Повна збірка творів (Васильченко)/II/Циганка
| ◀ Оксана | Повна збірка творів. Том II Оксана |
За мурами ▶ |
|
— А поверніться, синки! Цур вам, які-ж ви погані стали! — Так вітав школяр п'ятої групи народньої школи, Грицько Музиченко, своїх наречених синів — Якова Кириченка та Андрія Грицюка, що після літніх канікул прийшли до школи.
Грицькові слова зразу звернули на себе увагу всіх школярів, що, не дивлячись на ранній ранок, не мало снувало вже їх по шкільному подвір'ї.
— Бульба з синами зустрічається! — пішло по двору, і з усіх кутків зразу позбігалися хлопці й тісно оточили цікаву групу.
„Бульба“, чорнявий хлопець років чотирнадцяти, стояв серед двору, заломивши гордовито на голові шапку і взявшись у боки руками. Насунувши картузи на очи і для більшої картинности запровадивши по пальцю в рот, проти його стояли з понуреними головами його сини — кремезний, суворкуватий Яків та тонкий Андрій.
— Не смійся, батьку, не смійся! — з-під лоба позираючи на Грицька і не виймаючи з рота пальця, хриплим баском промовив Яків.
— А чого-б і не посміятися!
— Пику натовчу, хоч ти мені й батько.Далі і батько й сини позасукували рукава, і починалася стара, всім добре відома історія. Публіка кругом сміялася, гомоніла й дожидала тільки моменту, щоб кинутися й собі в гурт і навалити „малу кучу, невеличку“.
Тимчасом школярі до двору все прибували та прибували. Новаки в довгих батьківських піджаках, що досягали їм мало не до п'ят, у здоровенних чоботях, з примазаними оливою коштрубатими чубами, з цілими оклунками паляниць, груш, яблук у руках, боязко вступали до двору і тихенько ставали по кутках.
Поважні второгрупники з оберемками книжок у торбах гордовито похожали перед ними. В тих торбах, опріч шкільних книжок, були напхані календарі, часословці, житія і які тільки знайшлися дома инші книжки: бо треба-ж їм усім показати, що вони не які-небудь перваки, а надто вже народ вчений.
Старші школярі увіходили до школи вільно, як до своєї хати, зразу знаходили своїх товаришів, починали гульню.
На хвіртці з'явилася нова постать, і цілий гурт хлопців з вигуками полетів їй назустріч. То був низенький, опецькуватий хлопець з круглим, як паляниця, засмаженим і полупленим на сонці лицем; на йому довге бобрикове пальто й новенький козирок; з-під козирка як солома, стобурчився нестрижений чуб.
— Василько! Піхтір! — радісно загомоніли, хлопці, збиваючись круг його. Всі розпитували, сміялися, ляскали долонею його по спині, здіймали й розглядали новий картуз, смикали за пальто. Той стояв, безпомічно спустивши руки, не знав, кому з їх одповідати, й осміхався.
— Хлопці! — почувся дзвінкий голос школяра, що сидів на паркані й дивився на дорогу. — Наталка шумить! їй богу!.. — Хлопці кидають Піхтіра й як галич летязь до паркану.
По дорозі в школу підходила в червоному платтячку підліток-дівчинка. Вона ще здаля зачервонівшись, усміхалася.
— Наталочко, здоровенькі були! — лагідно вітався до неї щуплюватий бідовий хлопчик, зчепившись на паркан. — Я ж думав, що то сонечко сходить, коли ж то наша Наталочка йде у новій сукні.
У двір увійшла п'ятогрупниця Наталка, тихенька дівчинка з великим, гострим носом. Коло неї теж збігаються хлопці, обглядають, розпитують. До школи підходили хлопці — засмалені, смугляві, з полупленим видом, з чорними, потрісканими од літньої праці руками, і кожного з їх вітали школярі гучними викриками.
Прийшов Макар, митець на всякі вигадки, цікавий оповідач і великий насмішник; прийшли з сусіднього села славні стрільці й курії, брати Гаркавенки. Влетів у двір відомий усім забіяка Сивенко; він ще коло хвіртки зняв і кинув під паркан свитку, поплював у руки й полетів у той бік, де борюкалися між собою скілько душ школярів.
Кожний з хлопців приносив з собою до школи що-небудь нове, і загальний крик та гам усе зростав, робився повнішим, густішим.
Школа з своїм маленьким садком та подвіррям, що була така сонна та смутна влітку, знов прокинулася, одмолоділа. Гомін досягнув уже того стану, з якого вчитель зразу побачив, що вся школа в зборі.
Задзеленчав дзвоник довго, дзвінко, весело. Так само радісно, як висипають з класу гратися, побігли школярі з усіх кутків двору до дверей і, товплячись в узенькому коридорі, сховалися в школі; сховався за ними й веселий гомін. На подвір'ї знов стало порожньо і сонно.
В другому класі дожидали вчителя з нетерплячкою, особливо ті, що цього року перейшли в цей клас.
Другий клас у двохкласовій народній школі різко одзначається од дрібнішого школярства. Тут хлопці проходять нові шкільні науки, читають більш серйозні книжки, знайомляться з російськими класиками, привчаються до літературної мови. Цілий лексикон нових виразів, термінів з тих наук, які вони проходять, ставить їх в очах дрібноти поважними і вченими. Поводяться між собою вони чемніше, з своїми непорозуміннями рідко звертаються до вчителя.
Не рідко у цьому класі виділявся гурток чим-небудь видатніших хлопців і заснував щось подібне до таємної організації з своїми маленькими шкільними таємницями. Тут затівалася найкраща гульня, писалися сатиричні вірші на шкільні пригоди, тут же робилися й найтрудніші задачі. Ватажки такого гуртка иноді прибірали собі назви найулюбленіших школярами героїв з прочитаних романів і повістей. На чолі такого гуртка стояв тепер Грицько; оповістивши себе перед школярами Тарасом Бульбою, а улюблених своїх товаришів — Якова та Андрія — за своїх синів, він намагався й у всьому товаристві завести козацькі порядки та звичаї, відповідно до Гоголевої повісти, що в свій час зробила на його надзвичайно сильне вражіння. В другому класі вчилося тепер скілько душ підлітків-дівчат, вони внесли з собою в школу нову течію, зацвітивши школярське життя свіжими барвами. Взагалі життя цього класу було цікавіше, ніж в инших школярів, і не даром хлопці з нижчих класів, часто дожидають, мов свята, того часу, коли переведуть їх у другий клас.
Радо і привітно зустріли школярі свого вчителя. Вчитель теж привітний, веселий; жартує з ними, сміється.
— Романе, чи не в ченці це ти збіраєшся, шо викохав такого чуба? — звертається він до одного.
Роман підводиться, приглажує рукою чуба.
— Діжду неділі — при самій голові острижусь, — весело одповідає.
— Не вадило-б і Василеві зняти свою скирту, — переводить учитель очи на Піхтіра. — Ну як, Василю, будемо жити в цьому році? Чи битись, чи миритись будемо? Ох, Василю, Василю… — легенько зітхає вчитель. Василь покірно схиляє голову, смутно осміхається: він — второгодник.
— А ось і Любов Михайлівна прийшли, — розглядає далі школярів учитель. Люба, найгірша в класі школярка, засміяна та забита в часи навчання, тепер, після літніх канікул, виглядає свіжіше, сміливіше; вона злегенька червоніє й вільно сміється.— І я є! — обзивається, підвівшись з місця, веселий та жвавий Сивенко; йому бажається, щоб і до його промовив учитель слово.
— Бачу, бачу, — осміхається вчитель, — що-ж, нікому ще не розтяпав голови?
Вдоволений Сивенко зажмурює очи, сміється і з розмаху сідає на місце.
Розмова між учителем та школярами тиха, лагідна; відносини щирі, і трудно згодитися, що колись, у середині року, не раз буде вчитель, почервонівши до ушей, тупати ногами, кричати аж охрипне, викрикувати грубі слова. Не зчулися школярі, коли вдарив дзвоник, — хотілося ще сидіти.
