слова
Менї. Ну, добре, будем знать,
Чию як вірність оцїнять.
Спасибі, Мошку! Я до Львова
Як стій все пишу. Ти ж тим часом
Поміж хлопами викрутасом,
Всю правду вивідай як слїд!
На все про свідків постарай ся,
А завтрішнього не лякай ся!
Ще ж не перевернув ся світ,
Щоб піп узяв мене під ноги.
Вже ми їм тут притремо роги!
Лиш тихо, справно!”
„Буде ґіт!” —
Сказав, вклонивсь і вийшов Жид.
|
