XI.
Ще сонце ясне не сходило,
Ледво на днину зазоріло,
І спало в тьмі село, коли
З дзвінницї дзвони загули
І на всеночне люд скликали.
Від дзвонів гомону кругом
В хатах будили ся, вставали.
Немов зірки віконця сьяли,
А далї звільна повагом
В кожухах і шапках смушкових,
В великих чоботах пасових
До церкви люди потягли.
Далеко чутно, як скрипить
Замерзлим снїг під їх ногами,
І пара з віддихів клубами
Немов із коминів бухтить.
У всїх на вусах мов ігли
Понамерзали в одну мить.
Ідуть купками, громадками,
Та тихо так, не гомонять,
Немов збирають ся думками
Щось дуже важне підпринять.
Воно й не диво: адже ж нинї
Сам Новий рік, присяги день!
І наче вояк, що в огень
Іде, так кождий нинї чує,
Що та присяга їм зготує
Чимало лиха, що повинні
Чимало вражих сил зломить,
Чимало горя перенести
І панських кар і Жида мести,
Щоб наміри свої сповнить.
Та всї рішили будь що будь
Все витерпіть і грудь о грудь
Іти і голови зложить,
Щоб лиш свободу заслужить!
Гай, гай, була то гарна хвиля!
Як нинї тямлю ще її.
Розбуджена громадська сила
Під гнетом дужшала зносила
Всї перепони і гасила
Незгоди й розбрати свої.
Досить було одної згадки
Про можність волї, щоб збудить
Народнїй дух. І всяк в ту мить
Готов був всї свої достатки,
Житє за волю положить.
Гей, та не довго то трівало!
Таких хвилин блаженних мало
В житю народів і людий.
Колиб пізнїйше, в тажші проби
Було в нас більш таких хвилин,
Такого духа і вподоби,
Ох, то не так в нас днесь було би,
І блуд, недогляд неодин
Запізні-б не будив жалоби.
Прийшли під церкву. Що за диво?
Заперті двері! Хут мороз,
На дворі видержать не мож.
„Гей, паламарю! Ну лиш, живо
Церковні двері відімкнїть!” —
Кричить народ. Затихли дзвони,
Злїз паламар. „Кладїть поклони,
Хрестїть ся та до дому йдїть!
Дверий не відімкну, й не ждїть!”
„Що? Як? Чому?" — мир закричав
А паламар і одвічав:
„Лиш тільки я дзвонить почав,
Прилетїв зо двора атаман,
Ключі від церкви відібрав”.
Народ лиш ахнув. „Ох, нам горе!
Яка се ще нова біда нам
Від пана грозить? Що се він
Гада, що так нас переборе?
Він з Богом хоче воювати?
Він церков сміє замикати?
Гей, на дзвінницю. Бийте в дзвін!
Дзвонїть трівогу! Най збігаєсь
Усе, що лиш живе в селї!
Гуртом до пана! Най смиряєсь,
Бо будуть кости не цїлі!”
І разом дзвони застогнали,
Товпились люди та кричали,
І мов пожежа бухав гнїв
З їх рухів і очий і слів.
Клинуть і грозять, клучуть: „Гей,
Бігай по молоти, ковалю!
Відібєм замок від дверий!”
Баби ридають наче з жалю
За вмерлим. Стогін, галас, крик
На цвинтарі несповідимий!
Оттак то, дїти, почали ми
Той славний сорок осьмий рік.
Аж ось на скрутї показалась
Ватага панських посїпак
Із нагайками, гордо так,
Бундючно до церкві наближалась.
І стих на хвилю крик і галас,
Всї ждуть, чого то хоче пан.
Аж ось атаман-палюган
Говорить: „Люди, що се з вами?
Чого ви стали тут юрбами?
Чого ревете так завзято?”
„Пустїть до церкви! Де ключі?” —
У відоповідь ревнули всї, —
„Пустїть до церкви, нинї свято!”
„Що ви, сказились? Хто се вам
Наплїв? Сьогоднї будна днина!
Пін вам сказав? Ваш піп — дитина!
Він і читать не вміє сам.
Пан лїпше знає! Розходїть ся!
На панське зараз лагодїть ся!
Усякий ладь сокиру й віз —
Поїдемо рубати лїс!”
Мир остовпів. Що за причина?
Невже се справдї будна днина?
Не вже ж усї здуріли ми?
Та нї, кепкує зла личина!
І враз мов вихор той крильми
Залопотить, бори могучі
Застогнуть з градової тучі,
Так мир, що з остраху мовчав,
Увесь загрюкав, закричав:
„Бреши ти сам зарівно з псами,
Поганий панський блюдолиз,
Не нас роби всїх дураками!
Наш піп з тобою враз не гриз
Кісток під панськими лавками!
Он що він видумав, падлюка!
На панщину на Новий рік!
Чи може панова се штука?
Най стережесь! На тім кони
Поїде на короткий вік!
Тут з Богом справа, не з людьми!”
„А я кажу вам: розходїть ся!” —
Прислужник панський знов візвав. —
„Ключі у пана. Пан сказав,
Що хоч кричіть, хоч вередїть ся,
Не буде в церкві днесь відправ.
А в разї бунту пан покличе
Коменду війська у село.
Кажу вам: розходїть ся швидше,
Щоб вам ще гірше не було!”
