Роксоляна/Бог всемогучий

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Роксоляна
Осип Назарук
Бог всемогучий
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
XVI.
Бог всемогучий.

 „Domine, Deus meus, ne elongeris a me
Dens meus, іn exilium meum respice! Quoniam
іnsurrexerunt іn me varice cogitationes et timo-
res magni affligentes animam meam. Quo modo
pertransibo іllaesus? Quomodo perfringam eas?“ —
„Ego іnquit, ante te іbo…“

І.

А в пятницю рано, в турецьку неділю, третого тижня місяця Хаваля зі всіх мінатерів султанської столиці голосно закричали мослємські муеззіни:

— Аллагу Акбар! Ла-іллага-іл-Аллаг! Ва Магомет расул Аллаг! Гам алас сала!... Гам алас сала!... Гам алас сала!...[1].

А в кожду пятницю рано, в турецьку неділю, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїзджала. І як завжди під мурами по дорозі убога біднота у два довгі ряди стояла, на Милостиву Паню, на матер принца Селіма чекала: І руки простягала, милостині благала.

Кого там не було! Хто не стояв під муром палат Роксоляни? Стояли убогі Турки, Араби, Курди і Татари та всякі мусулмане, стояли Греки, Вірмени, Італійці, Угри, Волохи і Поляки та всякі иньші христіяне, ждали Жиди і Цигане. І нікого слуги султанки не минали, по жіночім боці її невольниці, по мужеськім євнухи бідним людям милостиню роздавали.

А часом з Рідного Краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, ізза старости літ випущені на волю. Стояли і ждали на поміч, на дорогу. Спритна служба Султанки вже вміла пізнавати людей з її країни й давала їм окрему милостиню. А вони рідним словом подяку Султанці складали і слезами прощали, піднесеними руками благословляли.

І в пятницю рано, в турецьку неділю, третого тижня місяця Хаваяя, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїзджала.

Вже виїхала за брами султанського сераю і по боках карети два рівні ряди яничарів на буланих конях грали-скакали, як слуги Султанки милостиню роздавали. А втім якась жінка старенька, в убогім одязі чужинецькім, із ряду бідних жінок виступала, незначно знак хреста святого на себе клала, проміж коней яничарів прорвалась, з плачем і з грошем у руці: — „Настуню, дитино моя!“ — закричала і біля золотої карети султанки, на слідах її колес, на дорозі впала.

А молода султанка Ель Хуррем голосно скричала, золоту карету свою задержати казала, сама скоренько з повозу висідала, пішки до старої жінки підступала, в дорогих шатах своїх на землю біля неї клякала і плачучи по руках цілувала.

— Чи добре тобі тут, дитинко моя, стара мати питала.

— Дуже добре, мамо, Настуня сказала і як від великого тягару глибоко віддихала, свою рідну матір до карети взяла і до палати завернути казала.

Мовчки плакали обидві в золотій кареті найбільшого султана Османів, аж поки не вступили у прекрвсні кімнати Ель Хуррем.

А по цілім сераю і по всій столици мов лискавка рознеслася вістка, що Бог знає відки прийшла убога теща Сулеймана і що з рядів жебрачих, під муром палати, взяла її в султанські кімнати султанка Роксоляна. У богатих родах башів і везирів закипіло обурення, горяче як окріп...

Але улєми і проповідники святої читанки Пророка представили народови як взірець доброти поведеняя Султанки супроти матери. І тільки ще вище підносилися руки убогих, що благословили молоду матір принца Селіма, до котрого зараз завела Настуня свою рідну матір, щоб показати їй внука. Радости матери не було кінця. Цілувала дитя і раз-ураз хрестила, а все тішилася, що він здоровий і гарний...

— А як ти живеш з иньшими його жінками? питала.

— Не зле і не добре, от як з котрою, мамо.

— Більше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А має ще твій чоловік маму?

— Та має. Він ще молодий і вона не стара. Сороківки ще не має, мамо. Добра жінка. Найкращі свої клейноди мені подарувала.

— То вже певйо задля сина зробила.

II.

— Якіж тут, Настуню, великі богацтва у кімнатах твоїх! І то все твоє? сказала бідна мати Настуні, оглянувши помешкання своєї дочки. Вже й плакати на той вид перестала.

— Або я знаю, мамо — відповіла Настя. Та ніби моє. Я все, що захочу, маю.

— Такий добрий твій чоловік?

— Дуже добрий.

— А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю післав тобі, доню. Тільки ти якийсь тягар маєш на душі серед того добра. Бачу, бачу. Серцем відчуваю. І твій покійний тато молився за тебе до самої смерти... Заплакала.

Настуня на вістку про смерть батька не могла зразу Промовити ні слова. Залилася слізми і зіткнула до Бога. Коли обидві виплакалися, запитала Настя:

— Якже Ви, мамуню, відважилися самі пускатися в таку далеку дорогу? І як Ви дібралися сюди? І хто Вам доніс, де я тай що зі мною діється? Бо я вже посилала нераз довірених людей з великими грішми, щоб мені принесли бодай вістку про родичів. Вертали й говорили, що і сліду по Вас не могли знайти.

— Та то було так. Зараз по нападі ми обидвоє з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже ніколи тебе не побачимо на сім світі. Тай батько й не побачив бідний. А Стефан, твій наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. І нам за той час помагав. А потому оженився і все скінчилося.

— А з ким?

— Та з твоєю подругою Іриною. Разом з полону втікали і там серед пригод і познакомилися. Правда, він ще вірно шукав за тобою, не зараз побіг за другою.

Тато наш не переставав уже хорувати. Парохію дали иньшому, а я з хорим мусіла їхати до рідні в Самбірщині. Гірко нам жилося. Божа ласка, що хоч не мучився довго. Ще на смертнім ложі згадував тебе. А потому я сама остала...

Знов сплакала й оповідала дальше:

— А потому прийшли дивні вістки про тебе і твою долю.

— Куди? Аж у Самбірщину? Запитала Настя.

Аж у Самбірщину. Аякже.

— І щож оповідали?

