Пригоди Гека Фінна/V. Мій батько
| ◀ IV. Я та суддя | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко V. Мій батько |
VI. З батьком у лісі ▶ |
|
Я причинив за собою двері й повернувся: він! я не помилився! Перше, бувало, я завсігди його боявся, так він мене лупцював. І тепер одразу я був злякався, — з несподіванки мені навіть дух перехопило, але я зараз же схаменувся і зрозумів, що це дурниця, боятися нема чого.
Батько мав років з п'ятдесят, а на погляд здавалося, що й більше. Волосся в його було довге, нечесане і висіло пасмами; під ним горіли блискучі очі. Волосся він мав чорне, як сажа, сивини не було зовсім; і така саме була й довга скудовчена борода. Обличча бліде, як у покійника, біле і не такого коліру, як у инших людей буває, а якесь білозелене, що аж дивитись моторошно, — неначе земляна жаба, або риб'яче пузо. Замість одежі — саме рам'я. Він сидів, положивши зігнуту ногу на коліно. Один чобіт був драний і з дірки стирчали два пальці. Старий касторовий зім'ятий бриль з продавленим денцем валявся долі біля його.
Я стояв і дивився на його; він теж не зводив з мене очей, хитаючися злегка на стільці. Я поставив на стіл свічку. Коли дивлюся — вікно відчинене, — мабуть він заліз сюди по піддашшу. Він оглядав мене всього. Нарешті промовив:
— Дивись, яка цяця! Гляньте на його, як причепурився! Мабуть думаєш, що ти не знати яке цабе!
— Ну, то й що з того? — відповів я.
— Ти мені гляди, не дуже кирпу гни! Бачу вже, що ти занадто запишався, поки мене не було. Стривай, я з тебе виб'ю ту пиху. Кажуть, що ти тепер ученим став, читати, писати навчився. Думаєш, звісно, що розумніший став за батька, бо батько неписьменний! Я ці дурощі вижену з тебе! Хто дозволив тобі такими дурницями набивати собі голову, га? Хто?
— Це все удова, вона мене навчила…
— Удова? А хто її просив совати носа до чужого проса?
— Ніхто не просив.— То-то ж бо й є! Я їй покажу, як лазити, куди не слід. Гляди, хлопче, щоб чи мені облишив цю школу, чуєш? Я покажу їм, як виховувати хлопця так, щоб він став розумнішим за рідного батька! Гляди, попадешся ти мені в руки, як що знов будеш тягатися до тієї школи, чув? Мати твоя ні читати, ні писати не вміла аж до смерти. З нашого роду всі в труну неписьменними лягали. От і я неписьменний, а ти пишаєшся та величаєшся! Я цього не стерплю ні за що, чуєш?.. А ну, стривай, почитай лиш, я хочу послухати, як ти читаєш.
Я витяг книжку та й почав читати про генерала Вашінгтона та про війну. Не встиг я прочитати кількох слів коли це він вихопив у мене книжку та й шпурнув її в куток.
— Ось тобі книжка! Спробуй мені ще раз читати! Гляди, хлопче, облиш величатись! Я цього не терплю. А то просто піймаю тебе в твоїй школі та й одлатаю! Гарний синок!
Відразу він помітив малюнок, що на йому синьою та жовтою хварбою намальовано було череду та маненького пастуха.
— Це ще що?
— Це мені дано надгороду за те, що я добре вивчив лекцію.
Він подер малюнок на шматочки.
— Стривай, я тобі дам чогось кращого — нагая! Ач, який чепурун! Дивіться, — і ліжко, і простирала, і дзеркало, і килимок долі, а батькові рідному доводиться в хліві з свинями валятись! Поважаєш батька! Ну, вже я виб'ю з тебе пиху, от щоб я крізь землю пішов! Справді, запишався як! Краю немає всяким витіям! Ага, кажуть, що ти у нас багатирь! Ну, чи правда цьому?
— Брешуть та й годі!
— Слухай, ти в мене гляди! Я все розумію, ти мені не дури голови! Ще тільки два дні, як я прийшов до міста, а звідусіль тільки й чую про твоє багатство, Щоб мені завтра гроші були тут, мені їх треба!
— Немає в мене ніяких грошей!
— Брешеш, твої гроші у судді Тачера, добудь їх, мені їх треба.
— Їй же ти Богу, немає в мене грошей. Спитайтесь у судді Тачера, — він вам скаже.
