Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/VII
| ◀ ГЛАВА ШЕСТА | Руина. I. Гетьманованє Бруховецкого ГЛАВА СЕМА |
ГЛАВА ОСЬМА ▶ |
|
Коли отсе все дѣялося на Украинѣ, Бруховецкій перебувавъ въ Москвѣ. Во̂нъ прибувъ туды 11. вересня 1665 р. Зъ нимъ прибуло три особы зъ духовеньства, ґенеральни̂ во̂йскови̂ старшины: обозный Иванъ Цѣсарскій, судія Петро Забѣла, писарѣ Степанъ Гречаный и Захаръ Шийкевичь, осаулы: Богданъ Щербакъ, Василь Федієнко и Павло Костантиновичь, бунчужный Юсько Шимако̂вскій, хоружій Микола Яковенко; полковники: нѣжиньскій Матвѣй Гвинто̂вка, лубеньскій Грицько Гамалѣя и кієвскій Василь Дворецкій; 79 сотнико̂въ, отамано̂въ, во̂йсковыхъ писарѣвъ и канцелярскихъ по̂дписко̂въ; пять депутато̂въ во̂дъ мѣстъ; чотыри во̂йты, девять бурмістро̂въ, радныхъ и писарѣвъ; 296 чоловѣка козако̂въ и спѣвако̂въ; 21 мѣщанъ; 106 челяднико̂въ и хлопцѣвъ, а всѣхъ ихъ гуртомъ було 535 чоловѣка.
Съ того часу, якъ Украина прилучилася до Московщины, отсе вперше приѣхавъ въ Москву украиньскій гетьманъ, та ще съ такою силою поѣзжанъ. Гетьмана стрѣчали и витали зъ великою шанобою, наче значного володаря. Бо̂ля Серпухо̂вскои царины за „Землянымъ Городомъ“ гетьмана витала поважна зустрѣчь съ призначеныхъ на те приставо̂въ Ивана Желябужского и Григорія Богданова. Для въѣзду гетьмана въ столицю єму по̂двели съ царскои стайнѣ прегарного сивого коня окульбаченого оксамитовою, гаптованою кульбакою, на котро̂й лука була срѣбна, вызолочена; коня покрывала турецка попѣнка, гаптована золотомъ по срѣбному полю; уздечка була прибрана самоцвѣтами. Насампередъ, звычайно, запытали гостей: чи здорови̂ вони? Гостѣ вклонилися до землѣ и дякували за честь, Тодѣ всѣ рушили Москворѣцкимъ мостомъ въ великій посольскій дво̂ръ. До старшины и полковнико̂въ украиньскихъ були призначени̂ инши̂ приставы. Отсихъ приставо̂въ, якъ до гетьмана, такъ и до старшинъ єго, вызначено нѣ бы то яко ознаку поважаня гостямъ, але разомъ имъ препоручено було, потайно наглядати за го̂стьми; а про що зъ ними балакатиме гетьманъ, або єго старшина, про те велено ще давати вѣсти въ украиньскій „приказъ“ боярину Петру Салтыкову, котрый кермувавъ тымъ приказомъ. Ти̂ приставы повинни̂ були постачати гостямъ и удержанє, вызначене „приказомъ“.
Дня 13. вересня призначено було ставати передъ царемъ. Ради бо̂льшого поважаня по улицямъ, котрыми мусѣли ѣхати гостѣ, розстановлено було: 200 „подячихъ“ зъ ро̂жныхъ приказо̂въ, прибраныхъ въ святошню барвяну одежу, двѣ роты рейтаро̂въ и три „приказы“ стрѣльцѣвъ.
Царь витавъ гостей въ ѣдально̂й палатѣ. Дякъ (писарь) зъ украиньского приказу, Иванъ Михайло̂въ, подавъ цареви вѣсть, що „гетьманъ во̂йска запорозкого, по̂дданокъ єго величества, зъ старшиною и по̂сланцями во̂дъ ро̂жныхъ полко̂въ бють чоломъ великому державцю.“
Тодѣ державъ промову гетьманъ, а за тымъ дякъ оголосивъ, що царь „жалує всѣхъ“ и по̂дпускає до своєи руки.Цѣлували царя въ руку, а за тымъ дякъ промовивъ, що царь велѣвъ спытати у всѣхъ, чи здорови̂ вони?