— Та таке верзли люде, що аж повторити ніяково! Може скажу тобі колись, А нарешті чую, глум з мене, доню, роблять... Стара попадя, кажуть, турецького цісаря за зятя має...! А сама, кажуть, у подертих черевиках ходить... Тай дуже сміялися з мене. Натерпілася я від людських язиків, Настуню, досить! Але Бог Всемогучий, доню! Привів мене аж сюди, через такі краї і гори і води, що не кождий мужчина потрафивби сюди добитися! А я бідна, слабосильна жінка тай добилася при Божій помочи...

— А вірили Ви мамо, що турецького цісаря за зятя маєте?

— А деж у таке диво можна було повірити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе тай ще не вірила. Аж як побачила тебе в золотій кареті, а турецьке військо довкруги, тоді я подумала, що може й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ануж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вірю, як від тебе чую. Тай ще мов сон усе мені здається... Диво Боже, тай тільки! Вже на якусь пробу Божа мудрість зробила се диво. Не без причини воно, доню.

— А якже Ви, мамо відважилися в таку далеку дорогу, через тілько чужих земель пускатися? І з ким Ви сюди добилися? І за що?

— Та то було так. Кпять собі з мене люде тай кучму мені з насміхів шиють. Вже й діти покрикали за мною: „Цісарська теща йде!“ Не обзиваюся, бувало, ні словечком. Тільки до Бога зітхну тай йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в неділю то було, з полудня, сиджу я по Службі Божій, по обіді, у своїх свояків, що мене притулили, тай думаю. Дивлюся, а через вікно видко як два старі жиди входять на подвіря. Певно якісь купці, гадаю. І ані в думці не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хіба свою журу тай опущену старість, що передо мною...

— Мамо! Ви ще не старі, лише зжурені. Віджиете в добрі коло мене. І мені з Вами веселійше буде. Якже я тішуся, що Бог всемогучий прислав мені Вас!

— Тай я до смерти, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, ані в думці не маю, що ті купці до мене. Але за хвилю кличуть мене домашні. Ті купці — кажуть — до вас прийшли за чимсь. Я настрашилася, бо гадаю, певно покійний твій батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив і мені не сказав. Йду ні мертва, ні жива. Виходжу до них, прошу їх сідати, а сама аж трясуся зі страху: бо ануж зо сто золотих схочуть, гадаю. І відки я бідна возьму для них таку суму?

— Якже вони зачали?

— Та сіли й оден на другого подивився, І старший з них зачав: Ми до вас, каже, з одною справою, пані... Певно за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: „Прошу, кажіть!“ А він каже так: „Ви вже може чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала“. Та чула я, кажу, всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона тай що з нею діється тай чи вона ще є на світі. І сльози мені закрутилися в очах.

— А вони що?

— А оден каже: Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька, каже. І виділи її, каже, на свої очи, каже, як їде з палати, таки з палати, каже, шістьма кіньми їде, каже. І в золотій кареті, каже! А я як не бухну плачем!

— Та чого мамуньцю?

— Бо вже й жиди, гадаю, аж до дому з кпинами приходять... Тай кажу до них: І не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?

— А вони що?

— А оден з них каже: Ну, ну, то ви, їмость, каже, мудро думаєте, каже, як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали тай з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами. Добрий інтерес, нема що казати, каже. Се мене спамятало тай кажу до них: Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, тай будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю. А вони кажуть: Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо.

— Та хочби ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю, кажу.

— Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Тай ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.

— Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть і питаю: А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою? А вони кажуть:

— Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость — лиш фіртку в плоті відчинити тай, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших Жидів зі Львова і з Рогатина і з Перемишля і з Самбора не тільки говорилиби з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес мігби там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість фіртки залізна брама і то не одна, а замість пса войсько стоїть. І ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що нпавби на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не мігби питати, чи вдома, чи не вдома.

— А чогож ви в мене хочете? питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:

— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.

— Ну, а якже вона виглядає? кажу.

— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очи, подовгасте лице, малі руки як у дитини і добре серце, має, бо як їде то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми иньша віра.

— Сама роздає милостиню? — питаю.

— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то Турки, чи не Турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, каже. А її слуги, каже, всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, каже.

— Тай що вона з тими письмами робить? питаю.

— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменьше письмо, навіть подерте, каже, розглядають і потому кожду справу розбирають, каже. І зпід землі винного добувають, каже, а невинному допоможуть, каже, аби не знати де був, чи оден, чи другий, каже.

— Ну, а як такий, що провинився, втече в иньший край? питаю.

— Ну, ну, каже. Ви гадаєте, каже, що Султан послів не має, каже. А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, Жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, каже, бо ми свого рабіна шануємо, каже, а турецького посла в иньших краях, як огню бояться, каже.

— Та чого так дуже бояться? питаю. А сама вже боюся. А купець каже:

— Ви як дитина питаєте, каже. Та чи нема чого боятися, каже, як за тим послом, каже, коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде і тяжкі гармати везе і міста розбиває і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!

— То моя донька, питаю, таке слово має?

— Слово кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, каже. Що хоче, то робить, каже.

— Ну, а як чоловік її, питаю, чогось иньшого хоче. А жид каже:

Коли він того самого хоче, чого вона хоче і то вже всі знають, каже. Ніби ви не розумієте, як то є?

— Але, кажу їм, чи одна так може виглядати як моя дочка? А вони, кажуть:

— О розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно, сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша. — А я їм на те кажу:

— „Та якжеж я вам можу відси сказати, кажу, чи там сидить моя дочка, чи не моя?“ А вони на те:

— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.

— Туди?! аж крикнула я. Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше, не вона, ніж вона. Чиж мало гладких дівчат на світі? Тай не мало, кажу кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! Так кажу. А сама в думці міркую: Бог Всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути? А Жиди кажуть:

— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами. І таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її Татаре тому пару літ забрали в ясир. Котраж иньша може бути, як не ваша донька?

— Бог би з вас говорив, кажу але то всьо може бути байка. А вони кажуть:

— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо.

— А я їм на те:

— Люде добрі, кажу, ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ануж потому покажеться що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?

— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.

— А вони подивилися оден на другого тай кажуть: Гм, може так, а може інакше. Знаєте, що? — кажуть: Ми вам їмость, „таки так“ дамо грошей на дорогу, — на наше ризико! Може стратимо, а може ні.

— А ви, мамо, що на те сказали?

