Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/VI
| ◀ ГЛАВА ПЯТА | Руина. I. Гетьманованє Бруховецкого ГЛАВА ШЕСТА |
ГЛАВА СЕМА ▶ |
|
Выникши̂ въ само̂й Польщѣ справы, зъ разу перевернули течію во̂йсковыхъ справъ на Украинѣ. Давна неприхильно̂сть короля Яна-Казимира до великого коронного маршала Юрія Любомирского, перейшла теперь на ворогованє. Королева Людвика пильнувала, що бъ престолонаслѣдникомъ королю, вызначено єи родича, француского принца Конде: проти сего вельми суперечивъ Любомирскій, котрый и безъ того не долюблювавъ королеву. И королева и паны, котри̂ ворогували на Любомирского, по̂дстроювали на короля; король почавъ такъ въѣдатися на коронного маршала, що сей перебрався за кордонъ и почавъ ити проти короля зъ зброєю. Въ Польщѣ повстала усобиця, Польща розбилася на двоє: одни̂ стояли за короля и королеву, други̂ трималися Любомирского, знаходячи, що во̂нъ обороняє давну, законнѵ волю Речи-Посполитои — не инакше становити собѣ короля, якъ по соймовому присуду. Король заво̂звавъ во̂йско зъ Украины на втихомиренє ворохобнѣ, розпочатои Любомирскимъ.
Сему во̂йску давно вже не плачено. Головный керманичь Яблоновскій скликавъ во̂йскову раду („коло“) и прирадили вырядити до Варшавы по̂сланцѣвъ во̂дъ во̂йска прохати, що бъ була выдана платня, котрои вже два роки не выдавано. По̂сланцѣ вернулися голоручь, бо соймъ вже розо̂йшовся, а безъ него не можна було нѣ завести нови̂ податки, нѣ выдати платню. Тодѣ жовнѣрство склало „конфедераційный звязокъ“; маршалкомъ конфедераціи выбрало Адама Устржицкого, а Осипа Борского помо̂чникомъ єму та й рушило зъ Украины въ Польщу, що бъ тамъ по свому справитися съ королѣвскими и духовными маєтностями и зо̂брати зъ нихъ за свою платню курей, качокъ, овечокъ, на превелику зло̂сть вбогимъ селянамъ. Конфедераційный звязокъ, мовити по просту, бувъ въ Польщѣ нѣ що, якъ леґальна и звычайна ворохобня.
Конфедераты складали державу въ державѣ: вони пильнували притягти до себе якъ найбо̂льшь товаришѣвъ и придбати загальне вызнанє своихъ замѣро̂въ. На метѣ у такихъ конфедерацій стояло звычайно приневолити власть, выдати платню, котрои часто таки, або не доплачувано, або жь выдавано не въ свою пору.
Польске во̂йско такъ хутко выступило зъ Украины, що козаки вважали, що вороги ихъ зъ стыдовищемъ втѣкли. Яблоновскій лишивъ на Украинѣ самыхъ пѣхотинцѣвъ у чигириньскому, корсуньскому и бѣлоцерко̂вскому замкахъ. Комендантомъ въ Чигиринѣ бувъ Жебровскій, по̂дъ рукою у генералъ-майора Стахорского, перебувавшого въ Бѣло̂й-Церквѣ. Залогу въ Чигиринѣ держали вѣрни̂ ще тодѣ Польщѣ козаки. Въ Корсунѣ лишилися Нѣмцѣ-пѣхотинцѣ, котрыхъ було лишень 250 чоловѣка, та й ти̂ не мали нѣ доброи одежи, нѣ въ достачь харчѣвъ. Залога въ Бѣло̂й-Церквѣ була по̂дъ урядомъ Стахорского съ 3000 ко̂нныхъ и пѣшихъ, та зъ 400 Татаръ. Окро̂мъ сего во̂йска показувалися ще по Украинѣ польски̂ охочи̂ „затяги“. По̂дходила сама придатнѣйша година вызволити Украину съ по̂дъ польскои кормиги. Польского во̂йска майже не було на Украинѣ; у ворого̂въ украиньского народу велася въ Польщѣ усобиця. Здається, що ще й не траплялося такого придатного часу, та на лихо помѣжь козако̂въ по̂шла усобиця.
