Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/IV

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
IV.

Дня 23. березоля Бруховецкій пустивъ съ Переяслава універсалъ до правобережныхъ Украинцѣвъ. Во̂нъ оповѣщавъ, що йде на правый бо̂къ Днѣпра у слѣдъ выгнаного польского во̂йска и пильнує, що бъ правобережну Украину вызволити во̂дъ Татаръ, котри̂ по̂дъ проводомъ своєи вовчои спо̂лки съ Поляками руйнують край; та ослобонивши украиньскій наро̂дъ зъ ярма иновѣрныхъ Поляко̂въ, вычистити въ краю бурянъ, котрый поро̂съ мѣжь пшеницею и тодѣ сполучити въ одно лѣвобо̂чну и правобо̂чну Украину зъ державою єдиновѣрного Московского царя.

Бруховецкій усовѣщувавъ правобережныхъ Украинцѣвъ приставати до тыхъ, котри̂ воюють проти безбожного Тетери и розправитися съ Поляками, ще доки прийде Ромодановскій зъ Москалями и Калмыками и тымъ самымъ показати симъ спо̂льникамъ, що ихъ запомога зайва. Отакимъ робомъ Бруховецкій разомъ схилявъ наро̂дъ на московскій бо̂къ и выливавъ цеберъ холоднои воды на народне прямованє до Московщины: во̂нъ вказувавъ, що зъ московского во̂йска таки̂ по̂дсобники, съ котрыми красше вкупѣ довго не перебувати.

Выдавши сей універсалъ, Бруховецкій перевѣзся за Днѣпро бо̂ля Сокирнои[1] и вырядивъ въ Черкасы лубеньского полковника Гамалѣю. Лубенцѣ спалили Черкасы за те, що вони держалися Польщи. Така сама доля постигала и инши̂ мѣста и мѣсточка, котри̂ покорилися Польщѣ бо̂льшь съ переполоху, нѣжь во̂дъ прихильности. Мо̂цнѣйшь всѣхъ тримався Польщѣ Чигиринъ, де перебувавъ Тетера. Були помѣжь Чигиринцѣвъ таки̂, що потайно запрошували Бруховецкого, що бъ вызволили ихъ во̂дъ Тетери; та були жь и таки̂, що засылали до Чарнецкого, що бы выручивъ ихъ во̂дъ гетьмана зъ московского боку.

Бруховецкій зъ Сокирнои по̂славъ у Кієвъ до воєводы Чаадаєва, прохати во̂йска и гарматъ. Съ Кієва вырядили берегомъ Днѣпра урядника надъ гарматами чужинця Страсбуха: не довелося одначе Страсбухови до̂йти до Бруховецкого. Бо̂ля села Копыснико̂въ перестрѣвъ єго и розбивъ хоружій Иванъ Собѣскій. Страсбухъ, якъ пишуть польски̂ историки, першимъ втѣкъ во̂дъ бою, подавши стыдовищный приво̂дъ своєму во̂йску. Собѣскій забравъ зброю и припасы. Тодѣжь таки Поляки злапали ко̂лькохъ козацкихъ ватажко̂въ, котри̂ йшли зъ Москалями. Тутъ попався и Нужный, той самый, що такъ метко выпхавъ Поляко̂въ зъ Новыхъ-Млыно̂въ и во̂днявъ у канцлєра Пражмовского королѣвски̂ дорогоцѣнности. Поляки судили козацкихъ ватажко̂въ яко зраднико̂въ королю; во̂йсковый судъ присудивъ Нужного на шибеницю, та во̂нъ выпрохавъ, що бъ єго посадили на палю. „Такою смертю, мовивъ во̂нъ, померъ и мо̂й батько“. Розбивши Страсбуха, Собѣскій не рушавъ дальше на Бруховецкого; бо Поляки гадали, що до него разъ-у-разъ надходить свѣже во̂йско зъ лѣвого боку Днѣпра, а якъ воно численне, про те не тямили.

Бруховецкій не дочекавши Страсбуха, рушивъ на Чигиринъ, задумавъ росправитися зъ симъ мѣстомъ, доки ще не прибувъ Чарнецкій. А Чарнецкій лишивши частину во̂йска въ Паволочѣ[2] и Корсунѣ по̂дъ урядомъ Маховского и Собѣского, вырядивъ ко̂лька коруговъ до Чигирина проти Бруховецкого, а самъ, взявши 13 чоловѣка, метнувся въ Крымъ, прохати хана, швидше йти зъ великою ордою на по̂дпомогу Полякамъ. Хана не було тодѣ въ Крыму, во̂нъ по наказу свого падішаха, ходивъ въ Угорщину бити цѣсарцѣвъ. Тымъ-то Чарнецкій съ Крыму попростувавъ на Буджацку орду: тутъ єго повитали ласкаво. Два салтаны Салетъ-Гирей и Саламъ-Гирей згодилися по̂дпомогти Поляко̂въ и повели зъ собою, хто каже, 20.000, а хто лишень 5000 во̂йска.