— А щож я, доню, иньшого могла сказати, як: „Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?“ А вони кажуть:

—Імость, ви гадаєте, що то буде таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть. А другий докинув:

— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.

— А як то не моя дочка, кажу, тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!

— Їмость, хто вам то каже?

— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.

— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?

— Боюся я й вашого письма, кажу. Моя нога, кажу, ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!...

— Ну, каже старший, розумію: судови ви не вірите і може маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.

— Та ще епископови вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.

— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси, каже. А ви гадаєте, що інтереси без клопотів?... Ну, надумайтеся, каже. Ми прийдемо завтра. Попращалися і пішли.

— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Тай коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь, Бог знає куди тай за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!... Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла тай байку за правду бере. Як тільки Жиди з хати — вже причіпилися: „Що вам, кажуть, Жиди казали?“ — „Ет, кажу, дайте мені спокій з жидами! От, верзуть, Бог знає що!“

— Не скоро мабуть заснули Ви, мамо, тої ночі...

— Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося якби на тамтой світ вибиратися... Задрімала я аж над ранком, як уже свитало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кравцю розтираєш і вже по пальчиках вона тобі спливає... І тяжко зітхаєш... І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: „Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!“

— Жиди прийшли?

— Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмара і прийшли рано.

— Щож, кажуть, їдемо до Перемишля? То блище як до доньки.

— Та їдемо, кажу, спробую.

— Ну, кажуть, як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали.

—Сплакала я, доню, тай поїхала з Жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.

— Та чого з сорому, мамо?

— Доню, доню! як неправда, — то стид, а як правда, — то гріх, гадаю, за чужу віру за між виходити, своє покидати.

Настуня закрила очи руками й не сказала ні словечка. Мати зміркувала, що ся згадка заболіла Настуню. І оповідала дальше:

— Правда, ласкаво приняв мене Владика і згірдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе і твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи ні. Бо всякі дива росказують нераз про татарських бранок. Вислухав Жидів, поговорив зі мною і сказав: „Усяке буває з Божої волі, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волі ніхто вам нічого не вдіє!“ І поблагословив мене. Лекше на душі стало.

— Ну, а з тим письмом, що жиди обіцяли, що сталося?

— Закликав Владика аж двох духовних і казав списати те, що говорили Жиди, що беруть на себе всі кошти дороги аж до Царгороду й назад, відки мене взяли, та зрікаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, підписали, мені відчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали і в актах єпископських сховали. А Жиди при них мені щось на дорогу таки до рук дали і такі раді були, що страх. Подякувала я всім, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небогата і в Божу путь пустилася, в далеку дорогу.

Тут відітхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож і хотіла оповідати дальше. Втім служниці внесли овочі й солодкі сорбети. Низько склонилися і вийшли.

— А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дівчину між своєю челядю? — запитала мати.

— Маю, мамусю, маю Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок.

— Випадок, кажеш? Певно з тими чорними, вони такі якісь лячні, що аж дивитися страшно.

— Ті чорні люде не страшні, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадків? Та про се потому. Маємо часу доволі. Тимчасом прошу, покріпіться.

— Не можу ні їсти, ні пити, сказала мати, поки не докінчу та з свого серця не виллю хоч здебільша те, що я перейшла по дорозі, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!

Та не памятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом і помалесенько пючи, говорила:

— Добрі тут напитки маєш, аякже... Так пустйлася я в Божу путь. Поки яашим краєм їхалося, то ще так, якби в дома був чоловік, хоч і з роду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатські Гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця як той шовк на тобі, така гарна та мила та зіллям усяким пахуча. А потому вїхали ми в угорський край і що далі, то нашої мови все меньше і меньше було чути. Але гарний то край! Так і видно на нім Божу руку. Але пють там, дитинко, пють. Ще гірше як у Польщі. Здовж дороги в тім краю бачила я лиш гульню та забави, Дотаньцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що за багато танцюють. А Жиди всюди як вдома і всюди своїх знайдуть і скрізь доступ мають і всюди розмовляться, з кождим, чи наш чи Поляк, чи Мадяр, чи Німець чи Турок. Аж дивно.

— А шанували вони вас, мамо, по дорозі?

— Шанували, доню, що правда. Ліпші були, ніж свої нераз бувають. Ніякого зла вони мені не заподіяли, все, що було потрібне, я мала. Тільки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: Як уже переїхали ми великі рівнини угорські і вїхали у краї, де твій чоловік царствує, — то кажеш, він добрий?

— Дуже добрий, мамо: І розумний і справедливий і нічого мені не відмовляє. Ліпший вже не може бути.

— Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин, — зітхнула. Отож як ми вже вїхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями і такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають тай по всьому. Хіба на другім світі побачимось. А й Жидам, — видко було, — трохи тряслися руки, як їх вози Турки оглядали. Щось вони там їм давали і якось пустили нас далі. Ну, і знов їдемо. Рівнина така, що куди хочеш дивися. А Жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже не далеко. Серце в мені стиснулося, бо то велика вода, не даром про неї у піснях співають.

— А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з иньшого боку сюди приїхала. Через море.

— Та море ще більше як Дунай. Усячину Бог сотворив на тім світі, а всьо чоловік перейде іпо Божій волі. Отож доїхали ми до того Дунаю. Ріка то ріка, доню! Тай де тої води тілько набереться, гадаю, що так пливе і пливе, лиш синіє, а другий беріг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу, — місто. Замок такий на білих скалах підноситься вгору, що хіба птах туди годен долетіти проти волі тих, що в тім замку старшують. А Жиди кажуть, що там сидить турецький намісник, ніби заступник твого чоловіка. Таки так кажуть: „Видите, кажуть, у тім замку сидить заступник чоловіка вашої доньки“ А я собі гадаю: „Аби я того заступника тоді на сім світі побачила, як свого небіщика мужа, а твого покійного тата, царство йому небесне!"... Але нічого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть, гадаю. Та

знаєш, доню, таки мусіла я його побачити і то в тім високім замку!

— А то як?

— Та так: Десь у місті заїхали Жиди зі мной до якогось заїздного дому, дали мені кімнатку, а сами пішли за своїми інтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх тай нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую — бренькіт. Дивлюся вікном, войсько турецьке йде і моїх Жидів веде! Вони бліді, трясуться і на моє вікно показують тай щось говорять! На маєш, гадаю. І задеревіла я. Духу в собі не чую.