На другу лекцію разом з учителем увійшла в клас, зразу звернувши на себе загальну увагу, дівчинка-панночка, в блакитному платтячку, з темною, густою, підрізаною косою, перевитою червоною, як жар, стрічкою. Всі школярі скинули на неї зацікавлені очи. Дівчинка темними жвавими очима оглянула клас і стала ближче до вчителя.
— Не боюся! — немов казав її сміливий вигляд.
— Оце вам нова учениця — глядіть не обижайте! — звернувся учитель до школярів. Потім показав дівчині місце в п'ятій групі на першій лавці. Дівчина сіла рядом з другими ученицями; цілу лекцію просиділа, не зворухнувшись з місця.
Макар легенько ліктем штовхнув свого сусіда Якова і, кинувши бровами на нову школярку, тихо промовив:
— Яка синиця… що воно таке?Яків мовчки здвигнув плечем: не знаю, мовляв.
Усю лекцію раз-у-раз кидали хлопці зацікавлені погляди на нову товаришку і нетерпляче дожидали переміни. Тільки вспів учитель по дзвінку вийти за двері, її одразу обступили. Дівчина немов готувалася до цього; сама вийшла на середину класа, вирівнялася і збіралася одповідати на всякі запитання. Хлопці не забарились довідатися, хто така вона, хто її батько, де живе, де була перше. Виявилося, що звуть її Галею, що батько її жив перше в городі, а тепер перейшов сюди за начальника станції. Одні з хлопців розпитували, другі критично оглядали її сукенку, маленькі з шнурочками черевики, а де-які під лавою робили вже ревизію її книжкам та паперам. Дівчина виявилась сміливою, поволі одповідала, сама де-що розпитувала й спокійно жувала яблуко. Загальна прихильність була вже на її стороні. Тільки один Макар скептично ставився до нової школярки. Він у розмову не втручався, сидів мовчки, їв сало з хлібом, раз за разом поглядав на неї прищуреними, насмішкуватими очима.
— Оце так бедеда! — кинув він у хвилину мовчання. Всі засміялись.
„Бедеда“ мовчки повернулася до Макара, очи її блиснули жартливим огником, і несподівано для всіх з її руки полетів качан з яблука прямісінько в лоб Макарові.
Кругом голосно зареготалися.
— А що, Макаре, впіймав? — почулися голоси.
— Це бідова! Це тобі не Люба!Макар опустив руки, кліпав очима й почував себе перед хлопцями погано.
Після останньої лекції, коли школярі з звичайним гомоном висипали з школи й розпустилися по шляху, од гурту одділився Грицько з своїми синами та ще де-кілька старших хлопців і, перелізши через тинок, пішли ставищем; по середині ставища простяглися довгою стрічкою густі лози. Хлопці прямували в кущі й про щось тихо радилися.
— Замітили, хлопці, — промовив один з гурту, — Андрій уже накинув оком на нову школярку?
— А вона, справді, ловкенько: говорить, як у дзвоник кує! — сміючись одмовляє Андрій.
Грицько спинився й суворо посваривсь на його пальцем:
— Ой, гляди, Андрію: не доведуть тебе до добра баби!
Андрій мовчки посміхається: роля зрадливого сина Бульби йому дуже подобається…
Підійшовши до найгустішого куща лози, хлопці стали й озирнулися кругом.
— Гай-гай! Та як же за літо поросла наша хата — і впізнати трудно? — промовив Грицько, оглядаючи в будяках та в кропиві місце між лозою.
— Підожди, — дасть бог, утопчемо! — спокійно вставляє Яків, сміливо пробіраючись поміж буйними бур'янами та густим гиллям лози. За ним один по одному всі сховалися в кущах. Через який час там блиснув огник, і крізь віти лози пішов синенький димок. То з одного, то з другого боку куща частенько висовувалась чия-небудь голова, боязко оглядала кругом місце й ховалася знову.
Лози димилися, немов там хто-небудь підпалив купу гною.
З перших же днів школа увійшла в свою звичайну колію: в класі, як губка воду, втягували школярі нові для їх знання, а по-за школою шуміло у їх своє життя. Нова школярка скоро потонула в шкільній юрбі. Прізвище „синиці“, яке зразу кинув був Макар, за нею не лишилося. Галя мала густу, темну косу, чорні, як дві тернини, очи, з довгими стрільчатими віями; мала смуглявий ніжний колір лиця, особливу гортанну мову, і її, не звертаючи ніякої уваги на такі принади, прозвали в класі циганкою. Це призвище скоро стало заміняти їй власне ім'я у всій школі, і сама Галя за його ні трошки не ображалася. Щось третього дня Піхтір, затесавшись між дівчата, зігнувшись сидів проти Галі, простягав до неї руку й улесливо благав: „Циганочко-махлярочко, поворожи мені“. І Галя не сперечалася, брала Піхтіреву руку й ворожила йому нулі, єдиниці, карцер та инші шкільні біди.
Хоч дівчата мали в класі свій куток, свої особливі таємниці, проте Галя, при своїй жвавій громадській вдачі, любіше приставала до хлоп'ячого гурту. Часто між хлопцями, коли вони, збившись у тісний гурток, роздивлялися яку-небудь книжку або обмірковували якусь шкільну справу, в самій гущині хлоп'ячих голів можна було бачити й смугляве, ніжне личко з зацікавленими терновими очима. Навіть тоді, коли хлопці підіймали бучу, Галя виявляла охоту взяти найближчу участь у ній, і тільки звірившись, що це для неї не дуже зручно, одходила, легенько зітхнувши, осторонь.
Одного дня якось дівчата зайняли собі куточок шкільного подвір'я й там затіяли свою гулянку, коло їх терлося скілько душ школярів. Хлопці, не приймаючи участи в дівчачій гульні, сиділи недалеко од їх і, критикуючи, назирали за ними.
Особливо видавався між хлопцями Павлушка Янович, — чистенько зодягнене, випещене, ледаче й капосне хлоп'я.
Він кидав на дівчат груддям, хватався за подоли одежі, кривив їх, висунувши язика. Коли пробігала мимо його Галя, Павлушка, улучивши мент, скоро висунув назустріч їй ногу. Галя перечепилася й з розгону впала лицем на сухий горбочок. З носа пішла кров і залила лице. Збіглися школярі. Галя помалу встала, скривилась, навіть хотіла заплакати, далі вийняла хусточку й стала витирати кров. Павлушка стояв осторонь і дурнувато осміхався.
— Іди, дурна, пожалійся вчителеві! йди! хіба ж то играшки? — радили Галю школярі. Всі визнавали, що вона тепер має право донести на Павлушку. Галя, втершись, мовчки вихватила з рук у найближчого школяра бузкову лозинку й кинулася зразу до Павлушки. Той, насунувши козирок, подався навтьоки. Та Галя бігала добре — настигла скоро, і стала стьобати його по шиї, по спиці, шо ушах. Павлушка зразу тонко заскиглив. Між хлопцями піднявся дзвінкий регіт. Жалітися вчителеві Галя не пішла, і це дуже вподобалося хлопцям. Її обступили, хвалили, радили, що вчинити з носом, що почав уже пухнути. Вона прикладала до носу якийсь свіжий листок, весело кивала головою й казала:
— Нічого: вже не болить!
Навіть Макарові сподобався такий учинок Галі.
— Не журися! — казав він, трахкаючи Галю по плечі, — до весілля загоїться!
А Яків казав Грицькові, весело потираючи руки:
— Молодець баба! мабуть душа в неї козацька! — чи так, батьку?
Кращою ученицею в класі Галя не була, хоч і вчилася не зовсім погано, і їй часто доводилося вести неприємні розмови з учителем. Учитель перші дні поводився з нею трохи делікатніше, ніж з иншими, де далі ж переставав виділяти її серед инших, і їй не раз лучалося й без обіду бути, і чути од учителя образливі слова. Перше їй було це трохи прикро, потім вона до цього звикла, не звертала особливої уваги й стала добросовісно нести призначену їй в школі долю часто караного отряхи-школяра.
