Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/V

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
V.

Цѣлу зиму Бруховецкій пересидѣвъ у Каневѣ и зво̂дто̂ля кермувавъ справами лѣвобережнои Украины и народнымъ рухомъ проти Поляко̂въ на правому боцѣ Днѣпра. Силы єго не збо̂льшувалися, а ще малѣли. Зъ украиньского во̂йска черниго̂вскій полкъ выряджено на Полѣсє, де во̂нъ розбивъ Поляко̂въ. Красняньскій сотникъ Иванъ Само̂йловичь (будущій гетьманъ) по царскому наказу подався ажь по̂дъ Смоленьскъ, а московски̂ свѣжи̂ силы не надходили въ Канѣвъ; навпаки, ще съ Канева забирали уряднико̂въ. Си̂ поприѣздивши въ Москву, нарѣкали, що царски̂ ратники, во̂дбуваючи царску службу на Украинѣ, изнемоглися, голодують, не мають одежи. За се царь зробивъ въ грамотѣ 12. листопада нагану Бруховецкому. Гетьманъ выправдувався, що во̂нъ цѣлый ро̂къ на удержанє царскихъ ратнико̂въ повертавъ усѣ грошѣ, яки̂ припадали на платню во̂дъ млыно̂въ.

„Мене оббрехали передъ вашимъ величествомъ, писавъ во̂нъ: ратни̂ люде втѣкають не во̂дъ нужды, або злиднѣвъ, а тымъ, що позабирають зъ горы плату и хлѣбни̂ запасы, та поспродують, а тодѣ не хочуть во̂дслужувати, та й втѣкають; поприходивши жь до дому, звертають свою вину на нужду и злиднѣ“. Зодягати ратныхъ людей Бруховецкій рѣшучо во̂дрѣкався, бо „Украина вбога и зруйнована що ворогами, а що й довгими постоями во̂йска зо̂браного на ворого̂въ; въ сему разѣ гетьманъ здавався на воєводъ, котри̂ запевне тямлять становище краю. Московскому урядови и свои воєводы подавали сумни̂ вѣсти про духовый станъ своихъ ратнико̂въ, про недостатокъ на грошѣ и про тяжке добуванє запасо̂въ. Москва на все отсе не вважала и насылала до гетьмана наказы: „Нѣвечити польски̂ мѣста огнемъ и мечемъ“. На си̂ наказы гетьманъ то̂лько й мо̂гъ во̂дповѣдати, що во̂нъ „зъ дорогою душею раднѣйшій, що бы присылали до него во̂йска“. Одначе во̂йска до Бруховецкого не присылали, та ще почали домагатися, що бъ во̂нъ самъ прибувъ въ Москву „побачити царски̂ очи“.

„Менѣ про се й гадати теперь не можна, во̂дписувавъ Москвѣ гетьманъ, бо се бъ було те жь саме, що во̂ддати Украину въ руки Поляко̂въ. Бруховецкій нарѣкавъ и на московскихъ воєводъ, що вони баряться съ приводомъ московского во̂йска на Украину и на тыхъ воєводъ, що стале перебувають въ Черниговѣ, въ Нѣженѣ и въ Кієвѣ. Московскій урядъ обѣцявъ гетьману по зимно̂й дорозѣ вырядити до него ратнико̂въ, а про воєводъ во̂дповѣвъ, що имъ наказано не вмѣшуватися не въ своє дѣло.

