Руіна/Гетьманованнє Самійловича/X

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
X.

Спочатку жовтня року 1677 до гетьмана прибув царський посол з поважною справою: дізнатись про погляд гетьманів та української старшини — що чинити з Чигирином? На думку, що склалась тодї у московського уряду, слїд було, незабаром сподїваючись нового нападу ворогів, у пень руйнувати сей міцний пункт, бо після недавної руїни, лагодженнє та будованнє потребують дуже богато видатків. Головна-ж річ, що у Москві не були певні, чи лишить ся до віку у підданьстві цареви правобережна Україна. Поляки раз-у-раз заявляли своє право на сю країну, яко не давне володїннє своєї Речи посполитої. Московський уряд не раз вже відповідав на такі забаги польским послам, тай не раз твердив і Українцям, що не віддасть Польщі сеї країни, що припала московській владї не від Поляків, а від Дорошенка, данника Туреччини. Але Поляки, з свого боку, не згожували ся з московскими заявами. I у Москві добре тямили, що обставини можуть перемінити ся, коли Поляки загомонять про се рішучо, і Москва мусити ме поступитись Польщі. От-така непевність будила думку, не стояти міцно за Чигирин, аби даремне не тратитись на збереженнє для себе того, що може колись стати чужим добром.

Таких думок, одначе, московський уряд не висловлював Українцям, хоча останнї самі про се догадували ся і раз-у-раз побоювались, щоб їх знову не повернено було під польску владу. Царський посол, що приїхав до гетьмана, стольник Василь Тяпкин, оден з дуже розумних московських людий того часу, почав казати Самійловичеви про те, що трудно обороняти Чигирин від Турків і далї питав, чи не зруйнувати-б сего міста.

На промову Тяпкина гетьман сказав:

„Як що Чигирин міцно тримати меть ся під царською рукою, то і обидва боки Днїпра пробувати муть у вірности цареви. Коли-же Чигирин зруйнувати, то вже краще ранїш сказати українському народови, що він цареви не потрібний, і через се Чигирин руйнують або ворогам віддають! У нас поміж народом кажуть: за ким Чигирин, за тим і Київ, а за тим і всї ми у підданьстві. Засяде Юрасько у Чигиринї усї ті, що з правобережа до нас сюди перейшли, знову підуть до него на правий бік, і нам не в силу буде їх затримати! Як що, Боже борони, Чигирин здобудуть Турки і посадять там своїх людий, тодї цар турецький загадає брати запас з сего боку Днїпра! I усї наші українські міста проти волї стануть єму корити ся. Тодї Туркам і до московських міст шлях буде простий! Ось і тепер вже козаки тільки того і чекають, чия візьме гору у Чигиринї. Гаразд, що ось тепер нам пощастило; того-ж пак зараз двох полковників зпід Гоголевого гетьманства до нас обізвались. Є надїя, що і Гоголь з рештою у підданьство цареви перейде. А як Юрасько йшов ще до Чигирина, Гоголь вже міркував: чи не доведеть ся єму пристати до Юраська, як що Юрасько нас подужає.

З Батурина Тяпкин їздив до Чигирина і узяв там опис окопів. Повернувши до гетьмана, він знову розмовляв з ним про Чигирин, але вже при старшинї. Всї одностайне стояли на тому, що Чигирин слїд полагодити і оберегати, а то Українї буде лихо від Турків. Самійлович, дивлячись на образ Богородицї, з слїзьми вимовив: „О! недай Боже попасти нам у руки бусурменам!“ Як Тяпкин поїхав, гетьман засилав до Москви війскового канцеляристу Василя Кочубея говорити про те-ж таки та обстоювати Чигирин. Разом з тим він доручив єму довести московському урядови, що Українцї нїяким робом не можуть воювати бусурмена вкупі з Поляками, улесливій приязни яких нїколи не слїд няти віри. В сїй справі Самійлович на деякий час взяв гору: Чигирин не наказано анї руйнувати, анї кидати, навпаки, радились про заходи та способи оборони єго супроти сподїваного ворожого нападу.

Самійлович в розмовах з Тяпкиним та другими царськими послами і гонцями, що бували у него, ганьбив свого ворога Сїрка, запевняючи, що він потай зносить ся з ворогами і тільки удає з себе вірного цареви. Московський уряд, як і ранїш, лишив гетьмана, надїляв єго соболями, але вирядив до самого Сїрка царську ласкаву грамоту з подарунками, хоч як се не мило було гетьманови Сїрко витав царського післанця Перхурова почесно, дякував цареви, але прохав для себе корогви і бунчука, яко ознаки найвищої влади над сїчовими козаками. Видно було, що він має замір бути незалежним від нелюбого гетьмана. А, може, він має надїю коли небудь заступити Самійловича у гетьманьстві, яке випорснуло з рук Сїрка підчас конотопської ради. Московський уряд, ще й тепер прихильний і до Самійловича, і до Сїрка, не доводив нї сему, нї другому в їх обопільній неприязни.

