Був той час — земля велика
Молодая ще була,
Розлягалась цїлинами,
Буйно й пишно скрізь цьвіла;
Дикий зьвір гуляв у лїсї,
У повітрі вив ся птах;
Люди, власних хат не мавши,
Кочували по степах.
Серед дикого народу
На просторі тих степів,
Там могутний Тубалкаін,
Працьовник великий жив.
Був коваль той Тубалкаін,
Сам один кувати вмів;
У роспечене залїзо
Гучно молотом він бив;
Горн палав, зазїзо грілось,
Молот стукав і кував,
Дощ з вогню навкруг од себе
Тубалкаін розсипав;
І штаба залїзна гнулась,
Розбивалась на шматки,
І з'явив ся меч блискучий
С під могутної руки.
І зрадїв коваль великий,
Що скував меча того:
„Дам народові своєму
На ужиток я його.
Хто його з'уміє вжити,
Сьвіт увесь той осягне, —
І мої далекі внуки
Уславляти муть мене…“
Одмінила ся відразу
Досї радісна земля:
Незлїченнії народи
Йшли усї до коваля,
Зброї всї прохали в його, —
Всїм він дав мечі ясні,
І про його склали люде,
Уславляючи, піснї:
„Слава вічня ковалеві!
Силу нашим дав рукам:
Все подужати ми зможем
І нїщо не страшно нам!“
Та не довго Тубалкаін
Тую радість зазнавав:
Скоро вздрів, яке він лихо
Всїм людям у руки дав.
Силу маючи страшную,
Дикий люд затуманїв:
Люде різались, рубались,
Гризлись гірше од зьвірів.
Зникла скрізь тодї зі сьвіту
Згода братня і любов,
І на землю неповинну
Скрізь лилась людськая кров.
Все те бачив Тубалкаін,
Сам себе він проклинав:
„На що смерть страшну у руки
Сам людям я диким дав?“
Кинув він свою роботу,
Кинув молота свого,
І журба та сум великі
Обняли тодї його.
Сїв замислений і довго
Він не роблючи сидїв,
І відразу все обличча
Сьвіт якийсь йому облив.
Скочив він і горн холодний
Роспалив тодї уп'ять
І, роспікши там залїзо,
Заходив ся знов кувать.
І, радїючи, покрикнув:
„Дам тепер я иньше їм
І скую знаряддя иньше
Я людям на щастя всїм;
Знов воно на землю верне
І любов, і братнїй дух…“
І, працюючи невтомно,
Він скував найперший плуг.
І, забувши ворожнечу,
Всї до його йшли уп'ять
І, плуги узявши в його,
Почали степи орать.
І обробленеє поле
Пишний їм врожай дало,
І уп'ять в людському серцї
Все, що добре, ожило.
І, працюючи, щасливий
Люд тодї на сьвітї став
І нові піснї веселї
Ковалеві засьпівав:
Славив плуг важкий та працю
І сьпівав: „Не лиймо кров!
І між нами хай панує
Згода братня та любов!“
1890.
|