Видима рѣчь, що съ такими обѣцянками Москвы у гетьмана не було спроможности по̂дпомогти повстанцѣвъ, одначе справа народного руху проти Поляко̂въ не спинялася, а зъ сѣчня 1665 р. по̂шла въ гору. Въ Сѣверщинѣ бо̂ля Кричева и по̂дъ Гомелемъ стародубскій полковникъ Лесько Острянинъ розбивъ Поляко̂въ. Въ Уманѣ ставъ полковникувати колишній брацлавскій полковникъ Иванъ Сербинъ. Во̂нъ заставъ въ Уманѣ усобицю, втихомиривъ єѣ, прогнавъ съ по̂дъ мѣста Поляко̂въ, а тодѣ, рушивши зъ Уманя, добувъ Бабаны,[1] Косено̂вку,[2] Кислякъ,[3] Торговицю,[4] котру, по̂сля выходу зъ неи Сѣрка, забрали були Поляки. Багацько боѣвъ выдержавъ во̂нъ тодѣ съ Поляками и ворогуючими козаками, багато полонивъ людей и съ торжествомъ вернувся въ Умань. Сербинови̂ успѣхи по̂ддали духа тымъ мѣстамъ, котри̂ не що давно по̂длягли по̂дъ Поляко̂въ, якъ отъ Лисянка, съ котрои Семенъ Высочанъ прогнавъ Чарнецкого, и Ставище, котре такъ дорого коштувало Полякамъ. Чарнецкій нѣякимъ робомъ не сподѣвався сего во̂дъ Ставищанъ: во̂нъ розстановивъ своє во̂йско по мѣстахъ и селахъ и вырядивъ гонцѣвъ на соймъ прохати платню во̂йску, а самъ, по̂сля невдачи по̂дъ Лисянкою, прибувъ у Бѣлу-Церкву и тутечки дочувся, що Ставищане выгнали польску залогу; во̂нъ спершу вырядивъ на Ставище Маховского зъ єго полкомъ и Тетериными козаками. Ставищане выйшли на него зъ зброєю, въ бою Маховскій стративъ 200 вояко̂въ и втѣкъ. Тодѣ Чарнецкій прожогомъ самъ рушивъ на Ставище, и опинився тамъ перше, нѣ жь Ставищане спочили по̂сля бою зъ Маховскимъ. Нѣхто не заперечувавъ єму вступити въ мѣсто. Во̂нъ вымагавъ, що бъ выдали єму заво̂дчико̂въ нового повстаня. Ставищане хотѣли оборонятися, але вже спо̂знилися. Поляки зъ разу взяли надъ ними гору. Чарнецкій звелѣвъ усѣхъ Ставищанъ вымордувати, а мѣсто зъ усѣма житлами спалити, що бъ не лишалося, якъ мовили Поляки, кубла ворохобнѣ. Слѣдомъ за Ставищемъ така сама доля постигла Боярку[5] и тутъ жовнѣры порѣзали усе поспо̂льство, навѣть малыхъ дѣтей. Товаришь Чарнецкого, рускій воєвода Яблоновскій добувъ Кислякъ, розбивши тамъ якогось Вдовиченка; тутъ Поляки обо̂йшлися бо̂льшь по людски, бо залишили живыми зъ жѣнками и дѣтьми хочь тыхъ, котри̂, зъ разу спостерѣгши неспромо̂жно̂сть оборонятися, покорилися Полякамъ.

Люте звѣрство Чарнецкого надъ Ставищами и Бояркою не навело остраху на поспо̂льство и не прихилило єго до Польщи, а ще бо̂льшь обурило проти неи и по̂дбило во̂дчахнутися во̂дъ неи и не терпѣти надъ собою єи власти. Съ Корсуня, съ Черкасо̂въ, зъ Бѣлои-Церкви и иншихъ мѣстъ и сѣлъ, православни̂ люде „нестерпимо ради гоненя лядского“ цѣлыми семями ринули зъ родного краю на той бо̂къ Днѣпра и тамъ прохали собѣ селитьбъ, выявляючи бажанє стати по̂дданками Московского царя.