У Москві раз-у-раз сподївались чутки про новий замір Турків набігти на Україну, але наважились спробувати згодою з турецьким урядом відхилити від себе напасть. До Туреччини було виряжено гонця Поросюкова, щоб він оповістив, що став на царство Федор Олексїєвич, щоб запросив їх до згоди між державами і довів, що нема чого ломати її. Гетьманови доручили з свого боку довідатись про заміри Турків. Виконуючи царський наказ, Самійлович засилав шпигунів, нїби купцїв у турецькі володїння, зносив ся з немирівським старостою Куницким і вів потайне листованнє з молдавським господарем, який оповіщав єго, що коїть ся у Турків. Так за зиму ріжними способами він відібрав вістки, що турецький султан розлютував ся на Ібрагім-башу за пригоду під Чигирином і замість него поставив хороброго Каплан-башу, а прийдешним лїтом лагодить ся сам йти під Чигирин з незлїченим війском — 17 башів підуть з ним і „білі Араби“. На провеснї почали виряжати ватаги у степ, щоб піймати „язиків“. Ватажки, рушаючи за Днїпро, блукали по спустїлій країнї, тяжко бідуючи, цїлими тижнями годуючись самими жолудями; вони почували себе дуже щасливими, коли трапляло ся устрелити якого зьвіря собі на страву. А проте вони встигли наловити татарських „язиків“ з загонів, що йшли з Криму з такою-ж метою, з якою виїздили у степ українські ватажки. Від них довідали ся, що хана Селїма скинуто, а замість него назначено Мурад-Гирея.

Він колись вславив ся тим, що побив у пень московське війско під Чудновим. I отсей-пак новий хан наказом турецького султана лагодить ся лїтком з ордою на Чигирин.

Звіщаючи про се все до „приказу“, гетьман прохав вирядити швидче на Україну царські потуги. А для збільшення коштів на утриманнє охочекомонного війска козацького на Українї він подав постанову старшин, завести оранди „на горілчану, дегтяну та тютюнну продаж“ на оден рік.

Уряд затвердив постанову старшини про оранди, настановив у Чигиринї новим воєводою окольничого Івана Ржевського, давно вже відомого Українцям, а інженїром — шотляндця Петра Ґордона, що лишив цїкаві записки про своє довгочасне пробуваннє в Московщинї, — і під їх зарядом — пять стрілецьких „приказів“ з головами і сївський драґунський полк. Гетьман мусїв був постачати у Чигирин через Українцїв запаси хлїба московським потугам на харч.

Царський гонець Поросюков, якого провели до Туреччини козаки, зустрів там не зовсїм щире витаннє. Єго до самого падішаха не допустили і на одруб відказали, що коли московський цар не відступить ся від Чигирина та України, то війна неминуча. Гонець був сьвідком хваткого лагодження турецьких потуг і насилу дав вістку про се до Москви. Відібравши сї звістки квітня 12, цар, порадившись з духовеньством та боярами, наказав князеви Ромодановському рушати з війском на Україну. Але до баталїї з турецьким війском наказав почати переговори з візірем, спробувати вмовити єго, що Україна здавна — власність Московщини і що Дорошенко не по правдї віддав її Туреччинї, а того-ж то нема чого воювати. Як що з переговорами не пощастить, Ромодановському наказано було попереду обороняти Чигирин, але як що він побачить, що єго не можна обороняти, він мусить зруйнувати єго до останку, а з Турками погодити ся на таких умовах, що на тих місцях жадних міст не будувати і усїх мешканцїв, що там лишили ся, перевести на лївобереже. Але Ромодановському наказано робити се так, щоб з того в українському народї не виникло нарікання та ворохобнї.

Сподїванка турецького нападу зрушувала не переляк, а тривогу, що була перемішана якимсь таємничим почуттєм жахання і відваги. Самійлович дав наказ готувати ся до оборони не тільки козакам, але й поспільству. Усї городяни і селяни повинні були кожний приставити з своєї родини вояка: заможні на трех синів одного, а убогі — на пять. До сего прилучали і ремісників, і малярів, і скрипарів, і дударів, — як каже лїтопись. Архієпископ Лазар Баранович своєю владичною грамотою наложив на всю Україну піст по три днї що тижня, по понедїлкам, середам і пятницям. Усї сими днями повинні були удержувати ся від всякої їди і питя і пробувати у побожній молитві. Своїм унїверсалом гетьман наказував усїм старшинам доглядати за виконаннєм владичного наказу. I по всїй Московщинї було розіслано від владик друковані молитви про „побіду над супостатами“. Їх наказано читати по всїх монастирях і церквах раз що тижня, і в сей день усї повинні були постити зрана до вечера, і в ночи, і другого ранку до кінця лїтургії; весь сей час монастирі повинні бути замкнутими, щоб нїхто не виходив нї з черцїв, нї з челяди. Так слїд було чинити до кінця війни.