Тымъ часомъ якъ Чарнецкій проводивъ Татаръ на Украину, Маховскій выйшовъ єму на зустрѣчь у Городище.[3] Городищане, выдаючи на видъ свою поко̂рливо̂сть королю, потайно, звѣстили Сѣрка: сей несподѣвано прибувъ у ночѣ та мусѣвъ во̂дступити, бо й Полякамъ тежь несподѣвано наспѣла по̂дмога во̂дъ польского во̂ддѣлу, котрый проходивъ поузъ Городище. За день по̂сля сего прибувъ и Чарнецкій съ Татарами.

Велику надѣю голубили Поляки на отсихъ Татаръ; що бъ влестити имъ, Чарнецкій дозволивъ имъ забирати въ полонъ мешканцѣвъ зъ усѣхъ тыхъ мѣстъ, котри̂ спротивлятимуться Полякамъ. Татаре заразъ роскинулися загонами руйнувати села и полонити людей. Отже разомъ съ тымъ Чарнецкій выявлявъ хо̂ть и на полюбовне втихомирюванє повстаня. Во̂нъ выдавъ універсалъ до всего украиньского поспо̂льства и именемъ короля обѣцявъ помилованє всѣмъ, котри̂ покоряться Польщѣ и во̂дречуться во̂дъ повстанцѣвъ, за те жь хто не послухає, загрожувавъ огнемъ, мечемъ и татарскою неволею. Таку выбачливо̂сть Чарнецкій, якъ свѣдчить польскій историкъ, выдававъ лишень ради того, що бъ було чимъ опо̂сля выправдати люту розправу надъ украиньскимъ народомъ. Чарнецкій, якъ и всѣ польски̂ паны, добре тямивъ, що мѣжь Украинцями а Поляками довѣрє, рѣчь не можлива: швидше зо̂йдеться вода зъ огнемъ, нѣжь уперте козацке серце схилиться до поко̂рливости; козакъ на те то̂лько й заприсягає, що бъ по̂дручнѣйшь було ошукати Поляка. Козакъ простягає до Поляка руку, запевняє дружбу и несподѣвано зъ друга стає ворогомъ. Отакъ тодѣ судили про козако̂въ Поляки.

Звернувъ ще свою увагу Чарнецкій й на духовеньство. Незадовго до того Тетера прохавъ короля затвердити митрополітою Осипа Тукальского; а теперь довѣдавшись, що выбо̂ръ Тукальского не подобається королю, во̂нъ ставъ въ своихъ листахъ злорѣчити на Тукальского, вславляти єго за головного баламута и выхвалявся, що во̂нъ своимъ пророчимъ духомъ заздалего̂дь вбачавъ лукавство сего чоловѣка. Съ такихъ поговорокъ Чарнецкій запросивъ у Василько̂въ митрополіту Осипа и ще де-кого зъ значныхъ осо̂бъ православного духовеньства; мѣжь ними бувъ и архимандрита Гедеонъ (Юрій Хмельниченко). Чарнецкій прибувъ зъ Городища у Василько̂въ, ласкаво повитавъ духовеньство и першь усего завѣвъ розмову про волю православнои релігіи, про недоторкаємо̂сть церковныхъ и монастырскихъ до̂бръ; дальше промовлявъ, що король бажає и вымагає, що бъ православне духовеньство на дѣлѣ вызначило свою прихильно̂сть и вѣрно̂сть королю и Польщѣ и своимъ вплывомъ по̂дсобляло затихомирити повстанє. Тукальскій именемъ всего православного духовеньства подякувавъ королю за єго ласку и додавъ, що духовеньство мусить пильнувати надъ церковными справами, а вмѣшуватися въ справы мирски̂ єму не выпадає. Во̂дсѣля Чарнецкій помѣтивъ собѣ, що православне духовеньство, а митрополіта найпершь усѣхъ потайно сприяє замѣрамъ украиньского народу и промовивъ:

„Коли такъ, то вы поѣдете въ Варшаву и тамъ выяснѣть королю, чому се вы вважаєте, що православному духовеньству не припадає мѣшатися въ мирски̂ справы“. Во̂нъ велѣвъ поважно̂й вартѣ провести до Варшавы Тукальского и Хмельниченка. Зъ Варшавы ихъ вырядили до Марієнбургу де й замкнули въ фортецѣ.