Андрій, що мав за свій обов'язок закохуватись мало не в усіх учениць, скоро на фоні шкільного життя з'явилася значна постать Галі, зразу залишив своїх перших коханок і став моститися до неї. Він писав їй любовні листи, писав задачі, зітхав привселюдно й патякав усякі любовні дурниці, поки таки хлопці звернули на це увагу й почали дражнити його Галею. Йому цього тільки було й треба.
Наступили ті осінні, тихі та смутні дні, коли сонце світить і не гріє, коли спадає з дерева останнє пожовкле листя і звисока над деревами та хатами блукає в блакитному сяєві, як намітка біле, бабине літо. Школярі дуже кохаються в таких днях. В літню куряву та спеку в волю не нагуляєшся, не набігаєшся, — в-осени ж, коли свіже, трохи зимне повітря так приємно подихає на розгорілі лиця, можна гратися, можна бігати, бурушкатися без кінця.
Городи та левади з своїм насоняшничинням, гнилими огірками, качанами з капусти, такою чудовою зброєю до улюбленої школярської потіхи, війни; напівспустілі, вже обібрані й залишені хазяїнами сади, що в коліно засипані сухим листом, в якому так любо качатися та боротись, — всі такі місця в селі ясних осінніх днів мов галиччю сповняються шумливою дітворою й гудуть на все село дзвінкими, радісними їх перекликами.
Найкращим місцем для школярських зборищ була Мар'ївка, закинутий у гаю, поблизу озера, хуторець. У свято або у вільні буденні часи хлопці цілими зграями приходили сюди з села, влітку — купатися, брати гриби та ягоди, в инші часи — просто побігати та погратися.
Од самого обіду тут вже воювалися козаки з ляхами; за ватажка перших, звичайно, був Грицько, ляхами-ж командував войовничий Сивенко. Після цілого ряду блискучих побід козаків над ляхами та ляхів над козаками, і ті і другі любенько розмовляли між собою, розкинувшись одпочивати на високому зеленому березі озера.
Червоним великим колом заходило сонце. По обрію неба сірими та ліловими баранцями побігли волохаті хмаринки; над озером зашелестів очерет; з дерев стиха знімалися й задумливо падали на землю сухі листочки.
Андрій мовчки лежав на землі, заклавши під голову руки, і мрійно дивився на верхи струнких березок, що помалу гойдалися над його головою. Йому тепер хотілося звернути загальну розмову на себе та на Галю, і він нарочито набрав задуманого, мовчазного вигляду. Хлопці не забарилися догадатись.
— Що це Андрійко наш так дуже зажурився? — промовив один з хлопців.
— Не знаєш чого? Циганочкою мабуть замарився: він же не бачився, бідненький, сьогодні з нею, — пояснив Грицько.
Андрій не зворухнувся з місця і ще глибше замислився.
З місця тихенько підіймається Піхтір, крадькома підходе до його ззаду й хватає його за носа.
— Ах ти-ж моя циганочка-коханочка! — вимовляє він, мов до маленького.
— Гей, бережися, Піхтіряко, — бо будеш знати у мене циганку! — не міняючи пози, промовляє Андрій.
— Що Андрійко та циганка — хорошая пара, — приспівує Піхтір над його головою.
— Піхтір! не взивай її циганкою, бо будеш битий! — кричить уже Андрій, вдаючи з себе ображеного.— Та де ж тут правду дівати, — обзиваються инші, — вона таки здорово на циганку скидається.
— Не кажіть так, бо я буду зо всіма з вами воюватись…
Андрій раптом зіскакує й стає в войовничу позу. Хлопці цього тільки й чекали: збившись коло його, вони стали смикати його за одежу й дражнити на всякі лади. Андрій виломив лозину і став за ними ганятися. Хлопці не боронилися, тікали.
— Циганка! Відьма! відюха, зарізала пітуха! — чулися з усіх кінців викрики.
Андрій міряв лозиною то одного, то другого. Піхтір, уже скоштувавши скілько разів по плечах, став оддалік і вигукував на ввесь гай, узявшись за ухо:
Та циганочка, та махлярочка
Вволи ж мою волю.
— Дак — так! — киваючи з-за берези головою, докоряв Андрієві Грицько, — продати товариство, козацьку віру за бабу, та ще й за циганку!
— Та ще й за відьму! — підхватували инші, — ти ж придивися до неї — в неї й очи відьомські!
— Андрій — подумай собі, схаменися!
Андрій кидався на всі сторони, роздавав гостинці й приказував:
— Оце тобі відьма! Оце тобі циганка! Оце тобі відьомські очи! — Погнавшись за Грицьком, він замахнувся лозиною, шоб влучити по плечах, а різнув по уху. Грицько спинився, потім узявся рукою за ухо й мовчки одійшов у бік.
— Що таке? Що вчинилося? — збіглися круг його хлопці. Грицько витирав на ухові кров. Андрій кинув лозину й чухав потилицю.
— Це вже чорт зна що! — промовив Грицько серйозно, — до його з жартами, а він з усеї сили січе по ухові.
— А на віщо ж ти кажеш — циганка! — не хотів все-таки здаватись Андрій.
— Ну і циганка, та ще й плащувата! — сердито промовив Грицько.
— Ну от і заробив! — у тон йому одмовляє Андрій, — я розпалився й не бачив, по чому б'ю. На себе жалкуй — на що дражнив?
— Та за кого ж ти стоїш? За бабу? — обурився Грицько, — товариша проміняв на бабу… Ех ти, бабій!
— Ну, нехай і бабій.
— Коли так, од цього разу я з тобою незнакомий!
— Ну і добре.
Так виникла суперечка на принциповому ґрунті: посварилися.
Розбившись на гуртки, хлопці пішли з гаю різними дорогами. В гаю давно вже стемніло.
— Я не за те сержуся, що він мені ухо розсік, — казав дорогою Якову Грицько, то байдуже, плював би я на теє, а мені жаль, що він товариша зміняв на бабу!
Непомітно для школярів потекли дні за днями, тижні за тижнями; одні школярські події змінялися на другі, переплітаючись в одне довге школярське свято. Смутні осінні дні минали, прийшли морози, випав сніг, зайшла инша робота: на льоду зашуміли ковзані, на дворі закипіли снігові войни. Непорозуміння, що сталось між Андрієм та Грицьком за Галю, не пройшло марно: вони довго були „незнакомі“, хоч злости один до одного вони й не мали. Вдавати з себе ворогів — це особлива школярська, часом дуже цікава гра; „вороги“ поводяться один з одним чемно, роблять одно одному дрібні послуги, намагаються непомітно вчинити „ворогові“ що-небудь приємне.
Грицько знав, що найкращим дарунком для Андрія будуть вірші про Андрієве з Галею кохання. Одного дня він просидів над папером скілько годин, і вірші були готові. Вірші були в прихильному до Андрія тоні: списували вечірнєє за ворітьми стояннячко їх з Галею й починались так:
Зайшло сонце за лісок,
На дворі смеркає,
Галя вийшла за ворота,
Його дожидає.
Далі у віршах розповідалося про те, як прийшов Андрій, як давав їй списані на папірець задачі, як вона дарувала його за це каблучкою.
Отакая у нас в
Новина настала:
За задачі Андрієчка
Галя покохала, —
закінчувалися вірші. Грицько намірявся однести їх Якову, бо добре знав, що той не забариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.
Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможнього і дуже семейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахмітті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти здібности до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі-ж забувалися домашні злидні, сумні розмови про бідування та про горе, — з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з найкращих школярів, між хлопцями — найвірнішим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала иноді гостей свого сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ласощі.
Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходило й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так турбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі инші лекції на завтра були готові. В кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, — чого-ж більше йому? І збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гордовиті погляди.
Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані крамариха. Дарма що Грицькова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну — Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчився на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речи він буде гнутися перед нею? Хіба не доволі того, що мати гне перед нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне — нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. „Я съ вами не знакомъ!“ — одріже він, та й край. Думає, що коли по панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй — а чи знає-ж вона хоч що то за географія? Чи знає періодичні дробі, граматику?
Зовсім дурна баба, — думає Грицько, — а ще й паниться.
Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзду. Глянув у прочинені двері залі першого класу, де вешталася „чиста“ публіка.
А я, мабуть, не насмію піти туди! — майнула в його думка.