Чарнецкій по̂сля отои лютои росправы поѣхавъ до Варшавы на соймъ. Во̂нъ мавъ тодѣ вже 66 лѣтъ вѣку. Якійсь недугъ давно вже безпокоивъ єго; довго во̂нъ не по̂ддавався, а тутъ наразъ недугъ по̂шовъ въ гору. День за день силы збувалися! Приятелѣ раяли єму простувати швидше до Варшавы, що бъ тамъ порадитися съ тямущими лѣкарями. По дорозѣ во̂нъ завернувъ у свою маєтно̂сть Иленцѣ, перебувъ тутъ щось недовго и рушивъ дальше. На дорозѣ перестрѣвъ єго гонець во̂дъ короля, зъ грамотою на званє польского коронного гетьмана. Чарнецкій, прочитавши королѣвскій листъ, промовивъ до тыхъ, що були округъ него: „Я все бувъ певнымъ, що король дасть менѣ булаву тодѣ, коли я не матиму вже силы воювати. Коли Богъ протягне моє житє и дасть здоровя, я зумѣю во̂ддячити королю за єго ласку до мене, коли жь доведеться вмерти, такъ хочь надъ могилою надпишуть, що я бувъ гетьманомъ“. По̂дъѣздячи по̂дъ Дубно, Чарнецкій почувъ, що сила выйшла зъ него; въ селѣ Соколо̂вцѣ казавъ внести себе въ просту хату, яка першою на очи кинулася. Тутечки духовникъ єго, єзуитъ Домбровскій, котрый разъ-у-разъ бувъ при нѣмъ, высповѣдавъ єго; а въ ранцѣ за но̂чь во̂нъ запричастився и Богу духа во̂ддавъ. Поляки по̂дносять Чарнецкого яко свого національного героя, але польски̂ жерела не закрывають и темныхъ сторо̂нъ єго характеру. Чарнецкій бувъ чоловѣкомъ незвычайно лютымъ, безсердечнымъ и злымъ. Нѣколи не можна забути про єго звѣрство надъ Украинцями въ 1653 и 1654 рокахъ, коли во̂нъ такъ хижо лютувавъ надъ безталаннымъ народомъ за те, що наро̂дъ силкувався вызволитися съ паньского ярма; тымъ самымъ во̂нъ вславивъ и останни̂ днѣ свого житя. Чарнецкій все вызначавъ свою зло̂сть до украиньского народу; ненавидѣвъ и нехтувавъ украиньске духовеньство и православну релігію; зъ невпиннымъ бузовѣрствомъ во̂днимавъ во̂нъ въ церковъ дзвоны, перетоплювавъ ихъ на гарматы и съ тыхъ гарматъ вбивавъ непоко̂рливыхъ „схизматико̂въ“, грабувавъ и во̂ддававъ въ наругу православни̂ церквы, а все, що було въ церквахъ цѣнного, перевозивъ до себе въ Иленцѣ. Та й въ усему зъ него бувъ черствый самолюбъ, власни̂ єго по̂дурядни̂ не долюблювали єго, а лишень боялися. Во̂нъ и самъ не дбавъ, що бъ єго любили, а пильнувавъ наводити на своихъ по̂дурядныхъ острахъ. Не дбавъ во̂нъ, що бъ жовнѣры були нагодовани̂, зодягнени̂ и во̂дбирали платню въ сво̂й часъ, навпаки: во̂нъ пильнувавъ, що бъ вони до̂знали недостачи и злиднѣвъ, во̂нъ промовлявъ: „Голодный жовнѣръ лѣпше слухає команды, нѣ жь той, у кого всего до волѣ“.

Такимъ вызначають Чарнецкого єго сучасники.