Відітхінула, якби ще не видихалася з тодішного страху й оповідала далі:

Входять товпою в хату турецькі жовніри. Але не кричать. Навіть оуки до чола і до серця прикладають і голови передо мною схиляють. Доміркувалася я, що Жиди мусіли їм наговорити, що я до якоїсь великої пані їду. Тай відітхнула я. А на подвірю, вже бачу, й віз заїзджає. Така бричка, що й владиці не соромно булоб такою їхати. Не знаю, що то буде і питаю Жидів. А вони кажуть:

— Не бійтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в інтересах натрафили на ворогів, аби вони собі кишки поломали! І булиб нам усе до чиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жінки самого Султана. Ми так мусіли сказати, бо ви, їмость, бідно одягнені тай з нами іпростими возами їдете. То нас ще побилиб за брехню, якби ми правду сказали.

— А на щож ви, кажу, заходили собі в то всьо?

— Де ми заходили? Та то на нас зайшло! І може лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку Султанки сказали, то зараз як не ті стали і спокій нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами піти на замок і там потвердити, що ми сказали.

— Та на неправду свідчити? А як присягати скажуть?

— На яку неправду? Або ви не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чім неправда?

— А деж я знаю напевно, чи жінка султана моя дитина чи не моя?

— Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тоді напевно скажете. Де тут неправда і в чім тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете — своєї дитини шукати. Кождий чоловік — розуміє се. А як не ваша, то ви їм также ні мур не вкусите, ні моря не випете. Вертаєте тай вже.

— Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом і з Жидами, а серце в мені лиш тьохкає. Всадили мене в той повіз. Коні як змиї. Лиш ліцами їх торкнули і пішли! Ледви вилізла я на той замок. Спочивала я пару разів. Правда, навіть Турки милосердіє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком ішли. Ставала я, ставали й вони і чекали, поки я не відпочала. Нарешті івийшла я на ту гору. Таке подвірє камяне, що з него видко дуже далеко і Дунай і поля навкруги. Як у раю, так гарно. І впровадили мене до якихсь покоїв. Скрізь дивани дорогі, подушки на підлогах аксамітні. Показують мені Турки, що можу сідати. Сіла я. А Жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую — йдуть ще якісь люде. Аж замерехкотіло від них. А ті, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидіти, чи вставати тай сиджу. Аж тут зміж тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий і не молодий вже чоловік, по турецьки одягнений, в турбані. Тай чисто по нашому каже:

— Слухайте, жінко, — каже — маєте правду сказати, як на сповіди, бо ви, каже, перед самим цісарським намісником, котрому я кожде ваше слово переловім по турецьки.

— Питайте, відповідаю, а я скажу, що буду знати.

— Чи то правда, (питає, що ви няньчили жінку Великого Султана Сулеймана і їдете до неї з отсими купцями, до Царгороду?

— Та до Царгороду з тими купцями я їду, кажу. Але чи жінка Султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тоді, як її побачу. Я їду, кажу, шукати тої, котру я няньчила на своїх руках, кажу, бо люде говорять, що вона в Царгороді, кажу.

— Добре, ви, мамо, відповіли, сказала Настя.

— Та правда все добра, доню.

— А щож той товмач на те?

— Товмач зараз заговорив до намісника. Старший, уже сивий чоловік був той намісник. Він щось сказав товмачеви. А той знов до мене:

— Видко, каже, що ви правду говорите. Тепер питаю вас, відки ви, і коли ту дівчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали Татаре?

— Я, кажу, зі свого краю, з Червоної Руси, а тоді була я в Рогатині. І кажу, коли то було, всьо по правді. А він знов переповідає тому старому панови. Той лиш головою поважно кивав. І знов щось сказав товмачеви. А товмач до мене:

— А мали ви які певні вісти від того часу, як ту дівчину Татаре взяли?

— Та вістей, кажу, було багато, казали люде, що вийшла за між високо. Але деж я можу знати, чи се правда? Боялася я і словечком згадати, що люде і про цісаря говорять, аби Турків не образити. А він знов переповів і вже щось довше між собою говорили. І иньших запитували. І ті щось говорили. А Жидів уже не питали. Видко мусіли їх передтим розпитувати. Досить, що нарешті товмач знов звернувся до мене тай говорить:

— Цісарський намісник каже вам, пані, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого, або чи не маєте якої скарги. Всьо скажіть і нічого не бійтеся.

— Нічого, кажу, я не потребую і ніякої скарги не маю. Коби лиш нас більше не спиняли по дорозі... Він переповів і се. Знов поговорили тай каже він до мене:

— Ваше переслуханий скінчене. Дістанете таке письмо, що ніхто вас більше по дорозі не зачіпить... Подякувала, я, доню, і тому намісникови і тому товмачеви. А на відхіднім сам намісник склонився і всі, що буйи з ним. Тоді я подумала: „Ну коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанівок, як такий великий пан задля тебе навіть стару няньку твою шанує“. І ще меньше я від тоді вірила, що се може бути.

— А на письмо довго ви, мамо, чекали?

— Не довго тревало, як мене тим самим повозом відвезли А ще того дня вечером принесли мені то письмо і таки до моїх рук дали. І ще раз той товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала.

— А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати?

— Не питали, бо видко діло, що не були певні. Той намісник мабуть міркував, так: Не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперішної султанки. Як нянька, то вистарчить мені пропуск, а як не нянька, то сторожею осмішивби себе. Отож гадаю, що він розумно зробив. Досить, що я поїхала дальше і вже дійсно по дорозі не чіпали лас більше. То сьмо помагало. Горами й долинами доїхала я з тими купцями аж до сего міста. І попід такі чорні гори їхали ми, доню, що нехай сховаються наші Карпати, хоч і там вірли мусять добре летіти, заки долетять на найвисші скали. А тут на верхах сніги, білі-білі, а під ними ліси такі чорні-чорні, аж сині. А долинами води бренять і квіти прекрасні. Велику красу Господь Бог поклав на сі дивні землі, але наша, доню, таки приємнійша, бо наша.