— А отже й не побоюся, зараз піду, — подумав він далі, — иншим можна, а мені хіба й ні?… Чого-ж то так?…
Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задиркувато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціянт, що крутився між столиками, з підозрінням скосив на його очи. Грицько сміливо глянув на його, немов хотів сказати:
— Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї даси? — дудки, брат — права не маєш!
Офиціянт ще скілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв бадужий, діловитий вигляд.
„Мало тут усякої наволочі буває“!.. — здавалося, казали його прищурені очи.
То ж бо то і є! — подумав Грицько і заспокоївся.
Потім трохи постояв, пом'якшав і, маючи на увазі офіціянта, подумав:
„Ну, Бог з тобою — я вже і піду собі… ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? — це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся“.
Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїзжена дорога виблискувала синіми огнями. З боку, за ріжком станціонного двору, дзвеніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. „Здається — циганка там“, — подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.
З горки на санчятах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, певне наймичкою.
Грицько підійшов і поздоровкався.
— Здрастуйте, Музиченко! — впізнала його Галя, — а ми спускаємося… ходіть і ви до нас!
Грицько став, не наважуючись підійти ближче.
— А слухайте пак — чи вийшла у вас задача? — спитала Галя.
— Зразу вийшла. Пустяк — не задача! — збрехав Грицько: він добре знав, що задача трудна.
— А я морочила-морочила голову — не виходить, так я й кинула. Думаю — хай тебе кат візьме, та оце вийшла та й спускаюся.
— Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчятами з горки. — Ось ходіть-но сюди — ловко, аж дух забиває!
Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.
Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.
Воно ніби не козацьке це діло — гуляти з бабами, ну та раз можна, — подумав він.
— А ну, сідайте, я розжену санчята! — промовив він, підходячи до дівчат…
Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.
А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон бачить він поруч з собою, її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очи, тремтять довгі вії… Мов крізь сон чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє…
Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню… Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, искрами, миготять тернові очи, біліють зуби… Мармурове личко схиляється близько, голова туманіє, забиває дух… Санчята скриплять і перекидаються.Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накриваються санчятами. Писк, регіт — навіть не можуть з місця підвестися, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вохкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: може це сон?…
Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спустилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.
На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав „бабам“ у класі руки, — тепер, немов соромлячись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.
— Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? — лукаво закидає Галя, — заходьте; у нас иноді буває Павлушка, Андрій…
Грицько пообіщав. Попрощавшись Галя з подругою взялися за віжки од санчят і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько остався сам і дивився їм у слід.
— Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? — думає він, осміхаючись, тільки ні: я тобі не Андрій. — На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.
— Ну що ж — і зайду! — подумав він.
— Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, — подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, — я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе.
Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші — здалося нудно. З голови ніяк не виходила Галя. В ушах причувалося то одно, то друге її слово; в очах блиснуть то білі зубки, то лоб, то руки. Ось перед ним у повітрі очи, а потім зразу полинули кудись далеко-далеко, аж до зорь і дивляться звідтіль. — „Та що це вона прив'язла до мене!“ — осміхається собі Грицько. А із-за вітей ялини виглядало все йому назустріч мармурове личко й немов казало: — вгадай, що я тобі хочу сказати, Грицю?
— Стій! Це я вже бачу — куди діло гнеться! — сперечається слабо Грицько з якоюсь силою, — тільки ні…
Гарячі хвилі одна за одною піднялися з грудей і залили Грицькові лице, голову, уші. Грицько спинився й потихеньку свиснув. Потім сів на колодку, що лежала під ліскою, й закрився руками. Через який час він підняв до зорь лице, засміявся й подумав: — ну, значить, закохався!
Мимоволі зринули в голові його товариство, безпечні виграшки, щирі розмови, коли не було чого ховати в душі од хлопців — зринуло і сховалося.
— Прощайте, хлопці — тепер уже я не ваш! — подумав Грицько, і легенький смуток щипнув його за серце.
Знявся з місця, тихо і поважно блукав сонними улицями села. Перед ним носився образ Галі, тільки зовсім уже не тієї школярки Галі, що бачив він кожного дня в класі: лице, постать, уся одежа од хустки, що вона завжди запиналася, і до черевиків, кожна складочка плаття — все здавалося тепер у неї повитим якимись незнакомими йому чарами. Ходив Грицько й марив про те, як колись признаються вони одно одному в коханні, марив на всякі лади, пригадуючи колись перечитані романи, вибираючи знайомі місця, вигадуючи фрази. Коли вони таки призналися, Грицько помітив, що він забрів кудись у мало знакоме місце села; подумав і звернув у інший бік.
— Ну, от призналися ми, що-ж далі? — думає собі Гицько. — А далі, — придумує він, — ми пригорнулися і, мов на крилах, полетіли під небо; внизу видніється село, над нами зірки, а ми все линемо та й линемо… — Грицько почуває, що все найкраще, найцікавіше в їхньому коханні вичерпується. Рішив почати спершу з новими варіяціями. Зійшов на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться.
А чи не прихватити нам з собою Піхтіра? — думав він, ковзаючись і уважно дивлячись собі під ноги, — чого-ж, він гарний хлопець, мене, здається, дуже любить… Візьмемо! — звертається він думками до Галі.
Грицько спинився, і став уявляти собі, як високо по небозводі, під самими зірками, маленькою хмаринкою несеться їх троє: він по середині, з одного боку Галя, з другого — Піхтір. Малюнок вийшов ефектний і Грицько осміхнувся. Кинув ковзатись, пішов льодом.
Пригадався Піхтір — такий, який він є: от-от щось скаже.
— Ні, мабуть не візьму я з собою Піхтіра, — думав він, ідучи по льоду, — він, бісової пари Піхтір, має погану звичку — при дівчатах плескати язиком, що спаде на губу. Краще ми так зробимо…
Недалеко коло його по льоду попливла якась тінь. Грицько насторожився, став придивлятися — здається, біжить собака.
— Тю! — на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу на вперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й коротко виснула, звернула в бік і подалась швидче. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою. Збив шапку на потилицю, заклав за свитку руки, дивиться в небо.
— Ну, так над чим пак я спинився, — думав він, — ага: Піхтіра не треба. Ну, що ж його робити, може того… — Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, — може поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись… ні, стидно. — Чогось позіхнулося.
— Полинули ми, та й полинули, та й полинули… — думає він і почуває, що під грудьми починає його щось ссати, — і от захотілося нам… їсти. — Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти. До Галі йому не хотілося, бо, правду кажучи, трохи було боязко, щоб пановиті батьки її не вирядили його, до себе ж у хату закликати Галю якось не зручно було, бо вечеря чекала їх не смачна. Зітхнувши, спинився на тому, що треба розлетітися їм по домівках. Звернув на шлях до батьківської будки; очи помалу склеплялися, чоботи на ногах немов поважчали, по всьому тілу розпливалася втома. Туман виходив з голови. В небі миготіли зорі, мов потухали…
Ніхто у всій школі не мав стільки призвищ, як присадкуватий, кругловидий Василь Грицук: гупало, крутьоло, товкач, паровик — сипалось на його звідусіль, немов з мішка, і кожне з цих призвищ було для його більш-менш характерним. Найчастіше взивали його Піхтірем, і ця назва незабаром у всій школі замінила йому його батьківську фамилію. Ледаркуватий, добродушний, з мрійною лагідною вдачею, Піхтір не любив задиратись з хлопцями, проте йому більш, ніж кому иншому, доводилось лежати на самому споді „малої кучи, невеликої“ й одвідувати курника на шкільному горищі, який уважався за місце найвищої кари для школярів.
Учитись — було Піхтіреві за велику муку: нулі, єдиниці, курник, насмішки, батьків батіг — усе це йому осточортіло до нудоти, і коли б не товариство, він давно кинув би школу. Товариство любив він щиро, в одному в йому кохавсь, йому одному оддав свої найкращі почуття, свої думки й мрії. Товариші часом були не од того, щоб пожартувати з його, проте мали за вірного товариша, допомагали йому в ученні, приневолювали навіть братись за книжку.
