XII.
Гей розшалїлась буря люта!
З устоку вітер засвистїв,
Мов дикий кінь порвавши пута
Нараз на волю полетїв.
То озирнесь, копитом гряне,
Підскочить, фиркне і зарже,
То рушить в чваль, аж землю рве
Копитом, колесом піде,
І знов зарже і раптом стане.
Бурхав так вітер, скріплий снїг
Рвав з поля, нїс в село туманом,
Бив в очи, стежку з перед ніг
Неначе вкрав в короткий миг,
А вив, ревів, мов сам не міг
Скрить в собі гнїв над нашим паном.
Та тяжший плач і рев і стони
Ішли по хлопських всїх хатах:
Ридали дїти, старцї, жони,
А буря ще збільшала страх.
Всї палець божий в нїй вбачали,
Ознаку божого гнїву.
З яким плачем випровожали
Нас на роботу лїсову,
Як мов на смерть вже нас прощали,
Се не забуду, док живу!
Та ба, даремний плач і сльози!
Пан каже, ї мусить бути так.
Вже по оборах чуть погрози
І крики панських посїпак.
І от в метїль та рик шаруги
З обори тут один, там другий
Помалу виїзжа мужик.
Конята форкнуть, жмурять очи,
Посапують під бурі рик;
Мужик закутавсь у кожух,
А тут метїль то в бік заточить
Санки, то з переду заскочить,
І запирає в грудях дух.
Та ба, сильнїйша панська воля,
Нїж та метїль посеред поля!
Та воля всїм, немов обух
Над головами затяжила.
І потяглись горі селом
Санки порожнії гуськом,
А буря слїд їх заносила.
Лиш десь-колись крізь вітру шум
Щось мов комарик забренїло —
Се голос дзвонів. Світе білий!
Там десь святкують! Люду тлум
У церкві, світло все палає,
У гору йде кадила дим,
Всї молять ся а дяк співає…
А ми — мов кляті! Нам одним
І свята божого немає!
То всякий вчувши дзвонів гук,
Батіг невільно відкладає,
Здіймає рукавицї з рук,
Перехристить ся і зітхає
Й молитву шепче.
Коли глядь,
Аж і з попівства їдуть сани,
На санях піп, два атамани,
Й слуга. Значить, пан справдї гнать
Попа задумав до роботи!
Яким се правом? Чи добив ся
На теє дозволу в ґубернї?
Не дармож довго так барив ся,
А ті пани на все штудерні.
От так ми думали, і знов
Нових нещасть на себе ждали.
Втім із переду чути: „Гов!”
Ось двір! І ми край брами стали.
А в брамі пан стояв — високий,
Плечистий, в польських чоботах,
У футрі й шапцї, чорноокий
І чорновусий. У руках
Канчук держав і тріскав ним
На вітер нїби для іграшки,
На правдуж сани він числив,
Що проїздили перед ним,
Горілку потягав із фляшки,
А на поклони мужиків
Й кивком не одвічав одним.
Та ось попівські їдуть сани,
За нимиж довгий ряд таких,
Що пан їх звав бунтівниками
І з давна око мав на них.
Всміхнув ся, близше підійшов
На шлях і гучно крикнув: „Гов!”
І стали сани. Всї вклонились
Низенько. Пан усе всміхав ся.
„А що, панове, — відізвав ся, —
Хоч нинї ви не опізнились?
А може вітру хто збояв ся
І дома при бабах остав ся?”
„Нї, їдуть всї!” — сказав атаман,
Що перед паном смирно став.
„Ну, то то й є! А то б дістав!
Ей, був би битий, як той Гаман!
Скажіть ви, бурґери, менї,
Що се ви робите. Коли то
Буде вже раз спокій в селї?
Здаєть ся, вас ще мало бито,
Ато б вам жадні воробцї
У головах не цвіркотали!
Скажіть но ви, єґомосцї,
Що се ви знову загадали
Якусь присягу? Хочесь вам
Різок та буків скоштувати?
Ей, Бог не брат мій, але сам
Таку прочуханку задам,
Що й внуки будуть памятати!”
