Повна збірка веселих віршів/Вовк, собака і кіт

Матеріал з Вікіджерел
Повна збірка веселих віршів
Степан Руданський
Приказки про звірів (байки)
Вовк, собака і кіт
• Цей текст написаний желехівкою. Джерсі-Сіті: «Свобода», 1915
Вовк, собака і кіт.

Як собака стеріг хату,
То його й тримали;
Як постарів ся небора,
Взяли тай прогнали…
 Іде бідний дорогою,
 Притулку шукає;
 Аж у лїсї на полянї
 Вовк його здибає.

„Куди, — каже, — йдеш, собако?”
— „Притулку шукати!”
— „А що-ж твої господарі?”
— „Та вигнали з хати!”

 — „Ну, нїчого! Будеш, — каже, —
 У мене служити;
 В мене будеш, як дитина,
 У розкошах жити…

А чи їв ти що сьогодня?”
— „Нї, — каже, — нїчого!”
— „То-ж ходїмо обідати!”
Каже вовк до нього.
 Ідуть вони темним лїсом,
 Ідуть чагарами,
 Ідуть вони пустим зрубом,
 Буйними ланами;

Ідуть степом. На степови
Стадо коний грає…
Вовк пригнув ся, поглядає,
Здобич вибирає…
 „Бачиш, — каже, — ту лошицю,
 Що білії пяти?”
 — „Бачу!” каже. — „Ото з неї
 Будем обід мати”.

I в мінутї почав землю
Під собою дерти;
Зачав дерти сиру землю,
Як навісний жерти…
 „Подиви ся лиш на мене —
 З'їжилась чуприна?…”

 — „З'їжилась, — собака каже:
 Стала як щетина!”

Знов він землю під собою
Зачинає дерти,
Зачинає землю дерти,
Як навісний жерти…
 „А поглянь менї лиш в очи:
 Чи посоловіли?”
 Пес поглянув йому в очи:
 — „О, посоловіли!…”

Вовк як куля до лошицї!
Та й не сподївалась…
Стадо в ноги в чисте поле,
Лошиця осталась.
 Беруть вони ту лошицю,
 Теплу ще білують,
 Збілували товсті стегна,
 Стали тай балюють.

Попоїв пес тай гадає:
„Нїчого служити;
Тепер собі і без вовка
Я вже можу жити…
 Тільки землї наїсти ся,
 Та сьміло кидатись,
 І будь оґер, будь лошиця,
 А мусить піддатись”.


І наїжив ся до вовка,
Тай давай брехати,
Давай вовка голодного
Від лошицї гнати.
 — „Іди, — каже, — коли хочеш,
 А то прийдуть люде;
 Тодї тобі, вражий вовче,
 Тай не з медом буде!”

Подивив ся вовк на нього,
Як на того біса,
Махнув хвостом, стрепенув ся,
Тай пішов до лїса.
 А собака коло стерва
 І днює й ночує;
 Тільки в нього і роботи,
 Що все бенкетує…

І скінчив він всю лошицю,
Поживи шукає;
Іде собі дорогою,
Аж кота здибає.
 „Куди, котику, мандруєш?”
 — „Притулку шукати!”
 — „А що-ж твої господарі?”
 — „Та вигнали а хати!”

— „Ну, нїчого, будеш, — каже,
У мене служити:

В мене будеш, як дитина,
У розкошах жити!
 А чи їв ти що сьогодня?”
 — „Нї, — каже, — нїчого!”
 — „То-ж ходїмо обідати!”
 Каже пес до нього.

Ідуть вони по степови,
Табун коний грає.
Пес найкрасшую лошицю
З стада вибирає.
 „Бачиш, — каже, — ту лошицю,
 Що білії пяти?
 Ото зараз, — каже, — з неї
 Будем обід мати!…”

І в мінутї став пес землю
Під собою дерти,
Став він дерти сиру землю,
Як навісний жерти.
 — „А що, — каже, — подиви ся:
 Чи чуприна встала?”
 — „Ба нї, — каже, — щось не встала!”
 — „Та кажи, що встала!

А-ну тепер подиви ся,
Чи встала чуприна?”
Хоч не встала, а кіт каже:
„Встала, як щетина”.

 Зачинає знов він землю
 Під собою дерти,
 Зачинає землю дерти,
 Як навісний жерти…

„А поглянь-но, — каже — в очи,
Чи посоловіли?”
Подивив ся кіт у очи:
— „Не посоловіли!”
 — „Та кажи бо, старий дурню,
 Що посоловіли!”
 Тодї котик вже і каже,
 Що посоловіли.

Він як куля до лошицї!
Вона — копитами!
Так собака і розклав ся
До гори ногами!…
 Прийшов котик, глянув в очи —
 Очи вже темнїли…
 — „От тепер, — собі промовив, —
 То посоловіли!”

 
——o——