Опара, рушивши проти Бруховецкого на Мотовило̂вку, выхвалявся, що забере Кієвъ; пускавъ гуто̂рку, що за нимъ иде орды 30 тысячѣвъ зъ двома мурзами. Таки й справдѣ у слѣдъ єго вступала на Украину орда и Опара выйшовъ на зустрѣчь єи до Богуслава. Дня 18. серпня во̂нъ вкупѣ зъ выбраною нимъ козацкою старшиною поѣхавъ до ординьскихъ ватажко̂въ Камамбетъ-Батырши и Батыръ-Аги. Опара бувъ певнымъ, що йде до своихъ приятелѣвъ, спо̂льнико̂въ, але помылився: то̂лько лишень вступивъ во̂нъ до табору, Татаре загукали на него и не по̂дпустили до катрягъ своихъ мурзъ, пото̂мъ пустилися обдирати єго и старшину и на бо̂льшу ще зневагу здерли зъ него верхню одежу, та тодѣ повели до мурзъ.[1]
„Дивися, що ты отутъ написавъ, промовивъ мурза, показуючи перехопленый Опаринъ листъ до Дрозденка; ты заманюєшь, що бъ во̂нъ приставъ до тебе, обѣцяєшь вкупѣ воювати Поляко̂въ. А ты жь заприсягавъ на вѣрно̂сть королю, ты й намъ заприсягавъ“.
По сѣмъ словѣ пустилися лаяти Опару. Дальше почепили на шию єму ланцюгъ, ноги закували въ залѣзни̂ кайданы, а сами̂ тодѣ кинулися на козацкій таборъ, переймати ихъ коней. Козаки Опаринои ватаги во̂дборонялися и стрѣляли. Бо̂й стоявъ до самои ночи. Татаре во̂дступили, и вранцѣ зновъ накинулися на козацкій таборъ. Мурзы звелѣли зупинитися, выѣхали на передъ, передъ таборъ Опаринои ватаги и гукали: „Козаки! чи хочете собѣ за гетьмана Петра Дорошенка? Мы вамъ ставимо єго гетьманомъ. Коли приймете єго, мы не займатимемо васъ, а якъ нѣ, нашлемо на васъ Поляко̂въ зъ Бѣлои-Церкви и съ Чигирина, та зъ ними добиватимемо васъ.“Козаки зо̂брали раду и радили собѣ, що Опара запропастився, обороняти имъ нѣкого, та й не вартъ того, згодилися взяти Петра Дорошенка. Се бувъ внукъ Михайла Дорошенка, колишнёго гетьмана. Петро̂въ батько добувъ собѣ шляхоцтво въ 1650 р. Петро родився въ Чигиринѣ, де у єго роду було власне дворище. Ще за Богдана и за Выговского во̂нъ бувъ полковникомъ, спершу прилуцкимъ, далѣ черкаскимъ, а наостанку за Тетери бувъ генеральнымъ осаулою. Дорошенко прибувъ въ таборъ. Усѣ сотники и отаманы зъ Опаринои ватаги вызнали єго за свого ватажка и заприсягли Польскому королю на вѣрно̂сть и поко̂рливо̂сть, а ханови на спо̂лку. Дорошенко заприсягъ, що добуватиме лѣвобережну Украину, хочь бы навѣть довелося во̂ддати Татарамъ усѣхъ лѣвобережныхъ козако̂въ.
