Руіна/Гетьманованнє Самійловича/XI

by Микола Костомаров

◀ ГЛАВА X

Руіна. III. Гетьманованнє Самійловича Микола Костомаров ГЛАВА XI

ГЛАВА XII ▶

1894

XI.

Повернувши від Днїпра до Чигирина, візір наказав знищити останки міста і замка, а потім турецьке війско рушило в дорогу. Турки отаборились на Капустиній долинї^[1]. Від хороб і від недостачі харчів їм приходилось до скруту. Б турецькому обозї була така дорожня, що за мішок пшеничного борошна брали 10 єфимків, а ячмінного — пять; Турки оден з перед другого кидали ся забирати здобич у Татар, коли ті повертали з загону, але й Татари не геть то пишали ся здобичю: нїгде було нагарбати її. Таборуючи на Копустиній долинї, Хмельниченко, за порадою візіря, розіслав гонцїв з унїверзалами до Корсуна, Канева, Черкасів, оповіщаючи, що він наказує Іванови Яненченку-Хмельницькому поприводити міста під свою владу і оборону. „Не така се буде оборона“, писав він, „як то було за Московщиною: князь Ромодановський і Самійлович, не спинивши потуг найяснїйшого султана турецького і хана кримського, спалили в пень Чигирин, замордували багато душ християнських, а самі з соромом пішли. Просїть же, поки час, ласки у верховного візіря і відгукнїть ся до нас згодою і покірливостю. Коли-ж, пак, не послухаєте, то прийде на вас конечна погибіль“. Таке посланнє вирядив від себе і візір, вимагаючи покірливости Хмельниченку і підданства турецькому султанови, загрожуючи руїною полоном і погибелю.

Корсунцї піддали ся. Західні міста: Кальник, Немирів і инші, де перебували польскі залоги, теж корили ся і кликали Хмельниченка, — щоб він поміг їм спекатись Поляків. Але Канївцї відповіли, що вони не підуть на згоду, бо боять ся Москалїв. Так відмовивши Юраськови, почали Канївцї перебиратись родинами на лївий берег Днїпра; Самійлович перейшовши на той бік у Переяслав, вирядив до Канева кілька сотень пішого війска полку Кожуховського, для оборони тих мешканцїв, що там лишили ся. Він сподївав ся, що Юрасько прийде з невеликою ордою Татар, і всїм, що зоставались, раяв перебиратись швидче за Днїпро. Але візір послав проти майже безлюдного Канева кілька десятків тисяч Турків з 15 гарматами. Яненченко був з ними замісць Хмельниченка. Козацька піхота, яку вислав проти Татар Самійлович, не здержала напору ворогів, що ввірвались у місто і вся загибла в бою. Невеличкий гурт мешканцїв, які лишили ся на Канїв, зачинив ся у мурованій церкві, але Турки розклали коло неї огнище і всї затворники подушили ся в диму. Доля Канева так перелякала маленькі міста: Черкаси, Мошну і Жаботин, що вони покорили ся Хмельницькому.

Коли вернулось послане проти Канева турецьке війско, візір рушив з Капустиної долини до Туреччини і на прощаннє сказав Хмельниченку: Коли не випаде тобі під свою власть Украйну підгорнути, не проси помочи у турецького султана, а звернись до каменецького паши“. Як тільки спільники рушили, Хмельниченко зараз вирядив до польского короля якогось Губаря-Бершадського, вимагаючи, щоб він повиводив польскі залоги з міст українських: він закинув оком не тільки на ту смугу, яку Польща віддала Туреччинї, але й на Білу-Церкву, Паволоч, Черногородку, — одно слово — на все те, що за Юраськового батька, Богдана Хмельницького, здобуто було козацькою шаблею. Король, відповідно Журавницький умові, що нещодавно затверджена була послом Речи Посполитої при турецькому дворі Глинським, звелїв польским жовнїрам вийти з Кальника, Немирова, Межибожа й инших подільских міст, — вони були по сей бік межі, по яку відійшло Туркам, — й що до чого иншого, то король відмовив Юраськови. Навпаки, війско Речи Посполитої з покинутих міст подільских повинно було перейти до Білої Церкви, Павалочи, Димера, Коростишева, щоб тутешнї залоги побільшити. Немирів падишах віддав Юраськови, щоб він володїв ним до віку, і Юрасько обрав собі єго на резиденцию.

Він увійшов туди з своїми оборонцями Турками і Татарами не ранїйш як за кілька день до різдвяних запуст, лишивши Яненченка-Хмельницького на Корсунь, й Коваленка — на Кальник^[2]: сї міста подарував їм падишах, як маєтности. З Хмельниченком, по відходї візіра, лишило ся 700 чоловіка Татар та від господарів 800 „семєн“^[3]; 5 поміж їх по 200 чоловіка тих і других Юрасько вирядив до Корсуня, а решту зоставив коло себе у Немирові.

Юрасько отаборив ся на спустїлій „слободї“ Викитцї, постановивши коло свого мешкання поблизу по 10 чоловіка яничар в одній хатї, а останнїх Турків і Татар розгуртував на другому передмістї немирівському, що прозивало ся Шполовцями. Своїх, Українцїв, з Хмельницьким, на батьківській землї, було на обмаль. Та й тим він не няв віри і зараз же почало їм мулити володїннє новопоставленого князя українського. Юрасько розпорядив ся, щоб підлеглі єму Українцї постачали єго Татарам і „семєнам“ скільки треба мяса, сира і иншого, що йде на їду, і опріч того - ж три осьмачки вівса на кожного коня.