Піхтір має здавати лекцію по історії, і товариство присудило йому не йти сьогодні після обіду на лід, а сісти за роботу. І Піхтір скорився, хоч уся душа його рвалася з сумної хати на те шумливе снігове свято школярське.
Тепер лежить він у своїй кватирі, що з Яковом наймають у тітки Титарчихи; ноги закинув ліжкові на бильця. Розгорнута книжка зсунулась у його з грудей, а сам він, поки-що, справляється з иншою роботою. На „лисиці“ під стелею Титарчиха поклала пучок сухих васильків, і Піхтіреві забажалося, що б там не було, збити їх звідти, не встаючи з ліжка. Раз-по-раз гнепить він по лисиці, аж стіна ходором ходить і тіпаються сухі квітки, як у птаха крила. Тихо в хаті. Вікна муруються снігом, вечоріє. Із темряви налинули до Піхтіра тихі мрії про товариство та про вільне життя. Тепер він думає про Грицька, до якого так близько схиляється його душа. Розм'якло, розніжилось Піхтірево серце; вже не знає він, що б краше й зробити вірному товаришеві. І заводив він у думках свого товариша в темні лісові нетрі, напускав на його розбійників, які замахнулися вже на його ножами; тоді сам вибігав із-за кущів з рушницею, розгонив розбіяк, а Грицька виводив з гаїв додому. То відразу залітали вони вдвох з Грицьком на далекі-далекі острови в окіянах і починали там жити, як жив колись Робинзон з П'ятницею.
А в хаті темніше все темніше. Світла не хочеться йому запалювати. Визерунки на вікнах здаються Піхтіреві за високі гори, за хмари, за соснові бори; голчасте проміння од зірок золотить їх верхи, і ліниві Піхтіреві мрії живішають. Піхтір дозволяє собі на який час, щоб Грицько вмер. Насипали йому могилу, посумували трохи товариші та й забули. Не забув тільки його Піхтір. Кругла пика його спала, сам він зблід, схуд. Дивується вчитель, дивуються товариші, що це подіялось з Піхтірем, де поділися його смішки за жарти. А де-які з хлопців тихо говорять між собою: „як він любив покійного Грицька, як любив, — дивіться, як він одмінився, засумував“.
У Піхтіра починає шпигати в носі, а на очи спливають сльози, і починає він грюкати в лисицю так люто, що брязчять шибки й посуд на миснику.
Під дверима регіт, галас, і в хату разом з холодом суне ватага хлопців. Хукають в руки, роздягаються.
— Хлопці, — гляньте, як Піхтір історію вчить! — почув Піхтір над собою насмішкуватий голос оплаканого ним Грицька. Піхтір удає, що спить.
— Вставай, окаянне Піхтірище! — гупнув його межи плечи Макар.
Піхтір кинувся й став протирати очи.
— Ху, чорти! так гарно задрімав був, а вони розбудили, — брехав він, потягаючись.
— То оце так ти учиш історію? — обурився на його Макар, — бач як начитався, аж очи обараніли!.. Я-ж тобі, припутенське опудало… Хлопці! — скомандував він, — загнемо йому „карпа“! — Обліпили, галасуючи, хлопці Піхтіра на ліжкові, загнули йому ноги за шию, почали ляскати долонею.
Піхтір вже не боронився, тільки стогнав…
Хтось запалив світло. Душ з п'ять хлопців мостилося коло столу з книжками. Ліниво, як віл, посунув до книжки й Піхтір. Лямпу поставили серед столу, розклали книжки, зшитки, через який час у хаті стало тихо. Шаруділи тільки оливці та пера, та лупотіли папери…
Змалювавши кілька листків паперу, Піхтір тихенько зайшов до Макара.— Здається, що в цій задачі одвіт невірно, — стиха промовив він, винувато посміхнувшись. Макар глянув на його з докором, зітхнув.
— Ну, сідай… — Їх голови схилились над столом, і Макар став пошепки проказувати Піхтіреві задачу. Піхтір дивився на його великими довірливими очима, слухав, поки розумів; потім, збившись, став думати про инше, перевівши ліниві очи кудись у куток. Макар помітив.
— Та слухай же, марюка! — з одчаєм штовхнув він його в живіт. Той застогнав, кинувся, трохи підбадьорився. Лагідне Макарове буркотання над ухом наганяло на Піхтіра непереможний сон. Коли одразу ліниве його обличчя ожило, уші насторожились, очи, що дивились у куток між рогачі, заграли веселим блиском.
— Миша! — радісно крикнув він, ткнувши пальцем у куток. Усі кинулись. Через хату справді бігало шпарке мишеня, поблискуючи цікавими очима. Хлопці здебільшого почали нудитись і через те всі, як по команді, кинулись ловити мишу. Хтось надибав нору й закрив ногою. Незабаром миша була вже в руках у жвавого Сивенка. Не довго думаючи, він ткнув її комусь за сорочку… Через який час у хаті було повно галасу. Хлопці гасали по припечках і збили таке бурло, що не видно було світа. Миша переходила з рук у руки, з пазухи в пазуху, реготові не було впину. Хтось головою стукнувсь об мисник, і якась макітерка хряснула об долівку. На дверях з'явилась, склавши на грудях руки, Титарчиха. Кругом заніміло.
— І хай Бог милує й не допускає, — стиха побожно промовила вона, оглядаючи куряву. — Чи ви показились, чи ви покрутились, макоцвітні шибеники! Далі її рука надзвичайно проворно вхопила віник. Хлопці кинулися врозтіч.
— Це ти всьому привод даєш, це ти тут свекор над усіма! — почала вона віником кропити Макара. Той, заправляючи сорочку, що геть висунулася з штанів, став було виправдуватись потім відразу замовк і зашумів на піч. Усі инші, як овечки, один по одному майнули за ним. Навівши порядок і позбиравши черепки в пелену, довго вичитувала Титарчиха хлопцям стоячи коло дверей. Хлопці сиділи на печі й тільки сопли. Далі Титарчиха забожилась, що завтра пожаліється вчителеві, коли зараз не вгамуються, й пішла. Хлопці взяли лямпу на піч і, докоряючи стиха один одному, роздягались, мостились спати. Та було рано ще, і спати не хотілось.
— Як-би ще хоч маленьку лірку завести! — став благати хлопців Піхтір, — ми будемо тихо-тихо, що тітка не почує.
— Хто й всидить тихо, як не Піхтір! — казали другі, проте всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому припаде сміятись, і почали лагодити ліру. Розпустивши сорочки, посідали всі на черені в кружок, як старці на ярмарку. Макар у середині. Підібрали тони, і ліра стиха загула. Макар угнивим голосом почав тягнути мелодію:
Як був собі Лазор,
Та я його знав,
Була в його сіра свита,
А я й тую зняв…
— Ярешко, — починав хто-небудь, вдаючи відомого всьому селу старця, — коли вже ти оженишся?
— Піду в Іваницю на ярмарок та й оженюсь, — передражнює Макар заїкуватого, рябого Яреська.
— А кого посватаєш? — питає перший. Усі перекидають погляди на Макара.
— Та оддає старий Сарапійон свою Мавру. Ото, братця, дівчина: ноги як стовпці, сама як груба, а сліпа тільки на одно око.
Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затулятись.
— А придане буде, Яреську?
— А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торбі, ще й костур з залізним наконечником.
Піхтір хапає себе за носа; щоки його надуваються, як пузирі, червоніють, а з рота, немов з розірваного оддутого пузиря, починає шипіть і пирскать з-під пальців. Далі пальці з носа спорсають, Піхтір хапається за живіт і заходиться од реготу. Його вкривають буханами, та вже пізно. Ніколи не хотілося Піхтіреві так сміятись. Його хапають, давлять за шию, рядном затуляють йому рота. Садять у боки, в спину, — він кавкає, пирскає, проте вдержати реготу, що пре з його, як вода через пліт, не може. Макар ухопив з комина дощечку, що Титарчиха коле на тріски, і ляснув зо всього маху Піхтіра іззаду. Той відразу змовк, вирвався з чужих рук і, вхопившись за дошкулене місце, сердито глянув на Макара. Хотів лаятись, та зустрівшись очима з Макаром, несподівано пирскнув і знову зайшовсь. Усі, що до цього часу здержувались, зразу розлізлись по кутках і закихкотіли…
Одному Макарові було не до сміху. Він лаявся, докоряв усім, нахвалявся, що зроду-звіку не стане більш що-небудь розказувати.