Тодѣ новый гетьманъ зъ своими козаками и Татарами рушивъ до Ладыжина. Ладыжиньски̂ мѣщане во̂ддали єму мѣсто и выдали пѣхотиньского полковника Царя, Опариного приятеля. Дорошенко зво̂дсѣль взявъ на Брацлавъ, де сидѣвъ въ запертѣ Дрозденко. Дорошенко обѣцявъ татарскимъ мурзамъ подарунки, просячи выдати єму Опару, абы во̂нъ во̂дославъ єго до короля. Татаре выдали и Опару и єго во̂йскового судію Радочиньского. Дорошенко долучивъ до нихъ Царя и всѣхъ трёхъ вырядивъ у Бѣлу-Церкву, зво̂дко̂ля Стахорскій, заковавши ихъ, попровадивъ до короля. Повѣвъ ихъ бѣлоцерко̂вскій, вѣрный Польщѣ козацкій полковникъ Ясько Кулганъ.
Короля Кулганъ здыбавъ у Мстовѣ, де во̂нъ задержався, наздоганяючи Любомирского. Король казавъ закинути въ фортецю въ Марієнбурзѣ Опару и Радочиньского, а Царя звелѣвъ посадити на палю за те, що во̂нъ двѣчи вже зраджувавъ и втѣкавъ. Тутъ перебувавъ и Тетера; во̂нъ прохавъ короля, выпустити на волю зъ Марієнбурскои фортецѣ замкненыхъ митрополіту Осипа Тукальского и архимандриту Гедеона Хмельниченка. Король згодився, хоча дехто съ пано̂въ и заперечувавъ проти такои ласки, домыслюючись, що Тукальскій и Хмельниченко були головными керманичами повстаня украиньского народу.“
По̂сля упадку Тетери правобережна Украина сягнула ще глибше въ ковбаню суспо̂льного роспаду. До сего часу поспо̂льство хиталося помѣжь Московскимъ царемъ, а Польскимъ королемъ, помѣжь сихъ двохъ силъ, съ котрыхъ кожна перетягувала до себе Украину. Поспо̂льство повставало и зазброювалося — одна половина єго тягла за царя, друга за короля. Въ одныхъ осередкомъ, съ котрого чекали поратунку — бувъ Канѣвъ, де перебувавъ и царскій гетьманъ Бруховецкій; — у другихъ Чигиринъ, Бѣла-Церква, чи въ загалѣ мѣсто, де перебувавъ гетьманъ постановленый во̂дъ короля. Одни̂ сподѣвалися по̂дсобленя во̂дъ московского во̂йска, други̂ во̂дъ польского. Такъ було доси, а теперь польске во̂йско само выбралося зъ Украины, а московского во̂йска не дочекалися царски̂ прихильники правобережнои Украины и тымъ-то повинна була все бо̂льшь, а бо̂льшь холодѣти прихильно̂сть ихъ до Москвы. На правому боцѣ, по̂сля во̂дъѣзду Тетери, козаки лишилися самопасомъ, безъ головы, поручь съ першими — мали урядъ полковнико̂въ и ватажки съ поспо̂льства, повставшого проти ПольщѢ. Бруховецкій имъ не допомо̂гъ и теперь вони лишилися на волю власного талану. Перше, якъ вже було говорено, Опара оголосивъ себе гетьманомъ и вхопився за помо̂чь Татаръ; проти Опари обявився другій супротивникъ, бажавшій гетьманувати — Петро Дорошенко. За Татарами зъ роду ще не було права ставити на Украину гетьмано̂въ, та, здавалося й не можлива рѣчь, наустити украиньскій наро̂дъ до вызнаня такого права. Дорошенкови выпадало пристати, або до Польщи, або до Московщины. Доки що во̂нъ не приставъ ще нѣ туды, нѣ сюды, а тримався Татаръ. Татаре тодѣ були спо̂льниками Польского короля, тымъ-то Дорошенкови натурально було, опираючись на Татаръ, пильнувати, що