Гетьманъ и єго поѣзжане подякували низькимъ поклономъ; а тодѣ дякъ заявивъ цареви, що гетьманъ чоломкається съ царемъ подарунками; тыми подарунками було: двѣ гарматы, во̂добрани̂ у неприятеля; срѣбна булава, котра належала наказному гетьману Яненку и во̂добрана у него по̂дъ Бѣлою-Церквою; арабскій жеребець въ турецко̂й кульбацѣ, прибрано̂й въ дороги̂ самоцвѣты; турецкій канчаръ зъ самоцвѣтами; 89 полоненыхъ Поляко̂въ и 40 чабаньскихъ воло̂въ на царску пекарню. Для царскихъ сыно̂въ Олексѣя, Федора и Семена були инши̂ подарунки: першому, саадакъ, лубя[1] съ чорного оксаміту, гаптована золотомъ и срѣбломъ, зъ ґузиками съ червоныхъ самоцвѣто̂въ и турецкій жеребець: Федорови, рыдванъ оббитый сукномъ вишневои краски и шестеро запряжныхъ коней; а Семенови, двоє сивыхъ коней.
На то̂мъ ско̂нчилася церемонія повитаня. Гетьманъ съ поѣзжанами попереднимъ чиномъ вернулися до свого двору, куды у слѣдъ нихъ прибувъ „степенный ключникъ хлѣбенного двору зо̂ столомъ“.[2] Полковники зустрѣли єго на долѣшнёму рундуцѣ, а гетьманъ на середнёму. Ключникъ звѣстивъ, що привѣзъ во̂дъ царя ѣду и напоѣ. Гетьманъ вклонився до землѣ. Отаке постачанє харчѣвъ вызначало, що царь запрошує гостей нѣ бы до себе на обѣдъ. Розо̂стлали насто̂льникъ, постановили миски, тарѣлки, положили срѣбни̂ ложки и ножѣ, якъ звычайно водилося, приймаючи посло̂въ чужинныхъ.
Гетьманъ обѣдавъ зъ нѣжиньскимъ протопопомъ, генеральною старшиною и полковниками. Останнимъ подавали обѣдъ по другихъ ко̂мнатахъ. Пили вина и меды. Частувавъ ключникъ и по̂дносивъ здоровлє. Всѣ пили стоячи и промовляючи довгій царскій титулъ. Такимъ ладомъ пили и за здоровлє трохъ царскихъ сыно̂въ. По тодѣшнёму звычаю ввѣчливости, ти̂, котри̂ обѣдали, выхваляли царску ласку, выявляли своє задоволенє и подяку. День бувъ по̂стный. Стравы були все зъ рыбы: зъ осетрины, бѣлужины; були смажени̂ карасѣ, щучина; були пироги, сластьоны до меду.Дня 17. вересня були именины царѣвны Софіи и ради того въ друге шанували украиньскихъ гостей обѣдомъ по такому жь самому ладу. Харчѣ постачавъ ключникъ Михайло Лихачевъ. День бувъ скоромный и стравы найбо̂льше були зъ мясива; переважала курятина, а за нею — лебедѣ, гуси, качки, баранина; пироги були зъ мясомъ, зъ сыромъ, зъ яйцями; були сластьоны, млынцѣ, а на останку обѣду лягоминки зъ яблокъ. Пили такъ само якъ и перше за здоровлє, але на сей разъ пили й за гетьмана, й за бояръ, и за все вѣрне во̂йско запорозке. По обѣдѣ гетьманъ обдарувавъ ключника шаблею, въ гарно̂й оправѣ.
Того жь дня Бруховецкій казавъ свому „приставу“ Желябужскому, що бы во̂нъ упрохавъ боярина Салтыкова, подати цареви таке „чолобитє“, що бъ пошанувавъ мене гетьмана великій державець; казавъ бы одружити мене зъ Московкою, а не женивши, не выпустивъ бы зъ Москвы“.
Не вѣдомо, чи хто зъ Москалѣвъ по̂дустивъ гетьмана на таку гадку, чи може во̂нъ самъ домыслився до неи, мѣркуючи собѣ, що се припаде до вподобы цареви, що въ бажаню украинского гетьмана, завестися свояками въ Москвѣ, завважать, мовь, мо̂цный замѣръ, пробувати непохибнымъ по̂дданкамъ и коритися царско̂й волѣ. Тодѣ, мовь, не сумнитимуться въ єго вѣрности, не гадатимуть про него, що й во̂нъ вдатенъ, по̂ти слѣдомъ тыхъ гетьмано̂въ, котри̂ зреклися московского по̂дданьства, а про таки̂ гадки — єму, гетьману, вже натякали.
