Повна збірка творів (Васильченко)/II/Волоцюги
| ◀ Петруня | Повна збірка творів. Том II Волоцюги |
Талант ▶ |
|
Дрімає місто в синьому світі, як заворожений город під прозорою водою. Не стенеться ніщо, не колихнеться. Зверху над деревами стоять в оболонках із срібного туману хрести на дзвіницях та церквах. Між тінями подекуди блимають огники в хатах, як світляки під кущами.
Місяць світить просторий майдан серед містечка, а по майдані німо, немов на екрані, ходять туди й назад по парі і низками міські панянки та їх кавалери.
Дві тіни одрізнились з рядів і повернули з майдану за ріг улиці.
Піднявши козирок на потилиці, швиденько й тихо ішли улицею двоє найдавніших на все містечко кавалерів: колишній прикажчик із мануфактурної крамниці Григорій Степанович Семенець і бувший пісьмоводитель Земського — Петро Митрович Макитра.
— Так отак, кажу, — буде краще — казав Макитра, — плюнемо ми на цих базарніх, хай вони собі пишаються та морочять, кого знають, а самі будемо слід топтати на кутки. Дівчата там як перемиті, прості, ніяких примх не знають… Посидимо десь на колодці, поспіваємо в гурті…Старі волоцюги спинилися на перехресті.
— Ну то кажи: на Горещину? — допитувався Макитра.
Семенець мовчав, щось собі міркуючи.
— Давай так зробимо, — промовив він роздумуючи: іди ти на Горещину, а я на часок наскочу на Борисівку — в мене там дільце єсть невеличке.
— Яке-ж там у тебе дільце? — допитливо глянув на його Макитра. А ну признавайся. Може…
Макитра жартливо моргнув бровою, не доказавши. Семенець засміявся:
— Не скажу, — хай як угорить діло, тоді й тебе поведу.
І приятелі розійшлися у різні кінці.
Коло одного двору — десь на лавочці, під широким наметом із гілля сиділо пар зо дві молоді. Макитра спинився і став приглядатись.
— Марині Васильовні моє шанування, Євпраксії Деомидовні теж, — увічливо промовив він, підходячи до лавочки. Дівчата вистромили з хлоп'ячих обіймів свої голови.
— Хто це? — це ви, Петро Митровичу? — обізвалась одна. Макитра сміливіше підійшов до гурту й почав здороватися за руку, спершу, як водиться, з „баришнями“, а потім з „кавалерами“. Кавалери, молоді безусі хлопці, з запаленими лицями неохоче випускали з рук дівчат.
Поздоровавшись з усіма, Макитра сів на краєчку лавочки, що лишився для його, і зразу завів делікатну розмову.За те довге парубкування в його назавжди були готові всякі балачки. Дівчата инколи обзивалися словом на його мову. Хлопці мовчали, мов води в рот набрали. Увіходити в розмову з таким досвідченим супротивником їм, по всьому видно, — молодняку першого гуляння, було трохи боязно. Проте свого місця — близько коло дівчат, вони трималися уперто, і як тільки Макитра намагався ближче нахилитися до дівчини, хлопець їживсь і плечем захищав її.
Макитра немов ненавмисне ростебнув пальто й почав росправляти на шиї шовковий галстук. Ніхто й не глянув.
Далі Макитра, не кидаючи розмови, достав годинника на срібному ланцюжкові, глянув на його, й не ховаючи, став ним бавитись проти місяця.
Хлопець глянув, зітхнув і схилив голову. Далі на зло Макитрі зразу обгорнув дівчину й став тиснути до себе. Дівчина покірно схилилась до його, та так і влипла. Макитра сердито сховав годинник і почав затуляти пальтом свій галстук.
— Трам… тара-ра-ра-рам — замимрив собі під ніс Макитра.
Змовк. Став надумувати щось. Хлопці тим часом нишком пошепотіли з дівчатами, далі повставали і почали прощатись.
— Чого-ж це ви так рано? — спитав їх Макитра.
— Завтра нам чуть-світ треба на роботі бути, — суворо одмовив один.