Юраськови бракувало засобів, щоб справити свої заміри; отже він і почав вимагати гроший від богатих мешканцїв, закидав їх до тюрми, а то турецьким звичаєм велїв бити їх киями по підошвах, поки не дістав кілька сотень червінцїв. Не милував він і тих, що пристали до него, скоро він з'явив ся. Візір, будучи з ним під Чигирином, раяв Юраськови не підпускати близько до себе козаків, що мали яке-небудь старшиньство, а сподїватись на оборону для себе тільки від Турків. З такої ради Юрасько убив Астаматия, що був недавно при нїм наказним гетьманом і кальницького полковника Варяницю, постановивши натомісць Коваленка. Инші, навіть дехто з ріднї Хмельницького, щодня немов віл обуха, каже сучасник, сподївали ся того-ж самого. Задумуючи похід на лївобереже Днїпра, Юрасько послав немирівського сотника Берендїя до кримського хана просити, щоб він прислав свою орду. Юрасько надто лютував проти Запорожцїв. „Колиб менї поталанило, — казав він, — хоча 1000 чоловіка їх виманити з коша, зараз би віддав турецькому султанови у каторгу“. За те сподївав ся він прихильности до себе від Українцїв лївобічних і казав: „про мене досить яких там двох-трьох тисячів; я зайшовши від Днїпра, в Києві на Подолї серед міста стану“. І справдї довголїтне лихолїттє в країнї так закрутило голови людям, що навіть Юрасько міг бути страшним на де-який час, найпаче, коли за ним стояла грізна сила турецька. Куницький подає звістку, що з Черкасів і лївобережної України йшли заклики до Юраська.

На такі запрошування Хмельниченко послав з Немирова 27 грудня унїверзал до лївобережників і кликав всїх і старшину, і простих людий, коритись єму, коли хотять уникнути руїни. У слїд за тим Яненченко з двома кримськими мурзами, що були присланї од хана, перейшов коло Стойок Днїпро і минувши місточка, що належали до переяславського полку, взяв на Остер і Козелець. Нарабувавши здобичі і забравши бранцїв, повертали Татари, але на дорозї, коло села Глибокого, переяславський полковник Лисенко розгромив їх загін і відбив ясир. Яненченко пійшов на Корсунь. Се був попереднїй наказ на лївобереже. Яненченків батько, Павло Яненко, шуряк Дорошенків, що проживав у Сосницї, не тільки не пристав до сина, але й вирік єму догану за єго вчинки. Невідомо, правда, чи він се зробив на свою руку, чи з волї гетьмана, що розіслав по всїй країнї, якою заряджував, окружник і в нему запевнив „не няти віри влесливим зазивам розстриги, що зломав християнський закон, перекази церкви і догоджає бусурменам, хоча сї мають єго за нїщо і гидують ним“.

На донос Самійловича московський уряд, сподїваючись нападу Хмельниченка з єго спільниками, післав до Переяслава ратних людий під командою стольника Неплюєва, а князям Козловському у Путивлї і Урусову у Києві наказав бути на резерві вкупі з другими деякими войовниками, Косогову-ж у Сумах — вкупі з слобідськими полковниками сумським та ахтирським. Гетьман долучив до війска Неплюєва кілька сотень виборних козаків з полків нїжинського, лубенського, прилуцького і київського і звелїв їм стати залогою по містах: Ірклїєві, Кропивній і Золотоноші, що понад Днїпром: зноситись наказано було їм з переяславським полковником, якому доручено головне орудуваннє обороною краю, що становив єго полк. Тимчасом спробували вплинути на Хмельниченка тихо-мирно.

За наказом гетьмана учений проповідник, знаменитий за свого часу, архимандрита чернигівський Йоаникий Голятовський, що був колись за вчителя Юраськови, вдавсь 4-го грудня 1678 р. з листом до Хмельниченка, де усовіщував єго скинути з себе мирську одїж і знов зодягтись у чернечу; доводив єму, що перед Богом великий гріх відректи ся раз вислевленої обітницї, а для прикладу наводив колишнього маршала французського Геброна, що розстриг ся з чернечого сану: як він вмер, то чорти раювали, несучи душу єго до пекла. Хмельницький одержав свій лист в Корсунї саме тодї, як рушав у похід на лївобережну Україну. Він відповів на него довгим письмом, де точив усякі теревенї, притулюючи нї к селу нї к городу імена Перикля, Улїсса, Брута і ин. героїв клясичних; про себе, про свої заміри, заходи і спонукання майже нїчого не говорив і тільки між инчим спомянув про 19 вірш 48 глави книги Битія; на сам кінець сказав так: „нїколи не пиши до мене, превисокість твоя, щоб не роздратувати шершнїв“.

Не поталанило сим пробам повернути на правдиву стежку Хмельниченка. Юрасько з Татарами перейшов на лївий берег Днїпра. Першим місточком, яке він звоював, була Вереміївка: там зовсїм не було козаків, а мужикам не спроможно було оборонятись, тому вони покорили ся. За Вереміївкою пішли Чигирин-Діброва, Горошин, Городище, Жовнин. Хмельниченко писав в сему унїверзалї: „Не відмовляйтесь і не гайтесь, велю вам перебиратись з родинами і добром вашим за Днїпро; там відведуть ґрунти вам — про те вже наш батьківський клопіт, а не підете, то станеть ся з Вами таке, чого я не бажаю. Тим трьом тисячам чоловіка, що піддали ся, надав Хмельницький осїлости в Жаботинї. Инші відпрошували ся, бо зимова, мов, пора, і давали обіцянку, що невідмінно перейдуть на веснї. Багато тут було таких, що уродили ся на правобережю; недавно в ріжні часи по своїй добрій волї вони виселили ся на лївий берег, бо ненавидїли польских панів, а далї страхали ся бути під бусурменом; але пожили вони на лївому березї і там дечого багато їм не до вподоби було, отже й стали вони поривати ся до ранїйших своїх осад, погодившись з думкою, що опинять ся під Турком. Турецької влади вони над собою близько не спробували, а польских попів їм годї було боятись, бо король ввесь край віддав Туркам. Переяславський полковник ще в листопадї, коли Хмельниченка не було, писав до гетьмана, що по ріжних містах побережних він посадив вартових, щоб „не пускали лехкодухого народу“.