Желябужскій спытавъ у гетьмана:
„А чи є въ тебе на прикметѣ невѣста? Дѣвку, чи вдову тобѣ треба?“
Гетьманъ во̂дповѣвъ: „Нѣ, на прикметѣ не маю нѣкого: братися зъ вдовою не маю думки. Нехай пошанує мене великій державець, каже менѣ одружитися зъ дѣвчиною. Побравшись, прохатиму у великого державця, нехай надѣлить мене на вѣки маєтностями поблизу Новгороду-Сѣверского; абы тамъ перебувала моя жѣнка, а по̂сля моєи смерти, що бъ и ѣй, и дѣтямъ було съ чого жити“.
Желябужскій на се промовивъ: „Коли твоя жѣнка тамъ перебуватиме, то й ты мусишь зъ нею бути, а якъ же, коли во̂йску выпаде зборище, такъ де єму збиратися? Зновъ же: ско̂лько треба, що бъ при тобѣ козако̂въ було?“Гетьманъ мовивъ: „Во̂йско може збиратися чи въ Гадячѣ, чи де въ иншому мѣстѣ, во̂дповѣдно потребѣ, ради котрои воно збиратиметься. А я, звѣстно, прибуватиму до во̂йска. Що жь до козако̂въ, такъ доволѣ буде зъ мене, коли все при менѣ буде ихъ триста. И теперь при менѣ вѣрныхъ чоловѣко̂въ сто. Отъ бы ще великій державець пошанувавъ мене, коли бъ приставивъ до мене зъ своихъ Москалѣвъ такихъ вѣрныхъ, що бъ во̂дъ усего мене оберегали. Безъ такихъ людей менѣ нѣ якимъ чиномъ не можна бути: часъ теперь такій лихій. Мене вже трохи не звели зъ свѣту, та спасибо̂ — осаула остерѣгъ: во̂нъ выслѣдивъ той замѣръ, та й остерѣгъ мене.“
Гетьманъ спостерѣгши, чого бъ Москвѣ бажалося во̂дъ него, ще 15. вересня, спокусивши старшину и полковнико̂въ великими ласками царя, по̂дмовивъ ихъ „ударить челомъ“ (поступитися) цареви украиньскими мѣстами. Во̂нъ подавъ про се й бумагу. Во̂дповѣджено єму, що бъ во̂нъ зложивъ статьѣ (умовы) и подавъ ихъ боярамъ. Отси̂ статьѣ були подани̂ 22. жовтня и обопо̂льно по̂дписани̂. Гетьманъ своимъ именемъ и въ имени старшины и полковнико̂въ выявлявъ бажанє, що бъ по всѣхъ украиньскихъ мѣстахъ усѣ грошеви̂ и не грошеви̂ зборы зъ мѣщанъ и селянъ во̂ддавати въ царску скарбницю, туды жь давати податки зъ шинко̂въ, котри̂ треба позаводити скро̂зь по великихъ и малыхъ мѣстахъ. Такъ само туды жь повертати податки зъ млыно̂въ, съ пасѣкъ, зъ чужинцѣвъ-крамарѣвъ. Дальше посадити московскихъ воєводъ зъ ратниками при нихъ, у Кієвѣ (5000 ратнико̂въ), въ Черниговѣ (1200 ратнико̂въ), въ Переяславѣ (1200 ратнико̂въ, съ котрыхъ 500 выряжати у Канѣвъ), въ Нѣжинѣ (1200 ратнико̂въ), въ Полтавѣ (1200 ратнико̂въ), въ Новгородѣ-Сѣверскому, Кременчузѣ, Кодацѣ и Острѣ (по 300 ратнико̂въ въ кожному), але жь що бъ воєводы козако̂въ не судили и въ добра ихъ не вступалися. Старшины обгороджували сво̂й козацкій станъ усякими правами и по̂льгами, а поспо̂льство выдавали на своєво̂льство Москвѣ. По по̂дписаню отакихъ умовъ, гетьмана и старшину покликали до царя на обѣдъ. По̂сля обѣду промовлена була до гетмана именемъ царя бесѣда, въ котро̂й похваляли єго за єго обихо̂дъ, вславляли єго за во̂йскову хоробро̂сть проти Поляко̂въ и зраднико̂въ, а ще бо̂льше за те, що во̂нъ „ударивъ чоломъ царю, поступившись усѣма мѣстами, землями, съ хлѣбовыми и всѣма иншими зысками“. Гетьмана пошанували золотою ферязею, прибраною перлами и дорогими самоцвѣтами и подарували єму „горлатну“ шапку. Старшину, полковнико̂въ и писарѣвъ обдарували сукнами и соболевыми футрами. Гетьмана зробили бояриномъ, а поѣзжанъ єго „дворянами“ (шляхтою). Дня 31. жовтня гетьманъ розмовлявъ зъ Желябужскимъ.