Справившись зъ духовеньствомъ, Чарнецкій зъ во̂йскомъ рушивъ на Чигиринъ, заво̂звавши туды й Тетеру. У Бруховецкого було во̂йска омаль, тымъ-то во̂нъ не вступивъ въ бо̂й, а взявъ на Бужинъ,[4] де бувъ Сѣрко. Чарнецкій на вздого̂нъ єго вырядивъ во̂йско по̂дъ урядомъ Незабитовского и Тетери, а самъ пустився корити повставши̂ украиньски̂ мѣста и завернувъ въ Субото̂въ;[5] колись се була маєтно̂сть Богдана Хмельницкого; тутъ колись перебувавъ въ полонѣ самъ Чарнецкій, полоненый гетьманомъ Богданомъ въ бою бо̂ля Жовтыхъ-Во̂дъ. Мабуть згадавъ тутъ Чарнецкій сю минувшину и споминки розжеврѣли у него зло̂сть до поко̂йного ворога Польщѣ. Чарнецкій звелѣвъ роскопати въ церквѣ Богданову могилу, до̂стати труну, выняти зъ неи и пороскидати псамъ на наругу Богданови̂ ко̂стки. Зъ Суботова Чарнецкій взявъ на Смѣлу, де выпавъ у него невеликій бо̂й съ Косаговымъ; мабуть зъ сего бою не выйшло значныхъ добутко̂въ. Дальше Чарнецкій по̂до̂йшовъ до Стеблова,[6] и вырядивъ сурмача вымагати здачи по добро̂й волѣ. Стебло̂вцѣ спротивилися, тодѣ Чарнецкій роспочавъ приступъ. На лихо обложенцямъ у церквѣ, де бувъ зложеный порохъ, зробився выбухъ и по̂днявъ переполохъ: въ сю годину Поляки принялися по̂дтинати браму. Обложенцѣ здалися. Поляки и Татаре пустилися грабувати мѣсто и мордувати людей. Буджацки̂ и нагайски̂ Татаре перебилися мѣжь собою за здобычь. Зо̂йшовшися зновъ зъ Маховскимъ и Собѣскимъ, Чарнецкій по̂шовъ зъ ними проти Бруховецкого, котрый зъ Бужина звернувъ у Канѣвъ и тутъ засѣвъ. Ко̂лька разо̂въ Чарнецкій нападавъ на Канѣвъ, та все даремне; тодѣ во̂нъ вернувся въ Корсунъ и почавъ окрѣпляти мѣсто, а въ бо̂къ вырядивъ частину во̂йска, спиняти повставше поспо̂льство: одна частина рушила на Умань, де сидѣвъ Запорожець Сацько Туровець зъ своими сѣчовиками и съ царскими ратниками по̂дъ урядомъ майора Свиньина. Друга частина попростувала до Лисянки,[7] де по̂дъ урядомъ якогось Гладкого зо̂бралася ватага зъ семи тысячѣвъ поспо̂льства.

Якъ то̂лько Чарнецкій вырушивъ съ по̂дъ Канева на Корсунъ, Бруховецкій у слѣдъ єму вырядивъ Сѣрка и Косагова, а полковникамъ Матвѣю Шульзѣ и Пилипу Стрѣлѣ велѣвъ ити по̂дъ Лисянку, до Гладкого. Се було на ко̂нци мая. Шульга и Стрѣля прогнали съ по̂дъ Лисянки Поляко̂въ и подкрѣпили ватагу Гладкого. Сѣрко и Косаговъ, не доходячи за 25 верстовъ до Корсуна, прочули, що на по̂дмогу Чарнецкому йде свѣжа орда: вони взяли въ бо̂къ, перестрѣли орду, розбили єѣ и прогнали назадъ, а сами̂, не заходячи въ Корсунъ, звернули на Умань, що бъ злучитися съ повставшими проти Польщѣ Надднѣстряньскимъ, Кальницкимъ и Уманьскимъ полками, та тодѣ вже въ купѣ зъ ними рушити до Корсуна проти Чарнецкого.

Тымъ часомъ Корсунцѣ вырядили потайно гонцѣвъ до Бруховецкого: повѣдомляли єго, що вони бажають лишитися по̂дданками Московского царя и прохали прислати до нихъ во̂йска, а вони перебють нѣмецку залогу, котру лишивъ у Корсунѣ Чарнецкій, и выдадуть Бруховецкому усѣхъ уряднико̂въ. Вони вельми нарѣкали на Чарнецкого за те, що во̂нъ замѣсць платы Татарамъ, не заперечивъ забирати людей въ неволю. Бруховецкій потайно во̂дповѣвъ Корсунцямъ, що прийде до нихъ самъ заразъ, якъ то̂лько надо̂йде до него свѣже во̂йско. Бруховецкій чекавъ єго зъ лѣвого боку Днѣпра и сподѣвався, що Косаговъ и Сѣрко приведуть съ по̂дъ Умани ватагу повстанцѣвъ.