Спочатку червня Самійлович виступив у похід і зійшов ся з Ромодановським на Артополотї. Там ватажки справляли оден одному бенкети. На бенкет, що дав боярин, було запрошено козацьку старшину, яку він витав з більшою шаною, нїж московську. I останнї за се обурились. Відсїль вони рушили до Лубен, куди прибули червня 12. Наперед було виряжено війско на 12.000 чоловіка під проводом Косагова — відшукати зручне місце, щоб переправитись величезному злученому війскови. За ним у кінцї червня гетьман та боярин наблизили ся до Днїпра, а липця 1 до них прийшла вістка, що турецькі потуги наближають ся до Бога. Тодї ватажки збагнули, що переправляти ся у тому місцї, на яке вони вирядили Косагова, не зручно. Їм доведеть ся йти до Чигирина три милї через лїси і болота, і як що вороги там на них нападуть, то їм не буде куди обернути ся зо своїм тїсно-замкнутим табором. Вони рішили повернути в гору по річцї Сулї, перейшли через неї липця 3, а потім дійшли до Бужинського перевозу на Днїпрі. Тут було споряжено багато байдаків. Почалась переправа, на що треба було не менш 4 доби — така сила війска була. Тут Ромодановському прийшов наказ почекати, поки прибуде князь Каспулат Муцалович-Черкаський з Калмиками та Татарами. Таким робом, на велику досаду тих, що сидїли тодї в облозї в Чигиринї, війско, яке йшло їх визволяти, лишило ся довгий час на березї Днїпровім аж до 18 липця, поки не прибув давно жаданий князь Каспулат Муцалович.

Тепер погляньмо, що саме тодї дїяло ся у Чигиринї.

Воєвода Іван (Іванович) Ржевський та ґенерал-інженїр Патрик Ґордон, яких назначено туди ватажками, прибули в кінцї цьвітня. I з того часу, поки під місто приступили вороги, Ґордон невсипуще заходив ся коло споруження ріжного рода окопів, бастіонів, равелїнів, валів, мурів, шанцїв, фишан та иньшого. Він завів „естафетні“ зносини з Москвою. Мая 12 до Чигирина прибули назначені у залогу від гетьмана гадяцькі козаки з своїм полковником Федором Криницьким. Їх повинно було бути 6.000, але поки що прийшло тільки 4.500. Червня 17 гетьман прислав ще козаків з полків нїженського та лубенського вже не на земляні роботи. Нижнїй замок, чи місто, доручене було переважно козакам гетьманського реґіменту, а головний провід над всїма ними було припоручено наказному гетьманови Павлови Животовському. Дві сотнї з слободських полків, сумського та ахтирського, пробували у верхньому замку з Москалями. Всего війска у верхньому містї було 5.520 чоловіка, у нижньому 6.163.

Липця 8 перед Чигирином з'явило ся передне турецьке війско, і у першій сїчі вбито серденецького полковника Рубана. За передним турецьким війском з'явились Молдавани і Волохи з своїми господарями, а за ними ряди ворогів все густїшали та густїшали. Другого дня, липця 9, вся околиця під Чигирином вкрила ся ворожими потугами.[1] На шпилях красувались розкішні намети турецьких отаманів. За їхнїми попереднїми рядами красував ся намет найвищого візіря з пятю високими верхами, а від него недалеко намети инших значних башів. Вподовж весь турецький табор простягавсь верстов на десять. Турецька піхота узброєна була мечами і щитами. Кінні, що складали показну частину турецького війска, визначали ся породистими кіньми, чепурною зброєю та зручностю верхівнїв.

Найперше візір заслав листи до козаків у місто і до обложенцїв-Москалїв у верхнїй за́мок. Найвищий візір писав до останнїх, щоб вони віддали Чигирин, бо він належить до падішаха, і за се обіцяв їм вільне вороття до дому. Московська старшина не відповіла на візірів лист, а Українці — одержаного їми листа відіслали у верхнїй замок.
З того часу цїлий місяць тяглась безустанна війна. Турки копали окопи оден за другим, все близче й близче наближаючись до окопів, що оточували мури і вали, а тим часом безперестанно палили з гармат, що стояли на земляних валах, у місто. Гармашам-обложенцям, що палили на ворогів, як каже самовидець, бракувало тями та досьвіду, але за те обложенцї зручно гасили водою і вохкими ликами і шкурами пожежу, що розпочинала ся від кинених у за́мок бомб. До обложенцїв по трохи прибувало сили: у верхнїй замок війшов ахтирський полк 1.200 чоловіка, а у нижнїй серденяцький полк. Війско з Самійловичем та Ромодановським на чолї, перехопившись через Днїпро липня 12 біля Бужина[2] при селї Шабельниках, зустріло висланий візірем віддїл турецького війска. З третьої години дня (8 годин) зрана до вечера тяглась баталїя: на останку Москалї з Самійловичем відбили напад ворогів. Потім цїлий тиждень що дня знимали ся баталїї з Турками, що наступали зпід Чигирина, але, як доносив Самійлович, „вороги не відібрали утїхи“. Вони навіть не змогли не допустити Ромодановського, мати зносини з обложенцями у Чигиринї. Ромодановський, виконуючи царський наказ, все дожидав князя Черкаського з Калмиками і не рушав далї, як не благали з Чигирина, щоб війско поспішало на визвіл міста. 26-ого дня гетьман Самійлович відібрав „прелестний“ лист Хмельницького, на якого не відповів і відіслав єго до „Малоросийського приказу“.[3]

Через день, липня 28, прибув, на останку, довго жданий князь Каспулат Муцалович, але привів Калмиків зовсїм не стільки, скільки чекали. Їх було тільки яких небудь 4 тисячі. Самійлович та Ромодановський другого-ж дня вирядили їх, і окрім того перший охочих козаків, а Ромодановський — рейтарів та „копейщиків“ всего — тисяч коло 20. У слїд за ними і все війско рушило з Бужинського степу до Чигирина.