Гетьманъ промовивъ: „Спытай у великого державця, якъ во̂нъ скаже менѣ, чи що бъ я самъ побачився съ княземъ Дмитромъ Долгоруковымъ и посватавъ єго доньку, чи може свато̂въ заслати? А коли высватаю и умовимося, якъ и що, такъ на якій терминъ прирече царь справити весѣлє? Та ще зво̂дки забирати невѣсту, хто єѣ во̂ддаватиме? въ якій дво̂ръ менѣ єѣ привезти и кому бути у мене на весѣлю? Бажавъ бы я, що бъ на весѣлю у мене батькувавъ бояринъ Петро Салтыковъ. Я вже прохавъ про се боярина. Та ще въ якій стро̂й скаже менѣ царь убратися на весѣлє, чи въ мо̂й гетьманьскій, чи въ московскій боярскій? Ще отъ що: коли высватаю, такъ яки̂ до весѣля по̂слати молодо̂й подарунки? По нашому звычаю дарують молодо̂й серги, сукню, панчохи и черевики. Нехай бы, державець, звелѣвъ справити весѣлє въ першо̂й половинѣ листопада“.
Коли справлялося гетьманове весѣлє, вѣдомости не маємо; не скажемо й того, чи во̂нъ самъ сподобавъ Долгоруко̂вну, чи може царь вызнавъ придатнымъ одружити єѣ зъ гетьманомъ. По̂сля весѣля Бруховецкій прохавъ царя, надѣлити єго навѣчно шептако̂вскою сотнею въ стародубскому полку, Що бъ бувъ у него, гетьмана, у єго жѣнки и дѣтокъ, коли ихъ Богъ по̂шле, сво̂й захистокъ, бо хочь у него и єсть Гадячь, але те мѣсто — єго резиденція — належить до гетьманьскои булавы, значить, невласне добро єго, Бруховецкого, а того, хто гетьмануватиме. Окроме Шептако̂вскои волости Бруховецкій выпрохавъ собѣ ще млыны на Ворсклѣ, дво̂ръ въ Переяславѣ и дво̂ръ у Москвѣ, на случай коли приѣздитиме до столицѣ. Лохвицю и Роменъ приписано на во̂йскову гармату.
Новопоставлени̂ дворяне добули собѣ во̂дъ царя маєтностей; судія Забѣла добувъ села: Обто̂въ, Ревутинцѣ, Лучишки, Погорѣло̂вку, Ковеньки; во̂йсковый писарь Шийкевичь — Покурницю и Ковчинъ; полковники: кієвскій Дворецкій — Серединку, Надино̂вку и Бурки; нѣжиньскій Гвинто̂вка — село Нехаѣвку; лубеньскій Гамалѣя — Хоруто̂вку и Хицы, а переяславскій Єрмолаєнко — мѣсто Домонто̂въ бо̂ля Днѣпра. Полковнико̂въ не бувшихъ зъ гетьманомъ, те жь пороблено дворянами и надѣлено маєтностями, якъ отъ черниго̂вского полковника Многогрѣшного, прилуцкого Горленка, полтавского Витязенка, миргородского, Апостоленка; стародубского, Острянина и генерального писаря Степана Гречаного.
Гетьманъ именемъ во̂йто̂въ и мѣщанъ, котри̂ поприѣздили зъ нимъ въ Москву, прохавъ надѣлити ихъ мѣста грамотами; съ того, мовь, украиньске поспо̂льство, бачитиме царску ласку, такъ и бо̂льше перейметься по̂дданьствомъ. Ще выдано тодѣ царски̂ грамоты на маєтности и на млыны переяславскому протопопу, игуменови канѣвского успеньского монастыря, мѣщанамъ Гадяча и Любеча, печерскому монастырю на мѣсточко Смѣлу съ чотырма селами, мѣстамъ Кієву, Переяславу, Нѣжину, Каневу, Чернигову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю и Остру затверджено ихъ магдебурске право и привилеѣ, а мѣщанамъ сихъ мѣстъ приобѣцяно царски̂ ласки и дбало̂сть, за тымъ велено имъ грошеви̂ и инши̂ податки во̂ддавати до царскои казны на руки воєводамъ и урядникамъ.