А Чарнецкій тымчасомъ лютувавъ надъ Ставищемъ; во̂нъ вельми озвѣрився на него ось за що. Коли король ходивъ на лѣвобережну Украину, Ставищане заприсягли на вѣрно̂сть; коли жь течія повстаня розлилася на Правобережѣ, Ставищане перебили польску залогу, не даючи помилованя и раненымъ Полякамъ, котри̂ були въ шпитали; зложени̂ въ Ставищѣ во̂йскови̂ припасы вони позабирали собѣ и знѣвечили недалеко бо̂ля Ставища ленну маєтность Чарнецкого. Такъ отъ теперь Чарнецкій и прийшовъ на росправу. Иванъ Собѣскій завсѣгды вызначався тымъ, що раявъ обертатися по людски и приязно зъ украиньскимъ народомъ, во̂нъ и теперь раявъ, що бъ дозволено було повстанцямъ вырядити до короля своихъ по̂сланцѣвъ, зложити поко̂рливо̂сть и доки по̂сланцѣ не вернуться во̂дъ короля, не нападати на Ставище. На сю пораду Чарнецкій во̂дповѣвъ:

„Я не вмѣю влещувати, а досвѣдъ навчивъ мене, що своєвольство козако̂въ треба спиняти не кротостю, а лютостю“, и звелѣвъ Татарамъ попалити и понѣвечити усѣ села и хуторѣ коло Ставищь, а людей полонити. „Не ѣстиму, не спатиму, доки не добуду отсего гнѣзда ворохобнѣ, сего вертепу розбишакъ“, говоривъ Чарнецкій. Такій же поглядъ вызначивъ во̂нъ у доносѣ до короля: „На одкрытому полѣ не зустрѣчаю ворого̂въ; вони позасѣдали въ мѣсточкахъ и городахъ и такъ уперто тримаються московскои протекціи, що кожне село мушу добувати приступомъ. Серця ихъ не почувають милосердя вашого величества; вони бо̂льшь готови̂ голодувати, житла свои пустити на погибель во̂дъ огню, самымъ терпѣти всячину, нѣ жь повернутися въ по̂дданьство свого короля. Вся Украина стала на тому, що лѣпше повмирати нѣ жь коритися Полякамъ.“

Польскій историкъ повѣдає, що въ Ставищѣ урядували повстанцями якійсь Дачко, котрый довго бувъ въ турецко̂й неволѣ на ґалєрахъ и Буланый, котрый за Богдана ще бувъ у пѣхотинцѣвъ полковникамъ. Обыдва вони на сей часъ були полковниками сердюцкихъ полко̂въ, недавно позаводженыхъ зъ охочихъ.[8] Въ Ставищахъ засѣло багацько народу. Польски̂ звѣстки показують 16.000 усѣхъ спосо̂бныхъ до бою. Першій приступъ роспочався 4. липня. Спершу Поляки не мали удачи. Дачко прогнавъ приступъ и звелѣвъ копати ро̂въ, що бъ не по̂дпустити Поляко̂въ на валъ. Зъ землѣ, що выкидали зъ рову насыпали другій валъ: такимъ побытомъ мѣсто по̂дперезалося двома валами. Поспо̂льство, выходячи на валы, глузувало съ Поляко̂въ. Чарнецкій объѣздивши во̂йско бувъ у бурцѣ (плащь) зъ леопардовои шко̂ры. Поспо̂льство, побачивши єго, гукало:

„Онъ-онъ ряба собака!“ Минуло ко̂лька днѣвъ, бо̂й ишовъ и зъ него Чарнецкій запевнився, що силою нѣчого не вдѣє зъ обложенцями. Тодѣ во̂нъ вырядивъ якогось шляхтича усовѣщувати Ставищанъ, що бъ здалися и даремне себе не занапащали. Ставищане во̂дповѣли: „Нехай же спершу польске во̂йско во̂до̂йде геть во̂дъ нашого мѣста, тодѣ мы вырядимо своихъ людей умовитися съ Чарнецкимъ; та що бъ не було въ насъ во̂йскового постою и польскои залоги. Така во̂дповѣдь роздратувала гордовитого пана; во̂нъ наказавъ Татарамъ ко̂нчати руину околицѣ, нѣвечити села и безъ милосердя мордувати жѣноцтво, дѣтвору и дѣдо̂въ. Тымъ часомъ по̂двезено до Поляко̂въ припасо̂въ боєвничихъ. Бомбы та гранаты знѣвечили бо̂льшу частину будо̂влѣ въ Ставищахъ. Дачка вбито, натомѣсць выбрали сотника Чопа, котрый, якъ повѣдає польска лѣтопись, на лихо Полякамъ бувъ розумнымъ и во̂дважнымъ ватажкомъ. Велики̂ страты выпали тодѣ Полякамъ. Пѣхотинцѣ, що зацѣлили во̂дъ зимового походу, теперь всѣ пропали. Польске во̂йско такъ змалѣло, що съ тысячѣвъ поробилися сотнѣ. Чарнецкій таки въ загалѣ мало берѣгъ житє своихъ по̂дурядныхъ; а коли єму говорили про велики̂ страты во̂йска, во̂нъ промовлявъ: „Що жь дѣяти! вже жь, пакъ, во̂йна не сплоджує людей“. Забажалося Чарнецкому, хочь бы що, а добути мѣсто приступомъ.