Що день то Чигиринцям ставало все гірше та гірше, і з липня 27 трудно вже було пересилати до Ромодановського безупинні благання, скоріше поспішати на визвіл. Канонада турецька все дужчала. А до того така велика спека, що козакам не сила була гасити пожежи. До ворогів прибули нові потуги і харчі з Капланом-башею. Турки стали робити підкопи. Липця 29 був перший вибух, 30-го другий і третїй з таким страшенним грюком, у нижньому замку подумали, що у верхньому вже не лишило ся нїкого живого. В серединї одного окопу прорвало на 12—15 сяжнїв; одначе Ґордон заздалегідь наказав поробити в окопі дїрки і печери, щоб порох, вибухнувши, вільно злучав ся з повітрям. Турки кинули ся у прорив. Обложенцї відбили ворогів, що наважили ся ввірватись крізь прорив, і як-не-як засипали єго. Тут 68 вбито і 97 поранено. Серпня 1-го на очах обложенцїв, частина війска з Капланом-башою рушили на Самійловича та Ромодановського. Ті, що лишили ся, безупинно палили у місто, навіть ще дужче, нїж у перші днї.[4]

Межи Днїпром та Чигирином тяглись гори, куди підходила долина, що простяглась від Днїпрового побережа. По сих горах отаборило ся турецьке війско під проводом Каплан-баши щоб не пускати московського війска. З Турками були кримські орди, молдавські та волоські потуги. Турки звели батериї, постановили гармати і почали обороняти вхід на гору, Заходи наших, здобути гору 1 і 2 серпня, не вдали ся. Серпня 3, у суботу, Ромодановський вирядив чималий віддїл[5]. Козаки у лїву руч пішли окремим віддїлом[6], а далї за ними слїдкували боярин та гетьман з рештою війска та обозами[7], лишивши на лївобережі охочі полки з наказом ловити і вішати втїкачів з війска, як що виявлять ся на лївобережі.

Турки і Татари, допустивши посланих Москалїв, до гори, виступили проти них з чагарника і почали палити на них з гармат. Виборні піші ґенерал-лейтенанта Шепелева і ґенерал-майора Кровкова вибрались були на гори, але кінні Турки і Татари збили і прогнали їх. Москалїв вбито було до тисячи і стількі-ж поранених: між останнїми і ґенерал Шепелев. 500 Москалїв відрізали і осачили вороги. Обороняючись завзято, вони усї згинули-б, як би на ратунок їм стрілецькі полки, що били ся на лївій лаві, не обманили Турків; зараз за сим резерва правої лави кинула ся на гори. Відрізані знову злучили ся з своїмм, і Турки, бачучи, що до того посуваєть ся ще нова потуга кінна, почали подавати ся, а коли ще й московська кінниця пристала до своїх, що стояли вже на горах — тут вже Турків було зовсїм побито. Як передають самовидцї[8], вони тїкали без ладу за Тясмин до Чигирина, і попалили за собою мости, що спорудили були Молдаване і Волохи межи Чигирином і Суботовим. Татари бігли до Медведівки. За ними гонили ся і губили їх запеклі вороги-калмики. У сїй сїчі, як звіщає Ґордон, що тяглась три години, Турки стратили 5.000 чоловіка, а в Москалїв було 1.500 забитих і до 1000 поранених. Бранцї-Турки показували, що число побитих Турків було коло 8.000. Москалї здобули 28 гармат і коштовні турецькі намети[9].

Сего самого дня (серпня 5, у суботу), коли московське війско брало гору над ворогами, о 2 годинї півдня Турки запалили порох і прорвали значну частину валу і кинули ся у прорив. Цілих дві години тяглась завзята різанина. Саме тодї воєвода Ржевський вийшов на вал верхнього замку і тут вбито єго скалкою бомби або ґранати, що вдарила у підборідє. У Чигиринї провід над усїма силами лишив ся за Ґордоном. Прочувши, що московське війско побило Турків, він засилав до Ромодановського проханнє, скоріш прибути і тим закінчити своє сьвято побідника, бо тодї вороги підуть від Чигирина.