27 сїчня Юрасько зпід Жовника розіслав унїверзали по містах миргородського полку, вимагаючи, щоб присилали до него виборних па поклін і він страшив, що коли прийде турецьке війско, то тодї вже не буде помилування. Тим часом Яненченко підступав до Лубен, де зачинили ся лубенський полковник Ілляшенко і охочий Новицький: вони з козаками заприсягнули міцно стояти, але, як казав гетьман, знайшлись і тутечки нерозумні, що стали нахилятись до Хмельниченка. На щастє проти него йшли полковники миргородський і полтавський, а за ними Косагів з Сум. Сам гетьман рушив вже з Батурина і був в Конотопі. Полтавський полковник Левенець напав на Хмельниченка під Жовнином^[4] і примусив єго поступитись до Лукомлї^[5]; Юрасько простояв там днїв зо три, але не довело ся єму переманити мешканцїв до себе і він з 300-ми Татар перейшов на той бік Днїпра, а за ним подав ся і Яненченко, котрого під Лукомлею ледві не застрілено, колиб не спас єго панцир. Перебравшись на правий берег, Юрасько хутко повернув до свого Немирова, а Яненченко до Корсуня, а кримські султани, що прийшли на поміч Юраськови розійшлись: Калга з охлялими кіньми просто на Крим, а Нуреддїн з 700 чоловіка орди знов перейшов Днїпро, накинув ся на місточка миргородського полку і взяв ясир, але на поворотї під Мендтелїївкою^[6] напав на него Косагів з ратними людьми, до яких на придачу послав гетьман ще козаків з полків гадяцького, миргородського і компанїйського. Вони відібрали ясир, захопили татарський прапор і ледві не взяли в полон самого султана Нуреддїна: підстрелений з лука він з недобитками своєї орди, кинувсь прожогом навтїкача, — не шляхом, а полем, прокладуючи собі дорогу по снїгу. Погоня гнала ся за ним 20 верств, а проте він добіг до Днїпра і перейшов на той бік. А услїд него пошло і війско, гнало єго ще верстов 335 до р. Малого-Інгульця; далїй гнатись було нїкуди, бо понавержено великі кочугури снїгу, а тому і повернуло воно назад на Кереберду.

На сей таки час, коли от Хмельниченко справляв свій похід на лївобережну Україну, припадає і набіг Турків і Татарів, на Сїч, післа якого небавом счинив ся останнїй за життя Сїрка побідоносний напад Запорозцїв на Крим. Кримський хан прираяв візіреви напасти на Сїчу саме в ночи під Різдво, коли, на єго думку, сїчовики повинні бути пяними ради сьвята Божого. Отже візір прислав 15.000 Турків. Хан не поскупивсь на коний і сам з ордою тихо-мирно запровадив їх до самої Сїчи. Запорожцї, не сподїваючись біди, не поставили вартовна як слїд було. Орда оточила Сїчу, а яничари добрали ся до міста, залюднили вузенькі вулички Сїчові і моглиб усїх перевязати; та на щастє оден з запорожцїв, швець, прокинув ся рано; відчинив вікно, коли бачить якісь чужі несподіванно з'явили ся, він притьмом згвалтував козаків свого куріня. Почали палити через вікна, трівогу забили по других корінях і вся Сїча кинулась до зброї. Туркам не зручно було повертатись на тїсних вуличках Сїчі, а тим часом запорожцї потрафляли в саме серце; не маючи спроможности направити рушниць у вікна. Турки палили в гору у повітрє. Ледві почало на сьвіт благословитись, Турків було побито, частина тільки їх якось спасла ся і швидче утїкла з Сїчи; хан, бачучи, що непереливки, повернув з своєю ордою на степи. Рано запорожцї витягали трупи забитих і волїкли їх у ополонку, під лїд. Тодї Сїрко написав до хана знаменитий лист, докоряючи, що він робить не по лицарськи, бо потай набігає і само таким часом, коли війско гуляє; нагадував єму славні подїї козаків на тугульманах і обіцяв ся навеснї провідати єго. I справдї, навеснї Сїрко з запорожцями набігши через Саваши на Крим, вельми зруйнували єго, нагнали великого страху на мешканцїв півострова, а навіть на самого хана. Вертаючись, вели з собою козаки бранцїв; між ними були і так звані „туми“ — дїти від батьків і материй християн, що родили ся в Криму в неволї. Більшість — то були сущі Татари мусульманської віри, які й слова нерозуміли по українськи. У степу на спочинку, коли козаки варили собі кашу, підпасуючи коний, Сїрко сказав тумам, що коли вони хочуть, то нехай вертають ся до Криму. Богато покористувалось з такого дозволу, доводячи, що в Криму вони мають свої осїлости, а на Українї в їх нїчого нема. Сїрко відпустив їх, а сам вийшов на могилу і довго дивив ся у слїд їм, аж поки не зникли з очий. Потім, збігши з могили, покликав своїх козаків і погнав ся за тумами. Догнавши, велїв всїх повбивати і, похоронивши їх тїла, звернув ся перед всїм товариством з такою промовою до побитих: „Простїть, браття, нам за смерть свою і спіть собі тут до страшного суду Божого; бо лучче вам нагло вмерти, а нїж жити бусурменами і плодитись на наші молодецькі голови і на свою довічню погибіль нехрещеними“. Вернувшись на Сїчу, Сїрко, козацьким звичаєм, подуванив здобич — силу товару і овець — і відпустив на волю бранцїв-християн чоловіків і жінок, яких було чоловіка тисячи з півтори. Се були, здаєть ся, остатня славетна подїя знаменитого лицаря запорожського.

