Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/VIII
| ◀ ГЛАВА СЕМА | Руина. I. Гетьманованє Бруховецкого ГЛАВА ОСЬМА |
ГЛАВА ДЕВЯТА ▶ |
|
Прохаючи завести на Украинѣ воєводъ и московскій ладъ, Бруховецкій догоджавъ тымъ Москвѣ, але тымъ самымъ вменшавъ свою власть, бо повиненъ бувъ поступитися воєводамъ значною частиною гетьманьского кермованя въ Украинѣ. Теперь во̂нъ бажавъ, доки ще не наѣхали воєводы, нагарбати собѣ и своѣй козацко̂й старшинѣ зъ мѣщанъ и съ посполитыхъ, яко мога бо̂льше, тыхъ податко̂въ, котри̂ мусили во̂до̂йти по̂дъ воєводске урядованє.
Старшина и полковники зъ гетьманьского наказу пустилися збирати оти̂ подарки; збирали ихъ грабованємъ, надсилємъ и бо̂йкою. Гетьманъ оподаткувавъ маєтности духовеньства и монастырѣвъ, во̂дбиравъ землѣ и млыны у декого зъ властителѣвъ. Нарѣканя и жалкованя до̂йшли въ Кієвъ, до воєводы Петра Шереметева; во̂нъ запытавъ гетьмана: зъ якои речи збираються таки̂ подарки, орудованє котрыми не належить до гетьмана. Бруховецкій затявся, во̂дповѣдавъ, що податки збирають безъ єго волѣ и що во̂нъ выдавъ універсалы, наказуючи, що бы нѣхто не збиравъ на него податко̂въ, а збиратимуться вони свого часу въ царску казну. Тымъ часомъ, коли царскій дякъ Евстратъ Фроловъ прибувъ у Кієвъ, такъ єпископъ Методій и кієвскій полковникъ, а слѣдомъ за ними и Шереметевъ говорили єму: треба, що бъ переписчики доходовыхъ „стацій“ (податко̂въ) по царскому наказу швидше прибули въ Украину: мѣщане радо, не змагаючись, платитимуть податки цареви, що бы козаки и козацка старшина не втручалися до нихъ. Коли жь до Семена не прибудуть царски̂ переписчики, що бь обписати людей й оцѣнувати худобу, такъ гетьманъ съ полковниками и старшиною зберуть всѣ податки, а мѣщанъ и всѣхъ украиньскихъ мешканцѣвъ лишать на цѣлый ро̂къ ограбоваными и голыми. И середъ народу тодѣ вже стала почуватися неприхильно̂сть до гетьмана Бруховецкого, котрого выбираючи, вважали яко оборонця вбогихъ проти заможныхъ и простыхъ проти значныхъ. Въ ро̂жныхъ мѣстахъ и селахъ почали сходитися „купы“. Одна така самово̂льна купа зо̂йшлася въ гадяцкому повѣтѣ по̂дъ рукою слобожанина Ивана Донця. Бруховецкій звелѣвъ ту „купу“ розо̂гнати: за се єго похвалено зъ Москвы.