бъ єго затвердивъ на гетьманствѣ король. Одначе, що бъ не покоштувати Опаринои долѣ, єму треба було спершу запевнитися, що козаки и поспо̂льство бажають собѣ гетьманомъ именно єго, а не кого-будь иншого. Але въ сему разѣ й були у него, та й на будущину мусѣли бути супротивники. Показнѣйшимъ супротивникомъ єго бувъ Дрозденко; сей не вызнававъ Опару гетьманомъ, и коли по̂сланець ставъ нахиляти єго на Опаринъ бо̂къ, во̂нъ промовивъ: „Я, нѣякимъ чиномъ не хочу во̂длучатися во̂дъ царя; коли битимете Поляко̂въ, то й я зъ вами; а коли вы за одно съ Поляками, такъ я вамъ не товаришь.“ Опара запропастився! Дрозденко вставъ и проти Дорошенка. Во̂нъ рушивъ зъ Брацлава на зустрѣчь Дорошенкови и зупинився въ мѣсточку Кубличѣ[2] при рѣчцѣ Бозѣ. У Дрозденка було по̂дъ рукою 4000 ватаги, въ нѣй були Волохи и Сербы. Дорошенко вырушивъ проти Дрозденка съ Татарами, затаборувавъ въ урочищѣ Добра Долина и вырядивъ розвѣдчико̂въ, шукати свого супротивника. Усѣ розвѣдчики пристали до Дрозденка. Але до Дорошенка надходили свѣжи̂ силы Татаръ. Страшни̂ були за для Украины отси̂ Дорошенкови̂ спо̂льники! Вони, прибувши, не держалися гетьманьского во̂йска, а розходилися загонами по всѣмъ усюдамъ, наче бъ то на те, що бъ примушувати селянъ и мѣщанъ коритися Дорошенкови. Вони грабували, палили и забирали въ полонъ безъ жадного милосердя. Отакъ тодѣ во̂дъ Татаръ притерпѣли чотыре мѣста: Лѣсовичѣ,[3] Ковшовата,[4] Звенигородка[5] и Ко̂ньска. Усѣхъ мешканцѣвъ отсихъ мѣстъ Татаре полонили. Коли одни̂ загоны во̂дходили зъ бранцями въ степы, натомѣсць прибували нови̂ за ясиромъ. Даремне силкувався Дорошенко зупинити Татаръ и доводивъ мурзамъ, що се жь край ихъ спо̂льника — Польского короля и обѣцявъ имъ, що справившись зъ Дрозденкомъ, пустить ихъ живитися на лѣвый бо̂къ Днѣпра въ царски̂ околицѣ. Не вельми слухали єго Татаре, одначе вони своимъ самово̂льнымъ вештанемъ по Украинѣ принесли таки зыскъ и Дорошенкови. Вони навели на людей такій переполохъ, що мешканцѣ вызнавали Дорошенка гетьманомъ, абы лишень спо̂льники єго не заподѣвали страшеннои руины. Татаръ найшла тодѣ на Украину така сила, що ихъ багацько було й зъ самымъ Дорошенкомъ. Зъ ними во̂нъ по̂гнався за Дрозденкомъ въ Брацлавъ и тутъ обложивъ єго. Кальницкій полковникъ Мельникъ доси вѣрно тримався царя, а тутъ, немовь збожеволѣвъ, якъ каже про него сучасникъ, вымордувавъ лѣвобережныхъ по̂сланцѣвъ и оголосивъ, що во̂нъ пристає до Дорошенка. У слѣдъ Кальника по̂шли и инши̂ мѣста бо̂ля Богу. Овруцкій полковникъ Децикъ перебувавъ въ Мотовило̂вцѣ и зсылався зъ Дрозденкомъ безпечно: гонцѣ єго Ѣздили въ Брацлавъ и верталися благополучно. Не такъ придатно було иншимъ зсылатися зъ Брацлавомъ. Бруховецкій залишивши Мотовило̂вку и прийшовши въ Канѣвъ, мусѣвъ по царскому наказу вырядитися въ Москву; въ Каневѣ во̂нъ лишивъ наказнымъ гетьманомъ переяславского полковника Єрмолаєнка и зъ нимъ чотыри полки: нѣжиньскій, прилуцкій, лубеньскій и