Коли регіт трохи стих, постановили ліру припинити, бо щоб справді не перепало чого од Титарчихи. Один із „стрільців“ обіщав розказати страшну казку. Прикрутили низенько лямпу, позбивались до гурту. Стрілець закинув ноги на комин і починає розказувати.
Щось затарабанило в вікно. Всі кинулись; деякі полякались, Піхтір на щось погасив лямпу. Затарабанило знову дужче, нетерпляче. Більш сміливі злазили з печи й тягли за собою инших. Щільно тулячись один до одного, цілим гуртом стали вони коло вікна.
— Хто там такий? — строго питає передній. Знову застукало.
— Хто такий? — усі разом гукнули хлопці.
— Та відчиняйте мерщій, баби! — почули вони знадвору знакомий голос.
— Це-ж Яків, — радо крикнув хтось, і всі засміялись.
Засвітили лямпу, одіперли двері.
Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запорошений снігом, з палицею в руці, він зразу здавався дорослим чоловіком. Кепкуючи з хлопців, він отрушував сніг і роздягався.
— А що я сьогодні, братця, бачив! — трохи згодом почав він розказувати. — Іду я з дому, зайшов до Грицька. Не застав я Грицька дома, та й іду сюди. Аж ось коло Галиної фіртки щось двоє ханьки мне, рукавами затуляється. Підхожу до них — коли, хто-б ви думали? — Павлушка й Андрій. Чого ви тут? — питаю. — В нас, — кажуть, — отвєти в задачнику вирвані, так оце хочемо побачити Галю та попросити. Постидив я їх, покивав головою, та й пішов. Отаке стало на світі діятись, — зітхнув він, — бере баба над козаком гору.
— А моду яку вже заводять, — почав він знову, — чоломкаються за „ручку“ з дівчатами, та ще не як-небудь — на „ви“.
— Та воно, як-казати правду, то не ловко й так, як ото роблять наші стрільці, — обізвався Макар. — Дівчата щебечуть до їх привітно та любо, а вони, лобурня, як-одвезуть що-небудь, то за них зчервонієш.
— Ні, нема правди на світі, — казав, розбуваючись, своєї Яків. — Аж нема батьку? — спитав він Грицька. Грицько почухав голову й перемовчав.
Розбувшись, Яків виліз на піч, мовчки вийняв з кишені скручену в дудку маленьку книжечку й кинув Грицькові.
— Читай, батьку! — промовив він і став гріти спину коло комину. Хлопці кинулись до книжки.
— Це, братця, така книжка, що не було її другої й не буде! — категорично одрубав Яків, — наша, козацька книжка!
— Та вона, либонь, і написана по нашому, по козацькому! — промовив хтось, прочитавши через плече кілька рядків.
— Це Катерина!.. ой ловка-ж, ловка! — зашуміли деякі.
— Цить! — скомандував Макар. — Хто знає — наперед не кажи! З комина зняли лямпу й поставили посеред черені. Спершись на лікті, Грицько почав читати. Кругом його збилися в білих сорочках хлопці. По стінах, на стелі й на комині розкидались патлаті тіні. Все замовкло, тільки струмочком буркотав рівний Грицьків голос та знизу під піччю розспівався цвіркун.
Що далі читав Грицько, ставало все тихіше й тихіше. Тільки чиєсь дихання розгорялося й палило зблизьку, як полум'ям, Грицькові щоку та з другого боку стукало у когось під полотняною сорочкою серце. Щось почало чмихати і сопти.
Візьми, боже, мою душу,
А ти, вода — тіло…
Шубовсть в воду… по-під льдом
Геть загуркотіло, —
дочитував Грицько поему. Піхтір швидко одвернувся в куток, уткнувся в якесь ганчір'я головою й заревів на всю піч. В всіх очи потьмарились, у деяких бреніли сльози. Читання припинилось. Кинулись до Піхтіра, сміялися стиха.
— Чого ревеш, дурний Піхтіряко, — казали йому, зводячи його голову, — бач, який він у нас тонкослізний!— Не лізьте до мене, одчепіться од мене! — схлипуючи казав Піхтір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в потьоках лице…
В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький огник на печі.
Перший раз засиділись хлопці до півнів.
Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки-ж Галя з'являлася на дверях — таємничий лихтарь піднімався знову, і робилося в класі ясно і радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, — чи він, чи може Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали розмовляти, звичайно, більш за школярські справи — вона тоді здавалася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою — і більш нічим; коли-ж він не бачив її, або дивився тільки здаля — образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися незвичайно ніжними, недосяжними. Одначе, завжде від усіх таїтися з своїми думками — було не легко: бажалося довіритися з ними перед яким-нибудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю радістю. Коли-ж з ким?
Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яковом, суворим философом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.
Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується — зате прийме близько до серця його справу.
І він постановив усе розказати Піхтереві.
Одного дня, коли на дворі почала вже показуватися з-під торішнього листу та сухого бадилля зелена травиця, Грицько з Піхтірєм, як тільки розвиднилось, були в класі. Крім їх, там ще не було нікого. Поговоривши про всякі шкільні справи, хлопці на який час замовкли. Грицько присунувся ближче до Піхтіра, глянув йому в вічі й тихо сказав:
— Слухай, Піхтір, я маю щось тобі сказати.
Піхтір насторожився.
— Тільки-ж ти нікому не скажеш? — спитав Грицько, серйозно дивлячись на Піхтіра.
— Нікому в світі! — гаряче одповів той, почуваючи, що зараз дізнається про щось дуже цікаве.
— Забожись!
Піхтір мовчки написав пальцем на лавці хрест і поцілував.
— Ну так знай-же: я люблю Галю!
Очи Піхтіреві широко розкрилися, і він з дива аж присів.
— Та брешеш? — придушеним шепотінням всилу вимовив він.
Грицько в свою чергу написав пальцем хрест і поцілував. Піхтір сів на лавці й задумався.— Ну що-ж — і вона тебе? — не дивлячись Грицькові в вічі, трохи згодом смутно промовив Піхтір.
— Не знаю… хто її знає… Ти-ж знаєш, що коло неї Андрій…
В коридорі застукали чобітьми, і в клас почали вже сходитись школярі. Грицько з Піхтірем замовкли. Скоро клас, немов бджолами, гудів школярами. Прийшла Галя. Піхтір ходив по класу неуважний і замислений; не звернув навіть уваги тоді, колі один з хлопців змазав його по лиці класною губкою. Підійшов до Галі, що сиділа за книжкою на лавці, боком став до неї і з-під лоба дивився на неї довго і серйозно.
„І що він, що він знайшов у їй? — думав Піхтір, — смаглява, як циганка, очи, як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки — що-ж тут могло причарувати Грицька? що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед товариством, і признатися, що баба взяла над ним верх!“ І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Що до його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх, і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то значить є вони, прокляті, на світі!
Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте, звичайне, як і в инших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.
— Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи може закохався? — спитала Галя. Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.
— Який ти сердитий, Василю! А я-ж все-таки тебе люблю!
— На! — промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи плечи.
— Отже хоч що, а люблю!
— Два, — одлічив Піхтір дужче.
— Хоч бий, хоч ні — а люблю!
— Три! — гепнув Піхтір мало не зо всеї сили.
— Хай ти сказишся, дурний Піхтіряко, то-ж болить! — лагідно промовила вона, трохи скривившися.
— Знаєш, за віщо це? — спитав Піхтір, — не знаєш? догадайся! — і Піхтір поважно повернувся й пішов на своє місце. Галя зацікавленими очима простежила за ним, подивилась трохи на його, і в її очах блиснула якась нова думка.
Після лекції, коли Піхтір, схопивши по арихметиці двойку, смутний сидів, розвалившись на лавці, до його проворненько підійшла Галя і сіла щільно коло його. Вона зазирала йому у вічі і питала:
— Ти щось знаєш, Піхтірчику, — скажи, що ти знаєш?
