Пригоди Тома Соєра (1929)/XIV. Тета Поллі дуже хвалить свого Тома
| ◀ XIII. Безлюдний остров | Пригоди Тома Соєра XIV. Тета Поллі дуже хвалить свого Тома |
XV. Пірати знову щось придумали ▶ |
|
Кілька хвилин пізніше Том бродив уже в воді до берега Ілінойса. Вже перейшов половину дороги, а вода сягала йому ледве до грудей. Але далі не можна було бристи і він не надумуючися кинувся в воду, щоби решту, може сто метрів переплисти. Плив горі рікою на скіс, але струя несла його все нижче й нижче. Вкінці всеж таки добився до низького берега і виліз на сухе місце. Намацавши в кишені кусник кори, упевнився, що вона ціла і побіг лісом здовж берега, а з одежі скапувала вода. Ще перед десятою годиною добіг до зрубу, саме проти місточка і побачив пароходик під високим берегом у тіни дерев. Усюди тишина і лиш зорі миготіли на небі. Він зліз із берега, обережно оглядаючися, плюснув у воду і швиденько приплив до човника, що був привязаний до пароходика. Тут прищулився під ослінчиком і ждав, ледве переводячи дух. Незабаром задзвонили в розбитий дзвінок і якийсь голос велів відчалити від берега. Через хвилину човен загойдався на хвилях і плавба почалася. Том страшно зрадів, що йому пощастило, бо знав, що сеї ночі парохід пливе востаннє. За яких пятьнацять хвиль пароходик став. Том виліз з човна в річку і поплив у темряві та вийшов на беріг може яких пятьдесять метрів понижче місця, де став пароходик, бо не хотів з ніким зустрітися. Потім побіг безлюдними вуличками і незабаром опинився біля тітчиної хати. Скоренько переліз паркан, підкрався під вікно і зазирнув у кімнату, де ще світилося.
Там сиділи тітка Поллі, Сід, Мері і мати Джо Гарпера та розмовляли. Поміж ними і дверми стояло ліжко. Том підійшов на пальцях і став легенько натискати клямку. Клямка подалася. Том почав обережно відчиняти двері, здрігаючися за кожним разом, як вони трохи рипнули. Нарешті був уже такий отвір, що хлопець міг пролізти на вколішках. Просунув голову, плечі і поволеньки поліз.
— Чого свічка так миготить? — спитала тітка Поллі.
Том поліз швидше.— Та се мабуть двері відчинилися. І справді вже сьогодня кінця не буде тим дивним речам. Іди, Сіде, зачини двері!
Саме ще в пору Том вліз під ліжко. Тут лежав він тихо-тихо, а потім поліз далі, що майже доторкався тітчиної ноги.
— Ой, так, так, я вже казала, — говорила тітка далі, — він був зовсім не такий злий хлопець, а тільки пустун. Все, знаєте, якісь дурниці і вигадки в голові. От як лошатко. Не думав він зле і серце в його голубчика було дуже добре. Старенька заплакала.
— Точнісінько такий був і мій Джо! — сказала пані Гарпер. — Усе бувало пустує та дуріє, але не був він самолюбом, ні, навпаки, був такий добрий, як рідко хто. А я, о Господи прости гріха! — я вибила його за те, що він зласував стару сметану, а я й забула, що сама її вилила, бо була скисла. А тепер прийдеться мені ніколи вже не побачити його на сім світі, мого бідного, скривдженого хлопчика, ніколи вже, ніколи!
І пані Гарпер гірко заридала.
— Я думаю, що Томові тепер краще там, де він є — почав Сід, — хоч і тут він міг краще поводи....
— Сіде! — і Том відчув той грізний блискучий погляд поза окуляри, хоч і не міг його бачити.
— Ні словечка більше проти мого бідного Тома, як його вже нема. Господь Бог вже опікується ним, а ти, добродію, журися собою. Ох, моя пані, не знаю, як я це пережию, як я житиму без нього. Таж він був усею моєю втіхою, хоч мало мені серця з грудей не виїв!
— Бог дав, Бог взяв! — Хай благословенне буде імя господнє! Але як гірко, як дуже гірко! Ще тої неділі пустив мені мій Джо ракету під сам ніс, а я його так вибила. Якби я була передчувала, що так скоро… Ой, якби він зробив це тепер, то я пригорнулаб його до серця та ще й поцілувала.— Ой так, так, моя люба пані, я розумію ваше горе, я так само це відчуваю, як і ви. Ще вчера пополудни напоїв мій Том нашого кота „смертовбийцем“ і я думала, що кіт хату рознесе. А я, прости Господи гріха, стукнула хлопця по голові наперстком. Бідний, бідний хлопчисько! Тепер не знає ні горя ні печалі. А останні його слова, то був докір, що я…
Але ця згадка була вже над сили старій добродійці; вона зовсім підкосила її. Том під ліжком і собі прослезився, але більш із співчуття для себе самого. Він чув, що й Мері плакала, докидаючи від часу до часу якесь добре слово про нього. Йому самому почало здаватися, що він не знати — що. А всеж таки тітчина жура так зворушила його, що він готов був вискочити зпід ліжка, щоб потішити її. Театральне вражіння такої сцени манило його дуже, але переміг себе і лежав тихо.