Дівчата повставали слідом за ними.— А ви-ж куди? — стурбувався Макитра.
— Нам теж треба завтра рано вставати.
Макитра почав умовляти дівчат ще посидіти.
— Ще-ж зовсім рано, — благав він, — скрізь по хатах світиться, — посидьте трохи, я вам розкажу щось ловке-ловке.
Дівчата непомітно зглянулись і осміхнулись.
— Ні, вже, Петро Митровичу, хай посидимо иншим часом, приходьте ще коли-небудь…
— Конфектів принесіть, — лукаво засміялась друга. — Иншим носите.
Макитра важко зітхнув і став прощатись.
Одійшовши з півгону, він озирнувся назад: стоять всі в купі, не розходяться. Трохи згодом озирнувся знову — сидять вже всі рядочком на лавці, не розходяться, як і перше сиділи. Гірко стало старому бурлаці, насунув козирка на очи й поволікся улицею помалу-помалу. Минувши кінець улиці, Макитра спинився: куди-ж далі?
Подумав-подумав, понуро повернув на Борисівку розшукувати Семенця.
Улицею іде гурт хлопців. Попереду Семенець, розмахуючи полами од пальта. Парубота поспішала слідом.
— Що-ж, хлопці, — тяг помалу хтось із хлоп'ячого гурту, — в базарі він нам покаже дулю, та й тим одбуде: хай зараз дає.
— Та що-ж це ви не ймете мені віри, чи як? — бадьорився Семенець, — по-товариські, так по-товариські.
— Ну, то хоч покажіть, — договорялися хлопці, — може у вас грошей немає. Семенець трохи подумав:
— Як правду вам казати, хлопці, то при мині таки немає ні копійки. В базарі я заскочу додому й винесу вам.
— Еге! — разом загули хлопці і в одну мить стали грізною коло його стіною…
Семенець виступав уперед і намагався стати ближче до вікна коло чиєїсь хати.
—Знаєте, що я вам скажу, хлопці — заговорював їх Семенець, — ми зробимо так, щоб було добре і для вас і для мене…
— Ну-ну кажіть — нетерпляче підступали до його парубки.
— Будемо так казати, — розтягував Семенець, озираючись і підступаючи спиною до вікна, далі вирівнявся і зіпнув на все горло:
— Рятуйте!
Всі хлопці зацитькали на його.
— Заждіть, — може ще помиримся, — умовляли вони його: — давайте ваші часи в заклад, то ми й подождемо.
Семенець дивився кудись поверх їх голів. Потягнув цигарки, пустив задумливо димок, подумав.
— Пожар! — зарепетував він знову скільки було сили. Хлопці, втерявши надію на могорич, зразу вкрили його й почали похапцем садити чим попало. По улиці оддавалася луна, немов десь баби прачами вибивали білизну.
З хати одчинилося вікно, визирнула закудлана та заспана голова. Послухала трохи, потім спокійно обізвалась:
— Добре дайте йому, хлопці, сукиному синові, хай не туманить серед ночи людей.— Що воно таке? — почувся в темряві десь з сусіднього городу другий затурбований чоловічий голос.
— А це-ж те ледащо, той Семенець, що за прикажчика був колись у базарі.
— Отой п'янюга? — здивувався другий, — то чого-ж йому в нашому кутку треба? — придержіть його, хлопці — ось я вийду та врятую його!
Семенець якось викрутився з рук, одскочив і замахав миролюбиво руками.
— Ша! годі! — промовив він спокійно. Хлопці зразу одступились. Семенець обсмикавсь, обструсився й мовчки поліз в кишеню за гаманцем.
Семенець стояв серед шляху один, длубався в своєму гаманці і щось бубонів сам до себе. Підійшов до товариша Макитра, як із землі виріс.
— Дуже побили? — пожалів він його.
Семенець сховав гаманця, застебнувся.
— Нарвався… — зітхнув він, видимо не маючи охоти розказувати більше.
— Ну, а ти погуляв? — повернув він розмову.
— Та… гульнув трохи, — ліниво одповів Макитра.
Пішли далі поруч, мовчки, похмуро.