„А най тут котить і гармати!
Хоч голови всї покладем,
А кроком відси не підем.
Се що, день у день працювати,
І навіть стілько свят не мати,
Щоб Богу помолить ся? Гей!
Ломаймо двері! Най трібують,
Най нас у церкві мордують!
Геть посїпаки від дверий!”
Та панські слуги добре дбали,
Густим рядом при дверех стали.
Довкола них зробив ся стиск.
Обмахувались нагайками,
А далї штовхать кулаками
Взялись… Люд тиснеть ся, писк, виск!
Вже понад голови людий
Почали задні до дверий
Метать великі снїгу груди,
І гнїв кипів чим раз страшнїйш.
Де-де в руках заблиснув ніж,
І чув ся крик: „Най гинуть Юди!”
І може б сорок осьмий рік
Були ми кровю охрестили,
Коли б у тій рішучій хвили
Піп свого слова не прорік.
За шумом, галасом та криком
Нїхто й не бачив, як між нас
Він увійшов, — коли нараз
З придверним розпятєм великим
В руках перед людьми він став
І хрест високо підійняв
І голосним озвав ся кликом:
„Бог з вами, дїти! Що се, ви
Опутані злим духом нинї?
Що ви, Татари чи Туркинї,
Що коло божої святинї
Такий гармідер завели?
Чи місце тут на колотнечу?”
„Не ми її розпочали!” —
Гукає мир. — „Адїть, панотче,
Пан ключ від церкви взяв, ще й хоче,
Щоб ми на панське нинї йшли”.
„Зле робить пан, то не перечу,
На душу гріх бере важкий!
Та чи ж то рація, щоб для того
І ви гріха не менш тяжкого
Тут допускали ся й святий
Дім божий бійкою сквернили?
Нї, дїти, Богу гнїв не милий”.
„Та ми ж для божої хвали
Лиш голос правди підняли!
Хиба ж і се зносить терпливо?
Як так, то пан почне нам живо
На тїмю кілє ще тесать!
Нї, сего не діжде дводушний!
Кажіть їм ви ключі віддать!
Як пан не буде вам послушний,
То двері будемо ломать!”
„Дурні, дурні! Прости вам, Боже,
Отсю великую хулу!
Не вже ви божую хвалу
Оберегти хотїли може
Тим криком, бійкою? Чиж ті
Незвісні вам слова святі:
Як Бог хотїв би оборони,
То він би в хвили леґіони
Небесних ангелів зіслав?
Нї, дїти! Бог нам приказав
Усяким властям покорять ся
І слухать розказів усїх”.
„То щож, нам днесь до дїла брать ся?
Панотче, сеж смертельний гріх”.
„Ви з мусу, дїти, не з охоти,
То Бог гріха не вмінить вам!
„Алеж панотче, і ви сам
Підете також до роботи” —
Озвав ся панський палюган.
„Я?” — скрикнув піп, мов ужалений, —
„Я? Я? Чиж я не увільнений
Від панщини?”
„Нї, отче! Пан
Велїв виразно нам: ідїть,
Усїх на панщину женїть,
І піп також най їде сам!”
„Не буде того, як світ світом!” —
Знов мир ревнув. — „Панотче, нї,
Не бійтесь! Ми за вами всї
Обстанемо. Громада з війтом
Хоч зараз до циркулу йдем,
І старостї до ніг падем,
Нехай розсудить нас із паном!”
„Нї, дїти, — піп старий сказав, —
Не буде того! Се погано!
Коли пан нинї наказав
На панщину, то видно, дїти,
Сам Бог йому сю мисль зіслав.
Йому дозволив розгордїти,
Щоб незабаром сам він в сїти
Своєї гордости попав”.
„Так от що я сказать вам мушу
Схотїв пан взяти гріх на душу,
Схотїв у свято рокове
Нам церков божу замикати
І нас на панщину всїх гнати, —
Най буде й так! Хто поживе,
Побачить, що то з того буде.
Ми ж, дїти, бунтів не робім,
І задля панської гординї
В додатку ще й на себе нинї
Гріха тяжкого не берім.
Ми силї, власти покорім ся
В покорі, дїти, покажім ся
Ми достойнїйшими, як він”.
„Ви ж нинї мали присягати!
Чи ви гадаєте, що вам
Зложить святу присягу дам,
Як двері будете ломати?
Знесїм ще пробу сю тяжкую,
А я вам певно пророкую,
Що Бог її нам почислить.
Хиба ж не звісно вам, що з рана,
Поки зоря зійде румяна,
Найдужше все мороз смалить?
Та хоч застелить він віконце,
Та се лиш знак, що швидко сонце
Заблисне й землю отеплить”.
І диво стало ся з людьми:
Усї притихли, посмирнїли,
І похилились, посумнїли,
А очи всїх на схід летїли,
Мов ждали тутже скону тьми.
Та небо нічю так погідне,
Тепер, коли вже малось дідне,
В тяжкий туман заволоклось,
І за селом в яловім бору
Важке гудїнє пронеслось.
І тілько піп скінчив, аж ось
Віщуючи страшну вихору
На цвинтарі високий вяз
Так жалібно почав скрипіти,
Що затремтїли всї, мов дїти,
І глухо застогнали враз:
„Най судить Бог! Будем смирять ся!
Ходїм на панщину збирать ся!”
|