Але Ромодановський, переночувавши на місцї сїчи, рушив з війском далї і, отаборившись за дві верстви з половиною від Чигирина, післав Ґордонови на підмогу тільки оден полк драґонів. Серпня 5 Ґордон знов прохав Ромодановського і раяв місце для табору на острові, низше Чигирина, відкіль можна було обстрілювати ворожий табор. Але боярин прислав Ґордонови тепер тільки до 3000 війска, радючи єму зробити вилазку як-би Ромодановський послухав Ґордона, то, певно, Турки втїкли б від Чигирина. І так, як показували їх бранцї, після побиванок на горі, вони були наважились розбігти ся, але візір затримав їх, вмовивши спробувати ще раз підвести підкопи; він дав обіцянку рушити, як що за тиждень підкопи не поможуть здобути місто. Виконуючи наказ Ромодановського, Ґордон серпня 6 зробив вилазку, але нещасливо.

I після сего боярин не переходив зовсїм своїм війском за річку, за близше до ворожого табору, як намагав ся Ґордон, але вдовольнив ся тільки тим, що вирядив Косагова і Вульфа захопити два островцї на Тясминї, а до Ґордона вирядив ще 1.800 чоловіка сумських козаків та рильских людий задля нових вилазок. Для сего ж таки Самійлович від себе посилав у нижнїй замок нові сотнї козаків ріжних полків, заміняючи ними тих, що післав туди ранїш. Герцям не щастило нї з верхнього, нї з нижнього замків, бо яничари дуже зручно примостили ся у своїх шанцях. Вони сидїли в рові, захищаючись окопом, і відтіль палили, а над ними сидїли по горі другі. Верхнї берегли нижнїх, а нижнї верхнїх, і вибити їх відтіль не було змоги.

Виряжено на острів Косагова, війско розбіглось, як на него рушили Турки, а Вульфа після сего вернув сам Ромодановський. Так мляво Ромодановський ратував Чигирин. Тим часом Поляк Кирницький, що був бранцем у Турків і перейшов до обложенцїв, звістив, що у Турків не достає харчів, і вони почнуть тїкати, як тільки їм трохи не пощастить. Ще липня 12 Сїрко, якого раз-у-раз гетьман виставляв спільником ворогів, напав з запорожцями на турецьку валку, що пливла з Кізикерменя по Днїпрови з запасом для війска, відняв запаси і се так надовго пошкодило Туркам, що ті запаси, які привіз потім Каплан-баша, не могли вже їм замінити тої втрати. Ґордон по сїй звістцї ще благав Ромодановського щиріще взятись до дїла, але боярин знов вирядив тільки у місто віддїл на вилазки, який незабаром сам і вернув.

Серпня 11, у недїлю, о першій годинї дня вибухнула міна під валом нижнього замку. Зробивсь прорив. 500 чоловіка козаків, що були близько, згинули, инші пустились навтїкача. Страшенний гуркіт усїх приголомшив: пустились тїкати і ті, що були далї; вибух застав одних пяними, других у снї. Вростич метнули ся козаки з міста через московський міст, думаючи втїкти у війсковий обоз. Але за мостом вже стояли Турки, що пробрались туди через болото. Вони поломали міст. Козаки у натовпі давили один одного; богато їх потопилось, і між них гадяцкий полковник Криницький. Турки запалили башту з брамою, що стояла на московському мостї; козаків, що встигли перейти за міст, вороги гнали і рубали. Тимчасом від вибуху по всему нижньому замку склада ся пожежа. Вороги, що вірвались через прорив, розносили її, запалюючи будинки. Три серденяцьких полків: Герасимів, Іванїв і Ребриковського втїкли через греблю у верхнїй замок. Турки запалили околишнї мури верхнього замку, що прозивали ся новим містом; цїлими поки що лишали ся внутрішнї — старе місто. Жадні силкування Ґордона виратувати Чигирин, не вдали ся, підлеглі не слухали наказу[10]. В вечері один стрілецький голова нишком сказав Ґордонови, що Ромодановський прислав свого осавулу з наказом вивести залогу з верхнього замку, але осавула не хтїв увійти у місто, а тільки біля брами на словах передав наказ боярина. На се Ґордон промовив: „Менї дано наказ краще згинути, нїж лишити своє місце; і другим сего не дозволю, не відібравши листовне наказу“. Він робив далї накази гасити пожежу, і щоб салдати не мали на него підозріння, що він покине місто, наказав готувати вечерю і поставити на стіл свій срібний сервіс.