Паны, котри̂ складали бо̂ля него во̂йскову раду, раяли, що ради помилованя власного во̂йска, далеко лучше приневолити обложенцѣвъ до здачи бльокадою, та й полонени̂ свѣдчили, що у Ставищѣ на омаль корму, а людей назбиралася зъ сѣлъ велика сила; и на зиму селяне нѣчого на поляхъ не сѣяли, та й того, що вродило лѣтомъ, не поспѣли зо̂брати съ поля, черезъ що и въ облогу зъ собою нѣчого було принести про запасъ. Прирадили обложити Ставище на вкруги, що бъ нѣ въ мѣсто, нѣ зъ мѣста жадна людина не перейшла.

Одначе можна бъ було по̂дпомогти обложенцямъ, коли бъ Бруховецкій зо̂бравъ бувъ до купы подро̂блене своє во̂йско и коли бъ московски̂ воєводы зъ своими ратниками прибули до Бруховецкого въ сво̂й часъ; а то жь сего не сталося. Цѣлый червець Бруховецкій дожидавъ, що Сѣрко и Косаговъ приведуть до него повстаньскихъ ватагъ съ Прибужчины и съ Приднѣстрянщины, але не такъ воно выйшло, якъ обѣцяли Сѣрко и Косаговъ. Сѣрко и Косаговъ розлучилися: Сѣрко взявъ на Очако̂въ, нѣвечити Татаръ, а Косаговъ зъ Умани вернувся въ Канѣвъ до Бруховецкого и безъ Сѣрка и безъ свѣжихъ силъ. Бруховецкій 30. червня зновъ вырядивъ Косагова въ похо̂дъ, наказавши єму, що бъ злучився съ козацкими полками зѣнко̂вскимъ[9] и млѣѣвскимъ,[10] та ще зъ двома пѣхотиньскими и прямувавъ зъ ними на Корсунъ. Съ Канева Бруховецкій повѣвъ Москалѣвъ, та слобо̂дскихъ козако̂въ близько тысячу чоловѣка. За пять верстовъ до Корсуня Косаговъ 1. серпня зустрѣвши Поляко̂въ, роспочавъ зъ ними бо̂й. Билися зъ ранку до по̂вдня. Москалѣ и слобожане не выстояли и втѣкли, покинувши зброю, та переѣздячи черезъ болото потопили и коней своихъ. Дня 3. серпня Косаговъ привѣвъ своихъ недобитко̂въ у Канѣвъ: вони були пѣхотою и безъ зброѣ, у него въ сему безталанному бою було 85 рейтаро̂въ, 120 жовнѣро̂въ, 470 слобожанъ, та Украинцѣ, съ котрыми набиралося близько по̂втора тысячи, и всѣ вони зъ соромомъ повтѣкали. Въ бою полягло лишень 10 чоловѣкъ козако̂въ та 21 наймито̂въ. Багацько царскихъ ратнико̂въ и Донцѣвъ повтѣкало до дому, не бачивши ще неприятеля. Косаговъ въ своєму доносѣ царю такъ выправдує сю справу: зъ украиньскихъ козако̂въ у него було мало, все наймиты зъ во̂вчарѣвъ, та зъ робо̂тнико̂въ на винницяхъ, були мѣжь ними навѣть мали̂ хлопцѣ. У козако̂въ заводився тодѣ звычай, замѣсць себе выряжати на во̂йну наймито̂въ. Вертаючись по̂сля сего бою, Косаговъ переходивъ черезъ Мошны. Мошняне, якъ довѣдалися про єго безталанє, зо̂бралися на швидку зъ жѣнками и дѣтьми, взяли де-що съ худобы и втѣкали за Днѣпро, що бъ тамъ осѣстися въ украиньскихъ мѣстахъ. Вони жахалися, що бъ Поляки не роспочали поголовно мстити всему украиньскому народови, и не помилилися. Слѣдомъ за ними, якъ выступивъ зъ Мошенъ Косаговъ, прибули туды Поляки и спалили село до останку.