Піхтір мовчки одвернувся од неї й поволі одвів її голову од себе.
— Не лізь! — сказав він.
— Піхтірчику, голубчику, скажи — я завтра тобі шоколаду принесу, — улесливо приставала до його Галя.Через невеличкий час Піхтір забув уже свою двойку, добродушно на ввесь рот посміхався й, хитро прищуривши очи, базікав, позираючи знизу на Галю:
— А ти мабуть, і справді відьма — в тебе й очи якісь циганські. Ой і хитра-ж ти!..
Потім їх голови стуляються і розмова робиться тиха, таємнича.
Галя, боязко озираючись на всі боки, нишком казала щось Піхтіреві на ухо. Піхтір раптом схопився і строго насупив брови.
— То ти мені кажи, їй-богу кажи, — це ти правду кажеш?
Галя ще нижче схилила голову й зашепотіла тихо-тихо…
Через який час Галя, вирвавши клаптик паперу з зшитку, писала щось на йому, закриваючись хусткою, а Піхтір уважно дивився через плече. Потім Галя згорнула папірець і оддала Піхтіреві. Ударив дзвоник, і хлопці розсілися по своїх місцях. Мугикаючи щось, собі під ніс, Піхтір з байдужим виглядом пройшовся разів скілько мимо лавки, де сидів Грицько.
Улучивши час, він непомітно для товаришів сунув папірець Грицькові в руку й тихенько промовив:
— Од Галі… вона тебе любить.
У Грицька зачервонілися щоки, уши, заблищали очи.
— Та брешеш, Піхтіряко! — радісним голосом прошепотів він.
— Хай мене вб'є золотий хрест!
З тим-же байдужим виглядом Піхтір пішов на своє місце.Немов який дорогоцінний камінь держав у руці Грицько той папірець. Читати його зразу не зважувався, бо рядом сиділи товариші. В клас увійшов учитель і розпочав лекцію по історії; школярів він не питав, а став розказувати сам; хлопці сховали книжки, зложили руки на лавках і стихли. Деякі слухали вчителя, инші думали собі свої думки. Грицько, озирнувшись кругом, тихенько розгорнув під лазкою папірець, положив його собі на долоню і, схиливши голову, став читати. На папірці на-швидку було написано: „Що скаже Піхтір, усьому тому правда, а Андрія я не люблю і не любила, тільки я боялася признаватись вам, бо ви гордий і ненавидите женщин. Прошу отвіт або через Піхтіря, або в дуплі сухої груші, що коло станції. Л… в… Галя“.
Серце Грицькове радісно стукало і щоки палахкотіли.
Перечитував знов і знов.
Звернув увагу на літери, що стояли в кінці — л… в…
— Це мабуть означа: любяща вас, — догадався він і навіть засовався од радощів по лавці. Всю цидулку знав уже він на пам'ять, а все дивився на неї, і поганенькі кривульки-літери здавалися йому такими любими-любими; повертав цидулку на всі боки, розглядав плями якісь на ній, цифри на другому боці, де колись певне робилася задача.
— Чим ти тут бавишся? — почувся за плечима у його спокійний голос учителя.
Замарившись, Грицько не помітив, як затихло в класі, як давненько вже у його за спиною стояв учитель і приглядався до папірця.
Грицько зразу зскочив з місця, мов підкинутий якоюсь силою, і міцно зім'яв у руці цидулку; спершу він почервонів, потім зблід, потім знов почервонів.
— А ну, дай мені, що там у тебе за цяцька! — промовив учитель, простягаючи руку.
Грицько навіть не стямивсь, що робить, механично подав йому зім'ятий папірець.
Увесь клас звернув на його зацікавлені очи. Піхтір, глянувши на Грицька і зразу догадавшись, у чім діло, тихенько завив, заплющив очи, закусив губу і так закам'янів. Галя затулилась хусткою, прищулилась коло стіни, немов пташина перед бурею.
Учитель поволі розправив папірець, прочитав і прищурив око.
— Умгу, — протяг він, — чи ти бач, які ніжности! — Потім зробив суворе лице.
— Ах ти-ж шмаровоз, шмаровоз! шмаркатий купидон, амур ти сопливий!.. Бач, що йому в голові! — Потім витріщивши страшно на Грицька очи, він трохи помовчав і різко кинув:
— До вечора в курник!.. Там скоро прохолонеш од любощів. — Потім поволі став повертати голову в той бік, де сиділа Галя. Галя зразу встала ні жива, ні мертва.
— А ви, судариня, — на ви учитель звертався до школярів тільки в особливих випадках, — чого ви ходите до школи? Ну, та за вас ми будемо мати розмову з вашою мамою, а тепер, поки що, сідайте, мадмуазель — додав він.В класі стало тихо, мов після грози. Пройшовшись скілько разів мовчки по класу, вчитель став розказувати перервану лекцію.
Грицько сидів у класі осоромлений, вражений, нічого не чув, не бачив, холодний піт виступив у його на лобі.
Над його головою перший раз прошуміла буря.
І зігнувшись, блідий і пригнічений, сидів Грицько до кінця лекції, мов підбитий птах.
Після лекції в класі було тільки й мови, що про недавню подію. А на подвір'ї Андрій розшукав Якова, одійшов з ним осторонь і казав:
— Ну, що ти скажеш?.. Яку штуку батько впалив! Ну, батько! От батько, так батько! — Більш Андрій нічого не міг і додати.
— Здурів на старість, старий біс! — перемовчавши трохи, промовив Яків байдуже, — я давно помічав, що у його отут щось не ладно, — Яків покрутив пальцем коло лоба.
— Так… додав він трохи згодом, — пропав батько ні за собаку, а шкода… другого такого батька вже й не знайти — гарний був батько…
— А все, брат, циганка наробила: вона й мене причарувала, їй Богу! — роблячи серйозне лице, сказав Андрій.
— Положим, Андрій, ти брешеш, — задумливо казав Яків, — ти все ото більш „дурака валяв“, ну, а за батька, то я й сам уже не знаю.
На горище шкільного будинку, куди заганялися на ніч учительські кури та индики, з шкільного коридору вели деревляні східці. Не одному школяреві, після гарячого вчинку, приходилося прогулюватись на-гору по тих східцях і вертатись звідтіль через який час, зовсім прохолонувши.
Коли після лекції шкільний сторож прочинив перед Грицьком двері курника, холод і жар пройшов по всьому його тілу. Перший раз за п'ять років доводилося йому йти в це місце, і він почував себе так, як почуває свіжа людина, коли перед нею прочиняться тюремні двері. Коло курника збіглася ціла купа школярів з усіх класів. Грицькові було надзвичайно, невимовно соромно, і він, закриваючись руками, як можна скоріш, поспішав по східцях у курник.
— Не журися, батьку! — крикнув услід йому Піхтір, який стояв тут і бачив, що його товаришеві тяжко; він залюбки згодився-б тепер одбути кару за Грицька: йому, Піхтіреві, не вдивовижу це, а инше діло Грицькові.
Перші хвилини, коли зачинилася за ним ляда, Грицько сидів, мов скований, і йому здавалося, що мало не ввесь світ перевертається перед ним. Потім помалу спокій став сходити до його, і він почав пригадувати подробиці події.
— За віщо він так осоромив мене? — думав Грицько, — що я такого поганого вчинив?.. При всьому класі, при Галі — шмаровоз! сопливий! — краска сорому зачервонила знов йому лице.
Підвів голову, став озиратись кругом. На горищі валялися старі лямпи, якісь залізні прути, поламані меблі; за тряпками розвішані були низки узвару; кругом виднілося пір'я і птичий послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори, як на долоні.
— „Шмаровоз“ — пригадалися йому слова вчителя. — Може в тім і біда моя, що я шмаровоз, — думав він, — яка вона й справді мені пара?… У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з діркою; у мене батько та мати бідні, прості люде, а вона панянка… Ну, і Бог з нею — нехай шукає собі иншої пари.
Пригадавсь Грицькові гимназист Валя, якого він бачив на святках з Галею. „Ото їй скорій до пари, — думав собі Грицько, — панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кешені, — а я що? Коли-б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий купили, тільки де там… матері он нема за що навіть чобіт купити“.