зѣнько̂вскій. Єрмолаєнко забажавъ зсылатися зъ Дрозденкомъ, але по̂сланцѣ єго не змогли попасти въ Брацлавъ; а Дрозденкови̂ по̂сланцѣ не змогли попасти въ Канѣвъ, що бъ попрохати по̂дмоги. Закимъ Татаре полошили мѣста и села, та приневолювали вызнавати гетьманомъ Дорошенка, самъ Дорошенко державъ облогу надъ Брацлавомъ; стоявъ во̂нъ 20 днѣвъ; зъ голоду люде починали втѣкати во̂дъ Дрозденка до Дорошенка. На останку Дрозденко спостерѣгши, що въ него людей омаль, по̂ддався, але не Дорошенкови, а татарскому мурзѣ, и выявивъ, що має скарбъ у Рашковѣ, де перебувала єго жѣнка. Здається, що се бувъ той скарбъ, що Дрозденко пограбувавъ у вдовы Тимоша Хмельниченка и во̂ддавъ єго на схованку якомусь лѣкарю Константому. Дорошенко побувавъ у Рашковѣ и вернувшися давъ мурзѣ 30.000 гро̂шми, а въ него добувъ полоненого Дрозденка, котрого й забравъ зъ собою у Чигиринъ: спершу Дорошенко нѣчого лихого не заподѣвавъ Дрозденкови, але згодя велѣвъ єго розстрѣляти.
Отъ съ того часу Дорошенко осѣвъ твердо въ своєму ро̂дному Чигиринѣ. Козаки заняли горѣшнє мѣсто; Поляко̂въ зъ во̂дто̂ля не выганяли, доки Дорошенко вважавъ себе за королѣвского по̂дданка. Навпаки: Дорошенко бравъ Поляко̂въ зъ собою въ походы и державъ ихъ своимъ коштомъ, хоча и вельми злиденно, черезъ що Поляки оденъ по другому повтѣкали; лишилися зъ нихъ ти̂ то̂лько, котри̂ опо̂сля записалися въ охоче Дорошенкове стале во̂йско.
Татаре, котри̂ поприходили по̂дпомагати Дорошенкови, такъ роскинули свои загоны, що досягали ажь по̂дъ Мотовило̂вку, полонячи по дорозѣ людей. Зъ Мотовило̂вки стало небезпечно не то що выряжати розвѣдчико̂въ, а навѣть людямъ въ поле на роботы выходити.
Децикъ прохавъ на по̂дмогу ратныхъ людей съ Кієва и наказный гетьманъ Єрмолаєнко во̂дъ себе усовѣщувавъ кієвского воєводу, заратувати Децика, але даремне; запомоги не выряжали, на останку Децикъ своєвольно лишивъ Мотовило̂вку и прибувъ до Кієва. Єпископъ Методій, бувши тодѣ у Кієвѣ выяснявъ, що до Децика тымъ не вырядили запомоги, що воєвода бувъ чоловѣкъ непридатный и вельми старого вѣку. Отъ же другій кієвскій воєвода Савлуковъ свѣдчивъ, що Децикови тымъ не можна було запомогти, що 4000 царскихъ ратнико̂въ, перебувавшихъ того часу у Кієвѣ, терпѣли велику недостачу на все, не одержували царскои платнѣ и до службы були мало придатни̂. Не добувши поратунку съ Кієва, Децикъ подався въ Переяславъ; за нимъ перебрався на лѣвый бо̂къ Днѣпра и увесь єго полѣскій полкъ и ставъ постоємъ въ Острѣ, Козельцѣ, Гоголевѣ и Бобровицѣ „на докуку людямъ“. Єрмолаєнко вельми ремствувавъ на Децика, що во̂нъ самово̂льне лишивъ Полѣсє безъ обороны и казавъ Децикови перебиратися зъ своимъ во̂йскомъ зновъ на Правобереже, але Децикъ не послухався. Тодѣ Єрмолаєнко вырядивъ на Полѣсє наказного прилуцкого полковника Стычиньского и наказавъ, що бъ во̂нъ съ Прилучанами добувъ Димеръ; мѣсто тымъ важне, що тутъ бувъ перево̂зъ. Отъ же й Прилучане не послухалися Єрмолаєнка.