Якъ вернувся Косаговъ въ Канѣвъ, такъ слобо̂дски̂ козаки съ полко̂въ сумского, харко̂вского и острогожского, котри̂ перебували въ Каневѣ, попродали крадькома засобы, яки̂ були имъ дани̂ и повтѣкали по домо̂вкамъ. Сталося се трохи й черезъ те, що козакамъ не въ свою пору пороздавали засобы. Ще не доходячи до Канева, имъ пороздавали засобы; а вони, таборуючи якійсь часъ бо̂ля Миргороду, нѣвечили, продавали и пропивали ти̂ засобы, а коли прийшли въ Канѣвъ, такъ нѣчого не було ѣсти. Съ початку отаки̂ втеки царскихъ ратныхъ людей були одинокими, а по̂дъ конець серпня вони такъ зазвычаилися, що й сами̂ начальники стали втѣкати разомъ зъ своими по̂дурядными. Отакъ втѣкли два сотники зъ острогожского полку, та два зъ ахтирского и харко̂вского съ козаками зъ своихъ сотень. Дня 2. вересня майоръ Свиньинъ приславъ звѣстку зъ Умани, що и въ него съ царскихъ ратныхъ людей сто̂лько повтѣкало, що въ Уманѣ лишилося може зъ сотню; та й Украинцѣ, котри̂ були при нему, розбѣглися. Бруховецкій не-що давно ще, сподѣвався собѣ по̂дмоги зъ Умани, мусѣвъ тепереньки во̂дъ себе вдѣлити туды помочи, але вдѣлити нѣ съ кого було. Свѣжои силы не прибувало, а тутъ ще Поляки и Татаре тревожили Канѣвъ. Косаговъ ко̂лька разо̂въ писавъ у Бѣлгородъ до Ромодановского, а сей розписувавъ, що бъ утѣкачѣвъ лапали и перепроваджували назадъ; але, даремна рѣчь! нѣ одного втѣкача не приводили въ Канѣвъ и нѣ оденъ не вернувся туды зъ доброи волѣ. Та й ти̂, що держалися ще въ Каневѣ, бачивши, що втѣкачѣвъ не карають, роздумували, якъ бы й собѣ, ноги на плечи, та геть съ Канева. По̂дъ конець вересня Косаговъ листувавъ, що у него то̂лько й єсть, що 68 рейтаро̂въ, та 169 жовнѣро̂въ, та й въ тыхъ засобо̂въ на омаль. Можна було побоюватись, що й си̂ повтѣкають! такъ воно й справдѣ сталося: згодя втѣкло 18, а на другу но̂чь 24 чоловѣка. Отъ чому за все лѣто, до самого вересня Косаговъ и Бруховецкій не спроможни̂ були запомогти хоробрымъ Ставищанамъ и прогнати Чарнецкого. Тымъ часомъ, якъ Чарнецкій державъ Ставище въ облозѣ, Тетера съ Татарами втихомирювавъ повстанє въ Приднѣстрянщинѣ и по надъ Богомъ: во̂нъ росповсюджувавъ універсалы и усовѣщувавъ наро̂дъ во̂дректися во̂дъ московскои протекціи и повернути по̂дъ руку законного короля. А кальницкій и винницкій полковникъ Василь Варениця благавъ Бруховецкого, швидше присылати по̂дпомогу, а то чимало людей пристане на влесливо̂сть Поляко̂въ. Бруховецкій не посылавъ помочи; повстанцѣ справлялися въ ростичь, не маючи въ себе головы, котра бъ кермувала повстанємъ; ото жь нема нѣчого дивного, що повстанцѣ, хочь и горяче були певными въ своѣй твердости, але починали потроху коритися Тетерѣ, побачивши, що Татаре руйнують и палять села, а людей забирають цѣлыми товпами въ неволю, не розбираючи нѣ полу, нѣ вѣку. Оденъ слѣдомъ другого корилися по̂дъ короля и не сперечувалися приймати на посто̂й польске во̂йско прибожаньски̂ мѣста Брацлавъ,[11] Бершадъ,[12] Ладыжинъ,[13] Тростяниця,[14] и инши̂. Душею повстаня на Подо̂лю бувъ якійсь часъ полковникъ Остапъ Гоголь, доки Поляки не забрали єго сына, котрый вчився у Львовѣ и загрожали замордувати єго; батько, що бъ спасти житє сыну, покорився королю. Мо̂цнѣйше во̂дъ усѣхъ устоювавъ Умань. Сацько Туровець и майоръ Свиньинъ повѣдомляли Бруховецкого, що Поляки безъ перервы загрожують мѣсту, але Уманцѣ твердо триматимуться, доки не прийде по̂дмоги во̂дъ гетьмана.