Сказав се і окинув нас
Мов ястріб оком, і немов
Попа побачив перший раз,
До нього близше підійшов.
„Єґомость, — каже, — що за диво!
І ви на панщину також?
А, гарно, гарно! От правдиво,
Ви добрий пастир: де йде стадо,
Туди ж і він іде. Ну, щож, —
Витайте! Ми приймем вас радо”.
Та піп, хоч голосом тремтячим,
Але з достоїнством сказав:
„Вельможний дїдич наш, як бачим,
В гуморі нинї. Бог послав
На пана радість, — слава Богу!
Молітесь, паночку, лишень,
Щоб Бог на завтрішнїй вам день
Сю радість не змінив в трівогу!”
Пан враз аж кинувсь, мов його
Шпигнув гадюки зуб затрутий.
„Що, що сказав ти, попе, що?”
„Кажу лиш те, що може чути
Спокійно всякий христянин.
На кого гордість Бог зсилає,
Так що й на Бога він не дбає,
То знак, що близько вже чекає
Отверта пропасть перед ним”.
„Ти будеш ще менї грозити?”
„Нї, ясний пане, я не грожу,
А лиш кажу вам правду божу,
Котра мабуть незвісна вам”.
„Таких вчи дурнїв, як ти сам,
А не мене будеш навчати”.
„Я панській мудрости віддам
Чолом охочо, рад лиш знати,
Чи то вона велїла вам
Сьогодня свято бунтувати,
Святую церкву замикати
І гнать на панщину людий?
Ей, пане, пане, схаменїть ся
І мудрістю ви не чванїть ся!
Таж як би власних я грудий
Не був наставив в оборонї
Тих ваших слуг, то хто і зна,
Чи коло церкви би в тій хвили
Ся буря і метїль грізна
Калюжі кровю їх червоні
Не замітала! Пане милий,
Тямуйте: в світї без ріжниць
Усе свої границї має
І що нїхто таких границь
Безкарно не переступає”.
„Ге, гарне казанє твоє!
Та знаєш, попе, ось що дивно:
Для инших в тебе мудрість є,
А робиш сам як раз противно.
Чи не казав тобі я: знай
Свої попівськії границї,
Усяку школу занехай,
Не говори хлопам дурницї!
А ти ось як! Завзявсь мабуть
Мене до крихти зрийнувати!
Хлопи присяги, волї ждуть,
Горілки, хоч їх ріж не пють,
І Жид платить не хоче рати.
Так щож ти думаєш? Менї
Через попа іти з торбами?
Нї, попе! Ще раз кажу: нї!
Не так я поговорю з вами!
Завчасно ти й клятий Шваб
Про волю ще заговорили!
Ось покажу я вам, хоча б
Ви що хотїли, те й робили,
Що я тут пан! Від нинї ти
Махай на панщину з хлопами!
Вмів шкоду ти менї нести,
Відроблюй власними руками!”
„Що пан тут пан, я добре знаю,
Та тілько є й над паном пан.
Я тільки силї улягаю,
Та в очи пану заявляю,
Що се безправство, що мій стан
Мене від панщини звільняє,
Що царське право пан нехтує”.
„Про право тут балакать всує,
Бо не твого ума се дїло,
Ти бачив, попе, інвентар?
А там стоїть, що піп тримає
Ґрунт між громадою з двох пар.
От з того виводжу я сміло,
Що ґрунт сей хлопський, рустікальний,
І з нього панщини звичайний
Для мене вимір випада”.
„Воно б то так, лиш те біда,
Що в інвентарі ж додаєть ся:
„Від панщини й данин свобідний”.
„Свобідний тілько той, хто гідний!
А в тім, коли тобі здаєть ся,
Що кривда сталась над тобою,
Жалїй ся в суд, а я постою
За своїм правом. А в сей час
Я ще тут пан, і мій наказ
Сповняйте! Годї тут молоти!
Ану, до лїса, до роботи!
А живо, не жалїйте рук, —
В противнім разї вам гайдук
Нагайкою додасть охоти.
Ну, гейже! Поспішайте враз!
Я швидко вийду сам до вас!”
|