Смерть Чарнецкого на Украинѣ по̂дняла духа повстанцѣвъ. Иванъ Сербинъ, та овруцкій полковникъ Децикъ приводили ревно по̂дъ присягу цареви одно мѣсто за другимъ. Скро̂зь повстанцѣ выбивали Поляко̂въ, а ихъ уряднико̂въ живцемъ приводили въ Канѣвъ до Бруховецкого. Зъявилися проводирѣ повстаньскихъ ватагъ зъ назвами полковнико̂въ. Съ помѣжь нихъ найбо̂льшь вславилися: Кіяшко, Дрозденко (або Дроздъ), Овдієнко, Остапъ Гоголь. Сей зъ остраху за житє сына свого, мусѣвъ выдавати зъ себе приятеля Поляко̂въ, а по смерти Чарнецкого зновъ вставъ за царя и за украиньскій наро̂дъ. До повставшихъ Украинцѣвъ приставали натовпы Волохо̂въ, котри̂ приходили зъ Волощины. Ихъ доволѣ було въ трохтысячно̂й Дрозденково̂й ватазѣ въ Каменцѣ.

За прокормомъ Волохамъ Дрозденко вырядивъ гонцѣвъ въ Рашко̂въ,[6] де проживала Богданова невѣстка Домна-Олександра, волоска князѣвна, вдова Тимоша Хмельниченка; вона, вказавши, де лежать запасы, потайно по̂слала гонця до Поляко̂въ, просячи, що бъ прислали во̂йскову силу и ослобонили єѣ зъ Рашкова. Сихъ гонцѣвъ зъ Олександриными листами злапавъ Дрозденко и метнувся самъ въ Рашко̂въ. Жаднои обиды Рашко̂вцямъ во̂нъ не заподѣявъ, а казавъ выбити Тимошеву вдову, не вважаючи на те, що вона и яко женщина и яко Богданова невѣстка, мала право на пошанованє. Дрозденко велѣвъ забрати у неи все добро єи и повернути єго на наймы Волохо̂въ и Татаръ буджацкихъ. Повертаючи зъ Рашкова въ Каменку, Дрозденко зустрѣвъ тыхъ Поляко̂въ, що йшли до Хмельницкои на єи зазывъ и розбивъ ихъ такъ, що ледви десять чоловѣко̂въ встигло втекти.

Съ Кальника,[7] Рахно̂въ[8] и Дашова,[9] мешканцѣ попроганяли розстановленыхъ тамъ жовнѣро̂въ, котри̂ вважали себе такими вже безпечными въ краю, що почали знущатися и мучити поспо̂льство. Яки̂ жовнѣры не встигли выбратися завчасу зъ своими товарищами, позамыкалися въ баштахъ: поспо̂льство принялося добувати ихъ зъ во̂дто̂ля. Даремне Тетера своими універсалами усовѣщувавъ украиньскій наро̂дъ, коритися королю. Наро̂дъ бо̂льшь послухався універсало̂въ Ивана Сербина, котрый зазывавъ побережцѣвъ Бога и Днѣстра, спротивлятися Полякамъ и запевнивъ повстанцѣвъ, що небавомъ вже надо̂йде запомога во̂дъ православного царя.

На веснѣ, якъ по̂дсохло, во̂йна съ Поляками по̂шла ще бо̂льшь на руку Украинцямъ. Дня 20. березоля Поляко̂въ побито бо̂ля Торговицѣ, 25. — бо̂ля Во̂льшаны,[10] тутъ злапали повстанцѣ ватажка польскои банды Друка и покарали єго на смерть. Въ четверъ на великодному тыжднѣ 30. березоля розбито Поляко̂въ бо̂ля Лысянки и прогнано во̂ддѣлъ, выряженый заступникомъ Чарнецкого — Яблоновскимъ: во̂ддѣлъ ишовъ зъ влесливыми листами, котрыми гадали Поляки прихилити поспо̂льство. Але двѣ значни̂ побѣды выпали 4. цвѣтня въ двохъ ро̂жныхъ мѣсцяхъ. Дрозденко бо̂ля Брацлава рострощивъ покотомъ во̂йско по̂дъ урядомъ Тетери, а Бруховецкій того жь дня добувъ Корсунь. Остання справа такъ во̂дбулася: въ переддень, се бъ то 3. цвѣтня гетьманъ и воєвода Протасьевъ вырядили на Корсунь лубеньского полковника Грицька Гамалѣю съ повтора тысячомъ Украинцѣвъ и Москалѣвъ.[11]