Мати відітхнула глибоко і продовжала:

— А як побачила я великі мури і брами сего міста, то такий страх мене зняв, що я аж сплакала.

— Та чого, мамо? Таж тут безпечнійше, ніж по дорозі.

Не зі страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ануж ти не схочеш признатися до бідної мами.

— Та що ви кажете, мамо!

— Дитинко, всякі діти бувають. І не одно я вже на своїм віку чула про дітей. Добре то приповідка каже, що батько або мати навіть семеро дітей вигодують, а потому семеро дітей одного батька або одної мами не годно прокормити. Часом дитина лиш троха піднесеться понад свій стан, а вже соромиться родичів. А ти таки несподівано високо дійшла, дуже високо. А Жиди не дурні. Мусіли й вони над тим думати, бо кажуть до мене:

— Їмость, ви підете з нами і станете між людьми, де ми вам покажемо. Як буде їхати повозом цісарева, а Ви пізнаєте, що то ваша дочка, то не закричіть, кажуть. Лише спокійно подивіться, відійдіть на бік і нам скажіть. А ми вже знайдемо спосіб, як вас звести з вашою донькою разом. Розумно радили, доню. Але я як тебе узріла і як милостиню від моєї дитини твоя слуга мені в руку втиснула, то — не видержала я, доню моя! Заплакала я і закричала А ти вибач мені, дитинко моя, серцеви наказати не годен“.

— То нічого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите Мого чоловіка.

— Шкода, що я до него ні слова промовити не годна, бо не знаю його мови.

— Він вирозумілий чоловік, побачите.

— А чого ти, доню, так за того намісника попитувала? запитала мати. Не мстися, доню, на нікім, навіть якби було за що.

— Я, мамо, не хочу мститися. Але мені треба знати, яких людей мій чоловік де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. І ріжні приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо.

— Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мішатися, то ти вже тут ліпше знаєш, ніж я.

Говорили ще довго-довго і кілька разів ходили дивитися на дитинку.

III.

А як Настуня скінчила випитувати маму за всю рідню і за всіх знакомих і сусідів, тоді запитала:

— А що там, мамо, так позатим діється у нашім Ріднім Краю?

— Молода ти ще, доню, виїхала з дому тай тяжко тобі сказати, що там діється.

— А прецінь, мамо, що? Чи так, як тут?

— Я Ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо за коротко я тут. Але як то, що я вже по дорозі у твоїм новім краю взріла, порівнаю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобі, доню, що там гірше. Досить там Поляки жеруться між собою, а наші, донечко, ще гірше. Ненависть між нашими така, що оден другого в ложці воді втопивби. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якісь процеси мають. А міщане як процесуються з церквами! Доню, доню! Може я й грішу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна інакше подумати, лише так: Справедлива їх, донечко, доля зустріла, що так їх Татаре женуть степами в ременях, босих і голодних! Ой справедливо!

— Та що ви, мамунцю кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара під татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами.

— А памятаєш ти ще, доню, ігумена з Чернча?

— Памятаю, мамо, як не памятати?

— Чернче тоді спалили Татари і монастир згорів притім, хоч, що правда, ті бісурмени не палять навмисно Божих домів. А наші христіяне, дитино, як завозьмуться, то й свою власну церкву розібють і знищать. Такий дивний наш нарід, доню.

— Таж не весь нарід такий, мамо! Всякіж люде бувають.

— Правда, доню. Є й у нас добрі люде. Але здається, що таки ніде так легко не знайдуть послуху ті, що юдять, як між нашими людьми. Ігумен о. Теодозій, чоловік розумний, каже, що Юда Іскаріотський мусів походити або з Поляків, або з наших, а не з Жидів. Так багато, донечко, тих Юдів між нашими.

— Щож вони таке роблять, мамо?

— Що роблять? Ти питай, чого вони, не роблять! Вже наших так там притиснули по містах, що навіть тіло помершого чоловіка, чи жінки, чи дитини не вільно на кладовище вивозити з міста тою брамою, що иньших людей вивозять, чи виносять, але тою, котрою падлину везуть. Так, так, донечко.

Настуня закрила очи руками, а филя обурення підогнала їй кров до обличча. А мати оповідала дальше:

— І — знаєш — навіть такий насміх та гнет не спамятує їх! Вони між собою шукають ворогів і ненавидять своїх гірше ніж чужих. І хоч яка біда між нашими по містах, а по селах не лучше, то на процес проти своєї церкви все гроші зберуть! Казав мені о. Теодозій, що всі владики в процесах з громадами. Нема ні одного без процесів. І так відколи память людська сягає. Вже у Поляків того нема, доню, або як трафиться то таки рідко. Хоч яка бутна їх шляхта, а таки якийсь пошанівок знає, хоч колись, хоч супроти когось! А наші, донечко, ні тай ні. Хіба що їх чужі побють без милосердя, обідруть до нага і голих, босих та голодних поженуть у неволю нагаями і ремінними бичами. Тоді плачуть і нарікають тай пошанівок для такого ворога мають. І при тім всім процеси не устають ні на хвилиночку: пани процесуються з панами, шляхта зі шляхтою, міщане з церквами, села з селами — колами, горішний кут села з долішним кутом села, вулиця з вулицею, дім з домом, чоловік з чоловіком, а всі разом з жидами.

Настуня щось порівнувала в душі. По хвилі сказала:

— То тут, мамунцю, таки великий пошанівок єсть. Дуже великий.

— І тому, дитинко, кажу тобі, твій чоловік ще далі сягне як сягнув. Я проста попадя, доню, але то, що очи бачать, кажу, тай що розумні люде говорять. Каже о. Теодозій, що Господь Бог так справедливо відмірив нашим кару, що ні на макове зерно не схибив.

— А за щож ви, мамо, так натерпілися разом з покійним татом?

— За що? За тих, що перед нами були, так у нашім Святім Письмі написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була і мене ти пошанувала, сай тобі, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш проти Божої волі, то відпокутуєш, доню, ой тяжко відпокутуєш і ти — і най Бог відверне — твоя дитина. Бо кара Божа йде від рода в рід. А як навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Він іде перед тобою в життю твоїм так, як ішов перед тобою і переді мною аж сюди Тай не дав нам кривди зробити по дорозі.