Выходячи зъ Мотовило̂вки, Децикъ не спаливъ єи, а лишивъ пусткою; тодѣ у слѣдъ єго керманичь бѣлоцерко̂вскои польскои залоги Стахорскій, велѣвъ скликати въ Мотовило̂вку вѣрныхъ королю Мотовило̂вцѣвъ. То̂лько що Мотовило̂вцѣ зо̂бралися, якъ у ночѣ набѣгли съ Кієва рейтары, выряжени̂ 18. листопада кієвскимъ воєводою, запалили мѣсто, а людей помордували.
Що дня правобережни̂ Украинцѣ бо̂льшь а бо̂льшь спостерегали свою го̂рку долю: Татаре не давали справляти роботы на поляхъ; палили житла и забирали въ неволю людей. Украинцѣ не переставали выселятися на лѣвый бо̂къ Днѣпра. Въ вереснѣ двома нападами перебралася зъ Лисянки въ Переяславъ велика сила людей, покинувши свои добра. Перехожи̂ говорили: „Усѣ наши̂ мѣста въ тревозѣ; Татаре увесь хлѣбъ повыпасували на нивахъ; ѣсти нѣчого; люде годуються дикими грушами и всѣ раднѣйши̂ перебратися на Лѣвобереже“. Та й съ Канева козацки̂ полковники повѣдомляли, що „бѣдни̂ люде, мовь во̂вцѣ безъ перервы втѣкають во̂дъ своихъ гнобителѣвъ.“ „Що дня выряжаємо по̂дъѣзды, але бачимо, що хутко вже нѣ на що буде й выряжати; натовпами пѣшки втѣкають дюде на Лѣвобереже въ наши̂ мѣста; люде голи̂, неприятель въ конець пообдиравъ ихъ.“ Але жь и на лѣвому боцѣ не було спокою за ворогами. Дорошенко, справившись зъ Дрозденкомъ, выдавъ до лѣвобережныхъ полко̂въ універсалъ, радивъ, що бъ вызнали єго гетьманомъ и корилися Польскому королю. За тымъ роспочалися оружни̂ напады съ правого боку на лѣвый, котри̂ ско̂нчилися щасливо для лѣвобережцѣвъ. Украиньски̂ урядники боялися, що бъ часомъ Дорошенко, вважаючи на те, що гетьмана въ Лѣвобережѣ тодѣ не було, не взявъ Татаръ, та не накинувся сюды. Єрмолаєнко съ Канева повѣдомлявъ гетьмана въ Москву, що коли то̂лько Дорошенко рушить во̂йною на Лѣвобереже, такъ козацкій урядъ зречеться слухати єго, Єрмолаєнка, и самово̂льне выбереться съ Канева. Єпископъ Методій 30. жовтня съ Кієва раявъ въ Нѣжинъ Ракушцѣ, (котрого Бруховецкій настановивъ во̂йсковымъ дозорцемъ) що бъ во̂нъ кликавъ гетьмана на Украину; а до самого Бруховецкого єпископъ писавъ въ Москву: „Теперь въ небутно̂сть вашои милости, нѣчого нема путного; коженъ гадає въ сво̂й но̂съ“.