О 10 годинї вечера (о третїй годинї ночи) прибув тарабанник полковника Карандїєва, що стояв біля брами з боярським осавулою, який все-таки не наважував ся війти у замок, і передав листовне наказ Ромодановського такого змісту: Ґордон мусить виступити з царським війском, узяти з собою лекші гармати, а другі закопати, розруйнувати окопи, знищити боєві запаси і порох. Ґордон показав наказ значним „офіцерам“, що при нему лишили ся, наказав лишити ґноти у бійницях і запалити браму, що споружено для вилазки, власною рукою підпалив запасні і мунїцийні маґазини. Саме тодї усе війско, не чекаючи наказу, з страшенним гуком кинуло зброю і з замку, що палав, пустилось навтїкача. Багато з них догнали і порубали Турки, багато їх у річцї потопилось, через яку вони метнулись перепливши. Сам Ґордон вийшов по мосту, тримаючи в одній руцї пістолю, а в другій шаблю і щасливо пройшов серед ворогів, що носили на списах голови Москалїв, і зовсїм знесилений добивсь таки до табору. Перше єго слово бояринови Ромодановському — був докір за те, що отаман не тільки не запоміг єму завчасу, але навіть заздалегідь не подав звістки, що він мусити ме лишити чигиринський замок: і тим саме не дав змоги, щоб залога вийшла як слїд. Ромодановський сердитий слухав докори і мало відповідав на них. Ґордон, йдучи від Ромодановського до своєї господи, що єму відвели, зайшов до полковника Бурнета. І саме тодї у Чигиринї роздав ся страшенний гуркіт — се вибухнув порох у погребі. Потім довідали ся, що з сего вибуху згинуло там більше як 4000 Турків. Вони встигли вступити у чигириньский замок зараз-же, як обложенцї єго покинули.

Сучасники подають, що у війску Ромодановського панувало велике безладє, як і взагалї у всему тогочасному московському війсковому устрою. „I нас у походї, — опісля казав у Москві гетьманський посланець Мазепа, — з Ромодановським людий було багато, а у баталїях їх було замало: тільки салдатські полки та стрілецькі полки, та й стрільцїв було небагато. Решта — усї ховали ся у обозї на возах; від рейтарів, городянської шляхти та „дїтий боярських“ тільки оден галас! Гетьман не раз посилав по них, а вони не йшли, і гетьман мусїв був виряджати у баталїю усї свої козацькі полки, а сам лишив ся з своїм двором та драґонами, які завсїди пробували невідступно біля него“. З царського війска раз-у-раз юрбами тїкали ріжні люди, так що коли війско прибуло до Чигирина, то єго лишало ся ледве половина того, що була спочатку походу. Тому-ж то Ромодановському не остало ся більш нїчого, як втїкати.

Так от другого дня по зруйнованню Чигирина, серпня 12, боярин та гетьман, кожен з своїм війском, від Чигирина рушили назад до Днїпра. Кожен вів своє війско квадровою лавою, оточивши єго валками возів, немов-би то шанцями. Усї кінні йшли пішки; тільки сам Ромодановський та гетьман їхали верхи, Турки та Татаре з ріжних боків нападали на них, але даремне.

На нічлягу на них не нападали. Серпня 13 вранцї війско рушило далї, і на переходї через болотисті місця їх турбували вороги, але теж, як і учора, без успіху. О півднї війско досягло давного свого становища коло Бужина і отаборило ся у своїх давних окопах. Вони почали виряжати вози до самого Днїпра, маючи на метї розпочати переправу, але тут Турки, через недогляд війска, захопили покинуті окопи, і почали палити. Се примусило їх, кинути переправу і відбивати ся від ворогів, аж поки не заставили їх відступити. Того-ж таки самого дня Калмики, щоб не запомагати Москалям, подались на другий бік Днїпра, а потім рушили у свої степи, але по дорозї „накоїли не мало лиха українським людям“. Другого дня після того гетьманови доставлено було листа від кримського хана. Прозиваючи Самійловича Іваном Поповичем, гетьманом заднїпрянським, Мурад запевняв в своїй щирости до козавів і вмовляв зректи ся Москви, але при сему давав слово не силувати єго до підданьства турецькому падішахови.

Такий-же лист відібрала від хана і вся старшина. Сї листи не зробили жадного вражіння, і на них не послано відповіди. Але проте богато козаків не мали охоти довше воювати і самовільно втїкали за Днїпро. Се примусило гетьмана постановити варту, щоб не пускала втїкачів; а кільком втїкачам, що силкувались перепливти Днїпро, піймали і дали батогів. Біля марних заходів прихилити до себе козаків, вороги все таки напирали на обоз і палили з гармат. Доходило дїло до того, що бились не тільки збройно, але й навкулачки. Під самим візірем вбито двоє коний. Дуже бажало ся Туркам розгромити ворожий обоз, або приперти єго до Днїпра, але обложенцї, найбільше козаки, завзято оборонялись, і навіть зробили два нічні герцї, вбили і полонили богато Турків, хоча й Турки принесли у свїй табор 90 ворожих голов. Так було аж до серпня 19. На останку візір, бачучи, що заволодїти табором не вдасть ся, а своїх вояків гине не мало, у-ночі з 19 на 20 серпня зо всїм своїм війском подавсь до Чигирина; а князь Ромодановський та гетьман Самійлович з своїм війском переправились через Днїпро вже без жадної перешкоди ворогів.