Мати перехрестилася побожно. Прості слова її глибоко западали в душу молодої султанки. Але немов не знаходили в ній дна. Лискавками перебігли їй у душі важні події її життя, неспричинені і спричинені нею. Пригадала собі, як виреклася віри своїх батьків задля любови до мужчини і блиску світа сего. Мигнув їй перед очима убитий Великий Везир Агмед-баша і чорний слуга Гассан. А потому пригадала собі страшну думку, яку мала про первородного сина свого мужа від иньшої жінки. Задріжала. Але — не бачила повороту. Немовби плила або летіла в пропасть. Зітхнула.

— Бог ласкав, донечко, казала лагідно мати, що запримітила тяжке зітхнення дочки. І все ще час, поки живе людина, завернути зі злої дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо і скінчиться наша спроба на сім світі.

І мати зітхнула.

Прийшли слуги просити до стола. Молода султанка перекинулася поглядом з матірю і відповіла:

— Потому.

Довго ще говорили.

Зачало вечеріти. Крізь венецькі шиби вікон султанської палати заблистіла червень заходячого сонця і заграла на дорогих коврах стін і долівки. Муеззіни зачали співати пятий азан на вежах струнких мінаретів. Ча сади лягала чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті.

Настуня встала, перепросила матір на хвилю і вийшла.

Йшла просто до своєї молитовної кімнати, де впала на диван, обличчем обернена до Мекки. Від часу убийства Агмеда-баші й чорного Гассана ще не молилася так горячо. З роздертої душі її немов запах кадила з жару кадильниці підносилася молитва до Бога. Дякувала в покорі за ласку, що привів матір до неї і постановляла щиру поправу. А як переломила в собі злу думку про те, що думала зробити з первородним сином мужа свого, відчула таку легкість на серці, як тоді на жіночій торговиці, коли досвіта віддавалася в опіку Богу, кажучи:

— „Да будет воля Твоя!“

Не памятала, як довго молилася до Бога. Коли встала, не чула співу ні з одної вежі мінарету. А в кімнатах світилися вже пахучі свічі.

За той час мати Насті вспіла вже розговоритися з Гайкою й довідалася від неї не тільки про „випадок“, але і про всякі иньші обставини життя своєї дочки.

*  *  *

Султан Сулейман прийшов до кімнат Ель Хуррем, коли його жінка ще молилася.

Покликана невольниця сказала, що Пані на молитві. Сулейман Великий підняв руку вгору і сказав побожно:

Ель Хуррем говорить з більшим ніж я. А як скінчить молитися, також не кажи своїй Пані, що я жду, хіба сама запитає.

І тихо усів в одній з її прийомних кімнат та задумався.

А по гаремі стрілою пішла вістка, як дуже шанує Султан жінку свою, до котрої прибула мати її. І вся служба від тоді ще більше на пальцях підходила до кімнат Ель Хуррем.

IV.

Вже було пізно, як Настуня закликала службу й запитала, чи Султан був.

— Падишах уже довго жде в наріжнім будуарі. Падишах не казав говорити, що жде, поки Хассеке Хуррем сама не запитає.

Молода султанка Ель Хуррем вся покрасніла на обличчі. Коли служба відійшла, не видержала, щоб не похвалитися матері, який делікатний її чоловік.

— Ласка Божа, доню, відповіла мати. Бачу, що він направду великий цар.

— Так всі люде кажуть, мамо, і свої і чужі. А войcько так дивиться в него, як в образ.

— Не робиж йому, доню, нічого злого, бо жінка, донечко, може зробити багато зла чоловікови, як хоче, і він навіть не знає того.

Настуня запровадила маму до кімнат свого сина а сама пішла до мужа.

Він перший зачав живо говорити:

— Чую, що маєш дорогого гостя. І казали мені наші улєми, що Ти, о моя мила Хуррем, знайшлася так, — що будеш довго прикладом і взірцем всім дітям правовірних мослємів, як мають шанувати своїх батьків і матерей! Не знаходять слів похвали для тебе.

Настуня вся сіяла з радости, що чоловік так відразу привитав і похвалив її стрічу з матірю. Була прекрасна у своїй радости. І запитала:

— А чи ти будеш добрий для моєї матери?

— Не схочу прецінь показатися гіршим від своєї жінки, — сказав весело. І додав по хвилі: — А як у Вашім краю витається чоловік з матірю своєї жінки?

Настуня з вдячністю подивилася на нього і відповіла:

— Се твій край, Сулеймане і я твоя. Ти не потребуєш питати про звичаї в моїм краю. Твій край вже давно моїм краєм і твій нарід моїм народом.

— Знаю, о, Хуррем, що ти найбільшим даром не втішишся так, як привитанням твоєї мами по звичаям твоєї землі і твого роду. Чомуж я не мавби зробити того?

Вона вся запаленіла з задоволення, стала на пальці й шепнула йому до уха кілька слів, якби не хотіла, щоби хтось почув їх. Опісля запровадила чоловіка до кімнат своєї дитини, де Великий Султан точно по звичаям країни своєї жінки привитав її матір. Бо чого не зробить мужчина для жінки веселої вдачі, котра вміє привязати його до себе?
V.

Ще мабуть ніде й ніколи не втікали так два купці з ніякого міста, як утікали ті, що привезли матір султанки Ель,Хуррем. Все лишили, що мали, й утікали — на однім возі.

— Зле ми зробили, Мойше, сказав молодший до старшого.

— То не ми зле зробили, відповів старший купець, але стара попадя. На що вона кричала? На що вона наробила такий гармідер між дідами?

— Але на що ми її між дідами поставили, Мойше?

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що я маю розумного спільника. Таже ти сам так радив! І ти добре радив. Ботоді султанка найпомалійше їде, як милостиню роздає і стара мати могла їй найлучше придивитися. А якби ми були її поставили десь в иньшім місци, то карета з султанкою булаб лише мигнула між військом. І знов треба було чекати аж до пятниці.

— А не можна було старої попаді поставити перед головну мошею, де султанка висідає? Таж там вона вже неїде ні скоро ні помалу!

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. А то троха інакше. По перше — чому ти той розум маєш ззаду? А по друге — навіть той задний розум не єсть ніякий розум. Там ні нас ні її не допустилиби стояти. А навіть якби допустили здалека, то між тими панами, що там заїжджають і тим войськом, стара попадя булаб і так нічого не доглянула. І таки треба булоб чекати знов до пятниці і тамсамо її поставити, де ми її поставили. А тепер знаєш, що з нами буде, як нас зловлять?