Въ ночѣ передъ свѣтомъ вони тихцемъ прибули по̂дъ мѣсто и несподѣвано, страшено гукаючи, полѣзли на муръ, замордували вартовыхъ и пробралися въ мѣсто. До нихъ прилучилися Корсунцѣ и почали рубати польску залогу и козако̂въ, котри̂ були съ Поляками. Полягло тодѣ трохи не 700 чоловѣка. Живцемъ злапали Тимоша Носача, котрый за Богдана бувъ генеральнымъ обознымъ, а теперь перебувавъ въ Корсунѣ, яко наказный гетьманъ во̂дъ Тетери. Зъ нимъ бувъ и Тетеринъ генеральный судія Криховецкій. Усѣхъ Корсунцѣвъ и ихъ семьѣ Гамалѣя взявъ зъ собою въ Канѣвъ. Стряпчій, котрый того часу приѣздивъ въ Москву, говоривъ, нѣ бы то усѣхъ Корсунцѣвъ було близько 10 тысячѣвъ душь, але, здається, се число невѣрне. Значныхъ бранцѣвъ добутыхъ въ Корсунѣ Бруховецкій вырядивъ въ Москву на опытъ.

Дня 1. мая козаки зновъ потрощили Поляко̂въ. Полковникъ польскій Мурашка вдався на Стародубъ, сподѣваючись напасти знеобачка, але спостерѣгши, що Стародубцѣ готови̂ боронитись, повернувъ назадъ. На поворотѣ єго зустрѣвъ, черниго̂вскій полковникъ Демянъ Многогрѣшный съ козаками и рострощивъ зовсѣмъ. Около половины мая думный дворянинъ Яко̂въ Хитрово привѣвъ въ Канѣвъ до Бруховецкого Калмыко̂въ. Си̂ споконвѣчни̂ вороги Татаръ, ще не доходячи до Канева, розчахнулися на два во̂ддѣлы: оденъ взявъ на по̂вдень и по̂шовъ на Крымцѣвъ, а другій прибувъ въ Канѣвъ и мусѣвъ перебувати по̂дъ гетьманьскимъ наказомъ; а гетьманови було наказано во̂дъ царя удержувати Калмыко̂въ своимъ коштомъ и гостити ихъ тютюномъ, медомъ, мясомъ, пивомъ и горѣлкою. Калмыко̂въ раховано 7000, але певнои лѣчбы ихъ нѣхто не знавъ, бо не було имъ реєстру. Порадившись зъ воєводою Протасьевымъ, гетьманъ Бруховецкій вырядивъ Калмыко̂въ до Бѣлои-Церкви, съ козаками, надъ котрыми поставивъ наказнымъ гетьманомъ канѣвского полковника Лизогуба. Дня 21. мая спо̂ткали вони польске во̂йско, котре таборувало недалеко во̂дъ Бѣлои-Церкви по̂дъ урядомъ Яблоновского. Поляки не сподѣвалися на Калмыко̂въ и побачивши ихъ, такъ переполошилися, що пустилися на втѣкача въ Бѣлу-Церкву, запаливши своє таборище. Калмыки метнулися на вздого̂нъ ихъ, напали на нихъ, чимало перебили и розжилися на здобычь, побравши коней, зброю и одежу повбиваныхъ Поляко̂въ. На сему и зако̂нчився першій похо̂дъ. Бруховецкій, оповѣщаючи про сю побѣду, благавъ яко мога швидше вырядити до него московскихъ ратнико̂въ, бо у Протасьева лишилося 500 чоловѣка ко̂нныхъ и пѣшихъ. Не вважаючи на таку омаль во̂йска, Бруховецкій загадався ще разъ спробувати талану и въ серединѣ червця рушивъ съ Протасьевымъ на Бѣлу-Церкву, але за ко̂лька днѣвъ облоги и даремнои працѣ добути се мѣсто, нѣчого не вдѣявъ, знявся и затаборувавъ бо̂ля Мотовило̂вки.[12]