Як Хмельниченка було виперто з України лївобережної, Самійлович, з волї московського уряду і погодившись з старшиною, намірив ся знищити правобережні місточка на Українї і решту мешканцїв перевести звідтіль на лївий берег. В сїй думцї давно вже кохав ся московський уряд, ще до другого походу Чигиринського, але тепер неминуче потрібно було перевести її: невеличкий гурток мешканцїв, які лишили ся на правому березї, через своє безсиллє корили ся Хмельниченкови; опріч того, туди поривались і ті, що недавно вийшли звідтіль, а вони вже перетягали за собою навіть корінних тубольцїв лївобережа. Таким чином правобережна Україна знов могла залюднитись, а вона була під Турком: таке прийшле правобереже зовсїм не в руки було московському урядови. Він не міг згодитись на залюдненнє, бо тодїб у Хмельниченка були підданцї; з їх би він гуртував війско собі і посилав єго турбувати лївобереже. Гетьман вирядив свого сина Семена, як наказного гетьмана з сотнями полків переяславського і київського і компанійцями. Воєвода переяславський Неплюєв дав ще їм на придачу царських ратних людий. 24. Лютого підступили вони до Ржищева, де сидїв тодї посланний від Яненченка наказний полковник корсунський Трущенко з двома татарськими мурзами. Як тільки почав наближатись Семен Самійлович з козаками, Татари притьмом вийшли з Ржищева; козаки Самійловича кинули ся на вздогін їм, багатьох забили, а 6 забрали у полон: бранцї показували, що в Ржищеві лишило ся ще Татарів з мурзами до трицятка; на масницї Трушенко підпоїв їх, і похміллє не дало їм втїкти з міста; з Трушенком було до 80 козаків деренківських, корсунських і драбівських. Семен Самійлович послав до Трушенка в замок лист і умовляв єго піддатись. Але Трушенко закомизив ся. Тодї Самійлович, порадившись з полковниками і полковою старшиною вступив у місто, звелїв збудувати тури, навести гармати і палити в замок. Деревяна огорожа замка зараз же подала ся, козацькі гармати зробили пробоїну у трьох баштах, коли-ж вал був дуже високий, а фоса глибока, то ввірватись до замчища було трудно. Тодї Самійлович намірив ся держати місто у облозї, хочаб її тягти прийшлось навіть довго. Піднеслі тури і ядра сягали до середини замчища. Обложникам бракувало води, її замінили снїгом, але скоро й снїг потанув ввесь від огню; тодї почали пити замісць води буряковий квас, але й єго не надовго і не на багатьох вистарчилоб. Отже обложенцї послали сказати, що вони піддають ся. Тодї 25. лютого, козаки вступили до замку, забрали у полон Татар і козаків, що стояли за Хмельниченка, спалили до того замок і місто, а всїх мешканцїв перевели до Переяславу і Воронкова; бранцїв відіслано до Березанї і Баришівки. Трушенка самого віддано на волю гетьмана.

Повернувши до Переяслава, Семен Самійлович прилучив до свого війска, що складалось перше з трьох тисячів, ще три з нїжинського полку і три тисячі з лубеньского, прилуцького і охочекомонного полків з їх полковниками і марця 2-го рушив в похід на Канїв.

Канїв піддав ся без бою. Тодї Семен з козаками пішов на Корець, але не дорогою, а манівцем; думка була така, що зненацька напасти на ворога. Яненченко тільки що провів запусти і не було єму часу навіть протверезитись. В корсунському замку, що був добре оборонений, було в него кілька десятків Татар і стільки-ж козаків з Жаботина та ще стрільцїв з „Лисяських лїсів“^[7]. Яненченко прочувши про те, що було взято Ржищів, чванив ся, що з Корсунем того не станеть ся. Але ледві 3-го марця винирнув, простуючи на місто, перший полк козацького війска. Татари притьмом кинули ся на втїкача по дорозї на обезлюднїлу Лисянку. Під рукою у Яненченка був невеличкий гуртець і він, попаливши всї, які були по́близу від замка будівлї, почав з ним обстрелювати козаків, що наближали ся до замчища. Як смерклось, то козаки Самійловича підійшли усїм табором.

Зараз же сюди прибігло двоє з підручників Яненченка і вони сказали, що Яненченко намірив ся в ночи втїкти з Корсуня, побачивши, що на него прийшла така сила війска. По такій звістцї зараз вирядили вартових, щоб загородити дорогу Яненченкови. Але опівночі він і ще кілька товаришів вийшли потайним ходом з Корсуня, перебрав ся через вали а там полем, — тільки єго й видно було. Вартові, що сторожили за ним, не могли догнати бігцїв; останнї втїкли на добрих конях. Решта Корсунцїв зараз, як розвиднїлось, повинили ся; з Татар, що лишили ся у замку, багато побили, а вельможнїйших видали. Самійлович наказав усїм Корсунцям притьмом перебиратись з родинами, забераючи увесь статок, за Днїпро. Чотири гармати залїзнї, які знайшли у Курсунї, віддав київському полкови, а саме місто спалив до тла.

4. марця, зранку Самійлович рушив на Деренківець^[8] і Староборє^[9] вниз понад Росю. Ще у дорозї заздалегідь приходили до него, витаючи хлїбом-сіллю, мешканцї сих місточок, винили ся і приводили повязаних Татарів. Всїм їм Самійлович наказав родинами переводитись на лївий бік Днїпра, з усїма своїми добрами, а самі міста спалити. Тим часом гадяцький полковник з козаками та Косагів з ратними людьми трохи низче перейшли Днїпро і підступили до Жаботина. Зловивши якогось Жаботинця, вони післали єго усовіщувати городян, щоб ті покорили ся цареви і не допускали ся до проливу крови. Але Жаботинцї, замісць того, щоб покорити ся, почали палити з гармат на переднїх, що підступали до міста, двох поранили, а одного забили. Але як наспіло усе війско, то запал Жаботинцїв пропав: тої-ж ночи вони склали раду і перед сьвітом вислали попа з деким ще, щоб просити помиловання. „Покладїть ся на ласку монарха і вельможного пана гетьмана — сказав полковник — переправляйтесь з своїми родинами і своїм добром через Днїпро; там вам будуть наданї осїлости, але туди далеко, щоб не заманулось вам знов втїкати на правий берег“. По дорозї від Жаботина до Чигирина почали вже заводитись селитьби для тих трьох тисячів, яких Юрасько перевів з лївого берега на правий. Все тепер було сплюндровано і хати, і млини, всякі инші будови і навіть церкви — все знищено було огнем. Людий зігнано за Днїпро з родинами і достатками. Від Жаботина Косагів і гадяцький полковник пішли на Черкаси, куди з другого боку прямував і Семен Самійлович. Проте, як сплюндровано Черкаси і зігнано тамошнїх мешканцїв на лївий бік, немає звістки в сучасних документах, мабуть тому, що там все вже було пусто, як каже Самовидець.

Отся важна в істориї України подїя живе в памяти народнїй, відповідно переказам, під назвою „згона“: людність, яка лишила ся на правобережі, наказом урядовим зїгнано було на лївий берег. Самійлович міг з певностю оповіщати уряд московський, що вся правобережна Україна обезлюднїла, а Хмельниченко урядуючи у Немирові, не міг шкодити пограничним містам і селам царської держави, як то було перше. Яненченко, втративши Корсунь, перемістив ся до Хмільника з 50 козаками, а Коваленко сидїв у Кальнику з 40-ма.