— Що буде, Мойше?

— Як нас зловлять, то можемо собі обидва сказати: „Бувай здоров і Львів і Перемишль і наша лазня у Львові!“

— Чому так, Мойше?

— Бо нам тут справлять лазню і запорпають.

— За що, Мойше? Чи ми що зле хотіли або зробили?

— Видиш, Срулю, я гадав дотепер, що маю розумного спільника. Ми, Срулю, зробили добре діло, але ми його зле зробили. Розумієш? І нам не вибачать за те, що ми з ської тещі жебрачку зробили, бо що правда то вона не є ніяка жебрачка.

Глибоко віддихаючи, сказав Сруль:

— Кажуть, що султан дуже справедливий чоловік. А деж булаби справедливість, убивати нас за наші труди і за наші гроші?

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. Ти гадаєш, що наша справа мусить дійти до самого султана? На сто випадків він і про оден не все може знати. Ані він, ані його жінка. Тут уже є такі, що сим займаються.

Так говорили у смертельнім страху два купці, що втікали бічними дорогами з султанської столиці. А тимчасом султанка Ель Хуррем післала по них свою службу. Служба вернула і сказала, що їх вози є, а їх самих уже цілий день і ніч не було в заїзднім домі. Наказано їх шукати в обаві, чи хто їх не убив у великім місті. Недовго тревало, як відшукала їх спритна і до таких справ дуже вправлена султанська служба та привезла обидвох у смертельнім страху до сераю.

Таким чином жидівські купці, що привезли матір султанки, одержали у неї послухання, хоч не просили о нього. Молода султанка приняла їх дуже ласкаво в присутности своєї матери, дозволила їм сісти і довго з ними говорила про Рідний Край, про свій Рогатин, про Львів, про крами, ціни і матерії, про подорож і відносини в сусідних краях.

Опісля дякуючи їм за привезення матери, дала кождому з них значну скількість золотих монет у прозрачних, шовкових покривалах як дар, ще й питаючи, які кошти виложили на подорож матери. Обидва купці, низько кланяючись і з радістю стискаючи золоті дари, відповіли, що вже не мають ніяких коштів і що ті ласкаві дари, які одержали, перейшли їх найбільші надії на відплату.

— То може маєте якесь інакше бажання? питала колишня рогатинська попадянка, усміхаючись.

— О, Найяснійша Пані, відповів старший з них. Ми не знаємо, чи можна просити залагодження одної справи...

— Спробуйте, відповіла ласкаво, як тільки се буде в моїй силі, то зроблю.

— Два роки тому, коло татарської границі, обрабували наших спільників на великі суми! Що Ми вже не находилися по всіх польських владах і нема способу, дістати якенебудь відшкодування. Ми присталиб і на половину шкоди.

— А де се сталося?

— На половині дороги між Бакотою і Кримом.

— Ви згадували про татарську границю. По котрім боці границі наступив грабунок?

— Найяснійша Пані! Де там є яка границя? То тільки так говорять, що границя. А там хто хоче, той рабує. Рабують ляхи, рабують козаки, рабують і Татаре, бо чому не малиб рабувати? Але що Поляки кажуть, що то їх земля, то можеб вони заплатили, як їх?

Молода султанка плеснула в долоні. Зявилася служниця.

За короткий час зявився урядовий товмач з турецьким писарем. Султанка випитала ще про назвиска ограбованих і вбитих, про їх спадкоємців і подиктувала про се короткий лист до польського короля. Закінчила його так:

„Іменем свого мужа, султана Сулеймана, прошу полагодити ту справу і в дарі залучаю кілька сорочок і спідної білизни“.

Француський товмач в тій хвилі переклав.

Султанка звернулася до купців:

— Чи хочете самі одержати сей лист до короля, чи маю його переслати послом при першій нагоді?

— Найяснійша Пані! Чи не можна так, щоб ми разом з послом поїхали?

— Можна. Коли відходить найблище посольство Падишаха в Польщу? Запитала секретаря.

— За тиждень, о Радісна Мати Принца, але можна і приспішити його відхід.

— Чи можете почекати тиждень? запитала купців. Чому не можемо? Певно що можемо.

— Зголосіться за тиждень!

Веселі виходили оба купці з послухання у Великої Султанки.

Вже на подвірю, коли нікого не бачили коло себе, сказав молодший до старшого:

— А що ти, Мойше, кажеш на ті калісони, які вона дарує польському королеви?[2] Я гадав, що вона йому напише: Як не зробиш те, що кажу, то я на тебе кину з одного боку яничарів, а з другого боку зо дві татарські орди. А вона йому калісони посилає!

— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. Чи ти не розумієш, що значить, як така делікатна Пані посилає такий дарунок? Ну, ну! А я тобі кажу, що тих дарунків вистарчить, щоб настрашити найліпших генералів і то не тільки польських, але на цілім світі.

— Чому? Чим? Калісонами?

— Срулю! Ти не видиш, що тут робиться? Яке тут войсько стоїть? І як тут кипить? І кілько його приходить? Ніби йому не все одно, куди йти? А ти гадаєш, що якби її образили, а вона якби вчіпилася чоловіка, то він не пішовби на Польщу? Ти гадаєш, що то інакше, як з твоєю або моєю жінкою? Всі кажуть, що ти розумний купець, а ніби ти не мусиш їхати з Перемишля до Львова, як вона тобі каже, що їй там чогось треба? І що тобі помагає твій розум?

— То ти гадаєш, що тут таксамо?

— А ти гадаєш, що інакше? Ну, ну. Я вже їй добре придивився. Що Султан розумний, то певно, бо дурного так не слухалиб. Але що при ній йому його розум нічого не по може, се таке певне, як те, що ми в нашого знакомого дістанемо на шабас „локшини". Ти знаєш, як вона грозить тим „дарунком“? Вона каже, що як не послухають її й не зроблять нам справедливости, то так їх обідре, що лишаться в тих калісонах. Ану, побачиш, як нам скоро залагодять справу, як лише побачать ті „дарунки“!