Бо̂льшь всего не йшло на ладъ у гетьмана зъ московскими воєводами. На Шереметева Бруховецкій жалився, нѣ бы той велѣвъ выступити козакамъ зъ мѣсточка Димера, та натомѣсць поставивъ залогу зъ Москалѣвъ: а ся залога й не встояла проти Поляко̂въ, котри̂, прийшовши съ по̂дъ Бѣлои Церкви, добули Димеръ, а царскихъ ратнико̂въ полонили. Шереметевъ выправдувався, що во̂нъ и не гадавъ выводити козако̂въ зъ Димера и не ставивъ туды на залогу Москалѣвъ; не тямить съ чиєи волѣ козаки выступили зъ Димера; Поляки жь нѣкого съ царскихъ ратнико̂въ не вбивали и не полоняли. Бруховецкій зновъ жалився, що лихи̂ люде по̂дбивають Шереметева до сварки зъ нимъ, гетьманомъ. А Шереметевъ и супроти сего во̂дповѣвъ, що се гетьманова выгадка, нѣхто єго зъ гетьманомъ въ сварку не вводить, а самъ гетьманъ „зѣло“ (вельми) користолюбивъ, и гнобить поспо̂льство хабарами. Шереметевъ поставивъ Грека Тамару збирати царске мыто на перевозѣ у Переяславѣ. Тамара зо̂бравъ 500 р., а гетьманъ вымагавъ, що бъ во̂нъ привѣзъ єму у Гадячь тысячу рублѣвъ; але Тамара не мавъ сто̂лько грошей и боявся, що бъ єму „не лишитися головы“. Не ладивъ Бруховецкій и съ переяславскимъ воєводою Вердеревскимъ: на сего во̂нъ жалився, що чоловѣкъ користолюбивый, бере хабарѣ и перетяжає людей постоями: выгадає отсе нѣ бы де зъ якого мѣста, чи села козакъ не слухає воєводу и не йде до во̂йска, та й нажене въ те мѣсто Москалѣвъ на постой и каже збирати зъ людей харчѣ. Въ Полтавѣ воєводою посаджено Якова Хитрова, котрый перше бувъ при гетьманѣ, и на него гетьманъ доносивъ, що обтяжає людей по̂дводами, бере коней у тыхъ козако̂въ, котри̂ й сами̂ при во̂йску пробувають, гнобить людей поважныхъ, колишнихъ полковнико̂въ; та й сучасного полковника нехтує, говорячи: „Во̂нъ вашь полковникъ, а я во̂дъ самого царя, то й старше васъ, а вы всѣ „по̂дчорты“! Зъ майорскими любовницями, додававъ ще гетьманъ, воєвода обходиться лѣпше нѣ жь съ козацкими жѣнками. Козакамъ нема во̂дъ него волѣ нѣ на сѣножатяхъ, нѣ на обгородженыхъ лукахъ и городахъ. Коли хто прийде до него съ товариства, во̂нъ у вѣчи плює, цѣпкомъ выколює очи, а слугамъ каже въ шию гнати“.
Неприязно обертався гетьманъ и до гадяцкого воєводы Федора Протасьева: зводивъ на него, що во̂нъ умысне, на переко̂ръ гетьманови не забороняє царскимъ ратникамъ гнобити Украинцѣвъ. Въ Гадячѣ, въ Котельвѣ, въ иншихъ мѣстахъ, немає жадного такого двору, що бъ не обкрадено, а якъ злапають злодѣя и приведуть на розсудъ до воєводы, то во̂нъ не то що не покарає злочинця, а навѣть и покраденого не во̂дбирає во̂дъ него. Двохъ козако̂въ замордовано, душегубо̂въ злапали, але воєвода нѣчимъ не покаравъ ихъ. Въ березолѣ Протасьева зсадили зъ воєводства.