Нещасливий похід Ромодановського сплодив тодї багато поговорів. Казали, що Турки єму дали хабара, що московський боярин запродав їм Чигирин і по своїй волї вів справу так, шо вони могли єго здобути. Поміж українським та московським війском ходила така чутка: в бусурменській неволї пробував син князя Ромодановського Андрій, якого полонив року 1668 Суховієнко; візір заздалегідь заслав до Ромодановського потай переказати: як що московський отаман допустить візіреви здобути Чигирин, то візір визволить єго сина Андрія; як що-же не допустить, то до боярина пришлють голову єго сина, напхану сїном. Ромодановський, щоб спасти свого сина, повів справу так, як бажав візір. По Туреччинї казали, що Туркам прийшлось-би загинути під Чигирином, як-би їх ворог Ромодановський инакше дїяв; гетьман-же, супроти власної волї, мусїв потурати бояринови, яко царському намістникови. Коли-б же чинило ся так, як гетьманови бажалось, то жадна людина цїлою не втїкла-б з турецького війска. Про такі поговори звіщав Самійловича Куницький. Самійлович, звіщаючи про приказ, від себе додавав, що се байки брехливі. Гетьман був прихильний до Ромодановського і коли довідавсь, що московський уряд має замінити єго, яко отамана над царським війском на Українї, другою людиною, то у своїх листах до приказу жалкував за Ромодановським і додавав, що бажає, щоб кождий, хто буде замість Ромодановського, пробував з гетьманом у такій порадї і дрѵжбі, як Ромодановський.

В якій мірі був винен Ромодановський — сказати трудно, не маючи материялів, які-б осьвітили таємні подїї того часу. Але певно, що Ромодановський мав змогу і перед урядом, і перед нащадками зовсїм відхилити від себе докори за згубу Чигирина. Ще перше, нїж він з війском прибув до сего міста, він мав вже царський наказ — покинути оборону Чигирина, як що вона буде дуже тяжкою і віддати єго на зруйнованнє. Таким робом Ромодановський виконав царську волю; певна річ, що за тим-же наказом він заводив або силкувавсь заводити з візірем умови про згоду.

В актах ми не знайшли про се оповісток, а проте се можливо, бо царським наказом єму велено було зруйнувати Чигирин і спробувати завести з Турками умови про згоду. Коли одну половину наказу він виконав, то не можна гадати, щоб друга лишала ся без виконання, тим більше, що постановлена двома роками пізнїйше згода з Турками, стала ся на тих самих умовах, лишити „в пустї“ правобережну Україну, які велено було поставити їм ранїш. Тому-ж то можна думати, що умови сї ще тодї було переказано Туркам.

У Москві, одначе, після чигиринської катастрофи, як здаєть ся, не признавали Ромодановського здатним вести далї справу оборони України. I він вже більше на Українї не з'являв ся. Українцї дуже жалкували за Чигирином і се лихо складали на „незичливість та нерадивість принципала“.

Сїрко написав до Самійловича дуже гострого і лайливого листа, обвиновачував єго у потураннї Ромодановському, якого він вже напевне вважав за зрадника. Що Українцї могли помиляти ся про Ромодановського — се було натурально, бо наказ зруйнувати Чигирин і завести зносини з Турками єму дано було нишком, з умовою, щоб не виникло наріканнє у народї і, себто, було невідомим Українцям.

Переправившись через Днїпро, Самійлович, маючи на увазї, що козацьке війско від тяжкого походу в опустїлу країну „ізнужало та ізнищало“, розпустив полки полтавський, прилуцький, лубенський, миргородський і гадяцький, а київський, переяславський, чернигівський, нїженський та стародубський рушив до Переяслава, бо прочув про нові заміри ворогів.