За похід, так добре справлений гетьманським сином, царський посланець, стольник Карандїєв, привіз гетьманови царську грамоту похвальну і подарунки шовковими материями, оздобленими золотом і сріблом, футрами собольовими і горностаєвими і зброєю.

Хмельниченко і перше міг держатись тільки страхом, якого наганяли Турки, що стояли в него поза спиною, а не добрій волї нїхто з Українцїв не горнувсь до него. Тепер же пануючи над невеличким числом людности на Поділю, він своєю зажерливостю і жорстокими вчинками зовсїм озьвірив проти себе людий. На своєму дворищї викопав він яму двадцятисяжневу і закидав туди всїх заможнїйших людий, найпаче колишнїх арендарів, що держали відкупи за часів польского урядованя і набили собі кишеню. З кого хтїв Юрасько здерти гроші, хватав єго — і зараз в яму; і поки той не віддавав всего, що мав, доти нїчого було й думати єму про те, щоб вибратись з неї. Инші дістали київ; сотнику немирівському Берендієви, що вірно служив Юраськови, велїв всипати 300 київ по підошвах, від чого той ледви не вмер.

Яненченко, невтомний товариш і навіть рідня Хмельниченку — і той на останку зрадив Хмельниченка „князя“ і втїк до Поляків; у вереснї 1679 року ми вже бачимо єго на службі у воєводи руського ві Львові. Скоро він, правда, знов вернув на попередню стежку і написав до каменецького паши, що Львів обороняє невеличке війско і що взяти єго легенько, як що Турки підступлять тихо і несподївано. Лист сей було перехвачено і гетьман Яблоновський велїв розстрелити Яненченка.

З Юраськом лишилось тільки 80 козаків; крім того було в него ще 800 Татарів, 200 Волохів та 28 Сербинів. Турки і Татари Юраськові, сподїваючись, що все за ним зійде їм з рук, чинили великі безчиньства, хватали і били людий — словом, як каже оден сучасник Немирівець, у нас така неволя, що і в Туреччинї гіршої не може бути. Гетьмана Самійловича повідомляли, що Немирівцї тільки і бажають, щоб козаки і Москалї прийшли визволити їх; гетьманови радили послати туди війско. Але великих заходів треба було, щоб вибиратись в похід через спустошену в кінець правобережну Україну, де не можна було добути харчів для війска; возити за собою фураж та ще й немалий, на Українї не звикли. Оден проживавший у Молдаві атонський архимандрита вдавав ся з листом до Самійловича і раяв єму прохати у царя помиловання Юраськови, як що він піддасть ся цареви. „Подайте єму хлїба — писав архимандрита — і запевнїть єго царським іменем, що нїякої він не прийме кривди. Він, бідолаха, що дня, що години вболїває по християнстві. Я розмовляв з ним. Ось — казав він менї — горе менї, а з Турком у війску іду! Що вдїяти маю я, невольник? Велять — приходить ся робити! Хоче Хмельниченко до вас, та боїть ся Сібіру. Попроси, нехай цар пообіцяє помилувати єго і побачиш, якого сорому зазнають Турки і як підупаде у них дух“. Самійлович дав про се знати у Москву. I от прийшла грамота царська, де було сказано, що Самійлович може зробити, як найпридатнїйше, на єго думку. Коли Юрасько, справдї, бажає царської ласки і захоче бути гетьманом, а від згоди з бусурменом і ранїйших своїх злих вчинків відхрещуєть ся, то державець прощає єму вини єго; нехай сьміливо йде до гетьмана!

Чи були і далї які зносини з Хмельниченком, не знати. Мабуть смерть, що стала ся скоро після сего, перервала їх, хоча сучасники не лишили звістки про те, коли іменно вмер Юрасько.

У Кримцїв була думка, погодити ся з Москвою і кримський хан і Калга-салтан двічі до царя про се писали. 1679 р. в липнї цар відповів, що готов мирити ся, але коли Турки і Татари не турбували-б більше єго царської держави. Тим часом до Самійловича доходили вісти з турецької землї, що падишах і візір хотять з великими потугами йти війною на Київ. Така чутка причинила ся до того, що московські ратні люди і україньскі козаки цїле лїто виводили на ново, то справляли фортецийні приправи у Києвї, а стольник Перхуров стояв на р. Самарі з 15.000 тисячма війска, чекаючи на ворогів. Але серед таких війскових пересторог і Москва і держави мусульманські умовляли ся о поєднаннє. Виряджено було „думних дворян“ Даудова до Туреччини і Сухотина до Криму. Як ось несподївано приїхали до Москви польскі посли Бржостовський і Гнинський і стали підбивати царя, пристати до спілки християнських держав проти мусульман. Тодї післано було дяка Омеляна Українцева спитати, як про се думає гетьман.

Порадившись з старшиною, Самійлович доводив посланцеви, що непридатно приставати до спілки проти Турок і виряжати війско на Туреччину. Навпаки, в імени всего українського народу він просив, щоб Москва скорїйше погодила ся з Турками і Кримом; конечно, се повинно статись на вигідних умовах: іменно гетьман казав щоб від Турків нас відмежував Днїстер, або, що найменче, Бог, але на сей раз межи Днїпром а Богом, нехай нїхто не осїдаєть ся, щоб не виходило суперечок. Опріч того, Самійлович переказував думку Сїрка і запорожцїв, що була згідна з єго власною. Як би мусульмани закомизились, гетьман раяв бути готовими до війни і оборони Києва. В Москві пристали на раду гетьмана, і польскі посли, що приїздили запрошувати царя до спілки, повернули в листопадї назад з голими руками.

Через усю зиму, а далї і на веснї і в лїтку 1680 р. Україна зазнала трівоги, сподїваючись нападу Турків і Татарів. Печерські ченцї загодя випросили у царя дозволу, сховатись в брянських і трубчевських манастирях, як що Турки нападуть на Київ. Самійлович пильнував коло фортецийних споруджень навпроти межигірського манастиря. Сїрко писав, що мугамедани злять ся на Сїчу і просив не гаючись прислати запомогу їй. Відсилаючи до приказу листи Сїрка, давного свого суперечника і неприхильника, гетьман повідомляв, що Сїрко через потайних посланцїв зносить ся з королем польским; що Поляки буцїмто підбивають Сїрка на таке, що будучи догідним для Поляків, шкодити ме і інтересам московської держави; на останку додавав гетьман, Сїрко має свого заступника при польскому дворі, вихрещеного Татарина, який приходить ся племенником єму.