Зъ єпископомъ Методіємъ Бруховецкій бувъ у велико̂й приязни. Методій доволѣ таки прислужився Бруховецкому по̂дчасъ выбору єго на гетьмана. Але, вернувшися зъ Москвы, вони, якъ кажуть, розбили глекъ. Вони обыдва дотепни̂ и прихильни̂ були заводити сварки, злорѣчити и копати оденъ другому яму. Московски̂ ласки и шаноба розбудили у гетьмана пыху, во̂нъ надававъ рады и такихъ обѣцянокъ, котри̂ повинни̂ були выкликати на Украинѣ велики̂ перемѣны, не всѣмъ по серцю. Прихо̂дъ воєводо̂въ, во̂добравшихъ зъ рукъ козако̂въ судъ и росправу, ще не выкликавъ нарѣканя тымъ лишень, що воєводска управа не роспочала ще своєи дѣяльности; та за сю новину Методію, менше кого иншого, припадало дорѣкати Бруховецкому; бо самъ Методій, ще за Выговского, якъ бувъ у Нѣжинѣ протопопомъ (Максимомъ Филимоновичемъ), такъ радивъ Москвѣ завести на Украинѣ воєводскій устро̂й, котрый найлѣпше забезпечить край. Але рѣчь въ то̂мъ, що гетьманъ, перебуваючи въ Москвѣ, зачепивъ церковный устро̂й своєю порадою постановити митрополіту на Украину зъ Москвы. Про сю рѣчь переказавъ Методію Дворецкій. Отутъ Методій и помѣтивъ той вузликъ, за котрый можна було зачепитися и повести по̂дкопъ по̂дъ гетьмана. Методію препоручено було адмініструвати митрополію, доки выберуть нового митрополіту. Во̂нъ напутивъ кієвске духовеньство, що бъ воно заявило гетьманови, що по своѣмъ старосвѣцкимъ правамъ и звычаямъ хоче воно обо̂брати собѣ якого достойника на митрополіту. Гетьманъ во̂дповѣвъ: „Радѣю, що вы побиваєтесь, абы кієвска митрополія не стояла осироченою, не тямлю лишень, чи призволить на ваше бажанє царь. Менѣ въ Москвѣ згадували про статьѣ умовлени̂ зъ Богданомъ Хмельницкимъ, що бъ въ украиньски̂ мѣста, а именно въ Кієвъ, митрополіту постановлявъ святѣйшій патріярха московскій. Мы тодѣ съ товариствомъ мѣскимъ и низовымъ, яке того часу въ Москвѣ було, на ту рѣчь по̂дписалися и царь вырядивъ своихъ по̂сланцѣвъ, прохати на те благословеня у святѣйшихъ патріярхо̂въ вселеньскихъ. Ото жь треба намъ заждати, доки вернуться по̂сланцѣ и прийде до насъ царскій наказъ.
Почувши таку во̂дповѣдь, єпископъ Методій, та зъ нимъ печерскій архимандрита и кієвскихъ монастырѣвъ игумены вдалися 22. лютого 1666 р. до кієвского воєводы Шереметева и промовляли:
„Мы просимо, що бы царь велѣвъ допустити до себе нашихъ выборныхъ съ проханємъ, що бъ во̂нъ не во̂дбиравъ у насъ нашихъ правъ и во̂льностей“.
„Вашихъ правъ и во̂льностей, во̂дповѣвъ имъ Шереметевъ, царь не замышляє во̂дбирати. Та й зво̂дко̂ль се вы довѣдалися, що царь замышляє во̂дбирати ваши̂ права и во̂льности?“
Єпископъ на се єму мовивъ:
„Бояринъ-гетьманъ написавъ до насъ, що царь наказує, абы въ Кієвѣ бувъ митрополіта во̂дъ Москвы, а не по нашему выбору, якъ се дѣялося здавна по нашимъ старосвѣцкимъ правамъ и во̂льностямъ. Мы стоимо по̂дъ благословенємъ святѣйшого патріярхи царгородского, а не кого иншого. А коли надавати намъ митрополіту зъ Москвы, то се значить нехтувати нашими правами и во̂льностями“.
Шереметевъ роспочавъ було бесѣду, але духовеньство роздратувалося и стало говорити, якъ писавъ тодѣ цареви воєвода, „зъ великою яростею“.