Хочь на Лѣвобережу отакъ тревожились, сподѣваючись Дорошенка зъ ордою, царски̂ ратники не могли вдержатися, що бъ не заводити чваро̂въ зъ Украинцями. Въ мѣсточкахъ Котельвѣ и Куземинѣ[6] стояли постоємъ Нѣмцѣ, котри̂ служили въ московскому во̂йску; вони гнобили людей и навѣть насилували жѣноцтво. Таке саме лихо заподѣвали и въ Нѣжинѣ и въ Переяславѣ; а коли Украинцѣ спротивлялися своєвольству, царски̂ ратники страхали ихъ бо̂йкою и навѣть смертею. Кожному миле своє здоровлє, говоривъ сучасникъ, а коли почнуть загрожувати на здоровлє, такъ жити тяжко. Въ Кієвѣ разъ-у-разъ мѣщане сперечалися съ царскими людьми, а черезъ те выникали сварки и зъ воєводами. Въ жалобѣ, котру внесли мѣщане кієвски̂ до царя въ серпнѣ 1665 р., вони дорѣкали, що царски̂ ратники захоплюють крамарски̂ мѣсця у Кієвѣ, рыболовлѣ на озерахъ, грабують у промысловцѣвъ байдаки, човны и рыбацки̂ снасти, на ковалѣвъ, броннико̂въ и кожемякъ навалюють заказы, а за роботу не росплачуються. Ремствували мѣщане и за посто̂й ратнико̂въ по обывательскихъ дворахъ: Кіяне сами̂ хлѣба не сѣяли, а ѣли купованый, тымъ-то имъ ще бо̂льшь тяжко було харчувати ратнико̂въ; нарѣкали и на ваготу выстачати по̂дводы. Проти сеи жалобы воєвода во̂дписувавъ у Москву, що вона не правдива; царски̂ ратники позабирали лишень ти̂ крамарски̂ мѣста, котри̂ колись належали волоцюгамъ, а теперь, бачь, пустували; по̂дводы у мѣщанъ беруть рѣдко, бо найбо̂льше ихъ выстачають крамарѣ зъ другихъ мѣстъ. Украиньскій наро̂дъ ремствувавъ не на самыхъ лишень ратнико̂въ: на границяхъ Украины Москалѣ заводили сварки; отъ примѣромъ, съ Конотопа поѣхали люде въ лѣсъ по дрова, ажь ось напавъ на нихъ панъ съ путивельского повѣту, „боярскій сынъ“ Денисъ Константиновъ, зъ мешканцями Вязовскои слободы и ограбувавъ ихъ: оденъ козакъ не хотѣвъ попустити єму свого коня, отже во̂нъ такъ вдаривъ єго мушкетовымъ стволомъ въ груди, що той на третій день и Богу духъ во̂ддавъ. Душегуба злапали, закинули въ тюрму въ Конотопѣ, але путивельскій воєвода велѣвъ выпустити и прислати до себе: такъ душегубъ и не бувъ покараный.
На лихо собѣ Украинцѣ до отсихъ сварокъ зъ Москалями додавали ще й суперечокъ помѣжь себе за яки̂ будь станови̂ справы, та зъ за тыхъ суперечокъ вдавалися зъ жалобами до воєводо̂въ, або въ украиньскій приказъ въ Москву. Отъ примѣромъ кієвски̂ мѣщане жалилися на козако̂въ, що вони приѣздили въ Кієвъ, нѣ бы то по дорозѣ въ Мотовило̂вку, та й перебували у Кієвѣ по мѣсяцю, полохаючи мешканцѣвъ, вымагаючи собѣ удержаня, заподѣваючи господарямъ насиля и бючи ихъ. Окро̂мъ того мѣщане жалилися, що й самъ гетьманъ инколи насылавъ у Кієвъ козако̂въ, котри̂ тутъ своєвольствували.
- ↑ На сходѣ такій звычай: кого приймають на авдієнціи, такъ на того надягають жупанъ, на ознаку поважаня.
- ↑ Гайсиньского пов. на Подо̂лю.
- ↑ Нинѣ село въ Таращаньск. повѣтѣ, бо̂ля рѣчки Котлуѣ.
- ↑ Мѣсточко въ тому жь таки повѣтѣ.
- ↑ Нинѣ повѣтове мѣсто въ Кієвщинѣ, бо̂ля рѣчки Гнилого Тикача.
- ↑ Мѣст. полт. ґуб., зѣнько̂вск. пов., на р. Ворсклѣ.