Том прислухувався дальшій розмові і з кількох слів зміркував, що вони спершу думали, що хлопці втопилися, купаючися. Потім спостерегли, що мала дараба пропала, а ріжні хлопці росказували, як вони натякали, що незабаром ціле місто про щось почує. „Розумні голови“ в громаді звівши все до купи, рішили гуртом, що хлопці поплили на дарабі з водою і певно зявляться в найближчому місточку. Коло полудня найдено пусту дарабу, яких пять миль понижче місточка. Тоді пропала вся надія; всі були певні, що хлопці потопилися, бо якби не те, то голод був би їх пригнав ще вечером до міста. Думали, що їхніх тіл не знайдено тільки тому, що втопилися на глибокій бистрині, бо хлопці вміли добре плавати і булиб певно добилися до берега. Сьогодня середа. Якщо тіл не відшукають до неділі, треба буде відправити за їх душі жалібне богослуження. Том аж затремтів.
Пані Гарпер сказала крізь сльози „добраніч“ і хотіла відходити. Але нараз кинулися обидві горем прибиті жінки собі в обійми, кілька хвилин поплакали, а потім розпрощалися. Так ніжно, як ніколи, тітка Поллі сказала Сідові й Мері „добраніч“. Сід попхикав трохи, а Мері заплакала зі щирого серця.
Тітка Поллі клякнула і молилася за Тома з таким чуттям, так горяче, з такою безмежною любовю в кожнім слові, в кожнім тоні свого старечого тремтючого голосу, що вона ще не скінчила, а Том майже плавав у своїх щирих сльозах.
Він мусів ще довго лежати тихо, бо тітка раз-у-раз в ліжку переверталася з боку на бік, хлипала і зітхала. Нарешті задрімала, але й крізь сон хлипала. Тепер виліз зпід ліжка, випростувався і вдивлявся в тітку, прислонюючи світло рукою. Серце йому розривалося з жалю. Він вийняв із кишені кору і поклав біля свічки. Нараз щось подумав і завагався. Його лице аж засяло від щасливої гадки. Швидко сховав кору знову в кишеню, нахилився над тіткою, поцілував стареньку в уста і викрався так само тихо, як прийшов, зачинивши за собою двері.
Бистро побіг до пристані, не застав там ні живої душі і сміло вийшов на парохід. Він знав добре, що в сю пору лиш один сторож є на нім, та той звичайно лежить у каюті і спить, як камінь. Відвязав човен, вскочив у нього і поплив тихенько, веслуючи проти води. Відпливши від місточка яку милю, справив човен поперек ріки і почав гребти з усієї сили. Без клопоту причалив до пристані на другому березі ріки. Дуже кортіло його лишити човен собі, бо се чейже також корабель і відповідна добича для пірата. Але роздумався, бо як за човном почнуть шукати, то можуть і їх найти. Вискочив на беріг і пішов зараз у ліс. Там сів під деревом і довго-довго відпочивав. Мучився дуже, щоб не заснути. Втомлений та сонний пішов далі в дорогу до табору. Ніч уже минала, а як дійшов до пісчаної мілини, то вже зовсім розвиднілося. Тут припочив знов, аж зійшло сонце і позолотило промінням річку; потім кинувся в воду і незабаром станув цілий мокрий біля табору та зачув, як Джо говорив:
— Ой, ні, Том не такий, він верне і не стане дезертиром. Він добре знає, що се булаб ганьба для пірата, а Том на те надто гордий. Щось він загадав, се певне, але я рад би знати, що таке.
— Ну, але сі річи в капелюсі, то вже наші.
— Майже наші, Геку, але ще не зовсім. Оце письмо на корі каже: „Сі річи візьмете собі, якби я не вернув на снідання“.
— А ось він і вернувся — скрикнув Том і станув перед товаришами у цілій своїй величі.
Це було гарно як в театрі.
Пишне снідання — солонина і риба — було зараз готове. Хлопці прихопилися до нього як вовченята. Том оповідав свої пригоди, прикрашуючи їх до вподоби. Слухаючи його, товариші почували себе великим блеском слави осяяними героями. Вкінці Том засунувся в затишний куток і спав аж до обіду, а инші пірати пішли ловити рибу і відкривати „незнаний остров“.