  1. Чоловіка 2—3 Сербів втікли до своїх одновірцїв і звістили про число і зміст турецького війска. Як вони показали, з найвищим візірем прибуло тодї 15.000 яничар і стільки-ж вояків — т. зван. „семе́ні“, 15.000 копачів, 3.000 спагів султанської ґвардиї, коло 10.000 з инших ґвардий, до 2.000, що були при гарматах і боєвих запасах і до 10.000 Молдаван і Волохів з їх господарями. Кримський хан вів з собою 50.000 орди.
  2. Село на Днїпрі, Чигиринського повіту (Київщ.).
  3. Лист до гетьмана Самійловича і до всеї старшини такий: „Відомо вам, яким способом Україна за батьків наших стала під обороною перше найяснїйшої Порти Оттоманської, нїж царської московської величности. Знати, що Божим доглядом було стільки притичини на віру нашу і наш нарід український, що, пробуваючи під Поляками у великих утисках, шукали оборони найяснїйшого хана Іслам-Гирея, а потім щасливо царствувавшим наслїдним владикам підданьство, що батьки наші міцно підтверджали, про що досить буде, бо ще не вийшло з памяти милостий ваших. Потім міцно то ствердив пан Дорошенко самому найяснїйшому султанови величности, яко самим милостям вашим краще то відомо. Потреба було менї задля загальної нужди і останнїм здоровлям упавшу нашу Україну заложити. Як і нині тим закінчаємо і радїємо з ласки найяснїйшого візіря, яко і найяснїйшої ханскої величности, которі особами своїми пресьвітлими тут пробувають, про цїлість всїх яко дїдич, а не наємник єсьм з тої землї. Звольте милости ваші умилити ся самі над собою і над останньою пагубою нашою, а не піддавати ся у велику руїну, і відступити ся від росийского, а до нас привернутись, зберегаючи цїлість свою як голуби: побачите милости ваші куппо і війско Запорожське ласку вельможних царів і нашу також. Але до часу звольте піклувати милости ваші про себе, а не потім, коли вже наступлять великі сили. Не збільшуючи листу свого по радї і високому розсудку милостий ваших то предая, бажаю незабаром нам бачитись з собою у любови і поцїлувати ся, і без різанини під одним царем найяснїйшою і непобіжденнїйшою султанською величностю турським лишити ся. Про те сказавши, відповіди від милостий ваших бажаємо і нас самих і славу християнську милостям вашим доручаємо. Дано у Бердичівцї вашим милостям усїм жичливий Георг Гедеон Венжик Хмельницький, князь України.“
  4. Першого дня облоги кидали що дня кілька гарматних куль і бомб, а серпня 8-го число перших дійшло до 1008, останнїх-же до 387. Далї потім в ночи Татари, що стояли на другому боцї річки Тясьмина, потай дали звістку козакам, що боярин та гетьман вже недалеко від них і що хвилини треба їм чекати бажаного визволу.
  5. Ґенерал-лейтенанта Аггея Олексїєвича Шепелева і ґенерал-майора Кровкова з добірною інфантериєю від 5 до 6 тисяч, що складало праву лаву. У резерві в него було 10.000 кінних і піших під зарядом ґенерала Змієва. Осередок складали 9 стрілецьких полків, при них дїти боярські; у резерві у него 15.000. Лїва лава і резерви до него складали білогородский та сївський полки.
  6. Гетьман —- під зарядом наказного Василя Борковського вирядив полки: Чернигівський (полковника В. Борковського), Лубенський (полковн. Максима Іляшенко), Миргородський (полковника Павла Апостоленка), Прилуцький (полк. Хведора Мовчана), Нїженський (полк. наказного Василя Ігуменського), піші полки Герасима та Іванїя, кінні Іляша Новицького та Якова Павловського зо всїм їх товариством, з якими були полковники з Переяславського, Стародубського, Полтавського полків, мужні товариші і козаки, а ті три полки були самі на заставі поза обозом. (Допис гетьмана з 17 серпня і також лист гетьманів до полковника Новицького).
  7. „I ті ваші великого царя війска послав ранїш за себе, самі зараз за ними шлисьмо з обозами і зо всїм війском в обозї будучим“ (ibid).
  8. А як війско наше хоробро і сьміливо на ворогів пішло і ми з обозами і то всїм війском до гір наблизили ся і тих ворогів — турків спагів полки і кримські потуги і инших земель зібрання побили, від окопів, шанцїв, виводів і нарядів їх і від наметів відбили і самих безлїч у пень побивши і живцем побравши і хорогви, прогнали страхом так, що то сполоху набравшись, тїкаючи на мостах своїх через річку Тясму пороблених, один одного давили і мости поломали і, на той бік Тясми на переправляючи, богато потопило ся і опісля того свого нещасного переходу і міст спалили“ (Допись Самійловича). „Як боярин і гетьман на гору сходили і само тодї буди великі сїчи з рана до полудня, і Каплан-башу з війском збили, і шатри, і обоз, і гармати москалї здобули. Турки нїчого з собою не взяли і побито їх тодї люду тисяч на вісїм, а Каплан-баша з війском утїк через Тясмин на мости і царське війско гнало їх і било до самого мосту, а перебігши мости, Турки запалили їх і постановили варти, щоб царске війско через міст не напало на них. А як-би царске війско їх тут перемогло, вони усї б утїкли, лишивши їм здобич під Чигирином“ (Доказ бранця Турка).
  9. Треба зауважити, що Турки завше прихильні побільшувати. Коли ж пробувають у неволї, то роблять се так, щоб вимовити побідних приємно.
  10. „11-ого у недїлю в вечері вибухнули підкопи до річки Тясмину близько будинків і землю порозкидало на всї боки і від того вибуху будинки загоріли ся і розпочалась пожежа, і обложенцї, бачучи пожежу, з міста побігли у обоз крізь московський міст, і Турки, побачивши се, прибігли з болота до московської башти і запалили, щоб обложенцям не дати з міста випуску, і міст підломавсь, і з того мосту потонув гадяцкий полковник Хведор Криницкий і богато инших потонуло, то на пляцовій було козаків чоловіка 500 і ті усї від подкопів пропали, і Турки, убігши у місто, запалили будинки і саме тодї з серденяцьких полків Герасимів, Іванїїв і Ребриковськаго у московську башту з міста не втїкли, а приложились до верхнього замка і башту, що на греблї, захопили і ворогам її не дали. А верхне місто, що спорудив був знову воєвода Ржевський, вороги запалили саме тодї, коли у великому нижньому замку вчинила ся від підкопів пожежа. I царське війско і сердюки у верхньому замку за камяною церквою до самого вечера ворогів з міста вибавили двічи і башту з греблею обороняли і їм не давали“.