Во̂дступити съ по̂дъ Бѣлои Церкви примусила ще й значна перемѣна, що во̂дбулася на правобережно̂й Украинѣ. По̂сля того, якъ Дрозденко потрощивъ Тетерини̂ силы, ходила по Украинѣ чутка, що Тетеру вбито. Се була невѣрна чутка, Тетера бувъ живый, але во̂нъ тямивъ, що єму не сподѣватися доброго ко̂нця, що Украинцѣ можуть злапати єго и выдати Бруховецкому. Тымъ-то во̂нъ и замѣрився зректися гетьманьского уряду и перебратися въ Польщу. Тетера сподѣвався, що король надѣлить єму маєтно̂сть и во̂нъ житиме собѣ въ добрѣ, не вмѣшуючися въ політичну хуртовину. Ще давнѣйше во̂нъ забравъ частину добра свого тестя поко̂йного Б. Хмельницкого; отъ же теперечки, втѣкаючи зъ Брацлава, во̂нъ такъ хапався, що лишивъ тамъ чимало свого добра, навѣть срѣбла не взявъ. Якъ то̂лько Тетера вырушивъ зъ Брацлава, прибѣгъ туды Сѣрко та й забравъ усе, чого не встигъ вывезти Тетера. Сѣрко все те добро подѣливъ мѣжь козаками. Гомонѣли, що Тетера по̂сля того зрѣкся православнои вѣры и перейшовъ на латиньску, але се звѣстка непевна, бо ще въ 1669 р. Тетера писавъ до игумена кієвского Михайло̂вского монастыря Софроновича, що хоче йти въ ченцѣ печерского монастыря. Въ ченцѣ во̂нъ у Кієвѣ не постригався. Поляки выдурили у него все добро, яке во̂нъ вывѣзъ зъ Украины. Тетера довго добивався правосудя, та не мо̂гъ добитися єго у Польщѣ. А вже по̂сля зреченя съ королѣвского престолу Яна-Казимира, Тетера, не добувши собѣ обороны и во̂дъ нового короля Михайла, перебрався въ Волощину; тутъ єго радо повитавъ волоскій господарь, пото̂мъ и константинопо̂льскій патріярха облащивъ єго, а на останку во̂нъ перейшовъ по̂дъ протекцію турецкого державця. Зъ сего часу Тетера зникає зъ исторіи. Не вѣдаємо нѣ коли, нѣ де во̂нъ померъ.

Якъ втѣкъ Тетера, розлѣгся по Украинѣ широкій шляхъ честолюбцямъ, котри̂ голубили надѣю на гетьманованє. Першимъ и найсмѣливѣйшимъ бувъ Степанъ Опара оденъ съ повстаньскихъ ватажко̂въ: во̂нъ носивъ урядъ ведмедо̂вского полковника. Єго ватага бажала посадити єго на гетьманьство. Опара змовився съ Татарами, котри̂ були на Украинѣ и 11. червня наблизився до Уманя. Ивана Сербина вже не було на свѣтѣ, „во̂нъ полягъ въ бою, яко вѣрный Богу и царю вояка“, писавъ такъ Бруховецкій до царя, выряжаючи до него сироту Сербинового сына. Опара запевнивъ Уманцѣвъ, що недалеко бо̂ля Уманя таборують два крымски̂ салтаны, єго спо̂льники и такъ по̂длестивъ, чи налякавъ Уманцѣвъ, що вони во̂дчинили єму браму. Отакъ ватага єго окрѣпилася Уманцями, тодѣ во̂нъ смѣлѣйше оголосивъ себе гетьманомъ. Була обо̂брана и старшина генеральна во̂йска запорозкого. Опара пильнувавъ, чимъ то̂лько трапиться, затвердити на першу пору своє захоплене гетьманованє и оберегти єго во̂дъ народнои несталости: во̂нъ по̂славъ прохати хана, що бъ затвердивъ єго на гетьманьствѣ и приобѣцявъ за по̂дпособленє во̂ддавати въ полонъ Татарамъ непоко̂рливыхъ Украинцѣвъ; во̂нъ хотѣвъ за своє гетьманованє платити христіяньскими душами, промовивъ про него супротивникъ єго Дрозденко. Самъ Опара съ Татарами рушивъ на Бруховецкого по̂дъ Бѣлу-Церкву. Отсе жь то й приневолило Бруховецкого знятися и во̂дступити до Мотовило̂вки.