„Коли вже ставити намъ митрополіту зъ Москвы, коли не буде намъ волѣ самымъ выбирати, такъ нехай же царь спершу усѣхъ насъ покарає смертію, а зъ доброи волѣ мы своимъ правамъ не поступимося. Нехай лишень приѣде до насъ у Кієвъ митрополіта зъ Москвы. Мы позамыкаємося въ монастыряхъ и не покажемося єму: хиба що за шиѣ, та за ноги насъ повытягають. Бачимо мы добре, яки̂ тамъ у васъ пастырѣ. Онъ архієпископъ Филаретъ у Смоленьску права и во̂льности у духовного клиру пово̂днимавъ, а мѣщанъ и шляхту обзыває иновѣрцями. Яки̂ вони иновѣрцѣ? вони православни̂ христіяне. Отакъ само буде й съ Кієвомъ: пусти то̂лько сюды Москаля митрополітою, во̂нъ и почне верзти на всѣхъ Кіянъ, на всѣхъ Украинцѣвъ, що вони иновѣрцѣ. А зъ сего й по̂де у вѣрѣ колотнеча, расколъ. Нѣ вже! красше намъ на смерть по̂ти нѣжь Москаля митрополітою пустити у Кієвъ“.„Та вы даремне страхаєтеся, вмовлявъ ихъ воєвода: такои думки у царя нема“.
На се єму духовни̂ во̂дповѣдали:
„А намъ здається, що про сю рѣчь ты маєшь во̂дъ царя потайный наказъ“.
Воєвода промовивъ:
„Нѣ, такого наказу до мене не приходило, и гетьманъ про се нѣчого до мене не писавъ. А отъ, ты, єпископе! промовлявъ тутъ, що вамъ не можна жити, коли Москва нашле до васъ митрополіту; таки̂ твои речи не пристойни̂. Хиба царгородскій патріярха благословлявъ васъ спротивлятися Божо̂й волѣ и царскому наказу? Та й тебе самого постановивъ єпископомъ нѣхто иншій, якъ московскій патріярха“.
„Мы прохаємо, во̂дповѣвъ Методій: нехай царь пошанує насъ, нехай каже намъ самымъ выбрати митрополіту; а коли вже заманулося цареви, що бъ нашь митрополіта стоявъ по̂дъ благословенємъ московского патріярхи, такъ нехай про те листує до царгородского патріярхи. А ты наше проханє прийми въ Кієвѣ и пусти нашихъ по̂сланцѣвъ до царя прохати, що бъ мы выбрали собѣ митрополіту по нашимъ старосвѣцкимъ правамъ и во̂льностямъ“.
„Непристойно менѣ приймати ваше проханє, бо се рѣчь духовна, а по̂сланцѣвъ своихъ выряжайте въ Москву, нехай идуть“, во̂дповѣвъ Шереметевъ.
Другого, чи третёго дня печерскій архимандрита, зустрѣвши воєводу въ Софійско̂й церквѣ, зновъ вырѣкъ єму, що не приходиться насылати въ Кієвъ митрополіту зъ Москвы. На се воєвода во̂дповѣвъ єму: „Вамъ нѣ за що ремствувати на гетьмана, хочь во̂нъ, пробуваючи въ Москвѣ, замысливъ собѣ сю справу и прохавъ про неи царя; але жь во̂нъ сподѣвався, що й вы на те пристанете, бо зъ ласки Божои Украина прилучилася до Великои Росіи, во̂дповѣдно народному слѣзному бажаню. Та до того жь царь про сю справу порозумѣється съ царгородскимъ патріярхою и якъ патріярха порадить, такій й наказъ выйде во̂дъ царя“.
Архимандрита во̂дповѣвъ: „Бувъ у Царгородѣ попередъ сего патріярхою Партеній: отожь духовеньство и миряне не схотѣли бо̂льше держати єго своимъ пастиремъ и зсадили єго; а натомѣсць посадили Діонизія, котрый вовѣки не бажавъ славы міра сего. Теперь дочуваємося, що отой Партеній, по̂дкупивши визира, та иншихъ мусульманьскихъ значныхъ уряднико̂въ, зновъ ставъ патріярхою, а Діонизій безъ жаднои суперечки зо̂йшовъ зъ свого престолу. Отже мы молимося Богу не за Партенія, а за Діонизія!“
Отсимъ архимандрита натякавъ воєводѣ, що трудно буде пытанє про кієвску митрополію положити на судъ царгородского патріярха при тому настрою, въ якому на той часъ перебувала духовна православна власть въ Царгородѣ.
