Так тяжко я плакав! Так гірко було
Дивитись на рідну країну!
Казали, що все, що робилось, вело
Її до страшного загину.
Казали навкруг, що нема воріття
С пекельного шляху до страти,
Що змоги немає надати життя
Тому, що повинно вмирати.
Я бачив: на поле чужеє ішли,
Покинувши власную ниву,
А ті, що зостались, ті ледви тягли
Невдалу роботу лїниву.
І хоч тому віри не міг я понять
Нїколи іще й на хвилину,
Хоч тілки я дома і міг працювать
На власную рідну країну, —
Але-ж все те мук завдавало таких,
Так тяжко, так люто гнїтило,
Що сльози пекучі спинить я не міг
І дух мій подужало — тїло.
Так гірко я плакав! Так сльози пекли,
Але-ж не давали поради,
І днї безпросьвітні страшнії ішли,
Тяглись без пособи й відради…
2. І потім ще иньші наблизились днї —
Як міг я їх всї перебути! —
Нї відкіль було у той час вже мінї,
Нї слова, нї згуку не чути.
Здавалось, під гнїтом умерло в той час
Усе, що змагало ся жити,
Здавалось, останнїй вже промінь погас
І сонце не буде сьвітити.
І вся ця країна, здавалось, тодї
Була однїєю труною
І в їй самі трупи лежали блїді
С проклону печаттю страшною.
І постать якась на країну зійшла —
Не міг я їй краю уздріти:
Така велетенська без міри була, —
Щоб віко в трунї зачинити.
І смерть то була! Вона руку свою
Зняла над труною… І впала
Ніч темна відразу на душу мою,
Все зникло — душа умірала…
3. Та вмерти вона не могла, бо була
В їй іскра живая надїї:
Нїколи погаснуть вона не могла,
Дарма їй примари страшниї!
Та іскра в душі запалала упять —
Воскресла пригнїчена сила,
І мука страшна, що судилось зазнать,
Ще білше ту силу зміцнила.
Я білше не плачу, хоч бачу ізнов
Все те-ж я у рідному краю,
І ту, що є в серцї до його, любов
Не слізьми уже виливаю.
Я плакать не можу, як все навкруги
Так гірко, так тяжко ридає,
Коли без жалю нищуть нас вороги
І гнїт нас важкий убиває.
Я плакать не сьмію, хоч серце й болить…
О, краю коханий єдиний!
Прости мінї сльози! — Не плакать —- робить
Нам треба в такії години!
|