Мотовило̂вка була въ рукахъ у Поляко̂въ, та не що давно, съ початку червня овруцкій полковникъ Децикъ, котрый привернувъ по̂дъ царску руку усе Полѣсє, а теперь сидѣвъ у Хвастовѣ, за по̂дпомогою самыхъ мешканцѣвъ, во̂дбивъ у Поляко̂въ Мотовило̂вку и привернувъ єѣ до царя. Бруховецкій, забравши Мотовило̂вку, выхвалявъ передъ царемъ Децика за розумного, ревного и хороброго царского слугу. А кієвскій воєвода Чаадаєвъ обписувавъ Дециковыхъ козако̂въ за настоящихъ розбишакъ и нарѣкавъ на гетьмана, що во̂нъ не росправляється зъ ними. Одначе розладъ мѣжь Чаадаєвымъ и гетьманомъ заразъ же й ско̂нчився, бо Чаадаєвъ тодѣ жь таки упрохавъ царя, взяти єго зъ воєводства. Новымъ воєводою у Кієвъ прислано замѣсць Чаадаєва, князя Микиту Львова.

Новый воєвода спостерѣгъ, що и управа и оборона Кієва стоять недобре: въ харчахъ для людей недостача, окрепы мѣста не залагоджени̂ якъ слѣдъ; на грошѣ вельми скнаро; а служащи̂ безъ перервы втѣкають. Таки̂ непорядки чулися и по иншимъ украиньскимъ мѣстамъ: зъ Нѣжина и съ Переяслава воєводы нарѣкали на недостачу харчѣвъ для людей и втѣканя ратнико̂въ.

Велено було въ по̂вденныхъ московскихъ околицяхъ назбирати вызначену ко̂лько̂сть запасо̂въ хлѣба и переправити на харчѣ ратнымъ царскимъ людямъ въ Украинѣ. Але селяне, котрыхъ вырядили во̂двезти хлѣбъ, покинули єго на дорозѣ, а сами̂ повтѣкали. За такимъ становищемъ не можлива рѣчь була, царскими ратниками зъ лѣвобережнои Украины, дати по̂дмогу Бруховецкому, котрый стоявъ въ Мотовило̂вцѣ.



  1. Теперь село въ Уманьск. пов., въ Кієвщинѣ бо̂ля р. Бабанки.
  2. Село того жь повѣту бо̂ля рѣчки Сибанки.
  3. Село того жь пов. бо̂ля р. Тикача, (теперь Кисликъ).
  4. Мѣсточко того жь пов. при рѣчцѣ Синюсѣ.
  5. Село Звенигородск. повѣту, бо̂ля рѣчки Гнилого Тикачу.
  6. Мѣсточко Ольгопольского пов. на Подо̂лю, бо̂ля р. Днѣстра.
  7. Село въ Липовецкому пов. въ Кієвщинѣ, на р. Собѣ.
  8. Теперь нема.
  9. Мѣсточко въ тому жь повѣтѣ, бо̂ля р. Соби.
  10. Мѣсточко въ Звенигород. пов., бо̂ля р. Во̂льшанои.
  11. Москалями урядували ротмістеръ Жемчужниковъ и капітанъ Страшиловскій.
  12. Нинѣ село Василько̂вск. пов., бо̂ля рѣчки Стугны.