— Та нехай-би й нову свитку справили батько, вже-ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. „Знать не стать мужику-вахлаку любити дворянську дочку“ — пригадались йому слова Некрасова. — Завтра ж-треба написати їй, щоб мене забула. — Грицькові стало шкода себе. — Нехай шукає собі другого, а моя дорога инша. Я собі потихеньку буду вчитися… Ех, і вчитись буду я! Поступлю в техничну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом… Приїду коли-небудь додому — Галя тоді зовсім забуде про мене — буду собі гуляти де-небудь — вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь — чий-то такий молодий студент? А їй скажуть — хіба-ж ти не впізнала? — то-ж син нашого будошника, Грицько, той самий, що ходив до школи в подертій шапці. І вчитель тоді побачить і скаже: я знав, що з його вийдуть люде, він і в школі добре вчився. А я йому тоді пригадаю, як він посадив мене в курник, і йому стидно буде.
Замарився Грицько, не зчувся, як надворі почало смеркати. Обійшов горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти. Сів під виводом і став марити далі.
— А може я й екзамену не здержу в техничне! — подумалося йому. — Ні, хіба-ж я дурніший за других?.. Инші видержують, а я хіба ні? Хіба я чого не знаю? Ну, от хоч-би взять історію — чого я там не знаю? — У пам'яті Грицьковій одна за другою встав ряд історичних подій, царів, полководців. — Зараз усю історію од палятурки до палятурки розкажу! — подумав він. — Арихметики може не знаю?.. Чи була-ж у задачникові така задача, що-б я не зробив? Ех, ви! давайте мені найтруднішу задачу в світі — зроблю! Валя з блискучими ґудзиками до віку не зробить тих задач, які я можу зробити!.. От хоч-би, наприклад, оту…
Грицько став згадувати про якусь трудну задачу, став вираховувати її в голові. Потім перейшов думками на географію й став конспективно повторяти її від початку до краю.
Далі якось географія почала змішуватися з історією та граматикою, і стали зринати в голові якісь давні малюнки…
Коли в коридорі почулася чиясь важка хода, Грицько кинувся й помітив, що він уже спав, прихилившись головою до виводу. Двері прочинив той-же сторож і покликав Грицька, щоб той ішов додому. Грицькові знову пригадалась та образа, що сьогодні мав він од учителя, і він помалу, мовчки став виходити з курника.
— За віщо це тебе? — спитав сторож. — Хвалили, хвалили Музиченка, а то на̀ тобі: зразу в курник!
Грицько хотів щось сказати, та почув, як зразу до очей підступили сльози, і він нічого не сказав дідові, тільки махнув рукою.
На заході червоніло небо і де-не-де по йому світилися зірки. Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти. Грицько мало помічав теє й поспішав додому.
— А я мало не проґавила вас! — несподівано почув він за спиною знакомий голос. Грицько озирнувся. Засапавшись і розчервонівшись, його наганяла Галя.
— Ви на мене сердитеся? — просто й ласкаво спитала вона, йдучи рядом з ним.
— За віщо мені на вас сердитися? — одповів Грицько.
— Знаєте — мене така досада взяла, що ви через мене попалися, що навіть обідати не хотіла, а далі не витерпіла та оце вийшла вас зустрічати. — Галя щебетала жваво й весело і виймала щось із узлика, що був у неї під хусткою.
— Їсти хочете? — нате! — промовила вона, вийнявши з узлика пару пиріжків. — Я хотіла туди принести вам, та побоялася, щоб учителеві не попастися на очи.Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. Па душі у його прояснилося.
— Ви думаєте — боюся, що ото він мамі розкаже? — казала Галя, — нехай розказує: ані трішки не страшно.
— А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що… — тут Грицько згадав про „Огородника“ і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройшла.
— І зовсім нічого, — казала Галя, якось угадавши думку Грицькову, — я сама колись розказувала мамі про вас.
— І що-ж вона? — зацікавився Грицько.
— А нічого. Тільки каже, — Галя соромливо осміхнулася, — каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько — найкращий ученик, а ти — лінтяйка.
— І як уже мені він увірявся! — казала інтимно Галя про вчителя, — скільки витерпіла я бідна, од його!..
— І я не думав, що він такий… грубий, — промовив Грицько.
Галя схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:
— Чорт носатий!
— Руда собака! — таким-же тоном додав Грицько.
— Коли-б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді — хай йому враг — і на екзамени не з'явлюся.
Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.
— Куди-ж ви тоді думаєте? — спитав він.— Мене одвезуть у город держати екзамен до гимназії.
— Напишете мені листа, як будете в городі? — спитав він.
— Безпремінно напишу, тільки-ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося? Добре?
Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові — до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.
— „Чого-ж це ми ні слова про „теє“ не споминаємо?“ — подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.
— „Ні, мабуть не вміємо ще ми кохатися!“ — думав Грицько.
Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очи в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очи, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.
Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим-же, та було пізно: Галя вже одхилила голову і його губи цмокнули в пустому повітрі.
Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.
— Це-ж вона поцілувала мене! — подумав він, і йому захотілось закрити очи й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те-ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.
Що-ж, немає без колючок рож…
Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли по-над озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько й Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.
— Яків! — після довгої павзи звернувся до товариша Грицько. Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.
— Яків! Хочеш говорити? — спитав Грицько.
— Н-не хо… — ліниво протяг той.
Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.
— Яків!… Про що ти думаєш? — спитав знову Грицько.— Ось глянь сюди! — промовив Яків, дивлючись на небо, — он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?
— Там инші зорі.
— Ну, а за иншими?
— Там знов зорі.
— Зорі, та й зорі, та й зорі… а краю немає?
— Немає краю.
— От штука!.. — Яків зітхнув і замовк.
Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті — блакитне, убите срібними бляшками небо, діл — блискуча вода в озері, темні дерева — то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лямпадка, тихо освітлює всю хату.
За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.
— На гуляння побігли, — трохи помовчавши, промовив Грицько.
— Умгу… — буркнув Яків.
— Цілуватися будуть…
— Нн-да…
Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятері.
Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:
Чорнії очи, чорнії очи
Темні як ночи, ясні як день.
Ой очи, очи, очи дівочі,
Де-ж ви навчились зводить людей!..
— Знаєш, що я скажу тобі, батьку! — обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. — Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!
— Та ну! — здивувався Грицько.
— Брехав — вибачай! Маю сам гріх — і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні з церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе… Ех, брат, і глянула-ж!.. мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось… і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш — поженишся з нею… З вас гарна вийде пара!
Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив: — Усе теє треба забувати… Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! — ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. — Галя — то так собі… не важне… а головне у мене зовсім не те.
— Ну, а шо-ж? — тихо спитав Яків.
— Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб… ех… не вмію я вимовити тільки! — прибавив він зітхнувши.
— Колись був у нас з станції жандар, — після паузи задумливо казав Грицько, — він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічи, скрізь, каже, неправда… Все за бідних людей стає, а сам — пан! Каже — заховали правду, та й держять під замками!
— Яка-ж то правда? — тихо-тихо спитав Яків…
Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очи горіли у їх, уші палахкотіли. Новий чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою… А в грудях тремтіло і замірало бажання сміливо вступити у той і жагучий і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ…
Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особливо ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участи в гульні.
Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь усі намірялися роз'їхатися по школах: по фельшерських, по семинаріях, по техничних.
Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одсилали кудись у прикажчики, Макар жартував, називав себе майбутнім купцем, і тільки після того, як одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, — усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.
Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло скільки років і де пережито стільки вражінь, добуто стільки знання.
Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був „второгодник“, аж йому дали дві передержки — і він ходив по двору мало не догори ногами.
Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.
— Ну, батьку, — годі вже нам сердитись — може я винний трохи, може…
— Е, що там згадувати! — міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько, — що було, те минулося…
— Але-ж, батьку, признайся, — осміхаючись казав Андрій, — таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старому Тарасові Бульбі!..
Перед хлопцями зринула постать чорноокої, веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічи й засміялися.
1911