А Методій, лишившися въ Софійскому соборѣ самъ на самъ зъ воєводою, прохавъ выбачити єму за єго рѣзки̂ слова.
„То я поневолѣ такъ говоривъ. Мене, бачте, высвятили въ Москвѣ на архієрея; а украиньске духовеньство докоряє мене за те и закидає, що я нарадившись зъ гетьманомъ, зробили такъ, що бъ кієвскій митрополіта стоявъ по̂дъ благословенємъ московского патріярхи.
Отакъ-то Методій своєму духовному товариству выдавъ зъ себе оборонця старосвѣщины и стоявъ горяче проти московского самовластя и тымчасомъ пускавъ собѣ щелину, що бъ пролѣзти, коли и де треба буде, прихильнымъ Москвѣ. Видима рѣчь, во̂нъ рахувавъ такъ: коли лишиться на Украинѣ все по старовинѣ, єго вславлять за оборонця; а постигне перемѣна, во̂нъ выйде першимъ єи прихильникомъ. Всякимъ чиномъ, де то̂лько було придатно, Методій выявлявъ своє ворогованє до гетьмана.
Дня 3. мая въ печерскому монастырѣ справляли обѣдъ, на котрый запросили и приѣзжого зъ Москвы царского дяка Евстрата Фролова. По̂сля обѣду гостѣ перейшли въ архимандритову келію и пили за здоровлє бояръ и „окольничихъ“. Фроловъ промовивъ, що годиться выпити за здоровлє гетьмана, котрый „до великого державця вѣрный и зъ духовеньствомъ живе приязно и порадливо, а во̂йску запорозкому и всему украиньскому народови дого̂дный за сво̂й добрый обихо̂дъ“.
На се єпископъ Методій промовивъ: „Во̂нъ злодѣй и ворогъ усѣмъ намъ. Во̂нъ, перебуваючи въ Москвѣ, прохавъ царя, що бъ намъ у Кієвъ насылали митрополіто̂въ зъ Москвы. Зъ сего выходить, що во̂нъ выдає насъ, наче невѣрныхъ царю. Не питимемо мы за єго здоровлє“.Те жь саме промовили за Методіємъ и инши̂ духовни̂, хоча деяки̂ выпили зъ мирянами; бо мабуть трохи побоювалися. А єпископъ далѣ мовивъ: „Такого гетьмана и боярина намъ не треба. Во̂нъ забравъ въ свои руки всю власть, самовластно забиває въ колодки старшинъ, та запроваджує въ Москву, а тутешнимъ людямъ не такъ страшно вмерти, якъ попасти въ засланє. Полковнико̂въ зсаджує, а новыхъ настановляє безъ во̂йсковои рады. Я певный, що й правобережни̂ украиньски̂ мѣста охоче бъ по̂шли по̂дъ царя, та жахаються Бруховецкого“.
Печерскій архимандрита додавъ во̂дъ себе:
„Зъ гетьманьского во̂йска козаки руйнують наши̂ монастырски̂ маєтности мѣжь Кієвомъ, а Бѣлою-Церквою, а селянъ грабують го̂рше нѣжь ворогъ. Мы писали до гетьмана, та во̂нъ байдуже собѣ, не дали намъ обороны“.
Полковникъ Дворецкій ще въ Москвѣ замысливъ по̂дпустити гетьману жука и теперь ставъ по̂длабузнюватися до Фролова и сего жь дня розмовлявъ зъ нимъ самъ на самъ. Во̂нъ выхвалявъ єпископа Методія и духовеньство, а на гетьмана злорѣчивъ. „Єпископъ, мовивъ Дворецкій, выряжавъ у Чигиринъ усовѣщувати людей, що бъ повинилися и пристали по̂дъ руку царя. Чигиринцѣ на те прихильни̂, та й Дорошенко казавъ, що бувъ бы тому раднѣйшій, та коли жь боиться гетьмана: голову єму зниме, або въ Москву зашле“.