Проміжь гетьманом, а кошевим закоювалось щось лихе, але воно повинно було погаснути через смерть Сїрка, що упокою ся на пасїцї коло Сїчи 1680 р.^[10] 1 серпня. Повідомляючи про неї гетьмана, новий кошовий отаман писав, що запорожцї захопили на Азовському морї турецького корабля. Забрані у полон Турки казали, що годї сподївати ся турецького султана сего року, бо він лагодить ся воювати з Французами, хіба тільки, додавали бранцї, невелика ватага набіжить на Україну.

Справдї трівога була даремною: Татари таки набігали на береги р. Мерви на Слобідській Українї, а на веснї їх загони з'являли ся навіть попід Києвом. Але на тому і скінчило ся. Ходила гутірка, що сї загони то тільки передні ватаги Турків. І вся Україна поняла ся таким страхом від бусурменів, що гетьман не міг підрядити людий, щоб підвозити харчі до Києва для московських ратних людий. Війско стояло під зброєю навіть з початку 1681 р. Але Турків не було.

Так як ходило о роз'єм межи Москалями і мусульманами і о віддачу їм спустїлої України Правобережної, то гетьман вирядив до Москви двох посланцїв: війскового товарища Мазепу і гадяцького полковника Михайла Василевича, який доводивсь племенником гетьманови, щоб вони порадились про важну справу. Гетьман доводив, що він не знає, що зробити єму з силою правобережних, яких зоставалось у гетьмана коло 20.000 родин, виключивши тих, які, перейшовши на лївий бік, знайшли собі притулок поміж слобідських полків. „Їх обнадежено, — казав гетьман, — царськими грамотами, що на сему боцї вони будуть зовсїм вдоволені; тим часом нїчого ще не зроблено для них. Тому вони просять ся знов на той бік на свої ранїйші осїлости, але туди їх не пускають“. Кілька разів про се саме казав гетьман бояринови Василеви Голицину і стольнику Михайлови Головину, але нїякого наказу про се цар не зробив. Тепер Мазепа та гадяцький полковник повинні були через Василя Волконського прохати царя, щоб прочанам правобережним, що „межи дворами українськими“ тиняють ся, дозволено було осїстись серед слобідських полків на білогородській смузї, бо в гетьманщинї годї їх розмістптн. Гетьман зумисне не сказав докладнїйше, де-б іменно могли осїстись нові осадчі, бо бажав, щоб сївши на новому місцї лишились під єго гетьманською булавою. Колиж боярин Волконський запитав у посланцїв, де хотять гетьман і старшина розгуртувати прочан, то вони висказали, що про се їм воля гетьманова невідома; власна же їх є думка така, що гетьманови ходить, щоби вони розселили ся серед слобідських полків; тодї-б їм бути під єго реґіментом.

Тодї послам було дано таку відповідь: на білогородській смузї збудовано вже богато міст, сїл і слобід, де живе чимало людий. Усї вони відбувають міські відбутки, поки сягає ся смуга; опріч того, посилають людий вартувати на случай нападу; за судом і правом вдають ся до боярів „Білогородскаго разряду“; тому не можна населити тут нових людий, що прибули з заднїпровя.

На сей раз ходило о те, що візьме гору: чи бажаннє Українцїв, чи супротилежна їм полїтика московська.

Як почала ото безлюднїти правобережна Україна, відповідно стала множитись людність на Слобідській Українї, яка складалась з чотирьох полків: харьківського, ахтирського, сумського і острогожського. Зріст сей поступав вельми хутко; щороку заселяли ся нові слободи, але проте не заселеної землї була ще така сила, що її-б вистарчило і на більше людности. По слобідській Українї осаджували ся і козаки і поспільство. Ті і другі залежали на новоселицї не від гетьмана, а від „Білогородського розряду“. Натуральна річ, що Українцям ходило о те, щоб земляки їх всї були під одним реґіментом. Ранїйш бажали сполучення правобережної України з лївобережною; правобереже тепер обезлюднїло зовсїм, — натомість тепер виступає слобідська Україна. Бажаннє гетьмана і старшини, щоб сей край підлягав гетьманському реґіменту, було, опріч чого иншого, натуральним ще і от чому: по слобідській Українї селили ся не тільки правобережні прочане, а навіть де-хто і з лївово берега, хто на новоселицї бажав набути собі більших пільг. Гетьманщина в такий спосіб збувала ся і своїх людий, і користи, яка була від поспільства. На останку межи слободами, суміжними з гетьманщиною і людьми гетьманського реґіменту раз-у-раз виникали якісь непорозуміння і суперечки. Лагодити такі справи було вельми трудно, бо границї гетьманщини були непевні, неясні і невідомі нїкому, а за нею зараз починалась обложна земля. Наприклад от завели ся близько Конотопа слободи: Бочечки, Козацька Діброва, Ґрузьке^[11]. Зараз туди помандрував і дехто з гетьманських людий. В гадяцькому полку вели ся давні змагання межи Опошнянами і новими осадчими слободи Рублївки^[12], що понад р. Мерлом. Слободяне захопили в свої руки землї і лїси, які розкинулись межи Ворсклою а Мерлом; тим часом Опошнянцї теж робили забаги на їх, бо, мов, вони ранїйш володїли ними. Опошенські козаки, бажаючи спекатись раз-у-разні служби війскової, перебирались на слободи, з Опошнї вийшло їх вельми богато, найпаче зараз після другого походу чигиринського. Теж саме творило ся і в полтавському полку: полковник полтавський, Черняк, доводив, що на Коломаку зовела ся слобода з правобережан і слободяне захопили пасїки, лїсові розсадники і сїнокоси значних війскових товаришів полтавського полку. Лунали чутки, від яких вельми турбували ся Полтавцї, що от буде заведено ще богато слобід там, де втїкає Коломак, на верхівях Орелї, по Орчику і Берестовій і понад Самарою. З другого боку не з смаком, як знати, жило ся і новосельцям від козаків старожилів; се знати з того, що вони вболївали на тому, що товариші полтавські і миргородські позаводили собі хуторі і пасїки, ловлять рибу і зьвірину, але для своїх вигод перешкаджають осїдатись слободами Прибожанам і Забожанам понад р. Орелею. Отже, щоб спекатись таких суперечок і скарг, гетьман і наполягав на тому, щоб слободська Україна підлягала єго гетьманській булаві і разом, ходило єму і о право повертати на ранїйші осїлости тих, що самовольно перейшли жити на слободи. Тимчасом московський уряд наваживсь не спустити слобожан з рук „Білогородського розряду“; отже в Москві так і відповіли післанцям гетьманським: „нехай гетьман розселить правобережників денебудь на незаселеній землї, аби не серед слобідських полків, а тодї отсї нові козаки нехай будуть, під єго гетьманським реґіментом.