Догоджуючи всякимъ чиномъ Москвѣ, Бруховецкій готовымъ бувъ „бити чоломъ“ (поступитися) усѣмъ, що бъ то̂лько, чи по єго власно̂й думцѣ, чи зъ наущуваня Москалѣвъ, могло подобатися Московскому урядови. Во̂нъ до̂йшовъ до того, що прохавъ царя постановити въ Кієвѣ митрополітою кого зъ Москалѣвъ, що бъ украиньске духовеньство не було по̂дъ кієвскимъ митрополітою, затвердженымъ во̂дъ Польского короля. Ся рѣчь вельми подобалася московскому урядови, бо такимъ чиномъ на єго волѣ опинилася бъ найважнѣйша сторона громадского устрою на Украинѣ. Але Москалѣ, звычайно люде сторожки̂, гетьманови на се во̂дповѣли: „Про таку важну справу треба порозумѣтися съ царгородскимъ патріярхою, и тодѣ, во̂дповѣдно єго порадѣ, царь выдасть сво̂й наказъ“.
Украинцѣвъ, котри̂ ѣздили тодѣ въ Москву такъ тамъ облащили, що имъ велено було вертатися до дому. Не всѣмъ имъ одначе выпала добра доля: инакше судилося писареви Захару Шийкевичу. Князь Юрій Долгоруковъ справлявъ бенкетъ, на котрый запрошено гетьмана и украиньску старшину. Тутъ Шийкевичь по̂дпивъ и почавъ сваритися съ переяславскимъ протопопомъ Бутовичемъ; назвавъ єго брехуномъ и замѣрився на него ножемъ. Протопо̂пъ вырвавъ у него но̂жь; тодѣ Шийкевичь замѣрився виделкою и розжеврѣвши ставъ лаяти непристойными словами и судію и полковнико̂въ. По̂сля такои колотнечи во̂йсковый гарматный осаула Щербакъ подавъ на Шийкевича жалобу, въ котро̂й доводивъ, що „во̂йску запорозкому во̂нъ накладає дачки и тягары велики̂, бє во̂нъ и калѣчить неповинныхъ людей и бундючиться пышнѣйше боярина, або гетьмана“. Гетьманъ и во̂дъ себе додавъ, що Захаръ бивъ Ивана Сербина и двохъ писарчуко̂въ, одному зъ нихъ голову пошкодивъ. Шийкевича, во̂дповѣдно бажаню Бруховецкого заслали на Сибіръ.
Стоить уваги отъ-що: побо̂чники гетьманови̂, абы то̂лько выпавъ случай такій, заразъ спокушалися потайно шкодити єму въ горѣшнихъ верствахъ московского уряду. Кієвскій полковникъ Дворецкій потайно говоривъ Желябужскому: „Гетьмана выбрали полковники, на нихъ во̂нъ и держиться, а козакамъ во̂нъ не подобається. Отъ теперь наши̂ балакають буцѣмъ бы я єго наустивъ одружитися въ Москвѣ. Боязко менѣ, що бъ и козаки сего про мене не мовили. Нехай бы царь наказавъ гетьману, що бъ во̂нъ радився зъ нами про всѣ наши̂ справы, а не порадившись, що бъ нѣчого не роспочинавъ“. Тымъ часомъ сей самый Дворецкій, що такъ говоривъ про Бруховецкого, лестився до него, и прохавъ, що бъ во̂нъ згодився, абы сынъ єго побрався зъ гетьмановою своячкою. Таки̂ вже звычаѣ були въ той вѣкъ, що злорѣчать на людей склоныхъ и разомъ шукають у нихъ ласки и приязни. Отакъ во̂дносилася до гетьмана старшина и полковники, и самъ гетьманъ двоєдушно, по нево̂льницкому обходився зъ московскимъ урядомъ, що згодомъ и выплило до верху.
На прощанє Бруховецкому ще подаровано: соболѣвъ на 400 рублѣвъ, протопопови дано лисо̂въ на 300 р., двайцяти чоловѣкамъ старшины и полковнико̂въ дано по 40 соболѣвъ по 80 р. за кожныхъ сорокъ. 296 чоловѣко̂въ козако̂въ и иншихъ добули по парѣ соболѣвъ на три рублѣ пара, а иншимъ и въ два рублѣ пара. Кро̂мъ того гетьману, старшинѣ и полковникамъ надѣлено ще по „кубку“ (чарка велика) по сувою шовковои матеріи и по сувою англійского сукна. Дня 20. грудня гетьманъ зъ своими поѣзжанами вырушивъ зъ Москвы. Приставу Леонтьеву велено було провести гостей до самого Путивля и доглядати, що бъ въ дорозѣ Москалѣ Украинцѣвъ, а си̂ Москалѣвъ не зобижали.