— Коли ти так думаєш, то чому ти не попросив її, аби нам дала дозвіл на свобідну торговлю?

— Чому? Бо я зараз без неї дістану. Аво! Тільки догонимо тих, що від неї вийшли. Вони нас зараз запровадять самі туди, де треба. Ану, якби не запровадили! Ну, ну! Я тобі, Срулю, кажу, що ми тепер були ліпше ніж у самого Султана. Тепер нам ніхто не скаже: „Ні“. Та султанка така сама, як її мама. Небіщик чоловік, нам всі казали, таксамо її слухав, хоч був розумний чоловік.

Обидва купці згодилися, що тут розум чоловіка на ніщо не придасться і поспішили за достойниками. Ті дійсно взяли їх з собою з найбільшою чемністю, бо могутна була султанка Ель Хуррем, а хто раз в ласці переступив її поріг, за тим ішла її опіка мов благодатне світло сонця.

VI.

Солодка думка про гріх — і тяжка путь праведної людини. А найсолодша та думка, що провадить до найбільшого гріха. І її найтяжше викорінити в собі.

Молодій султанці Ель Хуррем довго здавалося, що вона викорінила в собі злу думку, яку мала про первородного сина свого мужа від иньшої жінки.

Живучи зі своєю праведною матірю, мала навіть такі часи, що з прихильністю дивилася, як підростав малий Мустафа, первородний син Сулеймана і як бігав по зелених травниках садів і як яничаре на коня його саджали. А мав він чорні очі й велику живість свого батька, більшу від її сина Селіма.

І в тім блаженнім часі Роксоляни, коли спокій чула в душі своїй, прийшов на світ другий син її, Баязед, викапаний батько. А як розпізнала його риси, то відразу серце її загорілося любовю.

А що в очах і в душі своїй мала вже сить великих торжеств, просила свого мужа, щоб обрізання її другого сина Баязеда, відбулося якнайтихійше і щоб кошти, які мали видати на торжественне обрізання султанського сина, були ужиті на шпиталі, святині й убогих. І ще просила, увільнити триста невольників і триста невольниць з її Рідного Краю. Не могла його забути, хоч казала чоловікови свому, що його край, се також її край. І сталося після волі її.

А в часі тиші, яка панувала в сераю, коли обрізувано сина її Баязеда, відчула його мати, що зла думка її була в ній тільки зломана, а не викорінена. Була зломана, але випрямилася, коли слуги її переповідали їй кожде слово, яке чули в палатах і поза сераєм від слуг везирів і вельмож. І біль великий наростав у серці султанки Ель Хуррем. Наростав і скипів, як скипіла кров, що наростає в больюю натисненім місци.

Аж одної жаркої ночі, коли її муж був на ловах, і вона сама гляділа на колиски дітей своїх, вибухло бунтом серце Роксоляни. І вона вимовила до себе отсі слова проти невидимих обидників своїх:

— Пождіть, пождіть, а я вам покажу, що на престолі Султанів засяде „син невольниці“ і „внук жебрачки“!.. Я вам поломлю старі закони ваші так, як ви ломите серце мое!“...

Нікого кромі дітей не було в кімнаті Ель Хуррем, коли вона вимовляла до себе сі важкі слова. І ніхто їх не чув, кромі Всемогучого Бога, що дав людині свобідну волю до добра і зла. А над Стамбулом сунула тоді тяжка, сина хмара. І лискавиці її освітлювали час до часу золоті півмісяці на струнких мінаретах столиці. А дощ великими каплинами падав на широке листя плятанів і шелестів по султанських садах. І дуже вітер кидав брамами сераю та термосив віконниці гарему.

А тої ночі снився сон султанці.

В одній хвилині відчинилися всі двері і всі занавіси в палатах султанів, які вони мали по Царях Византії. І заблестіли їх долівки з гебану, золота й алябастру, їх зеркальні стіни й блискучі повали. І ангел Господень йшов коридорами й салями палат і білим крилом показував дивні образи і тіни, що появлялися на зеркальних стінах і на блискучих долівках з мармору... І івзріла султанка зміст дванайцяти століть на стінах і всі таємні справи царів Візантії й турецьких султанів. Узріла світлих і великих, що боялися Бога і мудрість мали в очах. Узріла Ольгу, київську Княгиню, жінку Ігоря, матір Святослава, що приняла хрест у сих палатах — приняла в тайні перед Родом і народом своїм. Ішла тиха і скромна, в білій одежині і дивилася мовчки на нову царицю зі своєї землі. Султанка Ель Хуррем у сні дивувалась, що аж тепер згадала ту Велику Княгиню. Згадала і сказала: „Я маю завдання ще тяжше, ніж ти!...“ А княгиня Ольга мовчки перейшла, лишень хрест міцнійше до груди притиснула.

І взріла султанка великі злочини, підкупства й убийства. А на вид одного задріжала вся: в діядемі з перел, зі окриптом у руці, йшла якась жінка з давних, давних часів а біля неї хлопець, з обличча видно, що її дитя. А з сусідних покоїв надійшли кати... І мати їм віддала рідную дитину... В сусідній кімнаті виривали очи синови її.

Султанка Ель Хуррем скричала у сні. І піт студений облив її личко. І збудилася. А як знов заснула, побачила кару за злочини ті. Побачила, як гнила живцем Византія в золоті й пурпурі. Побачила, як предок її чоловіка на місто наступав і як таранами мури розбивав. Узріла ряд султанів аж до мужа свого. Втім рука червона вирвала подобу Мустафи молодого й на столі султанів поклала — Селіма... Пізнала Ель Хуррем любі очи сина. Узріла, як Стамбулом три армії йшли, як Селім висилав їх на нові підбої...

Тут збудилася і — рішилася.

А дощ так плакав по садах султанських, як плаче дитина за матірю...


Nazaruk Roksolana Ornament6.jpg

Примітки[ред.]

  1. Бог Всемогучий! (Нема Бога лиш Аллаг! А Магомет пророк Божий! Спішіть на молитву!... Спішіть на молитву!... Спішіть на молитву!
  2. Лист султани Роксоляни до польського короля, в котрім є згадка про ті, в наших часах дивні, а тоді модні дари (разом з иньшими листами) оповіщений в оригіналі у „Kwartalniky historycznym