Посли Самійловича відповідали на се, що зовсїм не взята річ розселити їх на землях, підлеглих гетьманови, бо там і так людий через край. Отже вони знов просять, щоб слобідський край було віддано під булаву гетьмана; а на случай якби не вистарчило землї під оселї, то можна розгорнути їх далї на дикі поля, що прилягають до р. Донця-Сїверського. „Як що, — казав їм боярин Волконський — поселити їх по Донцю-Сїверському, то вони будуть числитись на службі у „Білогородському розрядї“, а коли їх віддати під реґімент гетьмана, то у їх раз-у-раз виходити муть з слобожанами суперечки за землї і угоддя. З ваших же слів виходить, що правобережан, що перебрали ся сюди, є щось коло 20.000 родин, а то й того більше, — а для такої сили люду треба багато місця. Саміж, здорові, знаєте, про Лебедин і инші слобідські міста, що прилягають до міст на гетьманщинї, скаржать ся, не вгаваючи, одні з другими; значить, коли й сих нових правобережан посадити по сусїдству з слобожанами, то і у їх виникати муть суперечки“. — „На сей бік, — казали відповідаючи посли гетьмана, переселило ся з того боку Днїпра одинадцять полків, але з їх лишило ся ледві третина, а дві перейшли жити на слободи. Отже нехай великий державець звелить віддати слобідські полки — харківський, сумський, ахтирський і рибинський під гетьманський реґімент. Хіба вони не такі самі Українцї і підданки одного державця, як і гетьман і все війско! Оттодї-б було з руки гетьманови розселити сих правобережан і урядувати ними так, як тепер бояри урядують“.

Як не намагали ся посли, одначе боярин не висловив причини, чому московський уряд не пристав на бажаннє Українцїв, і щоб як небудь відмовитись, сказав, що велено вирядити межовиків, які-б витичили границї межи Слободзеєю і Гетьманщиною, що є під гетьманського булавою. На се Мазепа сказав: „Ледві чи може бути, що-б став ся наказ слобожан від нас відмежувати і відокремити. На віщо їх межувати? Адже-ж і Слободзея і Гетьманщина — під державою одного державця, і як там, так і тут мешканцї — єго вірні підданки“.

На останку посланцям було так відказано: великий державець звелить послати добрих дворян, щоб вони роздивились і оглянули вакуючу землю, що годить ся під оселї; а там вже можна буде обміркувати, скільки на їй можна людий посадити, надїливши їх нивами і сїнокосами. Коли-ж станеть ся опис сих земель, до гетьмана буде прислано царський наказ про те, як і де розселити отих Заднїпрян.

— Тимчасом справа про роз'єм з Кримом і Турками пішла так до ладу, що скоро мали ся погодити. В вереснї 1680 р. до Криму було виряджено стольника Василя Тяпкина з дяком Микитою Зотовим. Переїздячи через Гетьманщину, вони пробуди у гетьмана вісїм днїв. Самійлович від себе вирядив з Тяпкиним до Криму війскового товариша Раковича „значного чоловіка, що гаразд балакав по бусурменському і на латинській мові“.

Посли прибули до Криму останнїми днями жовтня 1680 р. З початку мурзи, які в імени хана умовляли ся про згоду, сказали, що нїчого і заходжуватись коло неї, коли росийських земель від Туреччини не буде відграничувати Днїпер. Москалї відмовляли на таких забагах. Тодї приведено було взятого у полон боярина Василя Шереметєва і перейнятого царського гонця Сухотина; Татарам хотїлось, щоб вони, з свого боку, умовляли земляків, приставати на границю по Днїпро. Бранцї не згоджували ся, тодї їх закинуто було до земляної тюрми. Тяпкин і Зотів не поступали ся і завзято налягали, щоб границя була по Бог. Минуло два місяцї. Царських посланцїв лякали тим, що Татари вчинять знищенє українським землям московської держави. Памятаючи царський наказ, що дозволяв їм поступатись хіба тільки, як дійде до скруту, посли сказали, що вони готові поменьшити свої вимагання, як що їм тільки дозволено буде годити ся з самим ханом. Їм дозволили; вони перебалакали з ханом і на останку подали єму проєкт роз'ємної грамоти, перекладеної по татарському, а хан обіцяв, що зараз відішле її до турецького падишаха. Минуло ще два місяцї. Марця 1-го 1681 р. ханський підручник Сулешов сповістив, що затверджена падишахом грамота повернула і посли повинні бути на поготові до від'їзду.

Посли просили мурз, показати їм роз'ємну грамоту, як її затвердив падишах, але вони відповіли їм гнївно і прикро: „А що се ви приїхали сюди учити наших державцїв і запроваджувати у нас московські звичаї? Беріть те, що вам подають. Кожний державець власний робити в своїй державі, що схоче. Годї-ж учити нас і показувати, а то хан свою роз'ємну грамоту і султана турецького відішле до вашого царя своїми посланцями, а вас звелить закувати в кайдани і зашле на довічну неволю“.