Ставище на останку здалося 8. жовтня, дальше терпѣти голоднечу не стало снаги, та й стрѣлянє зъ гарматъ майже чи не всѣ житла зруйнувало; доводилося въ осѣнню негодь перебувати на дворѣ по̂дъ дощемъ ворожихъ выстрѣло̂въ. Обложенцѣ були приневолени̂ прохати помилованя и вырядили своихъ священико̂въ вмовитися про капітуляцію.

„Нема що говорити зъ вами, промовивъ до нихъ Чарнецкій зъ запаломъ: ко̂лька разо̂въ я радивъ вамъ здатися на ласку, а вы нехтували нею! Ото жь теперь не стоите вы милосердя. Здавайтеся на имя короля; заприсягайте на вѣрно̂сть и поко̂рливо̂сть єму, во̂дчинѣть браму, не ставлячи жаднои умовы, коли бажаєте, що бъ я ощадивъ вамъ житє, але приведѣть до мене своихъ баламуто̂въ и верховоднико̂въ“.

Ставищане звязали и привели до Чарнецкого 13 чоловѣка и мѣжь ними отамано̂въ Чопа и Подобню. Буланый втѣкъ ранѣйшь. Приведеныхъ людей Чарнецкій во̂ддавъ по̂дъ варту Тетерѣ, котрый тодѣ вже повернувся зъ свого походу на Приднѣстрянщину. Поляки розжилися въ Ставищѣ численно на боєвничи̂ засобы и добули сто̂лько пороху, що обложенцямъ на цѣлый ро̂къ бы єго стало.

Чарнецкій ощадивъ житє Ставищанъ, але покаравъ ихъ тымъ, що наказавъ, абы вони за своє житє зложили выкупъ татарскимъ солтанамъ. Въ Ставищѣ розставивъ Чарнецкій два полки жовнѣро̂въ, ажь доки не ско̂нчиться во̂йна на Украинѣ, а до того ще пограбувавъ у Ставищѣ дзвоны за те, що Ставищане дзвонили ними на ґвалтъ, скликуючи поспо̂льство на бо̂й съ Поляками.

На силу вже 21. жовтня ст. ст. Бруховецкій и думный дворянинъ Хитрово, що перебувавъ при гетьманѣ, вырядили Косагова на по̂дмогу въ Умань зъ во̂ддѣломъ вояко̂въ, яки̂ ще не встигли повтѣкати. Але Чарнецкій й Тетера, упоравшись зъ Ставищемъ, перестрѣли Косагова и не пустили єго до Уманя. Мусѣвъ Косаговъ запертися въ Медвинѣ.[15] Тутъ зъ лубеньскимъ полковникомъ Гамалѣєю просидѣли вони цѣлыхъ чотыри тыжднѣ, одбиваючись во̂дъ ворого̂въ. А Тетера порався надъ Лисянкою, де сидѣли съ частиною во̂йска прилуцкій полковникъ Горленко и генеральный бунчужный, колишній полтавскій полковникъ Грицько Вытязенко; вони благали по̂дмоги у Бруховецкого, а во̂нъ змагався, що нѣкимъ запомогти, людей у него омаль. Правда, вырядили до нихъ стольнико̂въ зъ ратниками, але си̂ привели ледви ко̂лька сотень, бо царски̂ вояки повтѣкали дорогою. Украиньски̂ полки були ще ранѣйшь розстановлени̂ по иншихъ мѣстахъ; черниго̂вски̂, кієвски̂ и овруцки̂ полчане оберегали Кієвъ и єго околицѣ. Стародубскій полкъ вартувавъ на межѣ во̂дъ Гомеля,[16] частину во̂йскъ выряжено въ низъ по днѣпровому побережу по̂дъ Чигиринъ и Черкасы, а на правобережно̂й Украинѣ козаки держали залоги по мѣстахъ, по̂длегшихъ по̂дъ царя, въ Жаботинѣ, Ведмедо̂вцѣ, Старобурьѣ, Смѣло̂й; съ Чигириньского боку: въ Во̂льшано̂й, Млѣєвѣ, Тарасо̂вцѣ, Медвинѣ, Лисянцѣ; съ Корсуньского боку, стережучи во̂дъ Чарнецкого; та въ Обуховѣ зъ Бѣлоцерко̂вского боку. Всѣ отси̂ залоги були переважно зъ лѣвобережныхъ козако̂въ по̂дурядныхъ Бруховецкому. Самъ гетьманъ перебувавъ у Каневѣ, зъ невеличкою частиною украиньского во̂йска. По̂дъ конець жовтня кієвскій воєвода листувавъ въ Москву, що де-яки̂ мѣста, що були во̂дчахнулися во̂дъ Поляко̂въ, зновъ до нихъ поприставали, а инши̂ перебувають по̂дъ утискомъ Поляко̂въ.