Другого дня, се бъ то 4. мая Методій приѣхавъ до Шереметева и говоривъ: „Боярине! вели окрѣпляти Кієвъ и инши̂ украиньски̂ мѣста. Велике лихо скоиться, менѣ про се довѣвъ чернець, котрого я посылавъ у Полтаву“.
„Яке лихо? спытавъ воєвода: гетьманъ-бояринъ, и старшина, и полковники, и всѣ козаки вѣрни̂ великому державцю, то съ чого жь лихо скоиться?“
Єпископъ во̂дповѣвъ: „И въ Запорожѣ и въ Полтавѣ колотнеча йде; а Запорожцѣ съ Полтавцями живуть приязно, мовъ чоловѣкъ зъ жѣнкою. Гетьмана усѣ не долюблюють и старшина, и полковники, и козаки. За те не долюблюють, що ставъ чинити на власну руку. Въ Переяславъ, Полтаву и въ Миргородъ понасылавъ самовластно полковнико̂въ безъ рады, нехтуючи старосвѣцки̂ права. Багацько значныхъ козако̂въ позасылавъ у Москву зъ одного злорѣча“.Шереметевъ во̂дповѣвъ: „Бояринъ-гетьманъ все чинить по вашимъ старосвѣцкимъ правамъ. На гетьмана єго выбрало усе во̂йско запорозке. Коли зсадите єго, то вже такого вамъ не выбрати. Козаки выберуть такого, що все жѣноцтво и дѣтей въ Крымъ повыдає. А що гетьманъ коли виноватого кого покарає, то се во̂нъ добре робить. А що инколи кого и въ Москву задасть, такъ що жь? Але у нашого великого державця все дѣється не инакъ, якъ зъ ласкою, роздивившись добре. За се нѣчого гетьмана ганьбити“.
А єпископъ на се мовивъ:
„Та хиба жь я своє говорю? я що чувъ — и старшина и полковники такъ гомонять: що, мовь, нехай во̂нъ собѣ гетьманує, абы за наши права заступався, а то, кажуть вони, намъ красше повмирати, нѣжь завдаватиме во̂нъ насъ въ оту Москву“.
Своєю чергою и гетьманъ зъ своими листами до Шереметева злорѣчивъ на єпископа. Во̂нъ вказувавъ на те, що сынъ Методія, котрый родився ще тодѣ, якъ Методій бувъ священикомъ, одружився зъ дочкою якогось Дубяги, а сыны сего Дубяги служили у Польского короля: „такъ коли бъ во̂дъ нихъ не сталося чого лихого“. Воєвода во̂дповѣвъ, що во̂нъ не примѣтивъ нѣчого лихого за Методіємъ, але якъ бы що примѣтивъ, такъ написавъ бы до царя.
Отакъ-то Шереметевъ ловко во̂дхилявся и во̂дкручувався съ тенетъ, въ котри̂ хотѣли єго затягти. Характеръ кієвского воєводы вызначився въ той часъ ще й ось якимъ случаємъ: кієвски̂ мѣщане прохали воєводу, ослобонити ихъ во̂дъ во̂йскового постою, радячи за для царскихъ ратнико̂въ побудувати хаты на горѣшнёму мѣстѣ, и за се давали воєводѣ хабаря сто рублѣвъ. За мѣщанъ заступався передъ воєводою и Методій. Шереметевъ не взявъ хабаря, а казавъ на ти̂ грошѣ побудувати хаты ратникамъ. Мѣщане черезъ Методія зновъ вдалися до воєводы, просячи приняти во̂дъ нихъ сто рублѣвъ на ознаку „шанобы“, а ще сто рублѣвъ зложили на будованє хатъ.
Шереметевъ и на сей разъ не взявъ грошей, а казавъ на всѣ двѣстѣ рублѣвъ побудувати хаты царскимъ ратникамъ и тымъ ослобонити мѣщанъ во̂дъ постою. Се дуже рѣдкій случай, що московскій воєвода того часу не взявъ хабаря.