— Не щастить нам, Григорий Степановичу, — перегодом смутно почав Макитра, — і хлопці нас не приймають, і дівчата не люблять…
Семенець помовчав, проте було помітно по очах, що йому теж не весело.— Та й самому буває якось ніяково, як уберешся між той молодняк, — казав далі Макитра, — сам бачиш, що ти їм в дядьки годишся… Який мені товариш хоч отой Сашко Вакуленків? Коли я ще ходив до його тітки, то воно пішки під стіл ходило, а тепер до однієї дівчини ходимо.
Семенець мовчав. Замовк і Макитра.
— Куди-ж тепер? — спитав він, як вийшли на край містечка.
Під містечком тягнулися левади, густо обсажені на ровах високою деревою.
Приятелі спинилися коло хреста.
— Хиба знаєш що? — заговорив Макитра, — ходімо, заберемося в чий-небудь садок, та поговоримо-поговоримо по душі. Пляшку візьмемо з собою…
Семенець подумав трохи і його сумне лице почало прояснятись.
— Та тараньок пару — мрійно осміхнувся він.
— Візьмемо тарані, хліба — а цибулі десь свіженької на грядці вирвемо, — лагідно умовляв Макитра: — полягаємо десь на травці, поговоримо про свою долю… заспіваємо, знаєш отієї…
— Заплачемо трохи, — їй-богу, Гришка. — Макитра аж осміхнувся і очи йому засяяли смутно…
В березі над ставком чийсь город. Дрімають верби. З одного боку — стара клуня, з другого буйний сад. Зверху — прозоре небо, посередині повний місяць. У межі між грядками цибулі й огірків, синеньким бляском виграє на місяці пляшка з горілкою. Коло пляшки один коло другого сидять на землі Семенець та Макитра. Без шапок як у господі. Обидва заплакані, зворушені. Макитра чистить цибулю, Семенець гризе тараню, разом гомонить, замріяно прихитуючи головою:
— Ех, коли-б це той батько, та взяв оце доброго дрюка та почав нас, почав… Зараз і на душі полекшало-б…
— І знову душа була-б чиста… — додав Макитра. — Витер сльози.
— Вип'ємо, Петя, за упокой родителів.
Випили.
Хмарка на чолі Семенця прояснюється:
— А раз, пам'ятаю, було так, — мрійно згадував він далі, — пошили мені нові штани, а я того-ж дня пішов у їх ловити рибу. Вертаюсь додому аж увечері, а штани мої розірвані, в болоті, мокрі. Глянув батько на штани, на мене, а далі…
Семенець на мить спинився і обличчя його засяяло радістю…
— Халявою мене, сукиного сина! халявою! По мордасам! По потилиці! а не волочись цілий день! А шануй одежини!
Глибоко зітхнув.
— А тепер ось гризе тебе щось та й гризе, серце болить, і так аж душа чує: — треба, аж кричить — треба, щоб якась чесна, правдива рука на путь поставила…
Бурлаки загадались, голови посхиляли.
Далі Семенець подививсь на товариша, очима повними сліз… Ясно, щиро:— Петя!
— Чого, Гриша?
— Ти один у мене друг, один порадник на всьому світі: повчи мене ти своєю чесною рукою. Добре повчи, не жалуючи. — І Семенець схилив голову.
Незабаром Микитра куйовдив чуб на дружній голові. Семенець шипів, ахкав, приказував:
— Ще! ще! — ху! тепер буде. — Підвів блаженне лице.
— Лехко стало, хоч лети…
— Ну, тепер, Гриша, ти мене, добре?
Тоді Семенець взявсь за Макитру: в один бік за чуба, в другий — вим'яв, виволочив, скільки сам знав.
— Ну, що, Петю, правда полекшало?
Макитра оддихався, мов вийшов із парні.
— Ху!…
— А тепер поцілуємось — і хай нас бог прощає.
Друзяки поцілувались…
І к світові ішли улицею обнявшись, одежа зім'ята, викачана, козирки на потилиці. По сонних уже улицях лунала пісня п'яна й щира:
Гей, чумаче, чумаче,
Життя твоє собаче,
Та життя-ж твоє собаче…