Уманцѣ уперто стояли проти Поляко̂въ. Не выпадало такои днины у нихъ, що бъ не розмовляли съ Поляками рушницями, писавъ уманьскій полковникъ. Але вже въ грудни Косаговъ вызволився зъ облоги въ Медвинѣ и замѣсць того, що бъ рушити въ Умань, во̂нъ вернувся въ Канѣвъ. Въ Каневѣ во̂нъ одержавъ во̂дъ царя вдруге наказъ ѣхати въ Бѣлгородъ и лапати во̂йсковыхъ волоцюгъ, а полкомъ єго у Каневѣ велено урядувати стольнику Хведору Протасову. Того жь часу и Сѣрко прибувъ у Московщину: во̂нъ, розлучившись съ Косаговымъ, засѣвъ у Торговицѣ и нѣвечивъ Татаръ, а дальше покинувъ Торговицю и прибувъ на свою любу Сѣчь, та незабавомъ посварився зъ Запорожцями и подався въ Харко̂въ; тутъ була єго семья. Съ Харкова Сѣрко перебрався въ Бѣлгородъ. Зъ Сѣчи Сѣрко выбрався черезъ те, що Бруховецкій роспочавъ потайни̂ зносины съ Крымскими ханомъ. Въ Крыму де-яки̂ вплывови̂ мурзы доводили своєму ханови: „Поляки насъ, Татаръ, все приманюють украиньскими мѣстами, котри̂ сподѣваються роздобути, си̂ мѣста коряться цареви а не Поляками; нами съ того жаднои користи нема, лѣпше бъ було погодитися намъ и зъ Москвою“. Съ такои порады ханъ въ жовтни выславъ листъ до Бруховецкого, вмовляючи на згоду. Гетьманъ доручивъ сей листъ царю и одержавъ во̂дъ него наказъ, завести съ ханомъ зносины. Тодѣ Бруховецкій вырядивъ до хана своихъ по̂сланцѣвъ, а Запорожцѣ й переняли ихъ, роспакували и перечитали гетьманови̂ грамоты. Коли жь пото̂мъ гетьманъ вырядивъ по̂сланцѣвъ вдруге, такъ Запорожцѣ переняли ихъ и зовсѣмъ не пропустили въ Крымъ. Сѣрко, яко кошовый отаманъ, пильнувавъ задержати запорозке товариство въ поко̂рливости царю и въ послуху до гетьмана. Запорожцѣ не слухали Сѣрка и гомонѣли. Сѣрко лишивъ Сѣчь. Въ Бѣлгородѣ воєвода Рѣпнинъ розказавъ Сѣркови, що зносины съ Крымомъ завелися по царско̂й волѣ и наказувавъ єму вернутися на Запороже. Сѣрко змагався, во̂дповѣдаючи, що безъ царского наказу єму не можна вернутися въ Сѣчь: козаки ще вбють єго; треба такого царского наказу, що бъ тамъ було прописано, що Бруховецкій зноситься съ ханомъ съ царскои волѣ.

  1. ↑ Тепереньки село въ Черкаскому повѣтѣ, въ Кієвщинѣ.
  2. ↑ Нынѣ мѣсточко въ Сквирскому повѣтѣ, въ Кієвщинѣ.
  3. ↑ Нынѣ мѣсточко въ Черкаскому повѣтѣ, въ Кієвщинѣ.
  4. ↑ Нынѣ село бо̂ля Днѣпра.
  5. ↑ Село въ Чигириньскому повѣтѣ.
  6. ↑ Мѣсточко Канѣвского повѣту.
  7. ↑ Село Звенигородского повѣту въ Кієвщинѣ.
  8. ↑ Имовѣрно съ призвища Серденя, котрымъ звався першій сердюцкій полковникъ.
  9. ↑ Сей полкъ не довго истнувавъ, якъ и млѣѣвскій.
  10. ↑ Млѣѣвъ, мѣсточко въ Летичѣвскому повѣтѣ на Подо̂лю.
  11. ↑ Повѣтове мѣсто на Подо̂лю бо̂ля рѣчки Бога.
  12. ↑ Мѣсточко на Подо̂лю въ Ольгопольскому повѣтѣ бо̂ля рр. Бершади и Дахни.
  13. ↑ Мѣсточко въ Гайсиньскому повѣтѣ.
  14. ↑ Село въ Брацлавскому повѣтѣ.
  15. ↑ Нынѣ мѣсточко въ Канѣвскому повѣтѣ.
  16. ↑ Повѣтове мѣсто въ Могилѣвщинѣ.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Руіна/Гетьманованє_Бруховецкого/IV&oldid=124365