Посли покликували ся на слова хана, що грамота буде не така, яку вони уложили. Їм відповіли: „Як треба було, так хан і звелїв написати. Ви будьте на поготові, щоб як вас покличуть, ми могли від'їхати“. На від'їздї 24 марця послів було покликано до хана. Хан саме тодї пробував серед поля в шатрі близько коло Бахчисарая. Він заприсягнув на коронї, що пильнувати ме умов роз'ємної грамоти на протязї двадцяти лїт, поки буде роз'єм. На тому-ж самому заприсягнули султани Калга і Нуреддін. Відпускаючи Тяпкина і Зотова, Мурад-Гирей сказав: „Нехай брат наш, великий державець, швидко і не гаючись вирядить своїх послів до турецького султана з подарунками. Глядїть же, щоб нї з Дону нї з Запорожа, нїхто не робив нїяких наїздів чи то суходолом чи морем. Ідьте-ж через Україну, нехай там знає народ про нашу марну постанову і не чинить нам нїякої кривди“.

Роз'єм з Кримом, що до головної основи єго, припадав до сподоби гетьманови і старшинї, але прикро їм було зносити втрату правобережної України. Тяпкин на поворотї, переїздячи через Україну, завитав до Батурина. Тут єго двічи закликувано було на обід, палили з гармат, тріумфуючи згоду з Кримом, а проте гетьман так сказав перед старшиною: „Відійшло таки заднїпровє, перше я величав ся гетьманом обох боків Днїпра, а тепер вже годї! Нехай би великий державець хоч змилував ся над народом, що жив на правому боцї, а тепер бродить, не маючи притулку; дивити меть ся він на перші свої добра, ниви і ґрунти, покинуті на тому боцї і обурювати меть ся. А в гетьманщинї нема в мене місця і землї придатної до осадження їх. Та й поспільство лївобічне нарікати ме на мене, бо сей бік має поживок з того боку: звідтіль вивозять лїс під будови по містах і на дрова, мають сякий-такий зиск з польовання та рибальства на тамтому боцї. Отже гаразд би було, коли-б державець дозволив оселитись правобережанам на Слобідській Українї, коло Сум, Харкова, Ахтирки, Богодухова, Ольшанки та Змієва, Торця і на инших тутешних землях. А коли вони осядуть ся, тодї би весь край сей, себ то полки сумський, ахтирський, харьківський і рибинський було віддано під мій гетьманський реґімент! Тодї-б звеселив ся весь український народ і тодї-б можна було не пустити єго на правий бік Днїпра, під кормигу мусульманську, на довічне неволеннє і спожиток поганству. Я-ж, гетьман, з свого боку пильнувати му, щоб все було гараздїйше нїж перше. Коли-ж державець не дозволить правобережанам оселитись тут, на слободах, я боюсь, щоб часом вони за своєю нужденностю не відійшли на правий бік, не стали-б жити там під бусурменською кормигою і потім би не чинили руїни та колотнечи“.

Про се саме Самійлович ще раз доводив у Приказ через своїх послів, але єму відповіли, що треба чекати царського наказу. Московський уряд нїколи-б не пристав на те, що хоча було користним для Українцїв, але з погляду московської полїтики здавалось небезпечним.

Одержавши звістку про роз'єм, гетьман повідомив Сїчу, що на протязї двадцяти лїт запорожцям вільно ловити рибу на всему Днїпрі, але вони повинні пильнувати згоди і карати тих свавольників, що захтїли-б живитись татарською здобиччю. 15 цьвітня видано було унїверзал до всего українського народу про роз'єм з Турками. Відповідно свому унїверзалу все правобереже, опріч Києва і єго околицї, відходило до Турків і не можна було залюднювати, тому не вільно було переходити звідтіль на сей бік і селитись тут, нї звідсїль на той бік. Войовникам заказано було від гетьмана під острахом кари на голову збиратись ватагами і чинити шкоду кримській і турецькій державі. Хто ж з лївобережан задумає перейти на правий бік і потягне за собою других, на того не буде положено нїякої милости: у него відберуть усе добро, а самого потім закинуть до тюрми.

Листопаду 3-го 1681 р. в Переволочнї справляло ся урочисте і рідке сьвято, яке було результатом роз'єму з Турками і Кримом. Татари привезли боярина Василя Борисовича Шереметєва, що попав у полой під Чудновом 1660 р. і від того часу сидїв у тяжкій неволї у Мангуні. По той бік Днїпра стояла орда з мурзою Капланом, а по сей — царські ратні люди піші і на конях. З московського боку поклали у човен викуп і вирядили на другий бік, а з тамтого берега Татари привезли човном боярина. Єму робив зустріч князь Хованський і козацька старшина з гадяцьким полковником. Коли човен підплив до берега, князь Хованський вийшов з гурту і поїхав до царського шатра, що був навмисне розіпятий для зустрічи боярина визволеного з неволї. Коли Шереметєв вийшов на берег, єму салютували з гармат і другої меньчої зброї, потім підвели коня і кілька чоловіка, теж на конях, відпровадили єго до царського шатра. Як боярин під'їхав туди, зараз же забили в барабани і лїтаври, заграли на трубах, зробили єму дві поважних зустрічи і всї витали єго з визволеннєм; а неволя єго тягнулась рівно 21 рік. Боярин вклонив ся всїм до землї, потім засїдали за стіл і втїшали ся від любої розмови. „І нам, каже гадяцький полковник, — нїяково було відмовитись, щоб не привитати визволеного боярина“. Другого дня випущено було сина боярина Ромодановського Андрія і других невольників-Москалїв відповідно спису.

---

1. Капустина долина — колись місточко, а тепер село Звенигородского повіту (в Київщинї) коло річки Шполи.
2. Тепер село липовецького повіту, в Київщинї, по р. Собі.
3. У Татар прозивались так зазброєнї огнестрільною зброєю.
4. Місточко Золотоношського повіту, в Полтавщинї над р. Сулою.
5. Місточко Лубенського пов. над р. Сулою в Полтавщинї.
6. Місточко кременецького пов., в Полтавщинї, біля р. Псьола.
7. Мабуть се Українцї, що кохали ся в полюваннї.
8. Обоє сїл на р. Росї, черкаського повіту у Київщинї.
9. Мабуть теперішне Старосїллє, на р. Вільшанцї, черкаського повіту.
10. Могила Сїрка лишила ся й досї по́близу від села Покровського на слободї Копилівцї. На нїй камяний хрест з написом: „тут опочиває кошовий запорозький Іван Дмитрович Сїрко, упокоїв ся 1 Серпня 1680 року“.
11. Всї села путивльського повіту, в Курщинї, межи Копотопом, а Путивлем.
12. Богодухівського повіту.