— Добре, спитаюся; я заставлю його вивернути кишені. Ну, а скільки в тебе в гаманці? Давай лиш сюди!
— У мене тільки один доллар, та мені самому його треба, щоб…
— Начхать мені на те, що тобі його треба, тягни лиш його сюди!
Він узяв монету і прикусив, щоб упевнитись, що вона справжня; потім сказав, що йде до міста купити горілки, — цілісінький день він і ріски не мав у роті.
Вилізши на піддашша, він ще раз просунув голову в вікно, лаючи мене все за те, що я ніби запишався та хочу бути розумнішим за його. Я думав, що він уже пішов, коли це знов вистромилась його голова: він нахвалявся, що стерегтиме мене і аби тільки я поткнувся до школи, — здорово одлупцює, як що я не викину з голови цих дурощів.
Другого дні він напився п'яний, пішов до судді Тачера і довго чеплявся до його: все силкувався видурити гроші, та ніяк не щастило; тоді він заприсягся, що позиватиме.
Добродій Тачер та пані Дуглас сами подали до суду, прохаючи, щоб мене одібрано в батька, а когось із їх визначено моїм опекуном; та суддю, до якого вони вдалися, тільки недавно вибрано, він не знав ще мого батька і сказав, що суд не має права розбивати сем'ю; не годиться, мов, однімати дитину в батька. Так суддя Тачер та удова й повинні були облишити цю справу.
А моєму батькові це як раз на руку ковінька. Він запевняв, що тільки живого мене пустить, як що я не добуду йому грошей. Я позичив три доллари у судді Тачера; батько взяв гроші, напився та й почав бешкетувати та лаятися; і галасував до півночі на все місто, аж поки його забрано до тюрми; другого дні його поведено до суду і потім знову посажено аж на тиждень. Але він говорив, що йому все одно, — він має право що хоче робити з своїм хлопчаком і задасть йому хлости.
Як батька випущено з тюрми, новий суддя взявся зробити з його людину. Він забрав його до себе додому, одяг його в чисту та пристойну одежу, садовив за одним столом із собою обідати, снідати та вечеряти, — одно слово, панькався з ним, як із малою дитиною. Після вечері суддя оповідав йому про тверезість та про всяку всячину та так жалібно, що старий аж заплакав, говорячи, що сам тепер бачить, що був дурнем та знівечив усе своє життя, та за те вже тепер він почне все спочатку, ніхто вже не буде його соромитися, хай тільки суддя йому допоможе та попіклується про його. Суддя скрикнув, що ладѐн поцілувати старого за такі слова; він навіть заплакав з радости і жінка його теж заплакала. Батько запевняв, що його ніколи ніхто не розумів, суддя відповідав, що він цілком цьому вірить. Кожній людині нема кращого, як коли люде до неї прихильні, зауважив старий. — Оце правда, — згодився суддя, і всі знову заплакали. Увечері, як уже всі лагодилися лягати спати, батько встав, простяг руку і промовив:
— Гляньте, добродійки та добродії, візьміть, стисніть цю руку. Ще недавно ця рука належала безсумлінній тварині, але тепер уже не те. Тепер ця рука належить людині, що починає нове життя, — щоб я здох на цьому місці, коли вернусь на той шлях, яким ішов до цього часу! Пам'ятайте ці слова, не забудьте, що я їх сказав. Тепер це чесна рука, стисніть її, не бійтеся!
Всі поспішалися один з перед одного, плачучи, стиснути йому руку. Жінка суддіна, — так та навіть цю руку поцілувала.
Після цього старий підписав папір з якоюсь умовою, поставивши просто під ним хреста. Суддя сказав, що це найповажніша мить у його в житті, чи щось таке. Потім вони поклали старого спати в парадній світлиці, що призначено було за-для гостей. Відразу серед ночі йому страшенно схотілося випити; він виліз у вікно на дашок із ґанку, а звідти по стовпу додолу, та й продав свій новий сертук за кварту горілки; потім вернувся назад і ліг спати. Вдосвіта він виліз знову п'яний як свиня, упав з даху, поламав собі в двох місцях ліву руку й мало не замерз, — спасибі ще хтось його підняв уранці. Господаря та господиню неначе хто громом ударив.
Суддя страшенно розлютувався. Він говорив, що такого п'яницю хиба труна направить, — иншого способу на його не вигадаєш.